Роман петренко, член оун, учасник українського підпілля

Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка

Серед західноукраїнської молоді у міжвоєнних роках спостерігався осо­бливий потяг до зброї. Може, тому, що ми були народились у бурхливі ро­ки Першої світової війни й у дитячих роках ще були помітні її сліди - стара зброя, окопи, вояцькі шоломи, все це входило до наших забав. А дитяча уява буяла далеко поза реальністю. Ми бачили себе в боях, які почали на­ші батьки, ми знали про Зимові походи та горіли вогнем піти їхніми слі­дами.

Польська держава накладала свою волю на наш запал. Заборона на всі парамілітарні організації привела нас до підпільного Пласту і ОУН. "Здо­будеш або згинеш!" стало нашим девізом.

Час від часу проникали на Волинь одиниці з інтернованої в Тарнові чи Каліші Армії УНР. Нічого героїчного в їхніх постатях ми не зауважували. Були тепер це вчителі, бухгалтери, кооперативні працівники, яким удалось висмикнутися з табору. Тільки часом підслуховували уривки розмов про минулі бої, перемоги й поразки...

Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали лег­ше, ніж до інших університетських міст у Польщі. Там, у соборі Св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх

спомини

українських вояків. Вони, контрактові старшини польської армії, трима­ли себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них - тодішнім майором Петром Дяченком - судилося мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятували мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати:

- Вчіться, хлопці, то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тіль­ки глядіть, розуму не пропивайте.

Під час Німецько-польської війни в 1939 р. полковник Дяченко був ра­нений у боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чол.) був інтернований у Литві, пізніше перевезений до та­бору старшин під Кенігсбергом.

Розпочавши війну із СССР у 1941 р., німці в короткому часі окупували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Україн­ців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були винятково складні. Бракува­ло старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого, необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала й підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили легендарну Українську повстанську армію, керовану проводом ОУН.

Почалися розшуки знавців військової справи серед українських вій­ськовиків, що служили в чужих діючих арміях. Так натрапили на слід пол­ковника Петра Дяченка в Холмі. Тому що я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.

Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була не­безпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбувалась в одному з сіл Холмщини, а дальше на Володимирщині і Ковельщині.

У підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Нато­мість він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати чим змо­же. До його штабу було приділено спеціяльного зв'язкового, через якого ми були з полковником у повсякчасному контакті (зв'язковим цим був друг "Медвідь" - Михайло Лебідь. Походив із Волині. Помер у 1973 р. в США. Похований у Бавнд-Бруці).

У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у полковни­ка. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його дружиною. Коли пол­ковник захотів оглянути "Ліс" (як він казав), його возили до "Республіки

спомини

на Вовчаку" під Володимиром, де його з почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю бойовою поставою відділів УПА.

Найбільше допоміг полковник Дяченко документами. Він постачав ні­мецькі військові документи "іп Ьіапко", давав вказівки, як і де ними по­слуговуватися. З ними можна було вільно пересуватись у терені в будь-якому напрямку. З часом підпільні майстри дуже вдало такі документи підробляли.

З визначніших поїздок з цими документи пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги і Братислави. Одного разу, коли попроси­ли ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурив­ся, кажучи:

- Люди добрі, майте ж якусь совість. Ви думаєте, що я міністер Райху?
Одначе потрібні документи вистарався.

На його листові рекомендації я їздив з його заступником, майором Пав­лом Каліновським, до Президента УНР А. М. Лівицького до Варшави в кінці 1943 року. Я був уповноважений говорити з ним про військові кадри для УПА; іншим разом відвідали Президента УНР члени УГВР у м. Ляску коло Лодзі, де він перебував у маєтку полковника Куниці.

Крім документів, полковник Дяченко передав для УПА через свої відомі тільки йому джерела певну кількість зброї (зокрема, короткої і гранат).

У період боїв за м. Ковель на Волині курінь УПА Лисого мав труднощі пробитися згідно із вказівками штабу УПА за фронтову лінію в совєтське запілля, але за допомогою полковника курінь виконав наказ.

Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що в терені важко було пересуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражу­ючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок із запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. При пе­редачі зброї в підпілля "пропав" і один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний.

"Старий", так ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть ображений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідуємо і зброю повернемо. Кулемета, очевидно, "не вдалося" віднайти.

З часом відносини між нами знову покращали, і при першому побачен­ні полковник сказав мені:

- Знаєте, друже Омельку, за крадіж вояком навіть барахла у воєнний
час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то видно, що вона йо­
му дуже потрібна. Нехай уже воно так і присохне.

Пригадую й таку подію. На вулицях Холма німці за допомогою [наших] землячків арештували двох підпільників, яких з Рівненщини перекинено

 

274

спомини

на Холмщину. У них знайдено нелегальну літературу. І в цій справі допо­міг полковник Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на йо­го поруку їх звільнено.

В околицях м. Дивина на Ковельщині фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що там прийшов поранений із-за фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи "Малий" (Окружний провідник Юнацтва ОУН Сарненщини. -Ред.). Ним зайнявся полковник Дяченко, влаштував його в німецькому шпиталі, де йому оперували ногу (вийняли кулю), і він з часом прийшов до здоров'я та зв'язком відійшов у терен Сарненщини в 1944 році.

Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможли­вив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись у підпілля продовжувати протинімецьку бо­ротьбу. У зв'язну з цим полковник Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала кінця, штаб полковника Дяченка було розв'язано і наш зв'язок перервався.

У березні 1945 р. німецький уряд визнав Український національний ко­мітет у Німеччині єдиним представником українського народу й дав згоду на створення Української національної армії (УНА). Комітет цей очолив ген. П. Шандрук. Після проголошення Деклярації у цій справі розпочалося формування Протипанцерної бригади "Вільна Україна", командиром якої генерал [Павло] Шандрук назначив полковника Дяченка. Цю військову частину заприсяжено генералом Шандруком як 2-гу дивізію УНА, сфор­мовано [її] в Німеку під Берліном і з часом перенесено в Чехословаччину до м. Ґляц.

У протипанцерній бригаді, як згадує полковник Дяченко, "вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучи­лися до бригади в р-ні Ґляца".

У квітні 1945 р. з доручення УГВР я був призначений зв'язковим до ге­нерала Шандрука. На його наказ я два рази відвідав протипанцерну брига­ду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полковником Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від генерала Шандрука, щоб він старався зберегти бригаду й уникав боїв, враховуючи, що це військо­ве з'єднання було лише у процесі формування. На це полковник Дяченко досить різко мені відповів своєю улюбленою поговіркою:

- Пес їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати - дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра мо­жуть відіслати на любий відтинок фронту.

спомини

Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я пригадав їм про наше ставлення до німців і вказав, що їхнє перебування у бригаді слід розуміти припадковим і перехідним, одночасно уникати вся­ких фронтових дій.

Полковник Дяченко згадує у своїх споминах про бойові дії бригади, яку 15 квітня 1945 р. кинуто на фронт: "Тут уже почався клопіт із сотнею УПА (неофіційна назва. -Ред.), яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за ніяку ціну не встрявати у бій". Це, одна­че, повторилося вдруге. В боях 2 травня, як згадує полковник Дяченко, "всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї [сотні] УПА, яка, як видно, виконуючи наказ свого провідника, дезертирувала".

Прийшов кінець війни. Втрата на війні двох дорослих синів з першого подружжя гнітила генерала. Та ласкава доля, що з'єднала його в буремних днях з п. Оленою, послала йому останню радість - малого Петруся.

З виїздом до США життя старого вояка замкнулося в вузькому колі ро­дини, більше часу присвячував синові та дружині Олені. Займався плекан­ням квітів, зокрема любив троянди, та фотографією.

Почав писати спомини.

О-ко [Петренко Р.] Спомин про ген.-хор. Петра Дяченка //Вісті комба­танта (Торонто). - 1985. -Ч. 2. - С. 74- 78.

276

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ, кобзар

Чорні запорожці під час Другої світової війни

...Одного дня до мене, як бандуриста, прийшли двоє, за своєю статурою -справжні запорожці! Один був Олександр Шаруда, другий - Іван Клименко. Во­ни ще гімназистами пішли до військових частин Петлюри і служили в Чорних запорожцях, якими командував славнозвісний полковник Дяченко. Шаруда та Клименко пробули на еміграції 23 роки. А коли вибухнула Друга світова війна, вони перейшли кордон, як казали, "на зелений пашпорт". Зразу опинилися в Києві, а трохи ігізніїше - в рідній Полтаві, де колись навчалися в гімназії (О. Ша­руда навчався у Миргородській гімназії. - Ред.). Повернутися в рідне село, де жи­ли їхні родичі, вони не наважились, бо в лісах крилися совітські партизани.

Шаруда і Клименко не сиділи в Полтаві згорнувши руки, а організували українську поліцію, яку очолив начальник Петро Чуй, що прибув з Галичини. Шаруда став начальником політичного відділу, а Клименко - кримінального. Обидва не любили німців, як і совітів. Вони приходили до мене щодня по­слухати як бандуриста. Коли я виконував "Думу про Мазепу", ці два колишні чорношличники гірко плакали. Я з ними побратався навіки. Вони мені роз­повідали про життя емЬгрантів, про мельниківцш, бандерівцш та гетьманців, називаючи себе останніми. Дуже вихваляли гетьманича Данила Скоропад­ського. Дорікали бандерівцям за їхнє вбивство Сціборського та Сеника, за якими слізно плакали. Кілька разів я бачив у поліції, в кабінеті Шаруди, Сте­пана Скрипника, майбутнього єпископа й патріарха УАПЦ Мстислава...

Сарма-Соколовський М. Моя причетність до ОУН. - Б. р.: Київ - Торон­то: видання журналу "Самостійна Україна".

Василь ВЕРИГА,

підхорунжий дивізії "Галичина", історик

Слідами батьків (Уривок)

Майже рівночасно з Дивізією на територію Словенії прибув також і волинський Український Легіон Самооборони (УЛС), зорганізований із україн-ських повстанців на Волині. "Його завданням була боротьба із боль-шевицькими партизанами та оборона українського населення перед напа­дами польських банд, які у співпраці з большевиками грабували і палили українські села і мордували українських селян"¹. Осінню 1944 р. команду­вання УЛС договорилося з німцями про спільну боротьбу проти совєтської і польської партизанки і діставало від німців деяку матеріяльну допомогу.

З відступом фронту на захід відійшов і УЛС, продовжуючи боротьбу з большевизмом, тому німецьке командування сприяло їхньому виїзду до Австрії.

УЛС розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц коло Марібору. Під кінець Лютого почалися переговори з командуванням УЛС про прилучення його до Дивізії "Галичина". Але між УЛС і Дивізією була

спомини

одна засаднича різниця: там тільки однострої були німецькі, але під кож­ним іншим оглядом це була українська військова одиниця, з українськи­ми старшинами та українською командною мовою. Натомість у Дивізії "її штаб, як рівно ж і більшість командування по складових одиницях знахо­дилися в німецьких руках. Було там під сучасну пору чимало й рядових нім­ців по різних відділах, і все це складалося на те, що хоч Дивізія і називалася українською, то українці там голосу великого не мали"². Переговори про включення УЛС до Дивізії означали ліквідацію Легіону як окремої військо­вої одиниці. З уваги на це були чималі труднощі психологічного порядку, які стояли на перешкоді такому об'єднанню.

Остаточно в першій половині квітня до Дивізії включили волинський Український Легіон Самооборони, який складався із чотирьох сотень си­лою до 600 осіб під командою полковника Петра Дяченка, колишнього старшини Армії УНР, а останньо контрактовим старшиною польської ар­мії. Одначе німецьке командування Дивізії не приділило весь Легіон по­вністю до котрогось із полків, а розподілило чотами по полках Дивізії, не­зважаючи на те що в них команда була українська. Частина з них попала до 30-го полку, і їх зразу ж таки розподілили по сотнях.

До 5-ї сотні 30-го полку була приділена одна чота під командою чотово­го Ярослава Обиченка, що нараховувала тоді 43 вояки. Цю чоту послано майже негайно на розвіди поміж фронтові лінії у село Мільдорф³.

¹ Гірняк К. Український Легіон Самооборони; причинки до історії. -То­
ронто: Накладом Старшин і Вояків Легіону, 1966. - С. 20.

² Гірняк К. Вказана книга. - С. 50.

³ Кость Гірняк називає волинський Український легіон самооборони
"добірною національною військовою одиницею", саме так можна й оці­
нити полк Чорних запорожців. - Ред.

Верига В. Слідами батьків. Нариси історії 30-го полку дивізії "Галичи­на"- 1-ї дивізії Української національної армії. -Львів: Братство колишніх вояків 1-ї УД УНА, 2002. - С. 186 - 187.