Іван цапко, підполковник Армії унр

Кінний бій під Сидоровом

По відступі польських військ на Північному фронті під тиском Червоної армії аж до р. Вісли і під Варшаву на початку липня 1920 р. українська армія продовжувала вперто боронити свій відтинок фронту, успішно стримуючи ворога, що наступав. Врешті з 14 липня українське військо зайняло позиції на правому, західньому, березі р. Збруч - від Дністра до Гусятина.

Українська армія і тут успішно відбиває всі ворожі атаки. Паралізують­ся всі настирливі спроби ворога форсувати р. Збруч з метою, очевидно, прорватися в запілля, відкривши шлях червоній кінноті, що скупчувалася в поважних силах перед фронтом для остаточного розбиття української армії. Дуже сильні бої провадились у районі Шидлівці - Сидорів, де ворог підтягнув значні сили піхоти та кінноти й майже кожного дня наступав на Збруч, переходячи не раз річку.

Відтинок фронту проти цих большевицьких сил займала 3-тя стрілецька Залізна дивізія під командою генерала Олександра Удовиченка. Ця дивізія своїми контратаками не тільки паралізувала, а й відкидала ворога знову за

Збруч. Ці бої витримувала Залізна дивізія, зазнаючи поважних утрат заби­тими та пораненими, але ворог мав теж великі втрати. Особливо дошкуль­ними були атаки ворожої кінноти, проти якої при 3-й Залізній дивізії не було відповідно більших кінних сил.

Між іншим, враховуючи ситуацію на цьому бойовому відтинку, поль­ське командування, як допомогу і для зміцнення фронту 3-ї Залізної дивізії, було надіслало зі своєї резерви піхоту - етапні курені. Стався теж випадок, що в одній атаці ворожа кіннота, наскочивши на один із цих польських ку­ренів, майже повністю його вирубала.

Ворожі сили, що наступали на фронті Залізної дивізії, скупчені попе­редньо на лівому, східньому, березі Збруча, мали близько чотирьох полків піхоти, Окрему бригаду кінноти та ще один кінний відділ, можливо диві­зіон або полк.

З огляду на загрозливу ситуацію на цьому відтинку боїв з наказу ко­мандарма для ліквідації ворожої кінноти туди було спішно перекинено з армійської резерви Окрему кінну дивізію, якій поставлено завдання з до­помогою кінноти 3-ї Залізної дивізії знищити ворога.

Окрема кінна дивізія на той час мала в своєму складі такі частини: кін­ний полк Чорних Запорозьців, 1-й кінний Лубенський ім. Максима Залізня­ка полк, 3-й кінний Чигиринський полк та Окремий кінний курінь ім. Івана Сірка (разом до 1200 шабель) та Кінно-гірський гарматний дивізіон.

Штаб Окремої кінної дивізії своєчасно отримав відомості про ситуацію від командира 3-ї Залізної дивізії. Наперед до с. Кривенького був висланий старшинський роз'їзд. Коло 8 год. ранку 25 липня колона Окремої кінної дивізії на чолі з командиром генералом Іваном Омеляновичем-Павленком і штабом підходила зі сходу до с. Кривенького.

Чути було сильну стрілянину від Збруча і тут же, трохи нижче, спереду села. Цього ранку ворог у складі трьох полків 123-ї пішої бригади намагав­ся збити зі своїх становищ частини 3-ї Залізної дивізії, що ставили рішучий спротив, нищачи ворога, але все ж большевикам пощастило захопити Си­дорів. Зараз же після цього на українську піхоту, що відходила в напрямку на с. Кривеньке, блискавичною атакою кинулась большевицька кінна бри­гада. 3-й кінний полк та інші кінні сотні 3-ї Залізної дивізії теж відходили перед переважаючими силами ворожої кінноти.

Командир Окремої кінної дивізії зі штабом під'їхав до вітряка коло шля­ху, а кінний полк Чорних Запорозьців, що йшов чоловим (насправді остан­нім. -Ред.) у дивізійній колоні, якраз підходив до того місця, де зупинився штаб дивізії.

Майже весь простір до Збруча було досить добре видно. І тут усі при штабі Окремої кінної дивізії побачили, що прямо із протилежного неве-

спомини

ликого бугра, на віддалі яких 300 - 400 кроків, у цей бік із криком "ура" летіла в атаку група большевицької кінноти, близько 400 шабель, бо вони зауважили якусь українську кінноту, напевно наш старшинський роз'їзд, що був спереду дивізії. Всієї ж Окремої кінної дивізії ще не було їм видно, бо вона підходила з-за бугра через с. Кривеньке.

Глянувши вперед, командир дивізії генерал І. Омелянович-Павленко крикнув до полковника Олекси Алмазова (що був при штабі): "Тимчасо­во прийміть команду!", а сам на чолі свого конвою до ЗО козаків та з їхнім командиром підхорунжим Сулейманом, вихопивши шаблю, кинувся назу­стріч червоним і, доскочивши до ворога, почав рубати за всіма правилами, в чому був великий мистець.

У цей же час полковник Алмазов дає наказ полковникові Дяченкові з полком Чорних Запорозьців іти з місця в атаку, щоб знищити цей кінний відділ червоних та підтримати комдива.

Полковник Петро Дяченко кількома стрибками свого бойового воро­ного вискочив наперед, повернувся в сідлі й скомандував: "Чорні!.. Шаблі геть! Списи до бою! В атаку... за мною!" - й понісся кар'єром, вихопивши шаблю. А Чорні, на скаку розгортаючись до бою на смерть, як і на прапо­рі їхньому написано, рвонули так, що цокотом копит та лоскотом збитих грудок землі й ворожу стрілянину заглушили. Зараз же з розгону врубались Запорозьці, випереджаючи свого командира полку, й почали "розносити" на шаблях ворога.

Між іншим, за полковником П. Дяченком пролітав коло вітряка в ата­ку на чолі якоїсь сотні сотник Віктор Дяченко, брат полковника, старшина високого зросту, в якого ворожа куля, певно, перебила путлицю від ліво­го стремена, і сотник, поклавшись на коня, з шаблею в руці галопував на. рубку ворогів, часом черкаючи лівою ногою по ріллі.

Враз було скінчено з цим кінним відділом червоних. До сотні їх поруба­ли Чорні шлики, а решта кинулась назад. Генерал І. Омелянович-Павленко з конвоєм повернувся до вітряка із закривавленою шаблею.

Там же стався один характерний епізод, а саме: коли Чорні Запорозьці прямо з дивізійної колони, що підходила до вітряка на околиці с. Кривень­кого, пішли в атаку, з протилежного ворожого боку, через їхні лави, верхи на коні чвалала якась жінка. З вигляду молода дівчина, в білій блузі й чор­ній спідниці. Сиділа на коні по-мужеськи й, проїжджаючи з боку колону Окремої кінної дивізії, кричала: "Де курінь ім. Кармелюка?.."

Ніхто зі старшин та козаків такого куреня не знав і не міг відповісти, де б він мав бути. Так та дівчина й проїхала без перешкод у запілля. Пізніше один сотник оповідав командирові 4-го кінного Ніжинського полку, що ця особа на ім'я Віра таки була медичною сестрою в українському курені імені

=

спомини

Кармелюка. її були захопили в полон большевики і примушували працю­вати на фронті. Під с. Кривеньким вона, користаючись із бойової метушні, скочила на першого, що підвернувся, коня й під кулями щасливо втекла від большевиків до українського війська.

Та ось до штабу Окремої кінної дивізії під'їхав один старшина з кілько­ма козаками від командира 3-го кінного полку Залізної дивізії полковни­ка Михайла Фролова з повідомленням, де міститься його полк і про те, що 3-тя Залізна дивізія відходить зараз у цьому напрямку (на с. Кривеньке) під захист української кінноти (Окремої кінної дивізії).

Кінна артилерія полковника Алмазова бере під обстріл ворожі кінні лави й піхотні розстрільні. Під схвальні вигуки кінноти ("О, гармати на­перед!") виїхали ще дві батерії. Малі гірські гармати поскакали, як жаби по ріллі, і вже опинилися за кущами, лише чути вигуки команди хоробрих гарматних старшин:

-Два набої... Перебіжний вогонь!

Влучні гранати розривають ворожі групи, а шрапнелі їх покривають.

Потрібна швидка, рішуча дія, бо у великій небезпеці опинилася услав­лена піхота Залізної дивізії, тиснена ворожою кіннотою. Під командою генерала (тоді полковника. - Ред.) І. Омеляновича-Павленка, окрім своєї Окремої кінної дивізії, була ще кіннота 3-ї Залізної дивізії, разом близько 1000 шабель.

Командир Окремої кінної дивізії дає наказ двом полкам (1-му кінному Лубенському і 3-му кінному Чигиринському) на швидкому алюрі перейти праворуч від с. Кривенького, з тим щоб вийти на ліве крило большевиць­кої кінноти.

Кінний полк Чорних Запорозьців веде наступ в чоло червоної кінної бригади, в той же час кінний полк Залізної дивізії полковника Фролова пе­реходить в атаку із правого крила большевицьких сил. Командир Окремої кінної дивізії з резервою (Окремим кінним куренем ім. Івана Сірка) йде за Лубенцями й Чигиринцями.

Терен, на якому в цей день розвинулись бойові операції нашої кінноти, виглядав так: правий, західній, берег річки Збруча при самій річці був по­рослий невеликим лісом і чагарниками. Простір між Шидлівцями, Сидо-ровом та Кривеньким - це бугриста долина, частинно під збіжжям. На пів­денний схід від села Кривенького, аж до шляху й залізниці, що йшли з Ко-пичинець на Гусятин, був перелісок та чагарники. Цей терен сприяв атакам кінноти. Далі точно оцінена загальна ситуація й відповідні розпорядження командира Окремої кінної дивізії дали позитивні наслідки.

Коло години 10-ї вліво від с. Кривенького враз припинилася стріля­нина й залунало могутнє "Слава!". Чути лише гарматні вибухи. Потім ще

 

238

спомини

сильніше чути "Слава!". Це полковник П. Дяченко повів полк Чорних За-порозьців в атаку.

Ще далі залунало "Слава!", "Ура!" і знову "Слава!" враз із густою куле­метною стріляниною. Там під прикриттям кулеметного вогню кінна гру­па полковника Фролова, обійшовши праве крило червоної кінної брига­ди, пішла в атаку.

Коли підходили Лубенський і Чигиринський полки на визначене їм для атаки місце, Чигиринський полк, який ішов спереду, большевики зустріли вогнем. Полк спішив дві сотні й кулеметну сотню й відкрив теж сильний вогонь по ворогові. Червоні заметушились і стали поволі відходити.

Прибувши саме в цей час, командир дивізії кидає ці два полки в рішучу атаку на ліве крило ворога. Замайоріли червоні башлики нашого козац­тва, заблищали на сонці сотні шабель. З бойовим покриком "За Україну! Слава!" у весь мах коней доскакують козаки до червоних лав, дехто вже й поміж ними. Почалася рубанка...

Червона кіннота, вкриваючи поле зарубаними й пораненими, кинулась у паніці відступати до Сидорова, очевидно шукаючи прикриття у своєї пі­хоти. Командир Окремої кінної дивізії із кінним куренем "Сірків" сам пі­шов в обхід большевицької піхоти під Сидорів.

Під Сидоровом залягли в розстрільнях та легких шанцях частини 123-ї пішої бриґади. Наша кіннота, йдучи на хвості решток ворожої кін­ної бриґади, вривається в большевицькі розстрільні й починає сікти пі­хоту. Майже одночасно Окремий кінний курінь ім. Івана Сірка, що був надійшов з півдня, між Сидоровом і становищами частин 123-ї бриґади бере їх під вогонь своїх кулеметів, а потім кидається в атаку, дорубуючи піших і кінних.

Як наслідок цих бойових операцій дня 25 липня до 11 години ранку Окрема кінна дивізія вщент розгромила ворога. Було знищено всю ворожу кінноту і два полки піхоти 123-ї пішої бриґади разом із командирами тих полків. Командир большевицької кінної бриґади був забитий. На ньому в польовій ташці (сумці) було знайдено посвідку ще з царських часів, що то був ротмістр 10-го гусарського Інґерманландського полку. А політичний комісар тієї бриґади, оточений козаками у фільварку коло Сидорова, на заклик здатися застрілився.

Було захоплено 34 кулемети, 3 польові гармати, коні й усе військове майно червоних та з 11 санітарних возів (тачанок) з медикаментами й медичними сестрами.

Окрема кінна дивізія втратила 2 козаків забитими, було поранених 33 козаків і 3 старшин.

У цьому кінному бою брало участь до 2500 шабель з обидвох боків.

спомини

Після бою командир Окремої кінної дивізії дав наказ командирові 1-го кінного Лубенського полку пройти з полком під м. Гусятин на Збру­чі, зайняти побережжя з нашого, західнього, боку р. Збруча й стежити за можливим там ворогом до відклику.

В короткому часі сотник А. Голуб доніс, що зі своїм полком спокійно зайняв крайні будинки Гусятина й надіслав стежі по березі в обидва бо­ки. На протилежному березі і в Гусятині присутности ворога не було ви­явлено.

Штаб Окремої кінної дивізії з генералом І. Омеляновичем-Павленком розташувався під лісом на південь від Сидорова, щоб відпочити перед збо­ром всієї Окремої кінної дивізії і новим походом.

Командирам частин, а з ними і полковникові М. Фролову, що при були до штабу, комдив, вислухавши звіти, висловив подяку за славетні бойові дії й блискучу перемогу над ворогом в цьому класичному бою кінноти.

За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. - Збірник 10. - С. 204 -209.

240

Борис МОНКЕВИЧ, сотник Армії УНР

Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці

Сімнадцять день змагалась Запорозька дивізія за м. Летичів, то форсую­чи р. Буг, то відходячи назад, то знову здобуваючи місто. Події мінялися, як у калейдоскопі, й на кінець 18 жовтня 1920 р. ворог остаточно був зламаний і Запорожці попрямували далі, на Літин. В авангарді дивізії йшов 1-й кінний полк Чорних запорожців під командою поручника [Карліса] Броже, який за­ступав раненого в боях на Дністрі полковника [Петра] Дяченка.

Поручник Броже!.. Де він тепер, цей хоробрий латиш, цей благородний лицар-чужинець, який бився в наших рядах за визволення України з ла­бет червоної Москви. Говорять, що він тепер є начальником повіту в своїй вільній і незалежній Латвії і, напевно, так добре тепер керує повітом, як колись керував полком Чорних запорожців (був начальником поліційних дільниць. -Ред.).

Похідним маршем ішов полк шляхом на Літин у полковій колоні. Голов­ну похідну заставу провадив поручник [Олекса] Сім'янців на три четвер­ті кілометра перед колоною. Поминувши село Війтівці, командант полку отримав донесення від начальника головної похідної застави, що на обрії

спомини

зауважено довжелезну валку, яка теж рухалася в напрямку на Літин. У да-лековид можна було розгледіти, як доповідав начальник застави, що це або піхота на возах, або обоз, або те й друге разом.

Командант полку поручник Броже наказав вивести заставу в закриття, а для догляду за валкою виставити спішений бекет (пікет. -Ред.). Полк за­тримався в селі підгодувати коней.

Теплий ясний день ранньої осені завершував своє існування і сонце вже закінчувало свою денну дорогу, коли командант 3-ї сотні хорунжий [Іван] Бубон дістав від командира полку наказ вирушити на село Багри­нівці, що було попереду по шляху на Літин, і з'ясувати, хто його займає, причому попереджувалося, аби рух провадити скрито, не битими дорога­ми, а манівцями.

В одній хвилі 40 шабель на чолі з хорунжим Бубоном і поручником Сім'янцівим вирушило, маскуючись, на Багринівці. Не пройшло й години, як сотня, захована в темряві вечора, вже під'їжджала до села.

Попереду зарисувалися на тлі неба хати величезного подільського роз­логого села, почулося брехання собак, крики домашньої худоби й запахло димом. На початку села, як видно, теслярі будували хату чи стодолу.

- Чи є хто в селі?

- Та оце недавно ввійшли якісь більшовицькі частини з обозом, арти­лерією і кулеметами, - відповідає дядько.

 

- Чи багато? Стереотипна відповідь:

- Та дуже багато.

Селян притримали, аби не ходили в село, хоча вони й запевняли, що ні­кому ні про що не скажуть. По з'ясуванні ситуації командант сотні вислав донесення до полку, а сотні наказав увійти у вуличку, в якій більшовиків не було. Частина козаків спішилась, а частина з коней не злазила. Шаблі й рушниці були в поготівлі.

Спішені з-за рогу вулиці наглядали, що робиться в сусідній вулиці. З се­лянських розмов можна було з'ясувати, що до села прийшла щонайменше бригада й що самі селяни косим оком дивляться на більшовиків. Може, че­рез яких три чверті години, коли вже добре стемніло, прибув цілий полк та став на кінці села зараз за 3-ю сотнею. Тепер ціла 3-тя сотня спішилась і скупчилась за рогом вулички. Козакам видко було, як червоноармійці спо­кійно ходили без зброї по вулицях. Внедовзі почулося характерне тарахко­тіння тачанки, за якою йшли озброєних 8-10 більшовиків, а попереду біг, видко, якийсь жидок, бо семітським акцентом прокричав, доїжджаючи до вулиці, де стояли козаки:

- А вот здєсь, таваріщі, помєстітса застава.

спомини

Козаки за рогом причаїлися і, мабуть, перестали дихати; коли ж біль­шовицька кавалькада порівнялася з ними, була без галасу й крику оточена козаками. Більшовики буквально остовпіли, в першу мить не розуміючи, що сталося, а коли зрозуміли, то їх, делікатно показуючи на зброю, попро­хали вести себе як можна найспокійніше. Вони без протесту погодилися, і їх всіх до одного відвезли назад по полку.

Не встигли козаки сплавити перших полонених, аж зирк - йде ще гро­мада, але без зброї. Напрямок тримає на хати, що напроти вулички. Ко­заки стоять і слідкують, що далі буде. Червоноармійці зайшли в хати і за хвилину вийшли, навантажені свіжим, ще гарячим хлібом. Тепер козаки вискакують, без слова оточують і тиснуть у свій бік більшовиків.

- Таваріщі, да вєдь наша рота нє в том направленії, куда ви нас тянєтє?! -кричать, протестують "таваріщі", показуючи у протилежний бік.

Але вкінці розібрали свою фатальну помилку й тихенько, похнюпив­шись, понесли хліб до полку.

Положення команданта полку було досить трудне. Темнота взагалі до крайності утруднює орієнтацію, керування, зв'язок і робить людей враж-ливими і сприятливими до паніки. Ніч особливо сильно утруднює ділання (дії. - Ред.) кінноти, а тим більше в селі. Але чисельна перевага в нічних діланнях тратить своє значення, а моральний стан війська грає величезну роль, й завдяки цим двом прикметам нічного бою можна було сподівати­ся й бути певним за успіх.

Тому що тяжкість бою лягає виключно на піхоту, треба було кінноту спішити. Далі командант полку наказав, аби 3-тя сотня без галасу йшла по хатах і забирала більшовиків. За нею мали йти пластуни й частина полку. Перед тим було умовлено, що гаслом буде "Слава!" й при першому стрілі, який виникне при цьому, робити якнайбільше галасу, а вся піхота відкриє стрілянину зі всіх рушниць і кулеметів.

Не гаючись, 3-тя сотня рушили по хатах і почала витягати переляка­них комуністів.

Сотня поділилася на групи по 3 - 4 людей. Кожна група, вибравши собі район, тихенько входила у двір, а потім у сіни. Раптом відчиняються двері до хати - й у дверях показуються з наставленими рушницями козаки.

- Руки догори! - гремить голос, і комуністи, як маріонетки, витягають руки догори з ложками, бо якраз сиділи за вечерею.

Зброя, як звичайно буває, в кутку, наліво коло рогачів або направо ко­ло мисника. Ця німа сцена продовжується недовго, бо червоних виводили, передавали взад (тим, хто був позаду. -Ред.) і йшли до слідуючої хати. Так обійшли козаки вже досить багато хат, аж нарешті, як то кажуть, нарвали­ся. А причиною тому були коні.

спомини

Входить одна група козаків у двір, а тут коло воза прив'язано кілька ко­ней... Чудових верхових коней... Козаки, замісць того щоби йти до хати, кинулися до коней. Кожному закортіло мати доброго, гарного коня. Під­бігли до коней, почалася метушня. Видно, в хаті почули, бо раптом відчи­няються двері й у світлі хатнього вогню в цілий зріст стає темна фігура і грізно кричить:

- Кто там? Стрелять буду!

Але погрози своєї виконати не встиг. Один з козакш приложився до руш­ниці - гукнув стріл, і більшовик покотився в сіни. Гулкою луною прокотив­ся цей стріл у тиші осінньої ночі, й, мов у відповідь йому, відразу озвались сот-ні рушниць і десятки кулеметів. Це кіннота й піхота відкрили умовле­ний вогонь. Козаки за коні - й драла з подвір'я.

Почалося щось страшне. Залізна какофонія продовжувалася недов­го, бо піші й кінні Запорожці з криком "Слава!" кинулися вперед у вули­ці, забираючи й убиваючи ворога, який попадався під руку. Крик, вереск і тріскотня стояли над селом, що волосся ставало догори. Темнота ночі ще збільшувала всю грізність і невмолимість моменту. Звичайно, більшови­ки, почувши цей концерт, поспішили якнайхутчіше втекти за село. Біль­шість утекла городами.

В одній хаті захопили комбрига, а на подвір'ю - тачанку з кіньми. Для його ескорти посадили одного козака до візника, одного рядом з ним, а тре­тій, кінний, їхав за тачанкою. І все-таки комбриг утік, та ще й через нього загинув козак, що їхав позаду. А сталося це тому, що вулицю пробігли ко­заки дуже скоро, всіх більшовиків, очевидно, не виловивши. І от якийсь із більшовицького командного складу, видно, не згубив голови. Зібрав нав­коло себе невеликий відділ з рушницями й перерізав вулицю в тилу Запо­рожців, залягаючи поперек неї. Коли ескорта з комбригом під'їхала до цієї лави, відтіля почувся запит:

- Кто там?!

- Слава! - відповіли козаки умовленим гаслом.

І в цей мент блиснуло огневою стрічкою впоперек вулиці й гримну­ло дві сальви. Козак, що їхав за тачанкою, одразу злетів, забитий, з коня. Останнім двом довелося втікати, а комбриг з цим самим відділом вулич­ками втік до своїх.

Тим часом кіннота й піхота трьома вулицями вийшла на великий май­дан, який замикав широкий став. Тут, за греблею, але вже в полі, чути було голоси ворожої команди, яка збирала піхоту. Але за греблею була вона не­вразлива, бо стріли Запорожців їх не досягали. Направо від ставу, вверх, по­слано розвідку, котра небавом донесла, що за хатами, по тім боці на вигоні, чути рух, голоси і вигуки. Команданти запевняли своїх червоноармійців,

 

244

спомини

що "пєтлюровцев" небагато, і взагалі намовляли йти в наступ на село. Але в "таваріщів" мало було охоти йти до села, відки їх тільки що вибили.

З того приводу, що поночі дуже тяжко було орієнтуватися в селі, тим більше що ніхто не знав ні села, ні околиць, а по-друге, решта села за ста­вом зовсім була нерушена Запорожцями, бо просто не ризикували його займати, маючи позаду став і за греблею більшовицьку піхоту, - коман-дант полку наказав залишити село й відійти у висхідне положення.

За деякий час полк відійшов, залишаючи в селі як заставу 3-тю сотню. Сотня розташувалася в хатах, виставивши стійки й виславши роз'їзди. Ці­лу ніч застава була в поготівлі, не випускаючи з рук рушниць. Над ранком з'ясовано, що в Багринівцях уже нікого немає. Більшовики відійшли на Літин.

- Нащо ви, чортові діти, випустили живого комбрига! - гукав коман-дант сотні до ескорти. - От, бач, хотілося похвастати перед штабом армії, що впіймали таку велику і важну птицю, а птиця-то і втекла.

- Ми його ще впіймаємо, не журіться, пане сотнику, - відповідали ко­заки.

- Та я в цьому й не сумніваюся, - казав сотник, усміхаючись.

У цей мент прийшло повідомлення від штабу полку, що з 12 год. ночі 18 на 19 жовтня установлено завішення зброї (перемир'я. -Ред.~) на ціло­му фронті з більшовиками - від Дністра до Німану.

Наслідки нічного наскоку Чорних запорожців на Багринівці були досить показові. Окрім відкинення ворога, майже без втрат з боку Запорожців, аж до Літина, полк захопив багато полонених, кілька кулеметів, масу рушниць, гурт худоби й величезний, у 100 фір, обоз із майном. Крім того, полк набув значну кількість верхових коней, що було найціннішим для нього.

Втрати полку - 2 козаки забиті й один поранений. Багато полонених одразу попросилося, щоби їх прийняти до полку. Прийняли тільки україн­ців і татар, яких залічили до пластунського куреня.

Монкевич Б. Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці //Літо­пис Червоної Калини. -1933. - Ч. 10. - С. 14 - 16.

Неповний список старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР

АЗАРОВА Олександра. Сестра-жалібниця і лікар полку Чорних запорож­ців, належала до санітарної чоти немуштрової сотні.

АКУЛІЧ Семен. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. АНДРІЄЦИН Петро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. АНДРІЇВ Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. АНДРУЩЕНКО Борис. Козак, згодом командир 4-ї сотні полку Чорних

запорожців.

АПОСТОЛ Андрій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. АРТЮШЕНКО Юрій Митрофанович (15.04.1899, с. Котельва Харків­ської губ., нині райцентр Полтавської обл. - 15.02.1990, Чикаго, СІЛА). Військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст; член Ради Україн­ського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка (1917), хорунжий 2-го Запорозького полку 1-ї Запорозької дивізії і полку Чорних запорож­ців, заступник голови Українського національного об'єднання, редактор "Українського вісника" (1937 -1940).

Організатор 1-ї української сотні в Житомирі. Після незаконного арешту полковника Петра Болбочана на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці. Один із засновників Легії українських націоналістів, що постала в Подебрадах 1925 року. Випускник Української господарської академії в Подебрадах. Член ОУН. 1934 року на вимогу польської влади уряд ЧСР відмовив йому у праві проживання. Жив у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії, знову в Німеччині, де нарешті 1937 року легалізувався. Від 1950 р. - у США. Співпрацював із різними українськи­ми виданнями ("Самостійна Україна", "Українське слово", "Новий шлях", "Свобода" та "Наш клич"). 1966 року в Чикаґо вийшли його спогади "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917 -1966". Військове зван­ня - сотник Армії УНР (з 1.6.1921; підвищений 1961), майор.

АРТЮШКОВ Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАБАН Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БАБІЙ Афон (? -1.10.1920, с. Щедрова, тепер Летичівського р-ну Хмель­ницької обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти біль­шовиків.

НЕПОВНИЙ СПИСОК...

БАКАЛО Анатоль. Чотовий ординарної чоти та бунчужний полку Чорних запорожців. Поранений 18 травня 1920 р. у бою з котовцями під с. Кетроси.

БАКЛАНІВ Степан. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАЛАКЛИЙ (БАЛАКШІЙ?) Іван. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАЛАКОВ Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

БАЛИЦЬКИЙ Левко Миколайович (2.08.1893, с. Богопіль Балтського пов. Подільської губ., тепер м. Первомайськ Миколаївської обл. - після 10.08.1921). Військовий діяч; старшина Запорозького кінного полку імені Костя Гордієнка (03.1918), командир 1-го куреня полку Чорних запорожців, в. о. командира полку Чорних запорожців (09.1920). Військові звання-по­ручник російської армії, підполковник Армії УНР. Учасник Кримської опе­рації військ УНР. У кінному дивізіоні ім. П. Болбочана із січня 1919 року.

БАНДОВСЬКИЙ Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

БАНДУРА Олекса (? - 15.04.1920, м. Вознесенськ, тепер Миколаївської обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти більшовиків.

БАРАНІЙ Яків. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БАРАШЕТИН Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. БАРДАКІВ Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар За­лізного хреста Армії УНР.

БАСЮК Микола. Чотовий 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар За­лізного хреста Армії УНР.

БАЧИНСЬКИЙ Микола. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БЕНЗИК (БЕНЗІК, БЕНДЗІК) Михайло. Хорунжий 2-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького полку та полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БИБІЧ Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БІЛАНЮК Мартин. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БІЛЕНЬКИЙ Андрій. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БІЛІНСЬКИЙ Дем'ян. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БЛАГО (БЛАГОВ) Іван. Військовий урядовець, командир кінної сотні 2-го Запорозького полку.

БЛОЩАНЕВИЧ Микола. Начальник штабу Київської дивізії. Сотник Армії УНР.

БОГАЄВСЬКИЙ Олександр. Командир 1-ї сотні дивізіону ім. Петра Бол­бочана та 1-ї сотні полку Чорних запорожців (1919). Лицар Залізного хрес­та Армії УНР. Військове звання - хорунжий Армії УНР.

БОГОВІНОВ Панас. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОЖЕДАЙ Леонід. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОЖКО. Ад'ютант оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, за­ступник командира і т. в. о. командира Окремого кінного партизансько-

248

НЕПОВНИЙ СПИСОК...

го дивізіону ім. П. Болбочана, заступник командира полку Чорних за­порожців. Служив у Дагестанському полку Дикої дивізії. Георгіївський кавалер. 31 серпня 1919 р. зірвав у Києві російський прапор і кинув під ноги коневі Володимира Сальського. Військові звання - ротмістр росій­ської армії, підполковник Армії УНР.

БОНДАР Трохим. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БОРОДАВКА Йосип. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОРСУК (БУРСУК) Олександр. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорож­ців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БОРСУК Микита. Козак полку Чорних запорожців. Поранений у голову та контужений у бою 28 серпня 1920 р. під с. Більшівці, під Галичем.

БРОЖЕ Карліс Яніс (12.11.1887, м. Буртнек, Латвія -1941?). Командир 2-го куреня полку Чорних запорожців, заступник і т. в. о. командира полку Чорних запорожців (у час лікування Петра Дяченка).

Латиш. Закінчив учительський інститут. Навчався в Оренбурзькій школі прапорщиків в одному взводі з Петром Дяченком, закінчив її 19 січня 1916 року. Учасник 1-го Зимового походу Армії УНР. "Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки". 23 грудня 1920 року виїхав на батьківщину. З 10 квітня 1921 р. слу­жив у латвійській поліції керівником дільниць. 6 липня 1940 р., після окупації Латвії червоною Москвою, звільнився з поліції за власним ба­жанням. Арештований і, очевидно, страчений. Військове звання - по­ручник російської армії, підполковник (?) Армії УНР.

БУБЛИК Федір (Федот). Козак немуштрової сотні полку Чорних запо­рожців. Урядовець. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БУБОН (БУБЕН) Іван. Бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання - хорунжий Армії

УНР.

БУГАЙ Михайло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БУГАРИН (БУГАРІН). Ад'ютант командира полку Чорних запорожців. Військове звання - сотник Армії УНР.

БУДУЛАК Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

БУЛИГА Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БУЛЬКА Василь. Санітар немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БУРБАГриць (? -18.05.1920, с. Кетроси, тепер с. ДовжокЯмпільського р-ну Вінницької обл.). Чотовий, згодом командир 4-ї сотні полку Чорних за­порожців (1919). Командир імпровізованого бронепотяга кінної сотні Пет­ра Дяченка (2-га половина грудня 1918 р.); військове звання-сотник Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Загинув у бою з котовцями.

НЕПОВНИЙ СПИСОК...

БУРЯК Дмитро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Як втікача ви­ключено зі складу полку з 14 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чор­них запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

БУШАНСЬКИЙ Филимон. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Ли­цар Залізного хреста Армії УНР. Старший десятник Українського легіону самооборони (в роки 2-ї Світової війни).

ВАРІВАНСЬКИЙ (ВАРВАНСЬКИЙ?) Грицько. Бунчужний 1-ї сотні пол­ку Чорних запорожців.

ВАСИЛЕНКО. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ВАСИЛЬКЕВИЧ Іван. Гуртовий немуштрової сотні полку Чорних запо­рожців.

ВАСІЛЬ Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. ВЕЛИКОРОТ Микола. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ВІТВЩЕНКО Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ВІЦКЕ Едуард (? - після 3.11.1957). Поручник полку Чорних запорожців. На еміграції у Бразилії.

ВЛАСЕНКО Спиридон. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ВОВК Семен. Бунчужний 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОВК Созонт. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОЙТКО Тихон. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОЙТОВИЧ Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ВОЙЦЕПОВСЬКИЙ Теодор. Козак немуштрової сотні полку Чорних за­порожців.

ВОРОНІКОВ Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЄВСЬКИЙ Левко. Хорунжий полку Чорних запорожців.

ГАЄВСЬКИЙ Хведір (Федір). Бунчужний кінної сотні 2-го Запорозького полку. Військове звання - хорунжий полку Чорних запорожців. Лицар За­лізного хреста Армії УНР.

ГАЛАЙДА Андрій. Козак і комірник кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГАЛАЙДЕНКО Левко. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛАЙДЕНКО Нестор. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛАЙДЕНКО Степан. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛЬКОВСЬКИЙ Василь. Козак немуштрової сотні полку Чорних за­порожців.

ГАНДВІЄНКО Артем. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ГАНДРУШИНА Ганна. Сестра-жалібниця полку Чорних запорожців. На­лежала до немуштрової сотні.

ГЕРАСИМЕНКО Володимир (1893, Київ, за ін. дан. Катеринославщина -24.04.1975, Буффало, США). Військовий діяч; командир сотні російської армії

НЕПОВНИЙ СПИСОК...

(під час Першої світової війни, Західний фронт), командир сотні, ескадрону Гордієнківського кінного полку, 6-го кінного козачого ім. Костя Гордієнка ку­реня 6-ї Січової стрілецької дивізії (1920), кінного полку 6-ї Січової стрілець­кої дивізії, старшина полку Чорних запорожців, командувач Української на­родної самооборони (кущові відділи самооборони УПА в роки Другої світової війни); військові звання-поручник російської (царської^-) армії, сотник Армії УНР (1920), генерал-хорунжий (підвищений урядом УНР в екзилі).

Закінчив гімназію у Києві та піхотне юнкерське училище. В українській армії - з грудня 1917 р. Поранений у бою під м. Чечельник (березень 1919). Учасник травневого (1920) походу на Київ. Відзначився в обороні Замостя (Польща) у серпні 1920 р. Після інтернування жив на Волині. Згодом - на еміграції в США. Похований на цвинтарі Святого Матвія в м. Буффало. ГЕЦЬ Дмитро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ГЛАДУН Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ГНАСЮК Юрко. Старший санітар полку Чорних запорожців. Належав до немуштрової сотні.

ГНЕБЕДЕНКО Ісак. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. ГНИДА Сергій. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Згодом бун­чужний. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГОВОРУН Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запо­рожців.

ГОЛИК Микола. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ГОЛЄМБОВСЬКИЙ. Ройовий полку Чорних запорожців. Гармаш. Виявив героїзм у бою 16 листопада 1920 року проти бронепотяга "Красноармеец". Разом з хорунжим Головком підбили його в нерівному бою, завдяки чому Чорні захопили бронепотяг, який мав на озброєнні 6 гармат, 16 кулеметів і багато набоїв.

ГОЛІМБОВСЬКИЙ Вихтор (Віктор). Козак гарматної сотні полку Чор­них запорожців. Очевидно, Віктор Голімбовський та ройовий Голємбов-ський - одна й та ж особа.

ГОЛОВАТЕНКО Манолій (Емануїл). Завідувач зброєю кулеметної вата­ги полку Чорних запорожців.

ГОЛОВКО Дмитро. Чотовий гарматної сотні полку Чорних запорожців. Військове звання - хорунжий Армії УНР. Виявив героїзм у бою 16 листо­пада 1920 р. проти бронепотяга "Красноармеец". Разом з хорунжим Го-лємбовським підбив його в нерівному бою, завдяки чому Чорні захопили бронепотяг, на озброєнні якого було 6 гармат, 16 кулеметів і багато набо­їв. Його прізвище фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зим