Постанова цк кп України про книгу П. Ю. Шелеста «україна наша радянська»

Отметить, что книга "Україна наша Радянська» по ряду важных принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций. В ней не дается четкого классового анализа и оценки отдельных исторических явлений, идеализируется украинское казачество и Запорожская Сечь, не показаны острота и сложность классовой борьбы на Украине в послеоктябрьский период, борьба партии за чистоту и боеспособность своих рядов, против уклонов от ленинской генеральной линии, в том числе и против уклонов в национальном вопросе.

Достижения республики в экономике, науке и культуре рассматриваются в значительной мере в отрыве от общих успехов СССР, не раскрывается сотрудничество украинского народа с русским и другими братскими народами нашей страны.

Книга «Україна наша Радянська» не способствует воспитанию трудящихся в духе советского патриотизма и пролетарского интернационализма, усилению борьбы против буржуазной идеологии, в частности против украинского буржуазного национализма.

Отметить, что книга П.Ю.Шелеста «Україна наша Радянська», как и другие его издания – «Історичне покликання молоді», «Комуніст. – активний боєць партії», «Ідеї Леніна перемагають», были опубликованы им с нарушением установленного порядка, без ведома ЦК КПСС и ЦК КП Украины.

Разъяснить партийному активу республики серьезные методологические, идейные ошибки и существенные недостатки книги П.Е.Шелеста «Україна наша Радянська».

Подготовить и опубликовать в журнале «Коммунист Украины» рецензию на книгу П.Ю.Шелеста «Україна наша Радянська». Считать необходимым после этого изъять указанную книгу из библиотечных фондов республики.

Як і М.Хрущов, Л.Брежнєв прагнув повністю русифікувати Україну. У цій ситуації відверте «українофільство» П.Шелеста ставало для союзного керівництва політично небезпечним. Л.Брежнєв, однак, не форсував події, а поступово готував грунт для усунення П.Шелеста від влади. Передумови для цього визрівали в міру зміцнення влади Л.Брежнєва в Москві і позицій В.Щербицького в Україні.

У березні 1972 р. П.Шелест і очолюваний ним ЦК Компартії України були підданігострій критиці на політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». В травні нього ж року П.Шелеста звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК Компартії України і без його згоди призначили одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР.

Незабаром за дорученням М.Суслова в Академії Наук УРСР було підготовлено розгромну рецензію па книгу П.Шелеста «Україна наша Радянська», в якій автор уже прямо звинувачувавсяв українському націоналізмі.У квітні 1973 р. цю рецензію без підписів авторів опублікував журнал «Комуніст України» під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги».

Брутальна критика, що містилася в ній, змусила П. Шелеста негайно подати заяву про вихід на пенсію за станом здоров’я. Це повідомлення викликало численні посмішки членів ЦК КПРС, які могли тільки позаздрити міцному козацькому здоров'ю П. Шелеста.

В.Щербицький

На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПУ керівником української республіканської партійної організації був обраний Володимир Щербицький. який понад сімнадцять років перебував на цій посаді.

Постать

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) – комуністичний і державний діяч УРСР. З 1946 – на партійній роботі в Україні. У 1961-1963 та 1965-1972 – Голова Ради Міністрів УРСР. З 1961 – член ЦК КПРС. У 1972-1989 – перший секретар ЦК КПУ. Лауреат Ленінської премії (1982). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977).

Політична кар'єра В.Щербицького розпочалася ще за часів Й.Сталіна в Дніпродзержинську наприкінці 40-х - у першій половині 50-х років.

У тридцяти шестирічному віці він був обраний другим, а через рік першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. Очолюючи могутню, високорозвинуту індустріальну область України, В.Щербицький зарекомендував себе здібним організатором і господарником.

У 1961р. він був призначений Головою Ради Міністрів УРСР, обраний кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. Його принципова позиція, крутий і непоступливий характер були не до вподоби М.Хрущову. Тому, коли В. Щербицький спробував заперечити доцільність поділу обкомів і облвиконкомів на міські і сільські, його в 1963р. з Києва знову повернули до Дніпропетровська на попередню посаду і вивели зі складу Президії ЦК КПРС.

Нове сходження В.Щербицького на вершину республіканських владних структур відбулося вже за часів Л.Брежнєва. Незважаючи на гостру протидію з боку П. Шелеста, при активній підтримці союзного керівництва він у жовтні 1965р. знову очолив український уряд. На XXIV з'їзді КПРС у квітні 1971р. В.Щербицького, як і П.Шелеста, обрали членом політбюро ЦК КПРС.

Було очевидним, що присутність двох представників однієї республіки у вищому керівництві партії – це явище тимчасове, що й знайшло свої підтвердження в травні 1972 р., коли В. Щербицького обрали першим секретарем ЦК Компартії України.

Щоб зміцнити своє становище, новоявлений лідер української компартійної верхівки протягом кількох років поступово і послідовно позбавлявся прибічників П.Шелеста, а на звільнені посади призначав своїх людей.

Серед висуванців В.Щербицького були «невтомний борець з українським націоналізмом»В.Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О.Ляшко (Голова Ради Міністрів УРСР), І. Грушецький та О.Ватченко (в різнийчас – Голови Президії Верховної Ради УРСР), В.Сологуб (Голова Укрпрофради), В.Федорчук (Голова республіканського КДБ) та ін. Внаслідок проведених кадрових переміщень В.Щербицький отримав необхідну підтримку і стабільність влади.

Крім кадрових новацій у вищих ешелонах влади, відбулися суттєві зміни і на її нижчих рівнях. «Чистка» охопила всі рівні республіканської партійної організації.

Під час обміну партійних квитків, що відбувся впертій половині 70-х років, з партії було виключено 37 тис. чоловік. Позбавлення партійного квитка тоді означало кінець кар’єри і розцінювалося в радянському суспільстві як одне з найсуворіших по­карань.

За часів партійного керівництва В.Щербицького в республіці з другої половини 70-х років знову стали посилюватися процеси русифікації. З ініціативи Л.Брежнєва в цей період почала активно поширюватися теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ». Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна сфера напружено працювали над обґрунтуванням і пропагандою цієї ідеї.

Російська мова, що подавалася як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з сфери освіти, науки, культури і навіть з побуту.

У квітні 1978р. була прийнята нова Конституція УРСР, яка була майже точною копією Конституції СРСР 1977р.

Формально порядок прийняття союзної Конституції був витриманий у демократичному дусі. Її проект був оприлюднений для обговорення в суспільстві, то тривало майже чотири місяці – з червня по вересень 1977р. Партійні і державні лідери, засоби масової інформації на всі лади твердили про «всенародний характер обговорення» проекту Конституції.

Однак сам хід цієї пропагандистської кампанії аж ніяк не налаштовував різні верстви радянського суспільства на діловий тон, об'єктивний аналізситуації, що склалася в країні. Як згодом свідчили організатори цієї політичної акції, у ході обговорення проекту Конституції було одержано близько 400 тис. пропозицій, але врахована була незначна їх частина, як правило, редакційного характеру.

Як свідчать документи, не бралися до увагипропозиції громадян, спрямовані на демократизацію суспільства, вдосконалення роботи державного апарату, поліпшення міжнаціональних стосунків та ін.

Цікаво, що в ході підготовчої роботи висловлювалися пропозиції викреслити з проектів Конституцій СРСР і УРСР статті про право виходу республік із складу Союзу РСР.

В.Щербицький, як і більшість його однодумців, не мав нічого проти таких поправок. Але ця ідея наштовхнулася на рішучий опір керівників закавказьких республік, і тому вона не була реалізована в Конституції.

Конституції СРСР (1977р.) та УРСР (1978р.) ще більше обмежили самостійність республіки, особливо в господарчій сфері.

Декларовані ними лібералізація політичної системи, широкі права громадян, право республіки на самовизначення, аж до можливості виходу з СРСР (що було справжньою фікцією, бо механізм реалізації такого права в конституційному порядку не був визначений)фактично не були перешкодою для КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період диктаторську форму правління. Спроби ж окремої частини громадян скористатися конституційними правами жорстоко переслідувалися.

З метою остаточного закріплення партійного диктату в КонституціяхСРСР і союзних республік вводилася спеціальна шоста стаття, відповідно до якої КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силоюрадянського суспільства, ядром його політичної системи.

Обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ протягом досить тривалого часу, В.Щербицький, звичайно, намагався якомога ефективніше розвиватинаціональну промисловість, сільське господарство, науку.

Водночас він чинив спротиву русифікації,що охопила Україну. Сказати, що він повністю йшов у фарватері московської політики, не буде справедливим, але вирватися і цього «замкнутого кола» він так і не зумів.

На совісті В.Щербицького залишилися і відверто антиукраїнські дії.Зокрема, тяжким його гріхом перед народом України став, безперечно, Чорнобиль – до фатального вибуху у квітні 1986р. іособливо після нього. Адже ця величезна атомна станція у верхів'ях Дніпра будувалася на непридатному для таких споруд піщаному ґрунті, в густонаселеному місці всупереч протестам вітчизняних вчених. Саме В.Щербицький наполягав на прискорених темпах будівництва та достроковому введенні ЧАЕС в дію.

Під тиском М.Горбачова він не набрався мужності і не повідомив своєчасно населення України про страшну небезпеку в перші дні після аварії, не вжив необхідних заходів щодо термінової евакуації мешканців з небезпечної для життя людей зони, свідомо довго замовчував об'єктивну інформацію про катастрофічні наслідки аварії для України.