Полковник генерального Штабу Армії унр

Вступ Українських Військ до Київа 31 серпня 1919 р.

Наближався кінець серпня 1919 року. З'єднані українські армії побід-ним маршем підходили до Київа. Недалеко вже блестіли осяяні сонцем зо­лоті хрести київських церков. Наступ на Київ провадився з двох напрямків: 1-й Галицький корпус Генерала Кравса йшов по шосі Житомир - Київ. За-порожська Група в команді отамана [Володимира] Сальського - по шляху Біла Церква, далі на південь від дороги Васильків - Київ.

ЗО серпня штаб Запорожської Групи був у Василькові й одержав відо-мости, що наші передові частини вже під Київом, а большевики спішно тікають з Київа. На другий день було наказано урочистий вступ наших військ у Золотоверхий.

Штаб Запорожської групи теж збирався до Київа і виїхав туди на дру­гий день ранком. Командуючий групою зі своїм начальником штабу пол­ковником [Віктором] Кущем вирушили трохи раніш, а я затримався у Ва-

167

спомини

спомини

 

силькові, здається, у справах зв'язку і о год. 9 ранку бричкою, разом з ота­маном [Олександром] Загродським, вирушив по пісчаному шляху з Ва­силькова до Київа.

О год. 13 ми під'їхали до Київа з боку Деміївки. Радісно було на душі! Це ж ми в'їзджаємо до столиці України, її серця! Коні ніби відчували на­шу радість і веселіше самі затупотіли по кам'яному шляху; ми спустилися з гори і в'їхали у самий Київ. Наш настрій, здавалося, поділяли йдучі нам назустріч улицею люди і, побачивши нас, весело всміхалися, ніби до своїх близьких знайомих.

В'їхавши на Велику Володимирську вулицю, ми пропустили повз себе кілька авт, що проїзджали вперед і назад; в них було по кілька людей, пере­важно в студентських кашкетах, з рушницями в руках. На наш запит "хто це?" нам пояснили, що це самооборона міста. Мені ця "самооборона" зда­валася підозрілою, і я не помилявся.

Ми направилися до пасажирського двірця, де командир ґрупи призна­чив збірний пункт. З вигляду Фундукліївської вулиці можна було пізнати, що місто готується до урочистосте. На бальконах повивішувано килими й прапори, між ними були й російські, хоч дуже ріденько. Під'їхавши до двір­ця, ми побачили силу народу, що товпився біля нього, наповняв коридо­ри, почекальні. Тут я зустрів і бувшого нашого військового міністра [Гри­горія] Сиротенка. В почекальні 1-ї кляси застав я майже ввесь штаб ґрупи з командиром ґрупи і начальником штабу. Тут я довідався, що вирішено урочисто ввійти в Київ і що штаб ґрупи піде в голові тих наддніпрянських частин, що мають входити. Тут же я почув, що частини Добровольчої ро­сійської армії вже вдерлися на Печерське через Ланцюговий міст, кудою їх пропустили галицькі частини; залізничний же міст тримають наддніпрян­ські частини й нікого не пропускають.

За кілька хвилин біля двірця показалися два вершники Добровольчої армії; вони позлізали з коней, стали осторонь і роздивлялися, що тут ро­биться. Ці добровольці постояли деякий час, посідали на коней і спокій­но собі від'їхали. Не було сумніву, що то були розвідники, але їх ніхто не затримав. На мій запит, як поводитися з добровольцями, дістав відповідь начальника штабу, що "згідно з директивами зверху, ми мусимо сутичок з ними оминати".

Збираємося до урочистого входу до Київа, чекаємо тільки підходу дивізії [Юрія] Осмоловського, яка о год. 4 пополудні почала втягувалися в Київ.

Одержавши відомосте, що дивізія вже входить, командир ґрупи наказав сідати на коней і їхати до пам'ятника князю (графу. - Ред.) Бобринському. Біля пам'ятника всі ми позлазили з коней і чекали на підхід дивізії, яка не­забаром і підійшла.

Ми рушили. Спереду їхав командир ґрупи отаман [Володимир] Сальський зі штабом і державним інспектором [Петром] Дерещуком, за ними - кінна сотня Чорношличників, далі йшла дивізія отамана Осмоловського. Йдемо Бібіковським бульваром. По дорозі котиться товпа народу, все висипало на вулицю: жінки, діти, мужчини, і майже всі з квітами. Стільки квітів я ніколи не бачив! Квіти давали в руки старшинам і козакам, квіти кидали під ноги коням. Шлях був усипаний квітами!..

Був веселий настрій, але незабаром він змінився... На розі Володимир-ської вулиці під'їхав до нас старшина, без сумніву галичанин, і доповів ко­мандуючому групою, що на міській ратуші денікинці повісили свій трохко-льоровий прапор рядом з українським; що біля думи на Хрещатику зібрався величезний натовп та йдуть сварки між українцями й москалями.

Ми виїхали на Фундукліївську вулицю й спустилися вниз до Хрещатика. Тут зустрів нас величезний натовп народу, що сунув нам назустріч.

Кілька осіб підійшло до отамана Сальського і оповідало про нахабство москалів. Ми разом з цим натовпом рушили вперед до ратуші. Якась сестра-жалібниця підійшла до отамана Сальського, взяла його коня за уздечку і повела по Хрещатику до ратуші. Це була ґрупа українців. Друга ґрупа укра­їнців стояла біля ратуші і, очевидно, очікувала нашого підходу. Там далі, від Купецького саду, підійшла ще юрба, то були москалі. Ось ми вже неда­леко ратуші, проти цукорні Семадені. Тут стоїть великанська впрост юрба! На ратуші маячать наш прапор і прапор московський. По команді отамана Сальського похід зупинився. "Перед московським прапором не будемо па­радувати!" - додав отаман Сальський.

До отамана Сальського підійшов якийсь пан (як я пізніше довідався, це був міський голова Рябцов) і переконував отамана, що московський пра­пор не шкодить, бо до Київа ввійшли разом і українські, і російські війська. Натовп, що оточував штаб ґрупи, голосно домагався, щоб московський прапор було знято. Рябцов не переконав. Отаман Сальський викликав со­тника Божка, начальника свого конвою з кінного полку Чорношличників, і наказав йому зірвати московській прапор. Сотник Божко з кількома коза­ками під'їхав до самої ратуші; один із козаків зліз із коня і пішов у будинок, решта скерували рушниці на балькон, з якого враз усі втікли. Все затихло. За яку хвилину показався на бальконі козак. Тріснуло держално, і москов­ський прапор зірвано. Зірваний прапор козак кинув уділ, де його схопив сотник Божко. Далі він, тримаючи прапор у правій, високо піднесеній руці, кинувся - що витягне кінь - до чола кольони, яка рушила вперед, як тільки московського прапора не стало. Раптово спинивши коня, що він аж сів на задні ноги, сотник Божко з усієї сили кинув прапор під ноги коневі отама­на Сальського. В цей момент зліва і справа вискочили з натовпу дві пані,

 

168

169

спомини

схопили кинутий прапор та розстелили його поперек вулиці, і через нього пройшов першим кінь отамана Сальського, а далі всі, що йшли за ним.

В юрбі зчинився страшний галас. З одного боку - нестримана втіха, з другого - протест. З одного боку співають "Ще не вмерла Україна", а з дру­гого - "Боже, царя храні"...

Коли чоло кольони пройшло Інститутську вулицю, з дому біржі, що на розі вулиць Інститутської і Хрещатика, біля якого проїздив отаман Саль-ський, зненацька роздався стріл - не то з мушкета, не то з револьверу. Ку­ля просвистіла біля голови отамана. Отаман Сальський наказав зараз же дізнатися, хто стріляв. Викрилося, що це "туземці" (місцеві мусульмани), які організували самоохорону міста; пояснили, що це стріл випадковий.

Зараз же після цього розляглися стріли згори - з Інститутської вулиці та з Купецького саду - здовж Хрещатиком. Юрба кинулась до брам. З подвір'я ратуші в бік Купецького саду проноситься біля нас кілька вершників з муш­кетами й револьверами в руках; вони, опередивши голову нашої кольони, дали кілька стрілів у наш бік. Штаб з отаманом Сальським на чолі з копи­та понісся їм навздогін. Підчас цього руху тут же, недалеко від ратуші, мій кінь посковзнувся, впав і придушив мені ногу. Коли я підвівся, то наш штаб повертався вже назад від Купецького саду хідником (тротуаром. - Ред.), що по стороні ратуші. Хрещатик опустів. Я прилучився до штабу, і ми по­за ратушею піднялися на гору і виїхали на вулицю Велику Володимирську. Десь унизу торохкотів кулемет і чути було стріли. Над нашими головами пролетіло гарматне стрільно і десь далі, на Печерському, вибухло; за ним друге... третє... Почалося! Але незабаром все стихло.

Сонце заходило. З Великої Володимирської вулиці післано кількох лю­дей на Хрещатик пішки, щоб переказали частинам зібратися в кінці Вели­кої Васильківської вулиці, де її перетинає залізниця. Ми виїхали на Баса-рабку і потім по Великій Васильківській вулиці - за Київ, на збірний пункт. Вже споночіло.

От так закінчився урочистий день і урочистий вступ у свою столицю з'єднаного українського війська!

За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1938. - Збірник 8. - С. 152 -154.

 

170

Чорношличник Немирівський

Вже другий тиждень йшли гарячі бої на лінії ріки Буг зі змінним щас-тєм. Противник одержував заєдно підкріплення і, заохочений хвилевими успіхами, намагався проломити опір, спихаючи криловими ударами укра­їнські частини на захід, до т. зв. трикутника смерти.

Останні дні осени добігали кінця. Хоч погода дописувала, то студені ночі, брак відповідного одягу та ліків для хорих до решти десяткували ар­мію. Тиф не вгавав ні на хвилину. Противно, він набирав якоїсь винищу­ючої сили і косив стрілецькі ряди безпощадно. Куди не глянь, все хорі та трупи, все лежить покотом.

Сумно було дивитись на це жниво смерти. Жах збирав на саму гадку, що дальше буде.

їхали гармати без людий, мандрували осідлані коні без їздців, а піхотні полки змаліли на сотні. Тягнулось так все і ледви плентало ногами.

Тільки повні обози воліклися по українськім чорноземі та скрипіли жалісно колеса.

171

 

спомини

І не везли вони тягарів воєнних, ані припасів для війська. Везли військо на возах: хорих, розгарячкованих, жовтих, як глина, стрільців.

На кожнім постою скидувано з возів нових мерців. Завалювано трупа­ми придорожні ями, що значили шлях смертного походу.

Та всі участники цієї трагедії не прив'язували вже ваги до нічого, ані до життя, ані до смерти.

Збайдужів усякий. Кожний жив хвилею, не звертаючи уваги, що діється. Знав, що як не нині, то завтра... Все одно коли: день скорше чи пізніще.

Із тим більшим подивом можна було глядіти на тодішнє командуван­ня і на стрільців. Одні й другі сповнювали свій вояцький обов'язок гідно і чесно до останку. Без шепоту, без докору, без нарікань.

До останнього живого і до останньої хвилі. Телефони, служба, звіти, накази - не переводились.

Кожний з тим більшим самовідреченням сповнював доручене йому ді­ло, а почуття від повід альности та надмір праці, при тім небезпека вдержу­вали всякого при життю, напружували нерви, давали ціль жити бодай хви­лею, коли вже не доставало надій остаточного виходу. Частини галицькі, а то 1 бригада стояла тоді фронтом на північний схід, сягаючи лівим кри­лом містечка Ладижина, направо лучили до залізничого шляху, що прова­див на Зятківці.

Поміж гал. частинами а придніпрянською групою було вільне місце, охоронюване тільки малими заставами. На одній такій заставі стояло 5 стрільців. Вони відстрілювались від ворога та маркували обсаду. Аж раз якось під вечір наскочила на них денікінська стежа і двох стрільців пора­нила, одного вбила та перейшла на другий бік.

Ненадійно над'їхав тоді козак чорношличник з приказом до дивізії. По­бачив, що діється, кинувся на ворога, кількох убив і сам з двома добутими кіньми та одним полоненим повернув до дивізії.

Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1926 рік. - Львів -Київ: Накладом в-ва "Червона Калина", 1925, - Сторінку не зазначено.

Валентин СІМ'ЯНЦІВ (СІМЯНЦІВ, СІМЯНЦЕВ), бунчужний 3-ї сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців, скульптор

Спогади

І в келії неначе в Січи Братерство славне ожива. Тарас Шевченко, "Чернець"

Бачу їх, побратимів своїх: уладу, в поході, в бою й на відпочинку. В усіх тих веселих і тяжких хвилинах, якими повне було життя тоді.

У перші роки після нашої війни, у польських таборах, часом верталися до того, що ось недавно було, і сподівалися продовження початого.

Але судилося інакше - розбрелися по світах. Та хоч куди кого закинула доля, ми шукали один одного і знаходили. І знову верталися до спогадів, до бувальщини, та вірили, що знову покличе Україна.

Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони. Бо почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину.

спомини

У полку Чорних запорожців

Одного вечора зустріли ми якось хлопців з нашої [Богданівської] сотні [2-го кінного полку Івана Литвиненка], що були призначені до іншого відді­лу. Тепер вони - в полку Чорних запорожців. Розповідали, яке добре життя вони там мають. Добрі коні, а хлопці-побратими - золоті душі. Старшини і козаки живуть дружно. На кожному шапка з чорним шликом. Розказува­ли про командира - батька Дяченка. Підносили його просто до небес: пер­ший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного завжди знає, що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, - бо то при­йшла "амба" большевикам.

Про це ми вже давно чули. А почувши від своїх хлопців, хотіли зразу їхати до полку Чорних запорожців, але більш помірковані охолоджували, бо за самовільний перехід з частини в частину карали, навіть можна бу­ло попасти під польовий суд, де загрожував розстріл. Збиралися втікати, але знали, що так чи інакше знайдуть і покарають. Але одного разу при­їхав сам [сотник] Соловйов і забрав нас. І так попали ми в Перший кінний Чорних запорожців полк.

Але без суду не обійшлося. Допити провадив теперішній генерал, а тоді полковник, [Михайло] Крат. Сотню лишили тимчасово в Чорному полку. Справа, хоч і тягнулася, але нашу сотню таки залишили в полку Чорних за­порожців - стала вона 3-ю. Та хоч і стали ми Чорними, але все пам'ятали і не забули, що ми таки Богданівці й залишимося ними назавжди.

Як переходили Дніпро

Була люта зима. Вже знали, що Дніпро близько, що простуємо на Ліво­бережжя. А більшість сотні були Лівобережці, й [серед них] багато полтав­чан. Недаремно й пісня сотенна була: "Видко шляхи Полтавськії". Скільки почувань вкладали полтавчани, виводячи перше речення, яке, власне, й було для них причиною принадної сили в цій пісні! А ми, не полтавчани, підкорені, подолані їхнім галушництвом, надривали свої горлянки [разом] з ними, маючи перед очима кожний свою "Полтаву".

Останній перехід перед Дніпром. Ночуємо в селі, відпочинок і приготу­вання для переходу Славути. Головне - перекувати коні на гострі шипи.

Настрій у сотні урочисто-святковий. Шукали голок: латали, пришива­ли; змащували зброю, чистили сідла і всілякі ремінчики.

Ранком вирушили до Дніпра. Рівна, біла, широчезна долина, лівий бе­рег трохи вищий. Тільки кущі показували, де власне береги, в яких відпо­чиває під білою, пухнатою ковдрою Дніпро.

Були в сотні й такі, що знали цю місцевість і, показуючи на якісь дере­ва чи кущі, із захопленням та довго оповідали, як вони якраз отам колись щось робили. І це все тоді набирало неабиякого значення.

А Славуту ми переходили, ведучи коней за поводи.

Голованів ське

Була ніч. Наша сотня під'їхала під залізні ворота якоїсь установи, захи­щеної високим і міцним муром. Напевно, це були касарні та канцелярія військового начальника.

Хочеться тут пригадати і заслужену подяку віддати місцевим людям, нашим дядечкам, які добровільно й безкорисно брали на себе завдання і блискуче його виконували як провідники. Провідники знали всі стежки-доріжки. І без них неможливо було дістатися за фронт ворога, в саму се­редину міста, як у цьому випадку.

Через ґрати воріт було видно немалу ватру і біля неї червоноармійців. Ватра горіла неспокійно - так, що тяжко було роздивитися, скільки їх там і що роблять. Від воріт ліворуч у дворі - будинок. Це касарні й канцелярія.

Декілька спішених старшин і козаків оглядали двір через ґрати воріт, а решта сотні під покровом ночі стояла далі від воріт. Тут уже і наш кулемет всунув свою шию між ґрати.

Сотник Соловйов каже Терешкові й мені перелізти чавунні ворота і спробувати підійти якнайближче до ватри і розглянутися, не перешкоджа­ючи поки що "товаришам" продовжувати те, чим вони тепер зайняті.

Перелізли ми ворота. Підійшли до ватри. Смалять кабана. Червоноармій-ці навколо стоять і радять, де ще треба підсмалити, цілком зайняті своєю ро­ботою. Постояли, послухали, їм не заважаємо. Робимо кожен своє. Навпроти ватри вхід до будинку, до якого входило і виходило багато червоноармійців. Хоч і ніч, а такий рух. Праворуч ген у пітьмі - двір, заставлений військовими возами. Завернули за ріг, [бачимо] другі ворота у двір. Вартовий з рушни­цею - на воротах, проходить отвір воріт то сюди, то туди.

Як на ніч, побачили ніби досить, та й почули - в будинку гуло як у вулику.

Коли поверталися від других воріт, на Терешка хтось налетів, вилаяв­ши його:

- Чого тут плентаєшся під ногами?

А Терешко, малий як пацан, на те відповів сердито:

 

174

і 75

спомини

- А тобі повилазило? Не бачиш?!

І те "не бачиш" сказав так, ніби йому було шкода, що большевик не ба­чить нас і що йому повилазило.

Ми ходили по дворі на віддалі один від одного, тільки переглядувалися та говорили на мигах. Уже дорогою до своїх перевіряли, хто що побачив і почув, - була повна згода.

А головне, вартовий на воротях - один, а решта тішиться смаленим ка­баном. У "вулик" не заглядали - гуде спокійно. Вікна будинку сильно освіт­лені. З двору високо до вікон і всередину не видно.

Терешко випросив собі, що вартового "зніме" він. Я не заперечував, бо то був його фах. Ланцюжком попід вікна, але вже з боку майдану, здається мені, що то був майдан, підійшли ми до воріт.

Терешко почекав, поки вартовий підійде до нього... І вже не пішов він назад.

Тут до воріт під'їжджає підвода. Червоноармієць, що був на возі з руш­ницею, тихо "пішов" не своїми ногами до знятого вартового біля воріт. А другий, без рушниці, виявився полоненим козаком, взявся допомагати складати те, що було на возі: вже засмаленого кабана, бочку самогону і якусь їжу.

Оддали ми нашому козакові обидві рушниці та й казали бігти чимдуж­че до своїх, бо він казав, що є ще полонені. А решту, мовляв, зараз зрозу­мієш.

Гасло до бою подали передні, від воріт із майдану. І вжили, хто що міг зручніше: передні відкрили вогонь від воріт до двору - миготіли тіні до во­зів; ті, що попід вікнами, кидали гранати до касарень; ті, що лишилися на місці, через залізні ворота кропили з кулеметів двір і другий бік будинку.

Касарні наші... Але що в них по гранатах?

Напевно, большевики готувалися до свого якогось свята. Бо, крім ка­банів і горілки, було ще в касарнях багато печива, багато всяких солодких хрунделиків. З касарень забрали ми всі печатки і папери - вони інколи ста­вали дуже у пригоді (це розказували, я там не був).

Навколо виставлено нашу варту- охорона від несподіванки. І от на одну та­ку варту налетів на коні, мабуть, якийсь їхній комісар-начальство з лайкою:

- Что за безобразіє! - сварив.

Ясно, взяв наших за своїх.

Зсадили його з коника, а в полон у таких випадках не беруть.

Витрусили в нього дуже дорогий портсигар з барельєфом "Ранок у лісі" з відомого образу [художника] Шишкіна.

Тягав Ванька, потягли і Ваньку.

Вознесенське

Декілька днів швидких переходів із малими спочинками наблизили нас до Вознесенського й відірвали від большевиків, що наступали були нам на п'яти. Казали, що ми виграли один день для операцій під Вознесенським.

Загально ми знали дуже багато: що піхота без набоїв, гармашам нічим стріляти, а в нас і набоїв не було, коні і всі ми перетомлені, що позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. І знали також, що у Вознесенському повно всілякого військового майна.

Все зводилося до одного - знести вознесенську перешкоду або загинути. І не одному там комусь чи якійсь частині, а всій нашій армії.

Усі це знали, [хоч] про це ніхто не говорив.

І був останній наказ. Два параграфи з нього запам'ятав. Казали, що на сві­танку наші гармати випустять на ворога свої останні набої і після цього гасла все піде вперед. А за цим - запевнення про цілковиту перемогу над ворогом.

Далі: хто не встигне переправитися через Буг сьогодні, має пробиватися нижче через річку десь 15 - 20 верст, а там, із другого боку, ті, що встигнуть пробитися, чекатимуть. Перше всім подобалося, а ось оте друге, можли­вість нашого "розрізання", встромило мені кілочок неповної віри в пере­могу - і це мені псувало настрій.

А от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Полк став у балці. З тої балки Вознесенського не видно.

Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, - бідно!

Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало мені, як і всім, три. Спішили нас, і пішли ми займати свою ділянку на фрон­ті. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці - ніби компенсація за набої.

Залягли на ораному полі, на м'яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Лежу, розтягнувшись у всю ширину і довжину, приємно, а чую: сон зма-га. От-от засну: тиша, ніби нікого ніде нема, всі умови до спання - м'яко, тепло й тихо.

Та ось десь далеченько від нас - паку, пак, пак... І за хвилю заграв фронт із другого боку- і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас - густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Кулі високо тюкають.

- Тю на те! Таж довгий фронт...

Наші не відповідали большевиками, і вони перестали стріляти. Видно, однобічна розвага їх не бавила.

Я таки чи заснув, чи тільки на хвилю забувся і чув, як знімали нас із фронту, але відразу не встав. Але за хвилю переміг себе й догнав наших.

спомини

Перед світанком знову нас зняли із фронту й відвели до балочки - схо­вали. А вже як почало трохи світати, побачили ми, що весь полк наш у ба­лочці й гармати наші теж тут.

Рухи біля гармат - то заправляють свої останні набої гармаші, щоб да­ти гасло.

Гукнули гармати, і помалу посунули ми на конях, уже розгорнуті в ла­ву, з долини на горбок. Спереду густа рушнична й кулеметна стрілянина. Б'ють їхні гармати, але по комусь, хто за нами. А там нікого немає.

Тихенько посуваємося вперед. Уже майже на зломі терену. От-от підемо в атаку, їздці не спускають очей з командира, ждуть команди. Те­пер уже можна говорити. І все надолужує довгу мовчанку - гомонить, пе­регукується, прочищає горлянки. Готується до важливого моменту, коли всі аж надриватимуться, намагаючись перевершити один одного в чудо­вому, зворушливому кличу: "Слава!"

Налетить, заглушить усе, як грім ударить наше "Слава!",

Старшина зі штабу під'їхав до сотника Соловйова - передає, видно, наказ.

Сотник Соловйов під'їхав до правого флангу нашої сотні, відділив щось трохи більше як десять чоловік і наказав зв'язатися з Київською групою [Юрка] Тютюнника і сповістити, що Запорожці пішли вперед. Кінець цьо­го наказу дослухали, коли вже Запорожці стрясали небо й землю непере­можним "Слава!",

Чулися ми покривдженими долею, бачили як летіли коні, виблискува­ли шаблі.

Під'їжджали ми поволі, не спускаючи очей із фронту, [бачили] як на­ші врізалися у ворожі лави. Бачили, як вони фронт зім'яли. Ми пізнавали окремих вершників.

-1 чого Андрія поперло туди? - хтось вигукував.

Видно було, як [Андрій] Лепеха проскочив фронт і, зробивши коло, вже завертав коня в гущу метушливого змішаного фронту. Бачили, як з Кукли зіскочив Степан.

-Що він робить?!

А він узяв рушницю за люфу і почав гатити прикладом, як довбнею. Сокрушав!

А за хвилю горб сховав картину бою. Жаль було, що ми там не були -ремствували.

З горбка спускалися до якогось присілку. Бачимо, як наш дозор став, а за хвилю коротенький разок на нас [пальнули] з кулемета, пристрілюють­ся [червоні]. Пішли в атаку: не було часу роздумувати. Збилися на малому місточку біля млина. На місточку стояв покинутий червоними "Максим", а по вулиці тікало декілька червоних.

спомини

Вони не втекли.

Але виглядало на паніку - вони могли знати більше, як ми тоді. Набої забрали, а "Максим", хоч як було шкода, знищили і кинули у воду.

їдемо далі. Тихо на фронті. Значить, наші упоралися скоренько.

Виїхали до дальшого присілку. Криниця, журавель, корито. Коні тяг­нуться до води. Поїмо. Жадібно п'ють воду і коні, і люди. Скоренько підтя­гають хлопці попруги, оглядають коні. Передихнули - треба далі їхати. Аж дядьки щось показують: виходило по-їхньому, що далі їхати не можна. А як кличемо дядька або котрийсь із нас хоче під'їхати до нього ближче, дядько зникає. Безумовно, ворог близько, і то дуже близько.

З воріт вибігла молодиця. Жінка схопила першого, що трапився їй, за стремено і з плачем:

-Дорогенькі, голуб'ята рідненькі. Стійте! Не їдьте! Вертайте!

- Тіточко, кажіть, що там? - питаємо.

- Отам, зразу за селом, багато большевиків.

- Як багато?

- Дуже багато, там склади.

Підійшли нарешті й дядьки. І от про що ми довідалися. Із села забрали большевики всі підводи. І зі складів, що є ось тут, усе вивозять. Декому з дядьків пощастило втекти. А головне, ми довідалися, що на воротях стоїть варта з кулеметом, а військо - всередині.

Старший говорить, що не наше завдання туди лізти, бо вже були такі гарячі, щоб вдарити на склади.

Тітка стоїть осторонь і благально дивиться на нас.

Повернулася розвідка і донесла, що у складах великий рух. Багато підвід уже навантажено, а багато ще вантажать. Видно військових, але не вкупі, а бігають сюди-туди. На воротах - кулемет, спрямований на дорогу, що нам нею їхати. Біля кулемета зауважено одного вояка, але біля воріт - будка і, можливо, там решта обслуги кулемета.

Під'їхали ми попід огорожею складів під самісінькі ворота. Виринули якраз перед кулеметом. Чи були в будці большевики, чи ні, ми не бачили, а той, що стояв біля кулемета, почав тікати, як тільки почув "Слава!". Ку­лемет обернули, вкотили трохи далі до подвір'я й пустили стрічку. Все від­разу забігало й ринуло від нас.

Стріляти можна було тільки вгору.

Ворога ніде не видко. Котимо кулемета вперед: трохи стрілів і - впе­ред.

Кинулись ми робити порядок в обозі. Дядьки радо допомагали. Відби­рали спершу підводи з набоями, гранатами та набоями до гармат. Лишили двох чи трьох на охорону і порядкування. Треба виконувати наказ.

 

178

179

спомини

спомини

 

Послано хлопців подивитися, що робиться з того боку складів, побачи­ли, як розтягненою купою тікали червоні через поле до міста. Щоб "під­бадьорити" їх, послали їм декілька черг із кулемета, щоб і не озиралися на той кулемет, що лишили й на других воротях.

Забрало нам це хвилин 15 - 20. Готові їдемо далі шукати Київську групу.

- Спасибі, тіточко! Та й вам, люди, теж дякуємо.

Тепер перед нами чисте поле. Наїхали на окопчики, такі маленькі, що ледь сховати голову, вислані соломою, за напрямком видно - большевиць-кі. Далі натрапили на окопчики наших - такі самі, тільки без соломи.

Безладна рідка стрілянина десь у напрямку міста.

Коли їхали повз окопчики, говорили про тих, хто спав чи не спав у них цієї ночі. За таке діло можна й не одну ніч полежати без соломи. Так заси­лали ми привіт нашій піхоті.

їдемо якийсь час, нікого не видно. Аж бачимо - рівнобіжно з нами, але ближче до міста швидко наближається кавалькада, чоловік двадцять, а то й більше. Ми, зрозуміло, - в лаву; тепер уже нас менше десяти. А вони ідуть хоч би що. Ми показуємо гасло: тричі рушниця прямовисно догори, і вони так само відповідають, але коней не стримують. Але ж нарешті як відчіпне послали нам двох чоловік. Зв'язалися. Штаб отамана [Юрка] Тютюнника спішить до міста, до Вознесенського.

Наш звіт лише підтвердив те, про що вони й так доміркувалися. Дістали ми й від них якесь повідомлення і поспішили до своїх, щоб почути, як во­но було. Та і їхали ми не з порожніми руками: три кулемети зняли, склади забрали. Але знали, що ніхто в сотні з нами не хотів би мінятися, та й ми признавали за ними першість.

Знайшли ми свою сотню під залізничним мостом - чекали черги на пе­рехід через Буг.

В обозі, який ми здобули, знайшлася скринька з одеколоном. І всі тепер поливали один одного цією пахучою водичкою, кропили й коней. Нарешті став такий сморід, що й коні чхали.

Радощам не було кінця. І кожному хотілося розказати, що він недарем­но прожив той день, що він щось зробив для свята нашої армії.

І хоч згадували про передбачений наказом випадок: у разі невдачі шу­кати з'єднання зі своїми десь нижче на річці, та вже з усмішкою. А Буг - таки велика річка. Ходив я її привітати - погладив її, попестив.

Швидкі й великі хвилі ходили по ній у той день, із гребенів своїх поси­лаючи нам грайливі викрутаси, що миготіли на сонці білими хусточками привітів.

Розказували, що деякі частини переправлялися поромом. І пором по­топився - і Буг захотів жертви від нас.

Перевозили ми коней через залізничний міст. Мудей так обережно ста­вив свої елегантні копитця на нову для нього дорогу. Спершу пробував, чи не провалиться. Легко постукавши по дошці, аж тоді ставив на повне ко­пито свою ногу.

У Вознесенському ми відпочивали, може, днів зо три. Михайло Р., Ва­силь Коваленко і я дістали квартиру в аптекаря - із завданням не допуска­ти самовільного забирання ліків. Вартувати аптеку. На ліки попит був. Та і спирт притягував багатьох. Таких доводилося випроваджувати з аптеки.

Звичайно "пацієнти" жалілися на біль у шлунку, голови чи попереку. Та­ким пропонували тут-таки зажити хіни, рицини (касторка. - Ред.), знали наперед, що відмовлятимуться. Траплялися такі "сором'язливі", що ковта­ли хінін, лаялися, а от на рицину охотників зовсім не знайшлося. Всі хотіли спирту - універсального ліку. Були й такі "тяжко хорі", що вже десь "під­лікувалися", - ті без балачок "летіли". Звичайно, один із нас постійно був в аптеці, але спершу не втручався в розмову клієнта з аптекарем і тільки у випадку потреби вживав відповідних заходів.

Ліки видавалися тільки на урядові вимоги з відповідними підписами і печатками. Брали полкові й цивільні шпиталі.

На прощання аптекар допитувався, що ми хочемо за службу.

- Нічого не сміємо хотіти й брати, - казали ми.

- А все ж я б хотів чимсь віддячити, - тримав аптекар на своєму.

Хтось попрохав щось із білизни, хтось сказав про простирало - захоті­лося ще хоч кілька ночей поспати на білому, а потім, розуміється, промі­няти на курку. Я заявився за білими хустками - дуже любив устромляти носа до білої хустини.

А все ж, коли відходили і прощалися, дістали пляшку спирту. І я заува­жив тоді: в жида ніколи не дістанеш горілки, поки в нього в хаті. Допиту­вався:

-Чому?

І відповідь була:

- Ну, знаєте, вип'є чоловік і зовсім інший може стати. От ви все добре ро­
били, а якби випили? Хто то знає. І чому я сам собі маю біду викликати?

За весь Зимовий похід не було такого радісного дня, як той, коли здо­були Вознесенське.

Це було 15 квітня [1920 року].

А за три тижні ми вже були знов у сформованій нашій армії.

Ми знали, що йдемо на з'єднання з нею.

 

180

181

спомини

Тульчин

Перед самим Тульчином сотник Соловйов заборонив мені сідлати мого Мудея. Ще із Синюхи, коли через обставини довго не знімав сідла, Мудей мав ранку, спочатку з горошину. Я прорізав пітник сідла та їздив далі. Ран­ка то загоювалась, то відкривалася знову. Перед тим була з копійку й уже затяглася ніжною рожевою шкірою. Та Мудей, дурний, почухав і зубами здер шкіру - тепер був поганий струп.

Мав я ще одного коня, та його заїздив юнак-піхотинець, що зголосився до нашої сотні. Я позичив йому коня, а він напоїв гарячого.

Намагався просити сотника. Та він заборонив сідлати Мудея... І ска­зав:

- Он стоїть Азор, сідлайте його.

Азор - це була любов і гордість [Захара] Ярмака. І дивно мені було, чо­му Ярмак лишив Азора, коли з усього видно, що Тульчин буде "гарячим". А на "гаряче" всі брали ліпші коні, хто мав два.

- Пане сотнику, та мене Ярмак уб'є, як, борони Боже, що станеться з
конем, - кажу сотнику Соловйову.

А він мені:

- Я наказую.

Після цього "наказую" вже балачок не могло бути. Так мені це не подо­балося, хоч і сидіти в обозі зовсім не хотілося.

Посідлав я Азора. На моє щастя, чи нещастя, Ярмака послали кудись поза сотню. Поки що я "щасливо" приєднався до сотні.

А кінь непоганий. Перший раз я сидів на ньому. Але куди йому до Мудея!

Хлопці крутили головами, а я розводив руками. Це було нове в сотні: до сотника Соловйова всі старшини респектували власність козака й та­ких наказів не давали.

Поручника [Василя] Шенгура, Гриця Українця, Михайла Р., [Андрія] Звоника, Шапара, Терешка і мене (декого я забув), неповний десяток, пос-лали як передню стежу в містечко Тульчин.

Ранок. їдемо. Розглядаємося. Гриць і я на сотню кроків попереду. Че­каємо з-за кожної хати, з кожного кута "привітання". Нам же належить і перший "гостинець".

Перед нами майдан. Стали. Під'їхала стежа. З вулиці, що входить до май­дану із протилежного боку, перебігають червоні та зникають за хатами.

- Вперед! Слава! - спереду поручник Шенгур, а за ним ми ріденькою лавою кар'єром вилетіли на середину майдану.

Густим рушничним вогнем зустріли нас червоні. Впали Звоник і його кінь, а ми одприснули за хати: праворуч ті, кому ближче туди, відкіль приїхали, а ми троє - ліворуч, туди, де зникали большевики. Нам ближче до тих хат, але ли­шатися за іншими ніяк не можна було. Сховані за хату, дивимося, як кроплять червоні майдан уже і з кулемета. Звоник і його кінь лежать нерухомо.

Поза хатами дісталися навпроти вулиці, що нею в'їхали на майдан. По­насували шапки, попригиналися до коней і... щасливо перебігли до своїх.

А вже підходила піхота. Зав'язався бій. Наші піхотинці вибили черво­них із майдану й погнали.

Ми йшли за піхотою, Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. За всіх нас дістав. Багато куль отримав і його кінь. Правду кажуть: на фронті не сміє ніхто чимсь від других відрізнятися. А Звоник був великий і на мало­му коні, та ще й рідкої масті: білий з рудими великими плямами.

І хоч казали ми Звоникові "до побачення" і "не журись", та до вечора він не дожив.

Надійшла наша сотня. Всі разом забезпечуємо правий фланг піхоти.

Нараз між нами й піхотою (в неї на флангу й трохи в запіллі) вскочив більший відділ нашої піхоти. Тепер нас більше, й червоноармійців зімняли враз. Шапару куля розбила чашку на коліні, під Балакшієм упав кінь.

Ще триває метушня. Зганяють полонених до гурту. Бій ще не кінчив­ся -дехто з червоних відстрілюється. Раптом бачу: за мого коня ховається большевик і лементує:

- Та ти, Терешко, сказився, таж мене большевики, хворого на тиф, за­
брали в полон! Валентине, хіба ж не пізнаєш мене?!

- Зарубаю зрадника! - реве Терешко.
Я одразу впізнав нашого кашовара.

Тепер стояли наші коні рядом, бо я схопив поводи й осадив Терешко-вого коня.

Шабля тільки повітря рубнула. Терешко реве:

-Зарубаю!

Кашовар скиглить.

Бій ще не кінчився. Впіймав я Терешка за горлянку та й давлю та до нього говорю:

- Сказився, бій ще не кінчився, а ти що? - мусів щось говорити.

А кухар нам обом коні тримає за поводи. Дивлюсь: Терешко закліпав очима. Попустив йому трохи горлянку.