Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові ДяченкуСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Звернення 23 квітня 1965 року в Філадельфії (США) після тяжкої недуги відійшов у кращий світ св. пам. Генштабу генерал-хорунжий Петро ДЯЧЕНКО, лицар Залізного Хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного Хреста. Хто ж не знав генерала Дяченка? Як командир Полку Чорних Запорожців, або т. зв. Чорношлишників, він враз із своїм Полком в Історію Українського відродженого Війська вписав найкращі сторінки. Гідно репрезентував нашу славну кінноту. Не відбулося ні одного бою, у якому б Полк Чорних Запорожців не брав уділу та не вийшов переможно. У кожній акції командира Петра Дяченка бачили на чолі свого Полку. Всю Визвольну боротьбу Петро Дяченко провів у перших лавах на фронті. Тяжко ранений у боях з москалями, не залишив він лав славної кінноти і по видужанні з цілим запалом продовжував боротьбу, ставши знову на чолі Чорних. В боротьбі з Москвою згинули і його два старші сини, котрих він виховував як українських патріотів. Ніколи не дбав про своє особисте життя. До 317 спомини Америки прибув в уже старшому віці і міг заробляти лише на денний прожиток. Залишив по собі дружину і молодого сина. Сьогодні на могилі св. пам. Петра Дяченка стоїть лише маленький дерев'яний хрестик, в той час як поруч його могили стоять величаві пам'ятники нашим воякам і громадянам. Пошана до наших заслужених вояків, опіка над їх могилами має велике виховне значення і для прийдешніх поколінь. Для увіковічнення пам'яти св. пам. генерала Петра Дяченка створено Комітет, що поставив собі за ціль зібрати відповідні фонди та поставити скромний пам'ятник на його могилі на Українському Православному Цвинтарі в Бавнд-Бруку. Початки цієї праці вже зроблені, започаткував їх вояк Полку Чорних Запорожців інж. Валентин СІМЯНЦЕВ, зробивши погруддя св. пам. генерала Петра Дяченка. Проект пам'ятника погодився виконати інж. О. ТИМОШЕНКО. Залишається поміч за вояками нашої Армії, за вояками чинної боротьби всіх періодів за волю нашого народу. Тому звертаємося цією дорогою до всіх комбатантських організацій, до всіх наших побратимів та жертвенних громадян допомогти створеному Комітетові належно вив'язатися із його завдань. Всі пожертви просимо надсилати на адресу: Diachenko Memorial Fund Comm., Selfreliance F.C.U., 239 S. Broadway St., Baltimore, Md., 21231, USA/ Уповноваженим на Канаду є пполк. І. Липовецький, і тому всі пожертви з Канади просимо слати на адресу: I.Lypowetckyj, 179 Dowling Ave., Toronto 3, Ont., Canada Прізвища всіх жертводавців будуть проголошені в щоденнику "Свобода" (США) і в журналі "Дороговказ" (Канада). Листування у всіх справах Комітету провадить генерал Петро Самутин, його адреса P.Samutyn, 6008 Саrter Ave., baltimore, Md., 21214, U.S.A. Комітет: Петро Самутин, Марія Величко, Валентин Сімянцев, Василь Біловець, І. Липовецький - Канада. Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1966. - Вересень -грудень. -Ч. 13 (32). - С. ЗО. Валентин СІМЯНЦЕВ, Бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців, Скульптор Посвячення пам'ятника 12 жовтня 1968 р. на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку відбулося урочисте посвячення пам'ятника на могилі св. пам. Ген. Штабу генерал-поручника Петра Дяченка. У цій урочистості взяла участь численна громада кол. вояків, приятелів і знайомих Покійного та його ближча і дальша родина. Чин посвячення перевів Високопреосвященний Архієпископ Мстислав у сослуженні митр, протоієрея Миколи Земляченка та прот. Павла Фалька. Дякував і керував хором проф. І. Паливода. Над могилою виголосив промову Владика Мстислав. Показуючи на но-вопосвячений пам'ятник, він підкреслив, що громада може багато зробити, коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю. При цьому Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще не виконаний обов'язок перед славною пам'яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові \ спомини дерев'яні хрести. Зворушив Владика сумління присутніх, і хай ці його слова передаються далі до вояцької громади. Після відправи на цвинтарі, на запрошення вдови, пані Олени Дяченко, і сина Петра - сержанта Американського Летунства, "в'єтнамця", присутні зібралися на тризну, яку очолив Владика Мстислав. У своїй промові він розвинув далі думку про потребу та обов'язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль. Ген. П. Самутин, як голова Комітету будови пам'ятника, привітавши присутніх, у своїй промові торкнувся постання Комітету і його праці, а також дав характеристику особи покійного Командира легендарного Полку Чорних Запорожців, що у своєму чині виріс, щоб належати цілій нації. Інж. І. Крамаренко, промовляючи в імені Державного Центру УНР, і д-р сот. І. Козак, що заступав Головну Управу ОбВУА, у своїх промовах торкнулися чину і посвяти Покійного як вояка і полководця. Представник Б-ва Броди-Лев п. Гр. Яремчук, віддаючи пошану Покійному, закликав присутніх до пожертв на упорядкування могил тих вояків, що не мали ні рідні, ні близьких їм осіб, а лише нас, побратимів - колишніх вояків. Збірка, яку після цієї промови перевів побратим Негребецький, дала 150 долярів. Пані Олена Сердюк склала слово пошани від Союзу Українок Америки. Член К-ту В. Сімянцев у своїй промові підкреслив жертвенність і безкорисність інж. О. Тимошенка і проф. П. Мегика, які використали свій досвід і всі можливості, щоб надати пам'ятникові високомистецького змісту, достойного того, хто під ним спочиває. На закінченні трапези після молитви-подяки пані Олена Дяченко в імені Родини зложила подяку Владиці, панотцям, Комітетові, а також усім присутнім за участь у цій урочистості та за щирі слова признання і згадки про Покійного. Сімянцев В. Посвячення пам'ятника//Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). - 1965. -Жовтень - грудень. -Ч. 22 (41). - С. 15 - 16. ЗАПОРОЖЕЦЬ Пам'яті запорожця В. Дяченка 26 квітня о годині 11-й і ЗО хвилин, 1971 р., у власній хаті, на своєму хутірцеві - зимовому Келлі Ровд Лейк Женева, США, з волі Всевишнього Творця відійшов від нас у вічність наш дорогий Побратим, б. к-р куреня Кінного полку Чорних Запоріжців 1-ї Запорозької Дивізії Української Армії підполковник Віктор Дяченко. Народився 27 березня Року Божого 1892 на Полтавщині. Примхлива доля хотіла, щоб бл. пам. побратим Віктор мав своїм безпосереднім зверх-ником свого молодшого брата Петра, який був командиром цього полку. Обидва рідні брати були подібні до себе своїм зовнішнім виглядом: високі, стрункі як тополі, біляві з карими очима, на рідкість у білявих людей, і навіть голосом. Але в усьому іншому це були два протилежні бігуни, де на кожному "інші моди, звичаї й обичаї". Побратим Віктор - це взірцевий кадровий старшина-лицар з характерною винахідливістю, добрий виховник кінноти, старшина високої мора- 321 спомини спомини
лі, що вмів це все непомітно прищеплювати своїм молодшим старшинам і козакам свого куреня, яким довелося йому командувати. Побратим, молодший його брат Петро, к-р полку на той час, - це прудкий гірський потік, до того дуже бурхливий під час повені, грізний і страшний, що так гармонізувало зі страшними, бурхливими подіями нашої боротьби за державу... Своєю вдачею, чинами побр. Петро Дяченко нагадував нам у ті часи людину з давно минулої воєнної історії з часів австрійської цісаревої Марії-Терези, к-ра полку "Пандурів", мадяра полковника барона Тренка. Тренк і його полк мали подібний одяг як і полк Чорних Запоріжців, з тією різницею, що полк пандурів мав одяг і шапки зі шликами червоної, а Чорні Запоріжці - чорної барви, що віщувала страх тому, проти кого він наступав... Бурхлива, непосидюща натура полковника Тренка кидала його майже до всіх європейських армій - австрійської, московської, прусської, а в кінці -французької, де під час революції поклав свою голову під ніж гільотини. Така ж вдача була і полковника Петра Дяченка, бо теж вела його аж до чотирьох армій - московської імператорської, потім української, польської - в найбільш елітарну польську частину шваліжерів (шволежерів. - Ред.), а наприкінці - в німецьку, у протитанкову бригаду... Та теж посивіла голівонька Петра залишилася на його плечах, бо так було угодно Богові, і він, з часом прибувши до Америки, оселився у Філадельфії, бо там вже жив його побратим з Чорного полку сотник [Дмитро] Ґонта. За пару років відпочинку після бурхливих пригод помер 23.4.1965 р. і був похований на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, Н. Дж., залишивши дружину і сина. Його брат Віктор - це була друга сторона медалі. Старшина високих моральних якостей, що виховувався в рамках непорушної чесноти, вірности складеній обітниці і бачив у цьому головне значення війни і боротьби. Він шанував і любив своїх підлеглих, знайомих і ближче знайомих йому людей... Був дуже скромною людиною і чемний у поводженні з людьми. Коли, знеохочений життям у таборах ДП, б. командарм Українських Армій ген. Михайло Омельянович-Павленко виїздив з Нового Ульму н. Дунаєм до Франції, підполк. Віктор Дяченко з честю відвіз його автом ще з одним старшиною, підполк. В. Т. (очевидно, Василем Татарським. -Ред.). Так випровадило наше еміграційне суспільство свого командарма. Тяжко хворий на шлункову недугу, побр. Віктор переїхав з родиною до Америки і оселився в Чикаґо. Як член Союзу Гетьманців-Державників став членом 7-го Відділу Гетьманської Організації. Останні роки свого життя виконував також обов'язки Військового отамана Українського Козацтва на еміграції. Інженер комунікацій, фахівець по будівлі мостів, деякий час працював у своєму фахові. Та не довго. Хвороба шлунку, операції, цілковите виснаження - це все змусило побратима Віктора відійти на спочинок. Щоб не дихати нездоровим чікаґівським повітрям, купив собі маленький хутірець, де надіявся ще прожити з сином і дружиною серед природи, яку дуже любив... Та все це тривало недовго. У своєму листі в жовтні місяці минулого року писав: "Падає з дерева листя аж під хату; відмітаю його, та не знаю, чи дочекаюся наступного падолиста та чи не покличе мене раніше до себе Творець Неба і Землі..." І таки не дочекався! Відійшов у безповоротний шлях, залишивши у великому жалю і нестерпному болю свою Дружину Оленку, сина Юрка з онуками та своїх побратимів, яких шанував і любив своїм щирим вояцьким серцем. Похоронний обряд виконав протопресвітер о. Федір Білецький з Чикаґо 28 квітня 1971 р. Похований на місцевому цвинтарі Лейк Женева. Вічна Тобі, Побратиме Вікторе, Пам'ять! Вічна Слава! Бо Ти віддавав своє життя за Український Нарід! За Державу! Вівторок, 4 травня 1971 р. Батьківщина. - 1971. -12 червня. На світлині - Віктор ДЯЧЕНКО (ліворуч) та Антін КУЩИНСЬКИЙ, редактор журналу "Українське козацтво". Копія. 322 Генеральна Управа СБУВ, пполк. 3. ШКУРУШЙ -Комендант Хорунжий Авдрій Іванів (1901 -1974) 1 червня ц. р. (1974 р. - Ред.) у незвичайному випадку згинув хор. Андрій Іванів. Покійний народився на Харківщині. На початку 1918 р. вступив до Української Армії, до полку Чорних Запоріжців і в складі його перебув всю Визвольну Боротьбу 1918 -1920 років, був учасником 1-го Зимового Походу. У1920 р. був підвищений до ранґи хорунжого, а згодом нагород-жений Орденом Залізного Хреста, Хрестом Симона Петлюри і Воєнним Хрестом. У листопаді 1920 р. перейшов з усією Українською Армією на інтернацію до Польщі, а в 1922 р. з цілим полком виїхав на роботи до Варшави, де і перебував аж до Другої світової війни. Тут одружився з панною Михайли-ною, яка народила донечку Татяна. Під час 2-ї Світової війни вступив до 1-ї УД УНА, в якій перебув аж до закінчення війни, а згодом був в Італії, в таборі Ріміні, з цілою родиною, бо дружина і дочка були медсестрами у Дивізії. У1947 р. переїхали до Англії, а в 1959 році з цілою родиною до Канади, де відразу включився в українське громадське життя. У1963 р. на постійно оселилися в Ошаві, де працював в ґаражі як автомеханік. Був членом 12-ї Станиці СБУВояків. Дочка Татяна є одружена з о. Рост. Панченком, священиком УГПЦеркви в Канаді. У похоронних відправах взяло участь 6 священиків на чолі з о. мит. прот. Д. Фотієм. Домовина була покрита українським прапором, при якій стояла почесна варта побратимів по зброї з організаційними прапорами. Над могилою прощав Покійного від СБУВояків майор Д. Сачківський. Після похорону відбулася трапеза, на якій промовляв мит. прот. В. Фе-дак. В імені родини о. прот. Р. Панченко зложив усім подяку. Дружині Покійного і його родині складаємо наші щиросердечні співчуття. Вісті комбатанта (Торонто - Нью-Йорк). - 1974. - Ч. 5 - С. 94. Володимир ГЛАДИЧ, начальник штабу протипанцерної бригади "Вільна Україна" Іван БУРТИК На свіжу могилу В. Гладича Сумна вістка, мов чорний ворон, облетіла всі громади, що 4 вересня цього року (1993 р. -Ред.) в ранніх годинах відійшов у вічність довголітній голова Об'єднання 2-ї Дивізії УНА св. п. Володимир Гладич. Ще одна втрата, ще одна опущена стійка, якої не легко буде заступити. Через свою скромну вдачу, мабуть, небагато людей знало, скільки труду та пожертв поклав Покійний для побудови та збереження української іден-тичности в боротьбі нашого народу за незалежність. Хоч він діждався дня Волі рідного краю, та все ж не судилося йому побачити наші національні прапори в столиці Києві та у Львові, за які він змагався ціле життя. Вже від юних літ заповіти та ідеї ОУН були його наснагою і моттом через цілий його трудолюбний шлях, аж до самої смерти. З першим приходом більшовиків він подався на Захід, де по короткому часі в похідних групах під командою Романа Шухевича повертається в Україну, щоб принести українському народові сподівану волю. Замість волі за антинімець-ку діяльність потрапляє в мадярську тюрму, з якої по довшому часі чудом дістався на волю. Пізніше, за посередництвом організаційного зв'язку, покійний вступив у ряди протипанцерної бригади "Вільна Україна" під командуванням ген. П. Дяченка, який призначив його своїм ад'ютантом, а пізні-
спомини ше шефом штабу. Тут він запізнався і одружився з Дорою, яка залишилася вірною супругою, а пізніше й опікункою аж до самого кінця його життя. Напередодні закінчення війни, коли вся Европа вірила, що її кінець буде початком нового конфлікту між двома ідеологічно ворожими потугами світу, а з тим прийде нова потреба знову захищати інтереси свого народу, за кордонами нашої батьківщини було понад два мільйони українського вояцтва та цивільної молоді... 12 березня 1945 р. осягнено від німців автономію Української Держави, право творити свій уряд та армію. Голова новоствореного Українського Національного Комітету та рівночасно головнокомандуючий Українською Національною Армією ген.-поручник П. Шандрук з початком березня вже переназвав бригаду "Вільна Україна" на 2-гу Дивізію УНА під командою ген. П. Дяченка, а покійний майор став шефом штабу. На цім відповідальнім пості, як пише в своїх споминах ген. П. Шандрук, покійний вив'язався суперлятивно (найкраще. -Ред.). Всі намагання ген. Шандрука вдержати довше 2-гу Дивізію в запіллю були даремні, бо зараз після святочної присяги 28 березня на прапор та вірність Україні, вже в початках квітня, 1-шу бригаду під командою ген. П. Дяченка було відправлено на Східній фронт під Бавцен, а 2-гу бригаду під командою майора Пітелея - на Бранденбург. Згадую про це тому, що наші історики ще й досі не спромоглися заповнити порожні сторінки цього розділу нашої історії. Про долю не тільки декількох тисяч вояків 2-ї Дивізії, але також і десятків тисяч нашого вояцтва з різних формацій, а саме: УВВ, Бригади [Павла] Те-рещенка, наших юнаків у протилетунській обороні, нашого вояцтва в формаціях генерала Власова та різних німецьких частинах, розділених на чоти, сотні, батальйони, а в інших випадках полки. Хтось із наших істориків повинен взятися за дослідження і вивести долю цих вояків на денне світло. В боях під Бавценом виказав велике знання техніки та стратегії і майор Володимир Гладич, вславившись признаним геройством. Згодом, після розбиття більшовицької Костюшківської Дивізії, здобуто багато трофеїв та реманенту, а разом з тим і велике число полонених, з яких майже сотня зголосилась добровільно в ряди 2-ї Дивізії. Недовго по цій перемозі на Дивізію прийшла велика поразка. Тиснену великим з'єднаннями маршала Конєва, 2-гу Дивізію УНА було розбито. Після того вояки малими відділами пробивалися з ворожого запілля 100 кілометрів до ріки Ельби, щоб дістатися на Захід. Між тими щасливцями був також майор Гладич. 2-га Дивізія зброї не склала. Декотрі її частини після поразки були по-розкидувані, й вона не мала вже змоги бодай частиною перейти в аліянт-ський полон. Уцілілі вояки 2-ї Дивізії УНА старалися перейти на цивільний спомини статус. Жити було важко, помочі не було не тільки від чужих, але і свої люди не хотіли дати притулку. Були важкі, сірі еміграційні початки. Згодом майор В. Гладич став на пості в терені організаційного ОУН. Він створює в таборах ДП молодечі організації, допомагає творити школи та організовує допомогу воякам УПА в Україні. З переїздом до Америки, крім важкої праці та родинних обов'язків, його діяльність у громадській праці ще більше зростає. Згодом при Станиці 1-ї Дивізії УНА в Нюарку він стає співзасновником та кількаразовим головою Дивізійної Капелі Бандуристів. В 1971 році, з великими перешкодами, він зорганізував 7 станицю 2-ї Дивізії УНА. На цьому пості він пробув аж до 1991 року, а З'їзд іменував його першим почесним головою Об'єднання - на все його життя. Крім згаданих обов'язків, покійний був довголітнім головою відділу ООЧСУ в Перт-Амбой, членом Головної Управи ООЧСУ в Ню Йорку, членом Крайової Ради і Екзекутиви УККА та членом Координаційної Ради УККА в Ню Джерзі. Він є відомий широким кругам з його великої жертвенности. Був він взірцевим чоловіком та добрим і люблячим батьком. Церкви, школи та різні товариства дошкульно відчують втрату цього великого філянтропа. Він був велетнем духа і наснаги, безмірної любови до свого народу і Батьківщини. Він відійшов від нас на 75-му році свого трудолюбного життя. Наше Об'єднання дошкульно відчує цю велику втрату, як також відчує і вся українська спільнота. Під час похорону можна було побачити болючу втрату не тільки в його родини, але також і на обличчях його друзів, сивоволосих побратимів-вояків 2-ї Дивізії та друзів з УПА, що востаннє прийшли прощати свого незабутнього друга. Прощальні слова були від проводу ОУН, від голови Об'єднання 2-ї Дивізії УНА, від Головної Управи ООЧСУ та представника Товариства УПА. Всі представники підкреслювали значення та вагомість праці покійного та болючу втрату для всієї української громади. Зібране вояцтво 2-ї Дивізії та УПА з найбільшою дбайливістю та пошаною перенесли свого друга до могили на вічний спочинок на Український Цвинтар у Бавнд-Бруку, Ню Джерзі. Троє друзів із Крайової Управи зняли з домовини національний прапор і з великою почестю передали його дружині Дорі, біля якої стояли всі три його донечки та маленька внучка. Свобода. -1993. - 4 лютого. - Ч. 23. 326 Роман КОВАЛЬ 1939 - 1945. Сумні роки... Хотів би, щоб фронтовики, українці з дІда-прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читачів цього розділу є й бойові побратими мого батька -Миколи Федотовича П'явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни І і II ст., та багатьох медалей ("За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Відня" та ін.); інваліда "ВВВ" 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень. Володимир Яворівський в інтерв'ю газеті "Говорить і показує Україна" (№ 26 /2325/, 20 червня 2002 р.) під назвою "Яка вона, правда, про минулу війну..." виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвітчизників. Ось вони. СССР — імперська держава російського народу - співтворець, точніше, "співзапалювач" Другої світової війни, а отже, і всіх нещасть, які вона принесла для десятків мільйонів людей. 328 спомини Саме ця держава 1939 року - на спілку з "німецькими фашистами" - напала на Польщу і, розгромивши, поділила її. Саме совєтська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель. Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом ГІтлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви. Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на "гнилий" Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу -побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу. Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлср. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-совєтського) в очікуванні наказу "визволяти Європу". Ці прості істини, точніше, Історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів "ВВВ". Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовного життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилку віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі. Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) австрійцями охайні будинки - з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури солдати-"визволителі"... На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945 р. у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п'яного московського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординнородний орган то ліворуч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно - як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший під'їзд і пістолетом завдав йому нищівного удару в скроню, залишивши напризволяще - не знати чи живим - цього "визволителя" на долівці - у крові й сечі... У цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не здобув. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повстанська армія, Український легіон самооборони, дивізія "Галичина", Окрема протипанцерна бригада "Вільна Україна" та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Червоної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій "За Родіну, за Сталіна!". 329 спомини спомини
І тут зовсім не має підстав для кепкувань... Величезна трагедія українського народу - віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові... Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна - Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросійські народи у московському ярмі... 9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. Цей день став великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака - німецького - відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян ця - запланована спочатку як імперіалістична - війна стала - завдяки облудній московській пропаганді - Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох тоталітарних режимів імперських націй - німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній. Тому впровадження визначення "Велика Вітчизняна війна" в масову свідомість "народів СССР" (і російського, і поневолених ним у різні часи інших народів) є цинічним єзуїтством совєтських пропагандистів та по-літкомісарів історіографії. Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 1917 -1920-х роках, хотів би зазначити, що фарисейство совєтсько-російської історіографії існувало від часів т. зв. встановлення совєтської влади (насправді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції "громадянська війна" і "герой громадянської війни". Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої... Якби це справді була громадянська війна, то для її переможців визначення "герої" не підходить, бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста істина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам. Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі - навіть після формального проголошення незалежності своїх держав - продовжують жити в полоні ідеологем своїх поневолювачів. І ветеран Другої світової війни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю участю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців - союзників німців? Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку? Петро Дяченко в роки Другої світової війни співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив дві бойові формації українського народу - волинський Український легіон самооборони та протипанцерну бригаду "Вільна Україна". Попри немолодий вік та тяжкі наслідки поранень на фронтах Першої світової і Визвольних змагань 1917 - 1920-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак - щоб захистити Батьківщину. Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб захистити нашу Батьківщину?! Мій батько міг зустрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової війни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів. 2002-2010 рр. На світлині - Микола П'ЯВКО-КОВАЛЬ, гвардії капітан совєтської армії, батько упорядника книги. З оригіналу. 330
У Пикуличах вшановано борців за волю України Щороку до міста Перемишль, що нині в Польщі, з'їжджаються українці вшанувати борців за волю України. На Пикулицькому українському військовому цвинтарі, що на околиці Перемишля, поховано дві тисячі українських вояків, серед них і Чорних запорожців. Уперту неділю після Зелених свят в українських храмах Перемишля служать поминальну літургію по вояках Армії УНР. У неділю ЗО травня 2010 ро: ку в Українському кафедральному соборі УГКЦ у Перемишлі літургію провів архієпископ, митрополит Іван Мартиняк. Правили й у інших православних храмах. Після літургії з кожного храму хресною ходою українці підійшли до межі Перемишля, де зустрілись, а тоді під супровід Львівського військового зразкового духового оркестру під керівництвом полковника Миколи Орача всі разом попрямували в Пикуличі на цвинтар. На чолі великої колони несли хрест із хоругвами, майоріли й синьо-жовті прапори. Співорганізаторами дійства стали Чорні запорожці з Перемишля. До них долучилися козаки і козачки Козацького стрілецького братства (Львів і Луцьк), козаки з Прикарпатської Січі Українського козацтва зі Львова та їхні побратими з Черкащини та Кіровоградщини. Найчисленнішою громадою приїхали депортовані краяни, об'єднані в товариство "Надсяння". Вшанували полеглих і представники влади зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Самбора та Києва. По полеглих воїнах тужив тулумбас Чорних запорожців, люди клали до хреста вінки та квіти, члени ОУН разом з козаками стали в почесну варту. "Ще не вмерла України ні слава, ні воля" під супровід оркестру співала вся українська громада. Борис Монкевич. Військовий та історик "Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії... Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію..." - так починає свою книгу "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" сотник Армії УНР Борис Монкевич. І ось 1917 року сталося. Одразу після Лютневої революції почало стихійно формуватись Вільне козацтво. Виявилося, що "войовничість уславленого Війська Запорозького жила в нащадках". Століття неволі не знищили в народі військового духу. І це засвідчило здатність українців до самостійного державного життя.
|
|||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-09-13; просмотров: 170; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.147.193 (0.013 с.) |