Стан колгоспно-радгоспної системи

Зовні складалося враження, що саме в 70-ті роки піднесенню сільськогосподарської галузі в Україні було приділено максимум зусиль і уваги. Адже саме в цей період активно запроваджувались глобальні програми меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства. Впродовж десятиліття в сільське господарство було спрямовано 27% усіх капіталовкладень в економіку.

Але в підсумку всі ці заходи виявилися малоефективними, принесли здебільшого зовсім протилежний, неочікуваний результат.

Зокрема, механізація на практиці перетворилася на звичайне постачання господарствам низькоякісної і малопродуктивної техніки; хімізація спричинила забрудненняукраїнського чорнозему і сільськогосподарської продукції шкідливими хімікатами; меліорація, на яку було витрачено 16 млрд. карбованців, зіпсувала родючі землі і серйозно порушила екологічний баланс республіки.

До зазначених недоліків слід додати також низьку ефективність використання людських ресурсів на селі, безгосподарну систему переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, внаслідок якої щорічні втрати при збиранні врожаїв становили 30-33%.

Як правило, передова ініціатива сільськогосподарських практиків не знаходила підтримки забюрократизованої місцевої влади. Наприклад, позитивний ефект мав колективний підряд з оплатою праці за кінцевими підсумками в роботі. Вперше він був запроваджений ще 1971р. у Баштанському районі на Миколаївщині. Але досвід баштанських механізаторів протягом 12 років застосували лише 5% господарств України.

Органами влади свідомо гальмувався розвиток особистих підсобних господарств селян, що в результаті призвело до значного скорочення поголів'я худоби, свиней, овець, кіз. Це, у свою чергу, викликало зменшення кількості виробленої сільськогосподарської продукції і. зрештою, – зниження прибутків селян.

Складними залишалися також умови життя і праці сільських жителів. У господарствах, незважаючи на пронеси механізації, залишалося багато ручної праці.

У сільській місцевості, як і раніше, не вистачало шкіл, дитсадків, клубів, упорядкованих доріг, закладів медичного та побутового обслуговування населення. Колишні методи примусового прикріплення селян до землі вже не спрацьо­вували, і тому трудівники села почали масово виїжджати до більш цивілізованого міста. Протягом 1966-1985рр. до цього рішучого кроку вдалися 4,6 млн чоловік.

Внаслідок такої активної міграції, зкарти України в 1972-1986рр. зникли як «неперспективні» 1502 села. В українських селах, як правило, залишилися пенсіонери чи люди, які не могли наважитись або не мали можливості розпочати нове життя в місті.

Ці зміни зумовили болючі проблеми, пов'язані з нестачею людських ресурсів на селі. Наочним підтвердженням цих негативних процесів стали традиційні сезонні «мобілізації» працівників інших галузей народного господарства, освіти і науки на збирання врожаїв. Зрозуміло, що таке примусове залучення міського населення до сільськогосподарської праці не сприяло підвищенню її продуктивностіі якості.

Попри зазначені об'єктивні і суб'єктивні труднощі,що суттєво гальмували розвиток сільського господарства, республіка не лише забезпечувала свої власні потреби в продовольстві, але й за вказівками союзних органів знаходила змогу поставляти сільськогосподарську продукцію в інші регіони СРСР. Зокрема, на межі 70-80-х рр. вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 40% соняшнику, 26% тваринного масла, 23% м'яса тощо.

Зростаюче відчуження селян від результатів їхньої праці у колгоспах і радгоспах продовжувало неухильно знижувати продуктивністьсільськогосподарського виробництва, темпи зростання якого постійно падали.

Якщо в 60-70-і рр. вони становили в середньому 4,5% на рік, то в 1981-1985 рр. – 3,9%. У другій половині 70-х років їй середньорічний приріст сільськогосподарської продукції становив 1,5%, а в першій половині 80-х – лише 0,5%.