Тема: діяльність В україні П. Шелеста. В. Щербицький. Конституція урср 1978 Р. Посилення командно-адміністративної системи. Соціальна сфера буття суспільства.

Лекція № 24-25

Тема: Діяльність в Україні П. Шелеста. В. Щербицький. Конституція УРСР 1978 р. Посилення командно-адміністративної системи. Соціальна сфера буття суспільства.

Мета: вивчити Діяльність в Україні П. Шелеста. В. Щербицький,з’ясувати процеси, що відбувалися в політико-ідеологічній сфері, соціальній сфері буття,культурі, науці, освіті;

Розвивати в студентів логічне та історичне мислення; сприяти розвитку історичної свідомості студентів, критичному осмисленню минулого.

Студент повинен знати:основні складові політико-ідеологічної кризи, Реформи в промисловості та сільському господарстві. Посилення економічних важелів в управлінні. Непослідовність економічних перетворень.

Особливості соціальної диференціації в суспільстві. Загострення екологічної кризи.

Студент повинен вміти: порівнювати, аналізувати, узагальнювати і критично оцінювати історичні факти та діяльність Шелеста та Щербицького

Основні поняття теми: криза системи, конституція, соціально-економічне життя, реформи, командно-адміністративна система, стагнація, ВПК, соціальна сфера буття, екологічна криза, НТР.

Література

1. Бойко О. Д. Історія України.- К., 1998 р.

2. Історія України: Документи. Матеріали.// Уклад., комент. В.Ю. короля.- К.,2001.

3. Світлична В. В. Історія України.- К., 2003.

4. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.

План

1. Неосталінізм і Україна.

2. Діяльність П. Шелеста.

3. Діяльність В. Щербицького.

4. Реформа Косигіна. Розвиток економіки.

5. Розвиток соціальної сфери.

 

Хід заняття

Неосталінізм і Україна

У жовтні 1964 р. відбулася зміна партійного керівництва СРСР – замість М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.

Кадрові перестановки, що відбулися після жовтневого пленуму ЦК партії, засвідчили поворот від реформаторства до неприхованого консерватизму.

Спочатку Л.Брежнєвим були виправлені лише деякі так звані «волюнтаристські ходи» в діяльності «великого реформатора». Проте незабаром стало очевидний, що висунуте Л.Брежнєвим гасло «стабільності» насправді означає звичайну відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло наділені владою консервативні сили.

«Брежнєвський період» історії України був періодом часткової реанімації сталінської адміністративно-командної системи, періодом суспільного й економічного застою.

З іншого боку, цей період був часом активного пошуку прогресивними силами суспільства шляхів оновлення радянської системи і виведення її з глибокого кризового стану.

Неосталінізм політики Л.Брежнєвавиявлявся в УРСР в нових хвилях політичних репресій проти інакомислячих, насамперед поборників ідеї національного відродження і суверенності України.

Вже в серпні 1965 р. в окремих містах республіки пройшли масові арешти, внаслідок яких було затримано близько 30 чоловік із середовища «шістдесятників». Більшості з них було пред'явлено традиційне звинувачення в антирадянській агітації і пропаганді».

Навесні 1966 р. у ході судових процесів за «антирадянщину» різні строки позбавлення волі отримало 20 чоловік. У мордовських таборах опинилися: науковці – брати Михайло та Богдан Горині, працівники і викладачі вузів Михайло Осадчий, Євгенія Кузнєцова, Валентин Мороз, художник Опанас Залипала, робітники Іван Гель і Анатолій Шевчук, інженери Олександр Мартиненко та Іван Русин, вчитель Михайло Озерний та ін.

Паралельно з відкритими репресивними діями в Україні з другої половини 60-х років розгорнулася активна «профілактична робота»з тими, хто підтримував і співчував «антирадянщикам». На це місцеві органи влади орієнтували «закритий лист» ЦК КПУ, у якому давалося виправдання проведеним репресивним заходам і ставилося завдання посилити «виховну» роботу з представниками вільнодумної інтелігенції. У відповідності з цим документом у республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори за участю громадськості, па яких засуджувались злочинні дії «відщепенців». Останніх, що персонально перелічувались у листі ЦК (близько 30 чол.), з метою «виховання.» звільняли з роботи, виключали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Усіляким утискам піддавалися і члени їх родин.

Хвиля арештів і переслідувань, що прокотиласяУкраїною в1965-1966 рр., засвідчила зміну політичного курсу радянського керівництваі була інспірована в республіці саме з союзногоцентру. де також розгорталися події за аналогічним сценарієм.

Слід зазначити, що розмах репресивних дій в Україні був значно більшим, ніж в інших регіонах СРСР. Українське керівництво начолі з П.Шелестом, як завжди, ретельно і слухняно виконало отриману вказівку згори, хоча й не було саме зацікавленев такому розвитку подій у республіці.

Відчутні зміни стали спостерігатися і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму».

Активізувалася цензура, відбулася справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Ці події значною мірою нагадували вже відомі в Україні сталінські ідеологічні «чистки» 40-50-х рр. Щоправда, репресивні заходи 60-х років за своїм розмахом значно поступалися сталінським.

Однак суспільно-політичне життя України брежнєвського періоду характеризувалося не лише посиленням переслідувань інакомислячих. були в ньому і прояви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів з боку «шістдесятників».

Зокрема, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбувалися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл.

Сотні відомих українських діячів культури і науки, рядові службовці, робітники і студенти висловлювали своє гнівне обурення політичними репресіями 1965-1966 рр., яке відбивалося в колективних листах-протестах, адресованих керівництву держави – Л.Брежнєву, О.Косигіну, М.Підгорному. Ці документи друкувалися у «самвидаві», переправлялись за кордон. їх автори вже майже не переслідувалися властями.

Поняття і терміни

«Самвидав» – у 1960-1980-і рр. спроба частини інтелігенції в СРСР усупереч офіційним заборонам і переслідуванням, без санкції влади виготовляти і поширювати літературні, публіцистичні та ін. твори, висловлюючи протест проти терору та всеохоплюючого контролю держави у сфері друкованого слова.

Характерним проявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967 р. у Києві, де зі стихійним протестом проти заборони відзначення пам'яті Т.Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзарю виступили представники столичної інтелігенції та студентства.

Партійне керівництво республіки на чолі з П.Шелестом, підтримуючи в цілому політику керівництва СРСР, було не проти використати щирі прагнення української національно свідомої інтелігенції у власних корисних цілях – боротьбі з союзним центром за розширення своєї влади.

Певні зрушення на цьому шляху відбулися після здійснення низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови і запровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи і дозволу республіканської партійної верхівки в листопаді 1966 р. на V з'їзді письменників України була дуже гостро поставлена мовна проблема, її принципове і зацікавлене обговорення стало також помітною подією тогочасного громадсько-культурного життя республіки.

П.Шелест

Ще одним проявом відлуння «відлиги» в Україні стала поява в 1969 р. книги першого секретаря ЦК Компартії України П.Шелеста «Україна наша Радянська». Книга характеризувалася досить помірними національними мотивами, але це все одно викликало сильне невдоволення і навіть роздратування з боку союзного керівництва.

Шелест Петро Юхимович (1908-1996) – радянський державний і комуністичний діяч. З 1940 – на партійній роботі. Учасник змови, внаслідок якої було усунено від влади М.Хрущова. У 1963-1972 – перший секретар ЦК КПУ. У 1972 підданий критиці за книгу «Україна наша Радянська». Переведений на роботу в Москву. В 1972-1973 – заступник Голови Ради Міністрів СРСР. Член президії, політбюро ЦК КПРС в 1964-1973. Герой Соціалістичної Праці (1967).

Варто зазначити, що постать П.Шелеста в українській історії досить неоднозначна і суперечлива.

З одного боку, він був яскравим представником сталінської адміністративно-командної системи. Уміння оперативно орієнтуватися у складних ситуаціях, своєчасно засвідчити свою відданість новому керівництву дали змогу П.Шелесту досить тривалий період часу (з 1963 по 1972рр.) утримуватись на найвищому шаблі республіканської компартійної ієрархії.

Як і Л.Брежнєв, П.Шелест належав до числа консерваторів, найбільш послідовних противників процесів десталінізації. Вони обидва безкомпромісно виступили проти політичних реформ і застосували найбільш рішучі заходи в боротьбі з дисидентським рухом. Адже відомо, що саме П.Шелест дав санкцію на проведення масових арештів української інтелігенції у серпні-вересні 1965 р. За свідченням одного з лідерів «Празької весни» 1968р. О.Дубчека, П.Шелест був одним із ініціаторів збройної інтервенції в Чехо-Словаччину, тому що дуже боявся поширення демократичних ідей з цієї країни в Україну.

З іншого боку, П.Шелест здобув імідж поміркованого поборника національних інтересів українського народу. Він лояльно ставився до політики українізації, рішуче виступав на захист української мови й культури.

Зокрема, П.Шелест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова в межах республіки стала мовою діловодства. У 60-і роки три чверті керівних посад у республіканському партійно-радянському апараті зайняли українці.

П.Шелест з великим інтересом і неприхованою симпатією поставився до праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Перший секретар ЦК КПУ навіть розпорядився розмножити і поширити її серед свого оточення, бо вона додавала йому аргументів у дискусіях щодо національних проблем з вищим керівництвом КПРС.

П.Шелест згодом використав деякі положення з праці І.Дзюби у своїй книзі «Україна наша Радянська». Щодо останньої, то, на думку фахівців, це була звичайна пропагандистська агітка, але з незначними екскурсами в напівзабуту за післявоєнний період українську історію. Особливо схвильовано і з великою теплотою перший секретар ЦК Компартії України розповідав про славне козацьке минуле українського народу. Наголошуючи, що сам він козацького походження, П.Шелест підкреслював, що запорозькі козаки були героїчними захисниками українського народу, за що й вкрили себе невмирущою славою.

Спочатку Л.Брежнєв досить спокійно сприймав «українофільство» П.Шелеста, хоча час від часу полемізував з ним щодо конкретних питань Історії України.

Документ

В.Щербицький

На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПУ керівником української республіканської партійної організації був обраний Володимир Щербицький. який понад сімнадцять років перебував на цій посаді.

Постать

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) – комуністичний і державний діяч УРСР. З 1946 – на партійній роботі в Україні. У 1961-1963 та 1965-1972 – Голова Ради Міністрів УРСР. З 1961 – член ЦК КПРС. У 1972-1989 – перший секретар ЦК КПУ. Лауреат Ленінської премії (1982). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977).

Політична кар'єра В.Щербицького розпочалася ще за часів Й.Сталіна в Дніпродзержинську наприкінці 40-х - у першій половині 50-х років.

У тридцяти шестирічному віці він був обраний другим, а через рік першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. Очолюючи могутню, високорозвинуту індустріальну область України, В.Щербицький зарекомендував себе здібним організатором і господарником.

У 1961р. він був призначений Головою Ради Міністрів УРСР, обраний кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. Його принципова позиція, крутий і непоступливий характер були не до вподоби М.Хрущову. Тому, коли В. Щербицький спробував заперечити доцільність поділу обкомів і облвиконкомів на міські і сільські, його в 1963р. з Києва знову повернули до Дніпропетровська на попередню посаду і вивели зі складу Президії ЦК КПРС.

Нове сходження В.Щербицького на вершину республіканських владних структур відбулося вже за часів Л.Брежнєва. Незважаючи на гостру протидію з боку П. Шелеста, при активній підтримці союзного керівництва він у жовтні 1965р. знову очолив український уряд. На XXIV з'їзді КПРС у квітні 1971р. В.Щербицького, як і П.Шелеста, обрали членом політбюро ЦК КПРС.

Було очевидним, що присутність двох представників однієї республіки у вищому керівництві партії – це явище тимчасове, що й знайшло свої підтвердження в травні 1972 р., коли В. Щербицького обрали першим секретарем ЦК Компартії України.

Щоб зміцнити своє становище, новоявлений лідер української компартійної верхівки протягом кількох років поступово і послідовно позбавлявся прибічників П.Шелеста, а на звільнені посади призначав своїх людей.

Серед висуванців В.Щербицького були «невтомний борець з українським націоналізмом»В.Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О.Ляшко (Голова Ради Міністрів УРСР), І. Грушецький та О.Ватченко (в різнийчас – Голови Президії Верховної Ради УРСР), В.Сологуб (Голова Укрпрофради), В.Федорчук (Голова республіканського КДБ) та ін. Внаслідок проведених кадрових переміщень В.Щербицький отримав необхідну підтримку і стабільність влади.

Крім кадрових новацій у вищих ешелонах влади, відбулися суттєві зміни і на її нижчих рівнях. «Чистка» охопила всі рівні республіканської партійної організації.

Під час обміну партійних квитків, що відбувся впертій половині 70-х років, з партії було виключено 37 тис. чоловік. Позбавлення партійного квитка тоді означало кінець кар’єри і розцінювалося в радянському суспільстві як одне з найсуворіших по­карань.

За часів партійного керівництва В.Щербицького в республіці з другої половини 70-х років знову стали посилюватися процеси русифікації. З ініціативи Л.Брежнєва в цей період почала активно поширюватися теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ». Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна сфера напружено працювали над обґрунтуванням і пропагандою цієї ідеї.

Російська мова, що подавалася як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з сфери освіти, науки, культури і навіть з побуту.

У квітні 1978р. була прийнята нова Конституція УРСР, яка була майже точною копією Конституції СРСР 1977р.

Формально порядок прийняття союзної Конституції був витриманий у демократичному дусі. Її проект був оприлюднений для обговорення в суспільстві, то тривало майже чотири місяці – з червня по вересень 1977р. Партійні і державні лідери, засоби масової інформації на всі лади твердили про «всенародний характер обговорення» проекту Конституції.

Однак сам хід цієї пропагандистської кампанії аж ніяк не налаштовував різні верстви радянського суспільства на діловий тон, об'єктивний аналізситуації, що склалася в країні. Як згодом свідчили організатори цієї політичної акції, у ході обговорення проекту Конституції було одержано близько 400 тис. пропозицій, але врахована була незначна їх частина, як правило, редакційного характеру.

Як свідчать документи, не бралися до увагипропозиції громадян, спрямовані на демократизацію суспільства, вдосконалення роботи державного апарату, поліпшення міжнаціональних стосунків та ін.

Цікаво, що в ході підготовчої роботи висловлювалися пропозиції викреслити з проектів Конституцій СРСР і УРСР статті про право виходу республік із складу Союзу РСР.

В.Щербицький, як і більшість його однодумців, не мав нічого проти таких поправок. Але ця ідея наштовхнулася на рішучий опір керівників закавказьких республік, і тому вона не була реалізована в Конституції.

Конституції СРСР (1977р.) та УРСР (1978р.) ще більше обмежили самостійність республіки, особливо в господарчій сфері.

Декларовані ними лібералізація політичної системи, широкі права громадян, право республіки на самовизначення, аж до можливості виходу з СРСР (що було справжньою фікцією, бо механізм реалізації такого права в конституційному порядку не був визначений)фактично не були перешкодою для КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період диктаторську форму правління. Спроби ж окремої частини громадян скористатися конституційними правами жорстоко переслідувалися.

З метою остаточного закріплення партійного диктату в КонституціяхСРСР і союзних республік вводилася спеціальна шоста стаття, відповідно до якої КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силоюрадянського суспільства, ядром його політичної системи.

Обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ протягом досить тривалого часу, В.Щербицький, звичайно, намагався якомога ефективніше розвиватинаціональну промисловість, сільське господарство, науку.

Водночас він чинив спротиву русифікації,що охопила Україну. Сказати, що він повністю йшов у фарватері московської політики, не буде справедливим, але вирватися і цього «замкнутого кола» він так і не зумів.

На совісті В.Щербицького залишилися і відверто антиукраїнські дії.Зокрема, тяжким його гріхом перед народом України став, безперечно, Чорнобиль – до фатального вибуху у квітні 1986р. іособливо після нього. Адже ця величезна атомна станція у верхів'ях Дніпра будувалася на непридатному для таких споруд піщаному ґрунті, в густонаселеному місці всупереч протестам вітчизняних вчених. Саме В.Щербицький наполягав на прискорених темпах будівництва та достроковому введенні ЧАЕС в дію.

Під тиском М.Горбачова він не набрався мужності і не повідомив своєчасно населення України про страшну небезпеку в перші дні після аварії, не вжив необхідних заходів щодо термінової евакуації мешканців з небезпечної для життя людей зони, свідомо довго замовчував об'єктивну інформацію про катастрофічні наслідки аварії для України.

Поняття і терміни

Екстенсивна система господарювання – система господарювання, при якій збільшення валового обсягу виробництва досягається за рахунок розширення виробничих потужностей, а не за рахунок підвищення його ефективності.

У 1965р. (за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна га групи економістів під керівництвом О.Лібермана розпочалася економічна реформа.

Зміст і програма її були досить суперечливими.

З одного боку,вона створювала можливості для розширення господарської самостійності підприємств, сприяла розвитку місцевої ініціативи, посилювала економічні стимули праці. Паралельно із збереженням валових показників виробництва були введені нові: вартість реалізованої продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень.

Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частину прибутків залишали в їх розпорядженні. Передбачалося значно підвищити роль господарського розрахунку та скоротити число показників діяльності підприємств, що затверджувалися зверху. В ході реформи місцевим органам влади дозволялося навіть вносити зміни до «святої святих» радянського економічної о розвитку – п'ятирічного плану

З іншого боку, за задумом економістів, реформа повиннабула зміцнити позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені М.Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі впливові відомчі органи, як державні комітети зпитань ціноутворення, постачання та ін.

На ділі косигінська реформа була новим етапом надцентралізації економіки, адже відтепер 90% підприємств республіки безпосередньо підпорядковувались союзному центру.

Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України, розглянувши план економічних реформ, схвалив його, при цьому зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське значення (цікаво, що в квітні 1957р. пленум ЦК КПУ, навпаки, відзначав велику роль в житті України саме раднаргоспів).

Наслідки косигінської реформи були неоднозначними.

До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 рр., який виявився одним із найрезультативніших за всю історію радянської України.

За цей період, зокрема, виробництво промислової продукції в республіці зросло на 50%, продуктивність праці в цій галузі – на 28%, національний доход – на 38%. Ці показники засвідчили перевагу госпрозрахункової системигосподарювання, на яку перейшла переважна більшість промислових підприємств республіки. Саме вони давали понад 90% прибутку і загального виробництва промислової продукції.

У ході економічної реформи прискорився розвиток паливно-енергетичною комплексу республіки. Зокрема, мочали діяти Запорізька, Вуглегірська, Криворізька та інші потужні теплові електростанції. У 1980 р. були введені в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі.

Помітних успіхів у цей період досягли українські нафтовики та газовики. У середині 70-х років па території України розпочалася екс­плуатація 26 нових нафтових і газових родовищ, що значно збільшило видобуток нафти і газу в республіці.

Позитивні зрушення спостерігалися також і у розвитку гірничорудної, вугільної та металургійної промисловості. Здійснювалося прискорене будівництво шахт, рудників, домен, мартенів, прокатних станів.

Швидкими темпами розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес промисловості – машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна.

Фактично виникла і сформувалася нова галузь – мікробіологічна промисловість. Помітно зросло постачання сільського господарства концентрованими добривами, засобами захисту рослин.

Зусиллями вчених в Україні було налагоджено конструювання і виробництво електронно-обчислювальноїтехніки, новітніх приладів і засобів автоматизації. Зокрема, вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є.Патона впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 млн. крб.

Важливою ознакою тогочасного вітчизняного машинобудування стало створення систем машин, автоматичних і потокових ліній, впровадження нових наукових технологій. На 1975 р., наприклад, у промисловості України комплекснамеханізація й автоматизація були запроваджені на 100 підприємствах, у6 тис. цехів, дільниць івиробництв почали діяти механізовані потокові й автоматизовані лінії.

На Дніпропетровському металургійному заводі було введено в дію створений вітчизняними конструкторами унікальний стан для прокату вагонних осей. Цей агрегат був вдвічі легший і вчетверо продуктивніший, ніж аналогічний закордонний зразок. На Харківському турбінному заводі було освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат.

У республіці розпочалося виробництво більш досконалих тепловозів, потужних тракторів Т-150, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим зарубіжним аналогам 60-70-х рр.

Разом з тим, економіці України не вдалося уникнути й негативних наслідків економічної реформи 60-70-х рр., що врешті-решт привели економіку до глобальної кризи.

Зокрема, в ході реалізації реформи порушувалися відпрацьовані у попередній період господарські зв’язки, з кожним роком помітно зростала собівартість виробленої продукції, різко впала дисципліна постачання.

Фактичне усунення республіканських органів від керівництва підприємствами на власній території, посилення адміністративно-командних методів управління з боку загальносоюзних органів, надмірна централізація економічних процесів позбавляли косигінську економічну реформу реальних перспектив і кінцевих позитивних результатів.

У 70-80-і рр., після припинення реформаційних процесів і переведення господарства Радянською Союзу на екстенсивний шлях розвитку, економіку республіки охопила криза.

Кризахарактеризувалася прямою залежністю від центральних органів керівництва, неприхованим ігноруванням національних інтересів України.

Яскравими прикладами такої економічної політики була концентрація сил для. За порівняно короткий термін здійснення гігантських, але економічно необґрунтованих та неефективних проектів.За порівняно короткий термін були споруджені «рукотворні» моря на Дніпрі, найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська, Бурштинськатеплові електростанції таінші гігантські новобудови. Вони нерідко були шкідливими і небезпечними для навколишнього середовища і, в першу чергу, – для жити людини.

На території України з ініціативи центрального керівництва розміщувалися техногенно шкідливі виробництва, у тому числі близько 1 тис. хімічних заводів, причому лише кілька відсотків продукції, що на них вироблялася, республіка використовувала у своїх інтересах.

У республіці в цей період без належного наукового обґрунтування занадто високими, непродуманими темпами розвивалася атомна енергетика. Зокрема, розгорнулося будівництво потужних АЕС в густонаселених і маловодних Південно-Західному та Південному економічних регіонах України. У межиріччі Дніпра. Десни та Прип'яті поруч з Києвом ударними темпами споруджувалася незабаром фатальна для долі України Чорнобильська атомна електростанція.

У результаті такого бездумного ставлення до природних багатств української землі, в республіці, що займала лише 2,6% території СРСР, було побудовано 40% атомних енергоблоків Радянського Союзу. При цьому вироблена ними електроенергія використовувалася не для потреб республіки, а постачалася, як правило, в європейські країни.

Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, необхідних для освоєння величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу, викачувалася з України.

На освоєння перспективних східних родовищ нафти та газу виділялися величезні кошти. До того ж з України для роботи в цих регіонах було мобілізовано тисячі кваліфікованих працівників. Як наслідок, в Тюменській області, наприклад, нині мешкає понад півмільйона українців.

У результаті незбалансованого розвитку народного господарства частка галузей, що працювала на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах світу вона сягала 50-60%.

Тенденція до уповільнення темпів економічного розвитку з часом набула постійного характеру, що врешті-решт зумовило справжній застій в економіці. Будь-які зрушення в ній залежали тільки від грошових інвестицій. Остаточно закріпився екстенсивний метод ведення господарства.

Яскравим свідченням такого принципу господарювання була державна політика в галузі капіталовкладень.

У 70-ті роки поширеним явищем стало будівництво величезних об'єктів-гігантів, на спорудження яких виділялись колосальні кошти. Ця своєрідна «гігантоманія» у поєднанні з прихованою інфляцією призвела до того, що вартість таких об'єктів в середньому перевищу­вала заплановану на 25-50%.

Поширення набула своєрідна практика, за якою значні сили і кошти зосереджувались на завершенні будівництва найбільш важливих на певний момент об'єктів, залишаючи при цьому низку незавершених будов. У соціально-економічний лексикон брежнєвського періо­ду увійшов навіть специфічний термін – «довгобуд». На таке довготривале будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень.

Десята п'ятирічка (1976-1980рр.) була проголошена «п'ятирічкою ефективності та якості», однак реально вона такою не стала. Замість зростання економіки, вдалося досягти тільки підтримання економічних пропорцій на рівні 30-50-х років.

При цьому ставка робилася на імпорт промислового обладнання і товарів широкого вжитку із-за кордону в обмін на експорт енергоносіїв. Після восьмикратного підвищення світових цін на нафту в 70і роки в СРСР хлинув справжній потік «нафтодоларів». Але витратний економічний механізм миттєво поглинав ці величезні кошти, спрямовуючи їх на чергові безперспективні та екологічно небезпечні «довгобуди».

Внаслідок такої економічної політики в Україні хронічно не виконувалися завдання п'ятирічнихпланів.

Зокрема, національний доход республіки у дев'ятійп'ятирічці (1971-1976 рр.) за планом мав збільшитись на 37-39%, але показник виконання (причому явно завищений) складав25%.

У наступній, десятій п'ятирічці (1976-1980 рр.), зростання цього показника було передбачено на рівні досягнутого, але одержаний результат становив лише 18%.

Якщо з деяких нормативів розвитку промисловості (виробництво електроенергії, цементу, вугілля тощо) вдалося хоча б наблизитись до запланованого, то сільське господарство, як і раніше, залишалосянайбільш занедбаною ланкою економіки республіки.

Торгівля і побут

Такі ж неоднозначні і досить суперечливі процеси відбувалися і в сфері торговельного та побутового обслуговування населення республіки.

У другій половині 60-х – на початку 70-х років мали місце позитивні зрушення в торгівлі.

Зміцнилася матеріально-технічна база торгової мережі, внаслідок чого значно зросла кількість торговельних підприємств. Споживчій кооперації, наприклад, у вирішенні проблем, крім державних органів, допомогу надавали підприємства, колгоспи і радгоспи, за кошти яких будувалися нові магазини, їдальні, хлібопекарні.

Завдяки підвищенню заробітної плати зросла і купівельна спроможність населення.

Особливо активно в цей час забезпечувався зростаючий попит трудівників міста і села на господарський інвентар і товари культурно-побутового вжитку. Зокрема, попитом у населення республіки користувалися телевізори, радіоприймачі, холодильники, пральні машини, які в другій половині 60-х років з'явилися в кожній другій сім'ї.

Збільшення кількості товарів вимагало появи нових, більш досконалих і ефективних форм торгівлі. Внаслідок цього з'явилися магазини самообслуговування, універмаги, універсами з широким асортиментом товарів. Сільські трудівники в цей період стали регулярно обслуговуватися працівниками торгівлі в місцях масових робіт – на польових станах, фермах, у тракторних бригадах.

Разом з торгівлею розвивалося і побутове обслуговування. Служба побуту перетворилася на важливу галузь народного господарства. Великою популярністю у населення стали користуватися створені в цей період будинки побуту, побутові комбінати, фірми побутових послуг.

У числі перших подібних підприємств в Радянському Союзі ви­никла київська фірма «Світанок», яка надавала послуги з ремонту квартир, догляду за дітьми та хворими, навчання музики й іноземних мов, машинописного передруку тощо. Якщо на початок 60-х років таких послуг було 80-90 видів, то в середині 70-х їхня кількість зросла до 600 і більше.

Проте в 70-80-і рр. в торговельному і побутовому обслуговуванні на­селення республіки почали проявлятися негативні тенденції.

Зокрема, з кожним роком почали зростати державні роздрібні ціни на окремі види товарів народного споживання. Вартість товарів усіх видів у 1980р. порівняно з середньорічними цінами 1970р. зросла на 3%, в 1985р. – на 8%, а, зокрема, продовольчих – відповідно на 4% і 12%.

Відчутно подорожчали м'ясо, птиця, олія, цукор, кондитерські вироби, овочі, одяг, білизна, тютюнові вироби, велосипеди, мотоцикли. Звичноюпроблемою став товарний дефіцит, внаслідок якого почали виникати величезні черги в магазинах.

Все це викликало уповільнення темпів зростання реальних доходів населення, які в 1975-1985рр. стали на 10% нижчими, ніжу попереднє десятиліття.

Житлове будівництво

Одним із важливих показників зростання добробуту населення є житлове будівництво.

Головним засобом розв'язання цієї традиційно складної для України проблеми в зазначений період стало переведення будівництва житла на індустріальну основу.

Щоправда, перші новозбудовані житлові масиви не відзначалися оригінальними архітектурними формами, а були досить примітивними й однотипними. Це визнавалося і керівництвом країни. В житлове будівництво були зроблені значні державні капіталовкладення, що дозволило забезпечити в 1974 р. понад 70% сімей окремими квартирами.

Предметом особливої уваги архітекторів і будівельників була столиця України – Київ. Завдяки їх творчій праці головне місто республіки перетворилося на одне з найкрасивіших міст світу. Органічно поєднавши в собі чарівну природу й оригінальну архітектуру, Київ отримав своє власне, неповторне обличчя. В місті з'явилися цілі квартали багатоповерхових будинків, були споруджені нові лінії метрополітену, розбиті чудові парки та сквери. Саме в цей час у Києві народжуються Русанівка, Відрадний, Сирець, завершується формування Березняків, Борщагівки,Лісового й інших житлових масивів.

Аналогічні мікрорайони будувалися в Харкові, Дніпропетровську, Вінниці. Львові. В цей період з'явилися на карті України нові міста – Світловодськ, Нововолинськ, Українка, Придніпровськ, Вільногірськ та інші.

У 60-80-ірр. в республіці почало розгортатися житлово-кооперативне будівництво. Із зростанням матеріальної забезпеченості людей збільшувалося і число бажаючих поліпшити свої житлові умови навласний кошт. Проте в цін справі ще спостерігалися стихійність і недосконалість.

Паралельно з бурхливим розвитком міського будівництва такі ж процеси відбуваються і на селі, чому у великій мірі сприяла держава. Зокрема, Держбанк надавав грошові кредити сільським забудовникам.

Для розширення будівництва на селі була відчутно зміцнена матеріальна база міжколгоспних будівельних організацій, створених у середині 50-х років. Перед ними постало завдання – перетворити села на упорядковані сучасні селища. Вони, як правило, створювались на нових, вільних місцях або шляхом реконструкції старих сіл.

З 1965р. в Україні практикувалося створення експериментально-показових сіл. Незважаючи на ідеологічний характер такої практики, досвід будівництва експериментально-показових сіл засвідчив,що зручні для життя і роботи сільські будівельні комплекси виникали тоді, коли в них органічно поєднувалися кращі народні традиції із досягненнями сучасної архітектури. У 1966-1970рр. виникло 15 такихнаселених пунктів, наступної п'ятирічки їх кількість зросла майже вдвічі.

З 1970р. пріоритетним напрямом забудови сільської місцевостібула проголошена реконструкція старих сіл. На всесоюзному огляді-конкурсі 1970р. на кращу забудову та благоустрій таких селищ серед25 інших сільських населених пунктів у числі переможців було названо с.Моринціна Черкащині, де, як відомо, народився ТарасШевченко. Це було вдалим пропагандистським кроком радянських керівників.

Разом з тим, у наступний період у житловому будівництві, як і в усіх інших галузях народного господарства, розпочалося відчутне знижений темпів зростання виробництва.

Якщо в 1966-1970рр. свої житлові умови поліпшили майже9 млн. чоловік, то в 1980-1985рр. лише 7,7 млн. Проблема житла, як і раніше, залишалася гострою, держава не мала