ТОП 10:

Хорунжий УГА, підпоручник Армії УНР, історик



Бойовий орел української кінноти (Пам'яти генерала Петра Дяченка)

Смерть генерала Дяченка, командира Чорного запорозького кінного полку в роки Визвольної війни 1918 -1920 рр. та командира 2-ї дивізії УНА в 1945 році, була несподіванкою для вояцької братії у Філадельфії. Ще так недавно учасники І зимового походу гостили сл. пам. Генерала із Дружи­ною на своїй зустрічі й слухали його доповіді про участь Чорного кінного полку в цій операції, що вкрила Армію УНР заслуженою славою. Ніщо не віщувало тоді близької смерти сл. пам. Генерала, що на цій зустрічі, як і завжди, блистів своїмнеспожитим (невичерпним. -Ред.) гумором, таким притаманним для його кавалерійської вдачі. Але проминуло декілька тиж­нів і не стало між живими генерала Дяченка. Він відійшов до останнього звіту у Всевишнього, може, й передчасно, але з "послужним списком", що ставить його в ряди найвизначніших полководців новітньої української воєнної історії. На спогад про цю останню зустріч із сл. пам. Генералом за­лишилася спільна знимка, яку просимо опублікувати.


301


спомини

З генералом Дяченком зійшов у могилу нащадок старого козацького роду, якого предки вміли орудувати шаблею й не цуралися вживати її у народній потребі. На Полтавщині, де молодий старшина, поручник Дя-ченко творив свою кінну частину десь під кінець 1918 року, живими бу­ли ще козацькі традиції у наші дні, і не можна дивуватися, що створена поручником Дяченком кінна частина, яка з часом розгорнулася в кінний полк, набрала вигляду і характеру кінної частини старої козацької армії Гетьманщини.

Коли ви зустрічали Чорний полк на історичних побойовищах Правобе­режжя, де колись проходили загони отамана Морозенка чи Кривоноса, ви могли дивуватися, що модерна кіннотна частина зберігає вигляд, тактику, побут і звичаї колишньої козацької кінноти. Але, придивившись до новітніх Чорношличників, ми мусіли-таки визнати це явище за закономірне, бо у військовій справі передовсім не можна йти проти традицій. їх треба знати і плекати, а також вміло сполучати з тим новим, що народжується, прагне жити й мати майбутнє. Полковник Дяченко старі козацькі традиції знав і розумів і на них створив та розбудував свій кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у рядах відродженої української армії і записав у її історії справді блискучі карти.

Офіційна назва цього визначного полку була 1-й Чорний запорозький кінний полк. На жаль, в українській армії, що творилася здебільшого сти­хійно, не прикладали великого значення впорядкованому реєстрові пол­ків, і тому щодо "першості" Чорного полку можна сумніватися. Насправді першим кінним полком української армії був полк Кінних гайдамаків іме­ні кошового отамана Костя Гордієнка, що його створив генерал [Всево­лод] Петрів на Західному фронті, з ним пробився в Україну і брав участь у рядах Запорозької дивізії у першій кампанії проти большевиків. Але в час творення Чорного полку Гордієнківський полк не існував. Його міс­це в Запорозькому корпусі зайняв Чорний полк, але його логічно треба було назвати "другим", залишаючи місце в реєстрі кінноти для Гордієн-ківського полку, що міг кожночасно відновитися.

З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк названо Чорним, бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозько­го корпусу є зрозуміла. Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якості. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові баталь­йони австрійської армії - таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерті УСС.

Кінний полк полковника Дяченка бажав теж бути ударним, і це позна­чилось у його назві та його відзнаках. І справді, Чорний полк був ударним


спомини

упродовж усього свого існування - завдяки сполученню старих і нових тра­дицій, такому важливому в доцільній організації війська.

Поза цією модерною ударністю чорношличники полковника Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них перш за все своїм виглядом. Ось голений лоб, з якого звисає козацький осе­ледець, - це не тільки стара традиція, але і засіб для збільшення боєздатнос­ті в сучасну пору. З оселедцем полону немає; большевицькі вороги приду­мували для власників оселедців особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до "отборньїх частей Петлюри". Далі: на голові козацька шапка з довжелезним козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками. Коли донські козаки деморалізували противника своїми окликами в атаці "кли, кли, кли" (коли!), то вже сам вигляд атакуючих чорношличників з розвіяними на вітрі шликами викли­кав у ворога переляк.

- Шликі наступают! - кричали вороги і гнали навтікача, навіть не дума­ючи про спротив, а за ними неслося грімке "Слава" і галайкання "шликів", можливо перейняте їхніми предками у степових народів.

Жупан і шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій Чорношличників, причому козацький жупан мав на кінці рукавів чорні вилоги в трикутній формі, що для підстарший і старшин були оточені відзнаками ступня на французький лад.

Це так було в 1919 році, і треба сказати, що тоді зобов'язуюча система відзнак ступенів на рукавах була багато краща за відзнаки ступенів на ко­мірі, прийняті в Армії УНР у 1920 році. Окремі ступені відзначалися пет­лицями, що оточували нарукавні вилоги, з яких горішня творила коло, але хай тепер скаже мені хтось, за якою системою? Які були краски родів зброї, скільки петлиць і яких було на рукаві хорунжого, сотника чи полковника? Відповідні документи, щоб могли цю систему вияснити, пропали або збе­рігаються в большевицьких архівах, а мемуаристи про неї не написали ні одного слова. У результаті ми знаємо систему відзнак ступня УГА або сис­тему відзнак ступня Армії УНР у 1920 р., але не знаємо її з 1919 року, коли військовим міністром був генерал Всеволод Петрів, що мусів видати якийсь наказ із цього приводу. Гадаю, що недостача пояснення систем відзнак 1914 року в нашій мемуарній літературі є нашим занедбанням, яке треба якнайскоріше надолужити, щоб не створювати непотрібних люк (прога­лин. -Ред.), які стануть морокою для майбутніх істориків.

Внутрішнє життя Чорного кінного полку теж нагадувало старі зразки. Була в Чорному полку залізна дисципліна, але тільки в бою та службі; поза нею панувало між старшинами й козаками побратимство, що навіть ча-


 


302


303


спомини


спомини


 


сами вироджувалось у панібратство. Позначалось це свобідною поведін­кою козацтва в товаристві старшин, спільною участю в розвагах, у різних юнацьких витівках чи навіть нешкідливих бешкетах. Над усім цим стар­шував добрий і вибачливий "батько" - полковник Дяченко, що з батьків­ським зрозумінням ставився до дещо розгуканих своїх дітей, якщо вони в сьому гулянні не переступали меж дозволеного. Але горе було й біда, ко­ли "батько" зі зрозумілих чи незрозумілих причин впадав у лють, - тоді й старшинам, і козакам однаково перепадало на горіхи. Тоді кожний ста­рався щезнути якось "батькові" з очей і зашитись по мишачих норах, щоб перечекати лихо і не наразитись на лайку, а то й гірше.

Але цей страх перед розлюченим "батьком" ніяк не поменшував у "ді­тей" їхньої любові до нього: кожен знав, що в бою чи службі "батько" зав­жди буде першим і подбає за себе тільки тоді, коли подбав уже за цілий полк. Не думаю, щоб у загоні Кривоноса чи Морозенка стосунки між стар­шиною та козацтвом укладались якось інакше.

Очевидно, внутрішня спаяність Чорних мала велике значення для бо­йової вартості полку. Про боєздатність Чорношличників ходили легенди, а легенди мало відбігали від дійсності. Для нас, галицьких "уланів" з 1-ї Кін­ної бригади УГА, що в поході на Київ 1919 року були часто сусідами Чор­ного полку на фронті, Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим для наслідування. "Оселедці" (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку) були вишколеними кін­нотниками і вміли воювати в кінному та пішому ладі. Вони відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у по­требі, а при цьому були ще й чудовими вершниками, вміли орудувати вог­непальною й холодною зброєю, знали чимало хитрощів і трюків з арсеналу кіннотників степових народів і кавказьких джигітів. У результаті Чорний запорозький кінний полк став прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел - командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що цю свою озна­ку успадкував по своїх славних козацьких предках.

І справді, від свого постання в перші місяці другої совєтської інвазії на Україну в 1918 році аж до похмурого дня в листопаді 1920 року, коли Чор­ний полк вийшов зі своїм командиром під розгорнутими прапорами на інтернацію до недавнього віроломного "союзника", Чорний запорозький кінний полк полковника Дяченка в бою переможеним не був. Цю обста­вину якось довелося мені нагадати внукові сл. пам. Генерала, активному діячеві українського студентського руху в Філадельфії. Немає де правди діти, але молодь у СПІА має деякі претензії до старшої генерації за те, що


вона, мовляв, "мала неповторний шанс", але проґавила його, "програвши двічі". А коли "програла", то й не дуже може служити прикладом для мо­лоді. Довелося нагадати симпатичному юнакові, що його дідусь ніколи ні­чого не програв, ні тоді, коли очолював Чорний кінний полк, ні тоді, коли очолював 2-гу дивізію УНА, що виросла з Протипанцерної бригади УВВ під його командою - частини, що била більшовиків навіть тоді, коли Третього рейху не було вже кому боронити...

Полковник Дяченко і його частини перед ворогом ніколи не тікали; нав­паки - різні вороги й переможці тікали перед ним. Про те, "хто" і "чому" програв, судитиме ще історія, але на цьому суді полковник Дяченко може бути тільки за свідка, а не за обвинуваченого...

Ось такий були Чорний кінний полк і його незрівняний командир, пол­ковник Дяченко. Історії цього полку не думаю передавати, бо для неї чис­ленні матеріали існують у нашій мемуарній літературі, зокрема і спогади полковника Дяченка, друковані колись на сторінках філадельфійської "Аме­рики". У цьому місці бажаю тільки нагадати певні факти, відомі здебіль­шого з літератури, й зробити відповідні висновки, що стосуються головно ролі кінноти у Визвольній війні 1918 - 1920-х років.

Приклад Чорного кінного полку, що його характеристику старались ми навести у статті, присвяченій пам'яті одного із творців і керівників україн­ської кінноти, переконує нас, що українська армія диспонувала прекрас­ними кіннотними полками, зокрема наддніпрянськими. Остаточно реєстр наддніпрянських кінних полків нараховував 10 полків, причому 6 кінних полків перебувало постійно у складі стрілецьких дивізій, а 4 полки (Лубен­ський, 2-й Запорозький, Чернігівський та Ніжинський) творили Окрему кінну дивізію, що була сформована в 1920 році (тоді впродовж короткого часу до неї входив і Чорний кінний полк).

УГА мала три кінні полки, при чому один з них перебував у складі І Галицького корпусу, а два, об'єднані в І Кінну бригаду УГА, перебу­вали в складі III Галицького корпусу. Крім цих кінних полків, були ще кінні сотні й дивізіони у складі стрілецьких дивізій і бригад.

Таким чином, так би мовити, стратегічна кіннота нараховувала 13 кін­них полків. Кіннота ця диспонувала прекрасним командним складом, зо­крема колишніми генералами російської армії, як [Микола] Єлчанінов-молодший, [Сергій] Кульжинський, [Микола] Янчевський, або молодшими, що вже набували командний стаж в українській армії. Серед останніх слід назвати командира Окремої кінної дивізії генерала [Івана] Омеляновича-Павленка-молодшого та командирів полків [Петра] Дяченка, [Олександра] Вишнівського, [Дмитра] Жупінаса, [Олексу] Царенка, [Олександра] Не-дзвецького, [Федора] Грибовського, [Семена] Лощенка, [Леоніда] Ступ-


 


304



спомини

ницького (згодом шефа штабу УПА-Північ) та інших. Були і штабовці, що прекрасно розуміли кіннотну справу: генерал [Всеволод] Петрів, полков­ник [Юрій] Отмарштейн та інші.

Чи, беручи це все до уваги, українська кіннота виконала свою роль у Визвольній війні? На жаль, ні, бо українське командування не розуміло ролі кінноти в революційній війні на великих просторах. Воно не мало правильної концепції ведення такої війни і у своєму стратегічному мис­ленні йшло по лінії найменшого опору, пристосовуючи до війни пережиті концепції позиційної війни довгими й закостенілими фронтами з пере­садною (надмірною. -Ред.) увагою на крила цих фронтів та на забезпе­чення їхнього тилу. Поскільки фронти, як ось у поході на Київ, зависали фактично в повітрі, кінноту зосереджувано на флангах фронту для забез­печення його від різних несподіванок. Ось до чого зведено роль кінноти в українській армії.

У цьому місці не можу відмовитися від ствердження, що носіями цієї неправильної концепції ведення Визвольної війни були головно німецькі штабові офіцери в УГА. Це вони надавали пересадне значення регулярним арміям та веденій такими арміями позиційній війні і не розуміли крайньої непридатності їх вжитку в революційних умовах боротьби. З цієї причини вони недооцінювали Армію УНР, але значно перецінювали силу й "регуляр­ність" денікінської армії. Насправді Добрармія не мала ні тієї сили, ні тієї "регулярності", що їй приписували німецькі штабовці. Ще й досі робиться якось страшно, коли думаєш, що долю Києва 31 серпня [1919 р.] виріши­ли німці: в Добрармії генерали Бредов, Штессель і Штакельберґ, а в укра­їнській армії — генерал [Антін] Кравс.

Я далекий, щоб обвинувачувати в чомусь німецьких офіцерів УГА. Це були переважно галицькі німці або німці, що проходили військову служ­бу в галицьких полках. Вони чесно й віддано, за невеликими винятками (підполковник Бем), боролись за Українську державність і для цієї бороть­би склали свою жертву. Ми стверджуємо тільки їхнє нерозуміння умов бо­ротьби на Наддніпрянщині, зокрема у штабових старшин, і стверджуємо, що ними були зроблені засадничі помилки, що виникали з їхнього нерозу­міння. Тим часом під впливом цих старшин перебували військові штаби, зокрема на вирішальних фронтах. Походом на Київ керувала армійська група генерала Кравса, що на її чолі стояв генерал-німець, а шефом штабу був штабовець-німець.

І сьогодні не можна позбутися враження, що український генерал на чолі цієї армійської групи краще б дав раду з походом на Київ, ніж дав її генерал Кравс зі своїм шефом штабу майором Льобковіцом. Останній за­лишив нам прецікавий матеріал - свої спогади (II том збірника УГА Мики-


спомини

тюка), з яких прекрасно видно, як мало розумів, що довкола нього діється, шеф штабу армійської групи, яка оперувала на вирішальному фронті си­лою 40000 багнетів та шабель.

Сама стратегічна концепція походу на Київ в літі 1919 року в нашій лі­тературі (й окремих доповідях) прекрасно скритикована фахівцем - гене­ралом Аркадієм Валійським, і до неї ледве чи можна щось додати. В цьому місці бажаю поділитися враженнями колишнього учасника, щоб глянути на сам похід з долу, з точки зору звичайного вояка.

Отже, всі дивізії і бригади об'єднаних українських армій посувалися в напрямі на Київ рівним фронтом - під шнурок. Коли якась дивізія чи бри­гада залишилася позаду, цілий фронт затримувався і чекав на тих, що за­пізнилися. В останній фазі під Києвом фронт затримався на рокові (фа­тальні. - Ред.) 4 дні (25 - 29 серпня), бо якісь там бригади І корпусу УГА залишилися в тилу.

Чотириденна затримка мала катастрофічні наслідки для об'єднаних армій, бо дозволила денікінським військам наблизитися до самого Ки­єва. Денікінці просувалися на Лівобережжі майже без спротиву з боку більшовиків, які всі свої сили кинули проти об'єднаних українських ар­мій. Ось, наприклад, місто Переяслав зайняла кінна розвідка 7 дивізії Добрармії у складі 20 вояків, бо Переяслав з більшовицького боку ніхто не обороняв.

Армійська група генерала Кравса посувалася на Київ вирівняним фрон­том, у центрі якого були дві бригади III корпусу УГА, ліворуч від них - бри­гади І корпусу УГА і праворуч - Запорозький корпус. Крила цього фронту охоронялись кінними частинами: праве крило нашою, або Запорозькою кінною бригадою, ліва - кінним полком І корпусу УГА. Не було випадку, щоб ці кінні частини забігали далеко перед фронт, хоча би з метою роз­відки, вони служили винятково для охорони крил, дарма що, по суті, й не було цих крил перед ким охороняти, зокрема правого крила. Направо від армійської групи генерала Кравса була порожнеча, і тільки десь за 120 км від нас уздовж залізничної лінії Христинівка - Цвіткове посувалася група отамана Юрка Тютюнника (5-та і 12-та селянські дивізії), а ще десь да­лі, по залізничній лінії Знам'янка - Бобринська, йшла 2-га Терська плас­тунська бригада генерала Хозова, авангард якої з бронепотягом з'явився 21.VIII на ст. Цвіткове, а 24.VIII - під Білою Церквою. Терські пластуни входили до складу II корпусу Добрармії під командою генерала Ірманова, в складі якого було 7 козачих пластунських батальйонів, 6 козачих кінних полків, декілька козачих та 2 "добровольчі" гарматні батареї і дивізіон бронепотягів. Але в серпні з цього складу відійшла на Харківський фронт 1-ша Кавказька кінна дивізія, і на фронті дій української армії залиши-


 


306


307


 


спомини

лися тільки 2-га Терська пластунська бригада, Кубансько-терська плас­тунська бригада полковника Цибульського та Сводна (Зведена. - Ред.) кінно-козача бригада генерала Склярова. Це й були всі сили Добрармії на цьому відтинку, а майорові Льобковіцові ввижались цілі армії, що мо­гли принести українській армії загибель, якщо з ними не договоритись за всяку ціну... Ось так у поході на Київ на правому крилі на зміну перебу­вала 1-га Кінна бригада УГА або Запорозька кінна бригада, або коли не на цьому правому крилі, то в резерві армійської групи. Про те, щоб викорис­тати існуючу кінноту для інших цілей, ніхто не думав. А було цієї кінноти у складі армійської групи генерала Кравса аж 5 полків. Це була на той час значна сила, яку можна було вжити для виконання завдань стратегічного характеру. Для цього, щоб мати уяву про цю силу, слід сказати, що в ній бу­ло приблизно 2000 шабель, при 40 кулеметах, 6 гарматах (Алмазовський дивізіон, що завжди співпрацював з Чорними запорожцями полковника Дяченка), не рахуючи кінно-гарматної батареї у складі 6-ї бригади УГА.

На той час кінна група такого складу могла виконати важливі завдання стратегічного характеру, наприклад розгром тилу 12-ї більшовицької армії, що обороняла Київ, або створення перешкоди для його планової евакуації. У цьому місці я вже не кажу, що така група могла перешкодити і виконан­ню планів Добрармії, отже, могла спричинити засадничі зміни в розвитку стратегічної ситуації.

Історія більшовицької І Кінної армії доказує нам, що можна осягнути ініціативою, енергією й рішучістю навіть із дуже скромних початків, і тому думка, що українська 1-ша кінна армія з 5 полків кінноти армійської групи генерала Кравса, посилена піхотою, що швидко пересувалась на возах, та кінною артилерією, могла би осягнути значні успіхи, слушна.

Вихід у повстанський район Трипілля (отаман Зелений) і далі на Лі­вобережжя - в райони чи повстанські республіки Ангела, Мордалевича, Струка (Юліан Мордалевич тпа Ілько Струк діяли на Правобережжі. -Ред.) й інших - міг би відкрити для нашої кінної армії необмежені можливості й неповторні шанси вирішення боротьби за Київ цілком у нашу користь.

На жаль, цих можливостей і шансів не бачили відповідальні за опера­цію німецькі керівники і штабовці армійської групи генерала Кравса, що не розуміли значення кінноти взагалі (в австрійській армії під кінець війни її значення було в системі збройних сил зведене внівець; кінноту вживали (використовували. -Ред.) для ведення близької розвідки піхотних частин у пригожих умовах), а значення кінноти для рухової війни на значних про­сторах, зокрема, [не бачили] і тому цю можливість проґавили.

Ще в Галичині [на посаді шефа штабу Галицької армії] полковник [Єв­ген] Мишківський пропагував свою концепцію швидкої, рухової війни з


спомини

поляками, веденої легкими й кінними загонами, але з огляду на опір ко­лишніх австрійських штабовців такої концепції провести не міг і мусів уступити зі становища шефа штабу Галицької армії.

В епоху [походу] об'єднаних армій на Київ концепції такої, мабуть, ніхто й не запропонував або про те ми не знаємо (виразним прихильни­ком рухової війни був командир Запорозького корпусу генерал [Володи­мир] Сальський).

У кожному разі, досвід війни у Східній Європі вказує на численні при­клади успішності далеких рейдів: 1) Рейд отамана Юрка Тютюнника із гру­пою колишніх григор'євців на об'єднання з україн-ською армією в червні -липні 1919 року, рейд з великими обозами понад 400 км відбувся з повним успіхом; 2) Донськокозачий рейд генерала Мамонтова в серпні - вересні 1919 року; 3) Рейд Якіра у вересні 1919 року на об'єднання з 12-ю більшо­вицькою армією з-під Одеси під Житомир; 4) Рейд Махна в запіллі Добрар­мії у вересні - жовтні 1919 року - від Умані по Маріуполь, і врешті 3) Перший зимовий похід Армії УНР від грудня 1919-го по травень 1920 року-може, най-величніший приклад з усіх наведених. Але цим рейдом командував укра­їнський генерал, генерал Омелянович-Павленко-старший, маючи за шефа штабу такого досвідченого рейдовика, як полковник [Андрій] Долуд, і та­ких досвідчених партизанських командирів, як [Андрій] Гулий-Гуленко чи Юрко Тютюнник. У поході на Київ такі українські генерали, як [Михайло] Омелянович-Павленко, [Петро] Єрошевич, [Сергій] Дядюша, [Олександр] Греків та інші, могли в керівництві операціями і для концепційної думки більше дати, ніж дала німецька пара Кравс - Льобковіц, цілком певно, не зі злої волі, але просто з нерозуміння ситуації, серед якої довелося їм діяти на чолі значної військової сили у вій-ні за українську державність.

Ці критичні зауваження у статті, присвяченій генералу Дяченкові, не були написані для того, щоб комусь зробити прикрість або для абстрактних розважань на тему, щоби то було, якби було було. Проте аналіз минулого потрібний, щоб знайти дороговкази для майбутнього, і від цього обов'язку не можемо ухилитись ми, учасники Визвольної війни українського народу. Коли ж цей аналіз з'явився у статті, присвяченій пам'яті визначного укра­їнського полководця наших днів, то сталося те тому, що сл. пам. Генерал залюбки таким аналізом займався і пристрасно про різні справи нашого недавнього воєнного минулого дискутував (думки про недооцінку вищим українським командуванням ролі кінноти у війні висловлював й Петро Дя-ченко у спогадах "Чорні запорожці", вважаючи це чи не головною причи­ною нашої поразки. -Ред.).

Хай же і ці рядки нашого критичного аналізу будуть даниною для його вояцьких пристрастей, які він виявив і як командир полку й дивізії україн-


 


308


309


 
 


спомини

ських армій, і як учасник протибольшевицького партизанського руху, і як громадянин-вояк, якому дорожчим понад усе були справи українських збройних сил, від участі в яких він не цурався ніколи згідно із традиціями свого старого козацького роду. І ми віримо, що пам'ять про незабутнього "батька" Чорних шликів житиме вічно там, де творитиметься українська збройна сила, і його славний полк, Чорний запорозький кінний полк, буде ще введений з почесними правами у реєстри відновленої української армії, в якій житиме вічно з пам'яттю про свого першого командира - справж­нього бойового орла української кінноти.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства ко­лишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1965. - Ч. 119. - Листопад. - С. 100 -103.


Валентин СІМ'ЯНЦІВ,







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.94.129.211 (0.044 с.)