Брат члена Директорії Андрія Макаренка

Полковник П. Болбочан

(Останній акт життя)

Уряд У.Н.Р. доходив кінця: не було набоїв, одягів, ліків, і сам він пере­бував у залізничім ваґоні у Тернополі. В Тернополі ухвалено післати мо­його брата до Чех, щоб закупив що можливо. Брат взяв у дорогу й мене. На другий день ми були в Станиславові. Брат мав справи до Національної Ради і мусів бачитись з політичними діячами, які відбували засідання. За­сідання затягнулось допізна, а нам переказали, щоб не чекати. Ми пішли з братовою на вечерю до ресторану "Одеса" (давніше "Австрія", а тепер "Варшава").

Елегантний ресторан з прегарною орхестрою, гарно одягненою публи-кою не нагадував, що переживаємо траґедію народу! В ресторані, за окре­мим столом, одиноко, задумавшись, сидів [Петро] Болбочан, коло ніг ле­жав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з Болбочаном в Полтаві, але, що це дійсно полковник, мене впев­няла і братова, бо він бував у них в Київі.

спомини

З братовою ми умовились запросити Болбочана до свого столика на скляночку кави. Я підійшов до нього, і він зразу пізнав мене; пригадали собі полтавські події і поділились пережитими вражіннями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть "на вигнанню", це я дізнав­ся потім з його балачок.

Я звернувся до нього: "Пане отамане! Як же ви сидите в ресторані, слу­хаєте музики, нічого не робите, а на фронті всяка військова людина цінна, а ви були б золотом під теперішню хвилю, за вами - щастя і успіхи. При­гадайте Полтавщину, Чернігівщину, Херсонщину - [та ж] Болбочан - орел України! Я кріпко вірю, що ви вивели б нас з цього кута державної смерти". В такому тоні мовила до його й братова.

Він задумався й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: "Мене не хотять партійники, а найбільше от. Петлюра, звуть мене авантурником, ла­годять якийсь суд наді мною, в таких обставинах нема можливосте пра­цювати, тим паче у війську".

- Що було, те минуло! - [кажу йому]. - Я піду до Петлюри, просити за вас, він Полтавець, земляк. Він добре знайомий мені ще з Київського з'їзду земських діячів України, я постараюсь доказати вашу необхідність в армії. Я ходив теж і за полковника Кудрявцева, і вийшло добре, його теж держа­ли далеко від армії без діла, а чи ви маєте гірші заслуги перед Україною, як Кудрявцев?

Балачка затяглась більш як 2 години, і нарешті ми умовились, що полковник прибуде на другий день в 5-ій годині вечера на помешкання брата.

Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилась, було вже запізно їхати. На другий день, в назначеній годині, дійсно прибув Болбочан. Провели ве­чір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, спо­минав геройські вчинки своїх козаків та старшин.

По вечері йшла балачка про приїзд його до Тернополя, брат запевнив полк. Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що от. Петлюру він "переломить" своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає. При кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв уряд.

Днів через три я уже бачив Болбочана коло ваґонів в Тернополі. Він по­бував у брата, в знайомих військових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювались, що тільки й маємо української землі, що під вагона­ми уряду...

Одного вечера він зайшов до нас дуже невеселий, розказав, що був у отамана Петлюри, що прийняв його от. Петлюра чемно, а навіть сердеч­но, мовив, що давно чекає на його... бо тільки він один може виконати

 

спомини

спомини

 

важне доручення - поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде зараз переформування відділів, а коли по­верне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь частиною війська на фронті. Видно було, що йому хотілось зараз бути на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів запоріжців. Я зро­зумів його смуток!

Я був у от. Петлюри, він теж мене впевняв, що Болбочан найліпше при­служиться батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими.

Я знав раніш, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (був. премієр за Центральної Ради) і Генерал Осецькии, і мають попертя: один -партії с-р, а другий - військових, і що балачки про поїздку Болбочана - це лише балаканина і проволока часу.

Зрозумів Болбочана, що переговори в Станиславові і вся розмова його там мала підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати з Тернополя близче до фронту.

Пройшло багато днів, і я по службовим справам приїхав до тодішнього постою уряду в Чорний Острів. Знайомий старшина запитав мене, чи не приїхав я дивитись на "розстріл" Болбочана, що відбудеться о 8-й годині вечера і що вже викопана яма...

Здивований, я запитав його - якого Болбочана? Як сталося? За віщо? Він розказував мені про якусь зраду, відозву, Гавришка, що Чоботарів при­віз його закованим...

Він кріпко вірив, що Болбочан не зрадить Української Держави, а хіба що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитись. Мені стало важко. Обняв мене смуток, бо і я був завинив, на­мовивши полк. Болбочана повернутись до війська.

Була вже 5 година, оставалось до кари смерти Болбочана 3 години. Що ж робити? Чим і як допомогти? На от. Петлюру не було надій, бо він дип-льоматично виїхав на фронт і не вернеться скоро. Смертний присуд, як я довідався, підписав ґен. Осецькии, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів п. Осецьку в товаристві ґенерала [Миколи] Юнакова і став благати їх до­пустити мене до ґенерала, що моя справ розходиться про життя Болбоча­на, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або Москалів... Але на всі мої мольби п. Осецька не сказала, де перебуває ґен. Осецькии і де його можливо найти...

Я вернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстрі­ляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні у цьому ганебному вбивстві, що намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповіда­єш! Брат порадив "востаннє" звернутись до міністра юстиції А. М. Лівиць-

кого та просити його ратунку для Болбочана. Через декілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький, мій товариш по Полтавському Губернському Зем­ству, приняв мене чемно, порадив закликати й міністра премієра Б. Мар-тоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Макаренком.

Я був уже трохи втішений, бо Лівицький і Мартос Полтавці і вони не дадуть забити популярного на Полтавщині Болбочана.

Нарада 3-ох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство.

Цього ж вечера почалось слідство, новий допит Болбочана. Я пішов ту­ди, де був замкнений Болбочан, і побачив його на колінах. Він істерично кричав: "Моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене!"

Мої нерви не видержали, я сам розплакався, як ніколи в життю, і відійшов від нього. А крики його, мольби і молитви летіли все дужче і дужче...

Слідство його доручено було вести членові по особо важним справам при Полтавському Окружному Судові Лихопой-Башевському, який при українсько­му урядові [У.Н.Р.] займав якусь військову посаду в роді заступника міністра.

По переслуханню Болбочана я підійшов до Лихопоя і запитав його, як слідство.

- Нічєво новава нє гаваріт, а так, напускаєт сімуляцию, моліться, крі-чіт, все то нє может помочь дєлу, должен понєсті кару, может бить, смерті і нє будєт.

- Кричали б і ви, пане слідчий, коли б над вашою шиєю висіла мотуз­ка, - відповів я, - знаю, що то за крик! Бо я сам був засуджений німецьким військовим судом в Полтаві на кару смерти.

Він обіцяв мене повідомити про кінцевий хід слідства.

Лихопой-Башевський - високий судовий царський урядовець, відомий україножер в Полтаві, здається, що кожнього борця за волю України, за її самостійність він засудив би на кару смерти. При Скоропадському він був "фаховець" по розв'язці демократичних українських установ.

Так не знайшовши нічого "протидержавного" в справах Полтавського Повітового Земства, він знайшов великий злочин Управи: 50 цеглин купле­но до земської школи членом Управи без колегіальної постанови Управи, і тому діяльність земства застановив. Дуже дивно, як цей ворог демократич­ного і національного руху, цей злочинець нашого відродження міг займати високу відповідальну посаду і судити українського героя! Тільки спасаючи себе від большевиків, цей ворог пристав до Українців, щоб шкодити нам!

По справам праці я з Чорного Острова від'їхав до Проскурова і не міг уже стежити за справою Болбочана.

Я дізнався, що 28 червня забили Болбочана! Страшні річі розказують: що його добили прикладами, коли він упав на коліна. Останні слова були: "Донечко моя, ратуй мене!"

 

164

165

спомини

За Кам'янцем-Подільським є перша стація - Балин. Там спочиває його тіло. Його поклонники насипали могилу, обгородили, насадили квітів...¹

Будучи в канцелярії Директорії в Кам'янці-Подільському, мені показав брат письмо до члена Директорії [Андрія] Макаренка, яким правом він припинив кару смерти над Болбочаном 12 червня 1919 р., з вимогою дати негайне пояснення. Підписаний був: Одрина, міністр.

Я довго хоронив цей документ, бо він був для мене дивний! Одрина по фаху б. лікар - людина гуманітарної професії; як цей оборонець життя лю­дини міг бажати крови - смерти насильної над чоловіком! Дивний цей лі­дер с.-р., жадний на кров, та ще й заслуженого вояка!

Йшли гіркі часи нашого перебування в Кам'янці-Подільському: Денікін-ці підходили вже близько, за один перехід могли зліквідувати нас.

Я зустрів на вулиці Кам'янця П. Лихопоя-Башевського, веселого, щас­ливого, він підійшов до мене і мовив:

- Знаєте, я єду до своіх, будєт Рассія вєлікая, всє народи будут вмєстє, ха-рашо будєт всєм, как і прєждє; ну что сказать в Полтавє вашим дочкам?

- Дочкам нічого не кажіть, а Полтаві скажіть, що ви приймали участь в убійстві вірного сина України - Болбочана!

- Что дєлать, вєдь нє мнє адному хатєлось, чтоби Болбочан нє жил...
Я не став слухати далі - відійшов від нього.
Лихопой-Башевський поїхав до "своїх".

Так погиб цей славний герой нашого визвольного руху! Тяжкий мені цей спогад!

Борислав, 1930 р.

¹ Примітка редакції "Літопису Червоної Калини": "Редакторові Черв. Кали­ни довелось літом 1920 р. побувати в Балині. Він шукав за могилою Болбоча­на і випадково довідався, де вона. Біля будки залізничної на оболоні був ледви знак, що там когось закопано. Стояв похилений хрестик з дощини, на якій бу­ла бляшка з видіркуваним числом".

Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 7-8.- Липень - серпень. - С. 10-11.

Василь ЧАБАНІВСЬКИЙ,