Виникнення політології та етапи її формування

Виникнення політології та етапи її формування

Політика стала об’єктом осмислення інтелектуальної еліти в період переходу людства до державної форми організації суспільства життя. Філософи стародавнього світу пояснювали політику з точки зору появи та функціонування держави, взаємодії влади і суспільства. Спершу уявлення про політику мало міфологічну та теологічну форму але згодом почало набувати рис наукового знання, яке розкривало об’єктиві причини та закономірності політичних явищ. Вчення про політику мало різний характер: етичний, започаткований Арістотелем (мета політики - справедливість,спільне благо); цинічний (коли вважалося, що політика немає нічого спільного з мораллю і здійснюється за принципом «мета виправдовує засоби») та ціннісно-нейтральний (політична діяльність базується на раціональних, прагматичних засадах і не має вочевидь заданого ідеалу).

Знання про політику тривалий час розвивалось у лоні таких наук як історія, філософія та правознавство. Лише наприкінці ХІХ ст.. спеціалісти з конституційного права США запропонували виділити політичні знання в окрему галузь – науку про політику. Приклад науковців США наслідували вчені Європи та інших континентів. Проте, наприклад, в СРСР до кінці 80-х рр.. ХХ ст.. ця наука не культивувалася, оскільки вважалося. Що сформована на Заході «наука про політику» має ідеологічний, буржуазний характер.

Якщо до 40-х рр.. ХХ ст. вчені головну увагу приділяли дослідженням політичної влади, то в середині століття (40-70 рр.) відбувся поворот до проблем лібералізації та демократизації політичного життя. В останній третині ХХ ст.. увага зосереджувалася на формуванні концепцій постіндустріального суспільства, розробці теорії демократичного елітаризму, національних інтересів тощо.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ:

1) стародавній етап – еволюція уявлень про політику від її релігійно-міфілогічного сприйняття до раціонального тлумачення;

2) новий етап (XVI–XIX ст.) – формування теоретико- ідеологічної бази науки про політику;

3) новітній етап (перша половина XX ст.) – остаточне утвердження політології як науки;

4) сучасний етап (з другої половини ХХ ст.) – виокремлення та самостійний розвиток політології (Становлення сучасної політичної науки (кінець ХІХ ст.. – кінець 40-х рр.. ХХ ст..). Активне розширення сфер політичних досягнень (кінець 40-х рр.. – друга пол.. 70-х рр.. ХХ ст..); Пошук нових парадигм розвитку політичної науки (середина 70-х рр.. ХХ ст.. по тепер. час.)

Сучасний розвиток політології у світі та в Україні

Політологія в її сучасному вигляді — це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося в період утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеї демократії, яка все більше стає формою організації суспільно-політичного життя.

Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмету цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов'язкової дисципліни.

ЮНЕСКО визначило чотири складові політології:

· Теорія політики

· Теорія політичних інститутів

· Теорія політичної участі

· Теорія міжнародних відносин

З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.

У сучасній Україні швидкими темпами розвиваються усі політичні науки. Ще до проголошення її суверенітету, у березні 1991 р. була створена Українська асоціація політологів. Згодом, у 1992 р., постала Асоціація молодих українських політологів і політиків. А у 1993р. – Українська академія політичних наук, діє Асоціація політичних психологів та Асоціація паблік рілейшеннз, які входять у відповідні міжнародні наукові структури. У системі Національної академії наук України функціонує Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. В умовах демократії створено чимало недержавних політологічних дослідницьких інститутів, центрів та фордів. У багатьох вищих навчальних закладах відкрито політологічні факультети та відділення, які здійснюють підготовку фахових політологів.

На сучасному, новітньому етапі українська політологія зосереджує основну увагу на дослідженні процесів державотворення, формування політичної системи України, партійно-політичного структурування, функціонування політичних інститутів та політичних еліт, політичної культури й громадянського суспільства.

 

Основні категорії політології, її об’єкт та предмет дослідження

Категорії політології. Важливим інструментом пізнання політичного життя суспільства є категорії — найбільш загальні поняття науки, що відображають істотні сторони її предмету. Вони розкривають необхідні зв'язки, фундаментальні положення науки, найважливіші елементи її структури. У загальному вигляді поняття, категорії політології можна розділити на чотири види: загальні, структурні, функціональні і розвитку. Основні загальні категорії політології: політика, влада, демократія, свобода, українська національна ідея, український менталітет і тому подібне Найважливіші категорії політології структури: політична система, політична організація, політична партія, суспільно-політичний рух і г.п. З числа категорій функціонування слід виділити такі, як політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба і ін. До категорії політології розвитку відносяться: політична революція, контрреволюція, еволюція, політичний режим і ін.

ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.

Об´єктом політології є все те, що відноситься до прояву політичного:

· політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

· політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;

· політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.

 

Політологія та її зв’язок з іншими суспільними науками

Політика не може існувати ізольовано. Вона тісно переплітається з іншими соціальними феноменами. Тому політологія акумулює та використовує результати напрацювань суміжних з політологією суспільних наук, зокрема:

· філософії – щодо розуміння основ суспільного та людського розвитку;

· правознавства – щодо визначення політичних інститутів і норм;

· психології – щодо тлумачення політичної поведінки, політичної свідомості, раціонального та ірраціонального ставлення до політичних процесів;

· культурології – щодо усвідомлення політичних традицій та цінностей як основи політичної культури;

· соціології – щодо дослідження соціальної структури суспільства, демографічних процесів, політичних настроїв та уподобань;

· антропології та етнографії – щодо походження публічної влади та політики.

 

 

Типологія політичної влади

Владу типологізують за такими критеріями:

1.За характером примусу політична влада поділяється на поліційно- репресивну, опираючись на терор, репресії, шантаж, і на таку, що використовує узаконені форми примусу проти тих, хто порушує правопорядок.

2. Беручи за критерій тип легітимності влади, вчені виділяють:

- традиційну легітимність

- харизматичну легітимність

- раціонально-легальний тип

- соціально-евдемонічну легітимність

- національно-патріотичну легітимність

- легітимність на засадах участі, що передбачає необхідність широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

3. За ступенем публічності, що харатеризує відкритість влади суспільству, можна виділити три види влади:

1) видимого і прозорого правління;

2) напівприхованого або тіньового субуправління

3) прихована, криптократична (таємна)

4. За типом владного суб’єкта влада може бути: інституціалізована, групова і особиста.

Інституціалізація влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів.

Груповими суб’єктами влади можуть бути організації, а також соціальні групи. Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, її масштаб і зміст визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників.

5. До джерел формування влади можна віднести суб’єктів політичного процесу та інституціональні механізми її формування. За першою групою критеріїв владу можна типологізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристократичну, а за другою групою критеріїв – як династичну, узурпаторську, виборну, призначувану,делеговану.

6. Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який передбачає неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів.

Типологія політичних систем

Історичні та сучасні політичні системи країн світу можна класифікувати за різними ознаками. Основною з них є тип політичної влади.

За джерелом і характером політичної влади політичні системи поділяють на демократичні, авторитарні і тоталітарні.

Залежно від кількості і сили політичних партій виділяють одно-, дво- і багатопартійні.

Г.Алмонд, беручи за критерій особливості політичних культур, виділив англо-американську, континентально- європейську, доіндустріальну (частково індустріальну) та тоталітарну політичні системи.

За способом прийняття політичних рішень виділяють командні,змагальні і соціопримирливі.

Прихильники марксистської теорії основним принципом класифікації висувають класовий характер влади і тип суспільно-економічної формації. На цій підставі політичні системи поділяють на рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну.

Політичні системи, крім наведеної типології, можна поділяти на відкриті й закриті, консервативні та динамічні, прогресивні й реакційні, стабільні та перехідні.

 

5.2(2)

Авторитаризм характеризують наступні ознаки:

- концентрація влади в руках політичного лідера чи певного кола, партії, коаліції, відчуження народу від реального впливу на владу;

- деформується принцип розподілу влади на користь виконавчої.

Деформований принцип виборності державних органів і посадових осі державне управління характеризується жорсткими командно - адміністративними методами керівництва

- органи державної влади, можуть діяти на свій розсуд, нерідко ігноруючи норми закону і маніпулюючи ними в своїх інтересах.

- єдина ідеологія відсутня, але її можуть замінити традиції, релігія, культура

- існує обмежена свобода слова, напівгласність, часткова цензура,

Тоталітаризм – політичний режим, який характеризується насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний бюрократичний партійно - державний апарат на чолі з вождем і тотальним контролем над всіма сферами суспільства загалом та кожною людиною зокрема.

Найбільшого розвитку тоталітаризм набув в ХІX-ХХ ст. в умовах становлення і розвитку індустріального суспільства, яке створило систему масових комунікацій, тотальний і всезагальний контроль за особистістю. Впродовж першої половини XX ст. тоталітарні режими постали у 17 країнах Європи.

Об'єктивними передумовами тоталітаризму є руйнація традиційного суспільства та формування масової суспільної організації, яка характеризується одержавленням суспільного життя та руйнацією громадянського суспільства, створенням системи масових комунікацій, які контролюють свідомість і поведінку громадян. До суб'єктивних чинників цього режиму слід віднести розробку' і впровадження утопічних доктрин, які обіцяють «сві­тле майбутнє» народу (комунізм, всесвітню імперію своєї нації тощо), фор­мування масових партій та репресивного аппарату. Визначальною ознакою тоталітарних режимів є використання насильства і терору в великих масштабах.

Характерним є повна політизація суспільства, мобілізація якомога більшої його частини для участі в політичному житті, наявність єдиної ідеології і ідеологізація всіх сторін суспільного життя з метою побудови «нового» суспільного устрою. Тоталітарні режими поділяються на ліві (комуністичні) і праві (нацизм, фашизм). Є і позитивні риси в тоталітаризмі: можлива швидка мобілізація народу на вирішення важливих завдань. За короткий період країна може досягти високих результатів в соціально- економічній сфері

 

Типологія політичних партій

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського (завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії) і непарламентського походження (централізм у структурі і доктринально-програмна єдність; здебільшого вони недооцінюють значення парламентської системи правління).

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці „Політичні партії” (1951):

· Масові партії. Об’єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Керівники – професійні політики.

· Кадрові партії. Вони є малочисельними. Для них характерне „аморфне членство”, відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів.

· Партії виборців (універсальні партії). (За Ж.Шарло та Дж.Сарторі) Своєю першочерговою метою такі об’єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнутьзгуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Головна мета мобілізуючої партії – „переробити свідомість населення”. У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контрпропагандою (здебільшого комуністичні).

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні – „ монополістичними ”, оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва (Її головна функція – відбір представників, які у разі обрання, користуються „вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.) та партії соціальної інтеграції (передбачають постійне членство зі сплатою внесків, претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів).

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму.

Виборчі системи та їх типи

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну – це спосіб розподілу місць в органах державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.

Можна виділити такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система (франц. majoritaire – заснований на більшості, від majorite – більшість). В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50 % плюс один голос).У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи: система двох турів,альтернативне голосування, мажоритарна система кваліфікованої більшості.

Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи „виборчий поріг” (бар’єр) – найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це від 1 % (Ізраїль) до 5 % (Швеція, ФРН) і навіть 10 % (Туреччина).

Третім різновидом виборчої системи є змішана, яка є тією чи іншою комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем (напр. Україна). Змішана виборча система є засобом компромісу між необхідністю забезпечити стабільність уряду й ефективність роботи парламенту і потребою демократичного представництва різних політичних сил. Критики змішаної виборчої системи вважають головною її вадою різні правила обрання для депутатів, які працюючи в представницькому органі, мають однакові права.

 

Поняття політичної еліти.

За своєю суттю влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих ким керують і управляють. Звичайно, що перших є небагато, других – більшість. На зламі ХІХ та ХХ століть дана меншість була названа французьким словом „eliet”- що означає „кращі”, „вибрані”, і під цим терміном розуміють провідні верстви в суспільстві, які здійснюють керівництво в певних галузях суспільного життя, тобто еліти є групами, що займають найвищі позиції у суспільстві або в його окремих сферах, становлячи їх „верхівку”.

В політології існує багато визначень поняття «еліта». Таким чином, підходи західних вчених до спроби визначення терміну

„еліта” доволі різні, але в цілому в них можна визначити два напрями: ціннісний та структурно-функціональний. Перший пояснює існування еліти перевагою одних людей над іншими, другий – винятковою важливістю функцій управління, які визначають виключність ролі людей, які їх виконують.

Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуальну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної – провідні вчені, діячі культури, священнослужителі, до політичної – державні і політичні діячі. Цю інтегровану сукупність еліт всіх суспільних сфер називають національною елітою.

Важливою частиною національної еліти є політична еліта. Вона складається з людей причетних до здійснення влади, політичного впливу, виконує роль політичного провідника нації. Отже політична еліта – це організована група, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Першою історичною формою еліти можна вважати античну аристократію, другою – середньовічне дворянство, що виросло з військового рицарства, третьою – буржуазію.

8.2. Сучасні концепції політичної еліти.

Перші концепції еліт в сучасному розумінні з’явились наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, в роботах італійських вчених Моски, Парето і німецького соціолога Роберта Міхельса.

Моска - поділяв суспільство на панівну меншість і політично залежну більшість. Такий розподіл, вважав він, є необхідний, саме правляча меншість визначає історичний процес. Влада меншості над більшістю досягається завдяки кращій організованості першої. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, за Москою – утопія, несумісні з законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ніколи владою самого народу.

Паретто обґрунтував свою елітарну теорію біопсихічними якостями людей. Згідно з його концепцією, люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману („лиси”), або ж здатністю до застосування насильства („леви”).

Міхельс дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства і вивів так звану теорію „залізного закону олігархії”, сутність якого в тому, що створення великих організацій індивідів веде до їхньої олігархізації і формування еліти.

Поряд з даними концепціями в сучасній західній політології існують ряд інших елітарних теорій:

Ціннісні теорії еліт – розглядають еліту як найбільшу продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями, джерело формування якої – природній відбір в суспільстві, висування з маси найактивніших і найбільш підготовлених інтелектуально представників.

Елітарні теорії демократії. Еліта розглядається як група, покликана не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску і неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт – визначають множинність еліт. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх груп і жодна з яких нездатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності.

Ліволіберальні концепції – грунтуються на різних положеннях.

8.3. Типологія політичних еліт.

На основі певних елітарних тенденцій, в умовах конкретно історичного суспільства, політичного режиму можна виділити критерії типологізації політичних еліт.

1. За відношенням до влади – правляча і опозиційна. Мета першої – утримувати владу, другої – відвойовувати.

2. За способом формування – відкриті і закриті. До відкритого типу належать еліти, які поповнюються за рахунок як вихідців із різних елітних груп, так і соціальних низів, основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в різних сферах життя суспільства, високі професійні і моральні якості. Для закритих еліт характерне поповнення з власного середовища, не на підставі особистих якостей, а завдяки відданості системі, прихильності вищого керівництва.

3. За способом отримання і збереження влади еліти поділяють на: легітимні і нелегітимні. Легітимні – еліти які отримали владу при добровільній підтримці мас, а не легітимні ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства, ідеології.

4. За здатністю стабілізувати і інтегрувати суспільство – фрагментовані, нормативно-фрагментовані, ідеологічно-інтегровані.

5. За ідеологічними цінностями і способом реалізації влади на демократичні, ліберальні, тоталітарні, авторитарні.

6. За видами політичної діяльності –державну, муніципальну, партійну і громадських організацій, груп тиску.

7. За місцем в елітарній ієрархії – вищу, яка безпосередньо приймає стратегічні рішення, що визначають розвиток суспільства, і середню, яка впливає на прийняття рішень.

8.4. Поняття політичного лідерства та його типологія.

Політичне лідерство – це процес взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють вплив на суспільство або певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав. В структурі лідерства виділяють три основні компоненти: – індивідуальні риси лідера, ресурси лідера і ситуація в якій він діє.

Виділяють три типи політичного лідерства:

Традиційне – засноване на звичаї, традиції, тобто коли особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а завдяки традиційним нормам,спадковості, належності до правлячої династії.

Раціонально-правовий (легальний) тип – ґрунтується на лідерах, яких обрано демократичним шляхом і які в випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями.

Харизматичне лідерство – засноване на вірі в талант лідера, „особливий дар благодаті”, визначні якості і здібності, месіанську роль в політичному процесі.

 

Критерії демократії.

1) можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні як державних, так і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей.

2)наявність фундаментальних прав і свобод людини. Конституційно закріплені за громадянами права і свободи є важливими цінностями демократії. Першочергові - політичні права і свободи. (Загальна декларація прав людини стаття 1).

3) правова держава із верховенством закону у всіх сферах життя суспільства. Саме така держава є головною силою у демократичному суспільстві, яка здатна гарантувати громадянам їх права і свободи.

4) наявність чи відсутність демократичного типу політичної культури. Передбачає сприйняття таких цінностей, як повага прав і свобод особи, відмова від насильства, гуманність, терпимість до інакодумства, усвідомлена повага і дотримання громадянами законів.

5) висока соціальна і політична активність різних суспільних сил, добровільно об’єднаних в організації, асоціації, товариства, клуби. Ці об’єднання формують суспільне середовище і складають елемент громадянського суспільства.

Реалізація критеріїв демократії забезпечується цілим рядом її принципів.

1) принцип більшості. Демократія це не просто влада народу, а влада більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати. Демократія неможлива без дотримання принципу плюралізму. Наявність опозиції забезпечує плюралізм думок і дій.

2) принцип рівності. Політична рівність всіх перед законом. Держава вживає заходів для соціальної захищеності груп, які потребують допомоги.

3) принцип розподілу влади. Законодавча, виконавча і судова влада відокремлені і достатньо незалежні одна від одної. В той же час вони постійно взаємодіють.

4) конституціоналізм. Зобов'язує владу і громадян дотримуватись Конституції, підкорятись діючій юрисдикції, незалежному конституційному контролю.

5) виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів. Всі громадяни мають виборчі права і реальні можливості брати участь у виборах.

6) самоуправління. Суть - створити умови, при яких управління всіма справами суспільства здійснювалось би не тільки від імені народу, але й самим народом. 7) принцип гласності у всіх сферах суспільного життя. Забезпечується вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність вищого законодавчого органу. Уряд своєчасно інформує парламент про діяльність усіх державних структур. Нормою є відкритий характер державних бюджетів, звітів. Особливу роль у забезпеченні гласності відіграє преса та ЗМІ.

Такі основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства. Очевидно, жодна із сучасних країн не відповідає цим параметрам в повному об'ємі.

10.1(2)

Детоквіль: Становлення громад. с-ства відбувається раніше і незалежно від держави, але необхідна їхня взаємодія для істинної демократії.

У 80х рр Ххст з”являються нові трактування “громад. с-ства”.

Альфред Джон Кін: Цивільне с-ство, яке має не тільки класові проблеми але і загальноцивілізаційні.

Арато: Громадянське суспільство — це фундамент для демократичної держави.

Мігранян: Громадянське суспільство - самоуправа вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій.

Ознаками громад. с-ства є: 1)приватна власність 2)вільна праця 3)підприємництво

4)існування вільних політ. партій, громад. організацій, трудових колективів на добровільній основі

5)багатоманітність виховання, освіти, науки, культури

6)незалежні ЗМІ

7)вільний розвиток сім”ї

8)існування правової держави.

 

12.3(2)

-фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.

Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури лежать або патріархальні, або підданські орієнтації населення.

Характерні ознаки демократичної культури:

- толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору;

- схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів;

- згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.

 

Політична думка Нового часу

Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку Х1Х ст. Вагомий вклад у розвиток політичних поглядів зробили представники різних сфер інтелектуальної діяльності: історики М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, юристи О.Терлецький, А.Кистяківський, письменники Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка та інші.
Після вбивства у 1804 р. імператора Павла1 і на початку царювання Олександра 1, в Росії розпочався період певної лібералізації. В 1804 р. у Харкові засновано перший в Україні університет, який став головним центром українського культурно-наукового життя у першій половині ХIХ ст. Дворянство, в т.ч. і українське почало утворювати таємні гуртки (масонські ложі), в яких обговорювалися шляхи політичного розвитку Російської імперії та народів, які її населяли. Новгород-Сіверський-Полтавський гурток у 1818 р. видав «Історію Русів». Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були І.Котляревський, українські дворяни, що були вихідцями із старовинних козацько-старшинських родів – С.Кочубей, В.Тарнавський, В.Лукашевич та ін., - на чільне місце ставила питання відродження української державності. В катехізмі товариства говорилося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії.
Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. – згуртувались довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.
Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов’янських народів, в своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійними силами української історії вчений вважав народні маси, їхню самосвідомість; чим відоміший народ, підкреслював М.Кос- томаров, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації само визволиться.
У 30-40-х роках ХIХ ст. центр українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. Засновано Київський університет і в 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Дослідження політичної історії України проводили такі визначні вчені та громадські діячі, як В.Антонович і М.Драгоманов.
В.Антонович (1834-1909), автор численних історичних і публіцистичних праць, виклав власне розуміння політичної науки. Він висловив такі ідеї: вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - с трудовим селянством.

М.Драгоманов (1841-1895) продовжив традиції Кирило-Мефодієвського братства. Політичний світогляд М.Драгоманова побудований на таких засадах:

• визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя;
• ідея еволюції політичної системи Росії як засобу проведення широких політичних реформ;
• ідея культурництва, тобто переконання в тому, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами;

16.3.(2)

• ідея європеїзму: зв'язок України з Західною Європою є джерелом прогресу першої;
• ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальних умов перебудови Російської імперії на автономних началах.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичної думці був І.Франко (1856-1916). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об’єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що спиралися б на солідарність інтересів.
Визначне місце в історії української політичної науки ХIХ - початку ХХ ст. посідає М.Грушевський (1866-1934). Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін.
Т