Утворення зунр. Взаємовідносини унр і зунр.

Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

Взаємовідносини УНР і ЗУНР

22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

після динамічних переговорів 1 грудня 1918 року у Фастові делегація ЗУНР (Д. Левицький і Л. Цегельський) і Директорія УНР ухвалили Передвступний договір про злуку двох держав. Уряд УНР почав надавати (хоча й обмежену) фінансову та матеріальну допомогу Державному Секретаріатові. 3 січня 1919 року перша сесія УН Ради у Станіславі одноголосно затвердила текст Передвступного договору. 21 січня на спільному засіданні Директорії й уряду УНР і делегації ЗУНР під проводом заступника голови УН Ради Л. Бачинського було узгоджено Універсал про злуку, а наступного дня – урочисто проголошено на Софійській площі в Києві. Акт остаточно затвердив скликаний у Києві 23 січня Всеукраїнський трудовий конгрес: «Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю» [10].

Проголосивши злуку, уряди УНР і ЗОУНР (західних областей УНР) почали зважати на інтереси один одного й узгоджувати ключові зовнішньополітичні позиції. Швидко було об’єднано деякі дипломатичні місії. Після прибуття до Будапешта місії УНР на чолі з М. Галаганом представник ЗОУНР Я. Біберович став радником спільної української місії. До уенерівської місії в Празі було призначено галицького представника А. Вітошинського, хоча продовжував виконувати свої функції його попередник С. Смаль-Стоцький, адже ЧСР належала до країн, де ЗОУНР мала свої «спеціальні інтереси». 30 березня 1919 року на спеціальному засіданні Державного Секретаріату ЗОУНР і членів Директорії та Ради Народних Міністрів (РНМ) УНР у Станіславі було ухвалено інструкцію про українську дипломатичну місію для участі в Паризькій мирній конференції. До пізньої осені 1919 року Директорія врахувала позицію галичан у відносинах із Польщею. Своєю чергою, віра в соборну Україну та бажання зберегти союз із С. Петлюрою, поряд з іншими мотивами (врахування можливої реакції Антанти, невіра в силу й тривалість більшовизму), визначили негативне ставлення Є. Петрушевича до неодноразових пропозицій уряду та військового командування радянської України в березні–червні 1919 року щодо можливої допомоги та спільних дій.

Водночас між урядами УНР і ЗОУНР існували серйозні суперечності, зумовлені двома головними причинами. По-перше, міжпартійною боротьбою: помірковані партії Галичини вважали Директорію надто лівою та соціалістичною; натомість соціалістичні партії УНР звинувачували уряд ЗОУНР у «буржуазності». По-друге, відмінним міжнародним становищем УНР та ЗОУНР і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами. Головну небезпеку для ЗОУНР із перших днів її утворення становила агресія з боку Польщі. Директорії УНР, якій доводилося оборонятися одночасно від червоної та білої Росії, було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті в Східній Галичині. Де-юре уряд УНР навіть не був у стані війни з Польщею, хоча остання претендувала не лише на Східну Галичину, а й на Волинь, де виникали періодичні сутички й «Північна група» армії УНР мусила утримувати Волинський фронт. Державний Секретаріат досить швидко зрозумів, що йому доведеться покладатися на власні сили, а не на допомогу Директорії, яка сама дедалі більше сподівалася на підтримку Української Галицької армії (УГА). Посол УНР у Відні М. Порш писав у січні 1919 року: «… Галичина вже нині більше допомога є Україні Східній, аніж ся остання Галичині…» [9].

сля двох місяців спільної роботи, у квітні 1919 року, посольства УНР і ЗОУНР в Угорщині формально розділилися, що загострило відносини між М. Галаганом і Я. Біберовичем. Дійшло до того, що обидва українські представники обмінялися різкими листами з приводу прав на представництво українських інтересів у Будапешті. У серпні міністр закордонних справ УНР В. Темницький зазначив щодо часто неузгоджених дій дипломатів УНР і ЗОУНР: «З’єднання УНР і ЗУНР відбулося похапцем, маса справ лишилась невиясненими і неурегульованими. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики» [8].

Утім, попри партійні суперечності та різні зовнішньополітичні пріоритети двох республік, принаймні до осені 1919 року, Є. Петрушевич віддавав перевагу соборності України й ішов на компроміси з Директорією. До цього спонукала й невтішна ситуація обох українських армій на фронті.