Політичні вчення періоду Гетьманської держави



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політичні вчення періоду Гетьманської держави



Руйнація української державності та територіальне розчленування України істотно вплинуло на стан і зміст політичної свідомості народу. Основними проблемами, які знайшли відображення в політичних ідеях України в ХVI-ХVIII ст. є питання влади, походження та суті держави, розбудови української державності, прав і свобод членів суспільства. Серед багатьох імен українських мислителів та політичних діячів, у творчості яких знайшли відображення політичні погляди цього періоду, можна назвати І.Вишенського, П.Могилу, професорів Києво-Могилянської академії І.Кононовича-Горбацького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепу, П.Орлика та ін.
Видатний український полеміст І.Вишенський виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти. Він заперечував як абсолютизм духовної влади (папи римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).
Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія. Її засновник П.Могила розвинув ідею верховенства церкви над державою. Майбутнє української держави він пов’язував з національно-визвольною боротьбою українського народу. На чолі цієї держави повинен був стояти сильний православний володар, вірний вірі в Бога, від якого одержав владу, і гуманний в стосунках з підданими.
Національно-визвольна революція середини ХVП ст. і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина ХVII – ХVIII ст.) Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об’єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб’єктами тогочасної міжнародної політики.
Розв’язання порушених проблем було запропоновано на державному рівні Б.Хмельницьким у «Березневих статтях» 1654 р. та І.Виговським і Ю.Немиричем у Гадяцькому трактаті» 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім військового союзу) з Росією, у другому - про створення федералістського об’єднання Польщі, Великого князівства Литовського і України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази

Помітний внесок в історію політичної думки зробили випускники і викладачі Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (та Феофан Прокопович. Магістр філософії та вільних наук, просвітитель і поет С.Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем.
Ф.Прокопович навчався в Києві і Римі. В Київський академії викладав філософію, богослів’я, риторику та інші предмети, виконував обов’язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра 1 прибув у Петербург, де став ідеологом політичних і церковних реформ у Росії. Він вперше в умовах російської держави розробив концепцію освіченого абсолютизму, базуючись на теорії природного права й суспільного договору. Ф.Прокопович висловив думку, що форма держави залежить від розмірів її території. Для великомасштабних держав придатною є лише монархічна форма правління.

16.2(2)
Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетманьскої доби є

договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710). Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ний передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

Актуальними й сьогодні є політичні ідеї українського філософа ХУШ ст. Григорія Сковороди. Стоячи на засадах розробленої ним концепції «сродності» («природовідповідності»), він гостро виступав проти неефекти­вної та злочинної влади. Вона постає тоді, коли люди без поклику своєї при­роди прагнуть різних посад. Особливу увагу мислитель приділив пробле­мам духовності: на його погляд для вдосконалення суспільного життя необ­хідне духовне відродження людини.


 

Політична думка Нового часу

Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку Х1Х ст. Вагомий вклад у розвиток політичних поглядів зробили представники різних сфер інтелектуальної діяльності: історики М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, юристи О.Терлецький, А.Кистяківський, письменники Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка та інші.
Після вбивства у 1804 р. імператора Павла1 і на початку царювання Олександра 1, в Росії розпочався період певної лібералізації. В 1804 р. у Харкові засновано перший в Україні університет, який став головним центром українського культурно-наукового життя у першій половині ХIХ ст. Дворянство, в т.ч. і українське почало утворювати таємні гуртки (масонські ложі), в яких обговорювалися шляхи політичного розвитку Російської імперії та народів, які її населяли. Новгород-Сіверський-Полтавський гурток у 1818 р. видав «Історію Русів». Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були І.Котляревський, українські дворяни, що були вихідцями із старовинних козацько-старшинських родів – С.Кочубей, В.Тарнавський, В.Лукашевич та ін., - на чільне місце ставила питання відродження української державності. В катехізмі товариства говорилося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії.
Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. – згуртувались довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.
Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов’янських народів, в своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійними силами української історії вчений вважав народні маси, їхню самосвідомість; чим відоміший народ, підкреслював М.Кос- томаров, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації само визволиться.
У 30-40-х роках ХIХ ст. центр українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. Засновано Київський університет і в 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Дослідження політичної історії України проводили такі визначні вчені та громадські діячі, як В.Антонович і М.Драгоманов.
В.Антонович (1834-1909), автор численних історичних і публіцистичних праць, виклав власне розуміння політичної науки. Він висловив такі ідеї: вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - с трудовим селянством.

М.Драгоманов (1841-1895) продовжив традиції Кирило-Мефодієвського братства. Політичний світогляд М.Драгоманова побудований на таких засадах:

  • визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя;
  • ідея еволюції політичної системи Росії як засобу проведення широких політичних реформ;
  • ідея культурництва, тобто переконання в тому, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами;

16.3.(2)

  • ідея європеїзму: зв'язок України з Західною Європою є джерелом прогресу першої;
  • ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальних умов перебудови Російської імперії на автономних началах.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичної думці був І.Франко (1856-1916). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об’єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що спиралися б на солідарність інтересів.
Визначне місце в історії української політичної науки ХIХ - початку ХХ ст. посідає М.Грушевський (1866-1934). Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін.
Три категорії посідали головне місце в його суспільно-політичних поглядах - «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, М.Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної самооборони». Вся історія українського народу, твердив Грушевський, це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: «народний ідеал справедливості», свободи, рівності та ін.
М.Грушевський був федералістом в поглядах на майбутню українську державу. Він сподівався на чесну і справедливу державну федерацію з Росією і тільки сувора політична дійсність переконала його в необхідності проголошення повного суверенітету УНР.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський. На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М.Міхновський пропонував йти до незалежності проторованими шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме М.Міхновському належить максималістське гасло «Україна - для українців!», яке стало невід’ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. В брошурі «Самостійна Україна» він чітко поставів питання про незалежну українську державу, публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.
Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічної конструкції Д.Донцова. Він увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Особливого звучання ідеї Д.Донцова набувають у праці «Націоналізм», у який він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національно наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

  • вольовий принцип;
  • постійне прагнення до боротьби за незалежність;

16.3 (3)

  • романтизм і фанатизм у національній боротьби;
  • синтез національного та інтернаціонального;
  • необхідність виховання нової політичної еліти;
  • орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Націоналістична ідеологія в творчості Д.Донцова дала поштовх тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є.Коновалець, А.Мельник, С.Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.
Представником державницького націоналізму був український правник, політолог С.Дністрянський Він відстоював ідею національно-демократичної держави. Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

  • інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації на суверенністю держави;
  • обґрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;
  • ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;
  • визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

У 20-ті роки ХХ ст. з’явилися наукові твори В.Липинського (1882-1931) - видатного історика і політолога. Він заснував консервативну школу в української політології. Доктрина українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

  • політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;
  • особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;
  • суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;
  • реалізація доктрини консерватизму де проголошується поширення консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;
  • в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, що спирається на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В.Липинського - «до української нації через українську державу». Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.203.87 (0.011 с.)