Політичні партії в сучасній Україні



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політичні партії в сучасній Україні



Політичні партії в Україні є молодим інститутом, який сягає своїм корінням періоду радянської перебудови і гласності (1985-1991), радянського та дорадянського періодів і перебуває в процесі становлення. Це один з базових інституті сучасного суспільства в Україні, без якого неможливе функціонування представницької демократії.

В сучасних умовах існуюча в Україні багатопартійність, яка почала розвиватися на рубежі 90-х рр., є важливим аспектом демократизації суспільного життя. Через партії до активної державотворчої діяльності залучається значна частина населення. Але становлення політичних партій в країні відбувається в екстремальних умовах економічної кризи, краху суспільних ідеалів, що спричиняє стрімке зростання соціальної напруженості, девальвацію в очах значної частини населення демократичних цінностей.

Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних напрямків диференціації діяльності політичних партій, виходячи з їх ставлення до:

1)ідеї державної незалежності; 2)історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР; 3)самої нинішньої Росії та СНД; 4)форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5)цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.

Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберально-центриський та соціал-комуністичний.

Націонал-радикали. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви „етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. До них відносять Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т.д.

Націонал-демократи. Відносять до них Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимум приватизації за справедливих стартових умов, при цьому використовуючи лише демократичні методи , якими вони користуються у своїй діяльності.

Ліберально-центристи. До партій ліберально-центриського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ППУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін. Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно- демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічну рівновагу.

До політичних партій комуністичного та соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

З вищесказаного випливає, що в Україні процес становлення багатопартійності ще триває. За останніми даними в Україні зареєстровано 201 політичну партію (на 17.10.2012).

Партійні системи та їх типологія

Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв’язку партій використовується термін „партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система – це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їхніми стійкими зв’язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем:

- Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Куба, Монголія, Заїр.

- „Уявна” багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Китай, Мексика.

- Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Сюди відноситься Японія, Індія в окремі періоди своєї історії.

- Біпартизм або двопартійна система (США, Канада, Великобританія). Це така партійна система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, що, перемагаючи на виборах, змінюють одна одну при владі Для біпартизму характерна відносна рівновага двох основних партій, існування сильної опозиції партії, що зазнала поразки на виборах, однорідна і стабільна парламентська більшість, оптимізація інтересів партії та держави.

- Система „двох з половиною партій”. Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

- помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

- поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою „ліві-праві”, відсутність сильних центриських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

- автономізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов’язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

- блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Франція.

- коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншими партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи.


 

Виборчі системи та їх типи

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну – це спосіб розподілу місць в органах державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.

Можна виділити такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система (франц. majoritaire – заснований на більшості, від majorite – більшість). В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50 % плюс один голос).У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи: система двох турів,альтернативне голосування, мажоритарна система кваліфікованої більшості.

Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи „виборчий поріг” (бар’єр) – найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це від 1 % (Ізраїль) до 5 % (Швеція, ФРН) і навіть 10 % (Туреччина).

Третім різновидом виборчої системи є змішана, яка є тією чи іншою комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем (напр. Україна).Змішана виборча система є засобом компромісу між необхідністю забезпечити стабільність уряду й ефективність роботи парламенту і потребою демократичного представництва різних політичних сил. Критики змішаної виборчої системи вважають головною її вадою різні правила обрання для депутатів, які працюючи в представницькому органі, мають однакові права.


 

Поняття політичної еліти.

За своєю суттю влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих ким керують і управляють. Звичайно, що перших є небагато, других – більшість. На зламі ХІХ та ХХ століть дана меншість була названа французьким словом „eliet”- що означає „кращі”, „вибрані”, і під цим терміном розуміють провідні верстви в суспільстві, які здійснюють керівництво в певних галузях суспільного життя, тобто еліти є групами, що займають найвищі позиції у суспільстві або в його окремих сферах, становлячи їх „верхівку”.

В політології існує багато визначень поняття «еліта». Таким чином, підходи західних вчених до спроби визначення терміну

„еліта” доволі різні, але в цілому в них можна визначити два напрями: ціннісний та структурно-функціональний. Перший пояснює існування еліти перевагою одних людей над іншими, другий – винятковою важливістю функцій управління, які визначають виключність ролі людей, які їх виконують.

Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуальну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної – провідні вчені, діячі культури, священнослужителі, до політичної – державні і політичні діячі. Цю інтегровану сукупність еліт всіх суспільних сфер називають національною елітою.

Важливою частиною національної еліти є політична еліта. Вона складається з людей причетних до здійснення влади, політичного впливу, виконує роль політичного провідника нації. Отже політична еліта – це організована група, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Першою історичною формою еліти можна вважати античну аристократію, другою – середньовічне дворянство, що виросло з військового рицарства, третьою – буржуазію.


8.2. Сучасні концепції політичної еліти.

Перші концепції еліт в сучасному розумінні з’явились наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, в роботах італійських вчених Моски, Парето і німецького соціолога Роберта Міхельса.

Моска - поділяв суспільство на панівну меншість і політично залежну більшість. Такий розподіл, вважав він, є необхідний, саме правляча меншість визначає історичний процес. Влада меншості над більшістю досягається завдяки кращій організованості першої. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, за Москою – утопія, несумісні з законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ніколи владою самого народу.

Паретто обґрунтував свою елітарну теорію біопсихічними якостями людей. Згідно з його концепцією, люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману ( „лиси”), або ж здатністю до застосування насильства („леви”).

Міхельсдослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства і вивів так звану теорію „залізного закону олігархії”, сутність якого в тому, що створення великих організацій індивідів веде до їхньої олігархізації і формування еліти.

Поряд з даними концепціями в сучасній західній політології існують ряд інших елітарних теорій:

Ціннісні теорії еліт– розглядають еліту як найбільшу продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями, джерело формування якої – природній відбір в суспільстві, висування з маси найактивніших і найбільш підготовлених інтелектуально представників.

Елітарні теорії демократії. Еліта розглядається як група, покликана не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску і неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт – визначають множинність еліт. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх груп і жодна з яких нездатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності.

Ліволіберальні концепції– грунтуються на різних положеннях.


8.3. Типологія політичних еліт.

На основі певних елітарних тенденцій, в умовах конкретно історичного суспільства, політичного режиму можна виділити критерії типологізації політичних еліт.

1. За відношенням до влади – правляча і опозиційна . Мета першої – утримувати владу, другої – відвойовувати.

2. За способом формування – відкриті і закриті. До відкритого типу належать еліти, які поповнюються за рахунок як вихідців із різних елітних груп, так і соціальних низів, основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в різних сферах життя суспільства, високі професійні і моральні якості. Для закритих еліт характерне поповнення з власного середовища, не на підставі особистих якостей, а завдяки відданості системі, прихильності вищого керівництва.

3. За способом отримання і збереження влади еліти поділяють на: легітимні і нелегітимні. Легітимні – еліти які отримали владу при добровільній підтримці мас, а не легітимні ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства, ідеології.

4. За здатністю стабілізувати і інтегрувати суспільство – фрагментовані, нормативно-фрагментовані, ідеологічно-інтегровані.

5. За ідеологічними цінностями і способом реалізації влади на демократичні, ліберальні, тоталітарні, авторитарні.

6. За видами політичної діяльності –державну, муніципальну, партійну і громадських організацій, груп тиску.

7. За місцем в елітарній ієрархії – вищу, яка безпосередньо приймає стратегічні рішення, що визначають розвиток суспільства, і середню, яка впливає на прийняття рішень.


8.4. Поняття політичного лідерства та його типологія.

Політичне лідерство –це процес взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють вплив на суспільство або певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав. В структурі лідерства виділяють три основні компоненти: – індивідуальні риси лідера, ресурси лідера і ситуація в якій він діє.

Виділяють три типи політичного лідерства:

Традиційне– засноване на звичаї, традиції, тобто коли особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а завдяки традиційним нормам ,спадковості, належності до правлячої династії.

Раціонально-правовий (легальний) тип – ґрунтується на лідерах, яких обрано демократичним шляхом і які в випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями.

Харизматичне лідерство – засноване на вірі в талант лідера, „особливий дар благодаті”, визначні якості і здібності, месіанську роль в політичному процесі.


 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.118.166 (0.012 с.)