Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Петро ДЯЧЕНКО, Генерального штабу генерал-поручник

Поиск

Протипанцерна бригада "Вільна Україна"

Протипанцерна бригада була однією з частин Української національ­ної армії. її формування почато 22 лютого 1945 р. з наказу СС Фюрунґс-Гавптамту в порозумінні з генералом П. Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи складалися на 85% з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полковника генерального штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував 3-м українським пішим полком. [Петро Дячен-ко] 21 лютого прибув до Берліна разом зі своїм ад'ютантом поручником [Володимиром] Гладичем. Серед пожежників виявилося доволі багато під­старший із совєтської армії, натомість старшин майже не було.

22 лютого полковник Дяченко в товаристві німецького капітана при­їхав до одного із протипожежних відділів. На площі вишикувалися понад 500 пожежників. У короткій промові полковник Дяченко з'ясував ціль сво-


281


спомини


спомини


 


го приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української на­ціональної армії проти червоних москалів, виступити... Як на команду ви­ступили всі 500 людей. Аби не руйнувати відділу, дозволено взяти тільки 75 людей. Тими щасливцями були краяни полковника Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й в інших відділах. Усі мали вже досить німців (німці вже всім далися взнаки. - Ред.), і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого 1945 р. відділ у 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, яких 40 кілометрів на захід від Берліна, на подальше формування і вишкіл. Тут і було сформовано 1-й курінь бригади у складі 3-х мислив­ських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої - 21 особа. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Таку організацію накинули німці на взір їх­ніх протипанцерних частин, і [була вона] подібна до організації парашут­них відділів.

З першого-таки дня відчувався великий брак старшин, навіть на по­сти командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира ви-шкільної сотні призначено поручника Гладича, на решту сотень - поліцій-ні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані зі службою в полі. На чотах - вогневі підстаршини.

Майже з першого дня навчань відчувалася потреба про роблення з ко­мандирами сотень і з командирами вогневих чот їхніх програм. Ці відпра­ви займали багато часу, але вже по пару днях старшини розуміли свого командира, а він їх...

Наприкінці лютого з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких взялися формувати 2-й курінь.

1-й курінь мав на озброєнні штурмові кріси, на жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї, і [його вояки] були озброєні звичайними кріса-ми. Кулеметники мали два важкі кулемети, мінометники - два міномети.

28 [лютого] бригаду відвідав генерал Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги курені продефілювали перед ге­нералом, сотні рушили на вправи. Того теж дня на спеціальне запрошен­ня приїхали бандуристи [Григорія] Китастого, які вечором дали концерт. Козакам бригади сподобався марш "Україна", і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова:

Бий до останнього свого набою, За Україну поляж головою!


Перед виїздом генерал Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі, так наче за неповну неділю можна би було з колишніх поліцис-тів, а потім пожежників зробити військо...

Другого дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки по­палася вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він, старий вояк, відпочив, спостерігаючи за муштрою сотні. От бачите: для свого - самі недотягнення, а чужий не має слів признання (не знаходить слів, щоб висловити своє захоплення. -Ред.).

З квітня 1945 р. бригаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту, до міста Ґляц (тепер м. Клодзко у Польщі. - Ред.). Під час переїз­ду до штабу бригади прикомандировано німців - капітана і двох підстар­ший, які зі свого приділу (купе. -Ред.) у вагоні не виходили і не втручались до жодних справ. Ще в Німеку до бригади почали прибувати старшини із Праги, яких надсилав генерал [Павло] Шандрук, - переважно старі емі­гранти, - від полковника Дацька - із совєтської армії та масово - протипо-жежники з Берліна.

У Ґляцу, як і в Німеку, курені вишколювалися за програмою, складе­ною полковником Дяченком. Німці до справ вишколу не втручалися. Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф [Гіацинт] фон Штрахвіц, якому, власне, підлягали всі такі бригади. Генерал Штрахвіц знайшов наш вишкіл достатнім і наказав сформувати моторизовану сот­ню (для якої невдовзі прислав мотоцикли) і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило із Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини - старі емігранти - після пару навіть не форсованих вправ хворіли, і їх доводилося відсилати назад. З молодняка 16 - 17 років вибиралися сильніші фізично, а решту - до Праги. З новоприбулих з Бер­ліна та молодняка із Праги сформовано 3-й курінь. Бригада в той час на­лічувала до 2000 людей.

12 квітня бригада мала такий склад: командир бригади - полковник Дя-ченко, ад'ютант - поручник Юрків, командир 1-го куреня - сотник Фурс, командир 1-ї сотні - хорунжий [Володимир] Гончарук, командир 2-ї сотні -хорунжий Максименко, командир 3-ї - хорунжий Дмитренко, старшина для доручень - сотник Арсенів, командир 2-го куреня - поручник [Володи­мир] Гладич, старшина для доручень - хорунжий Матківський, командир 4-ї сотні - Кириленко, командир 5-ї сотні - невідомий, командир 6-ї сот­ні - Федоренко, командир 3-го куреня - поручник Старовійт, командир вогневого куреня - не подано, командир мотосотні - хорунжий Іваненко, господарчий відділ - хорунжий Яременко, чота жандармів - сотник Со-кальський, чота санітарна - німець-лікар і 6 сестер-українок.


 


282


283


спомини


спомини


 


Начальником штабу призначено поручника [Василя] Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги.

Майже 100% бригади складалися з охотників, що були приготовані до найважчих завдань. Як правило, вік стрільців не переходив 23 років. Со­тні складалися за принципом земляцтва, наприклад: до 1-ї сотні належали Миргородці, до 2-ї - Лубенці, 3-тя сотня - Чернигівці. Були рої, що склада­лися не тільки із земляків, але й дуже часто споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з великою любов'ю і кожне завдання нама­галися виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна у стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали як заслужені. Звідти й народилась віра у своїх командирів.

Особливо добре був дібраний 1-й курінь, він був і найкраще вишколе­ний, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучилися до бригади в районі Ґляца.

15 квітня бригаду зібрано по тривозі, завантажено у три ешелони та відправлено на фронт. У першому транспорті від'їхали штаб бригади, 1-й курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена (серболужицьке місто Будишин. -Ред.), транспорт було об­стріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом командира бригади 1-й курінь прямо з вагонів пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі за пер­ші висоти. Відомості були, що Бавцен оточено, але він борониться.

Майже перед самим виїздом на фронт до бригади було приділено 4 старшини Вермахту - всі з німецьких протипанцерних частин. При шта­бі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не втручалися до вишколу, а пізніше, вже на фронті, - й до бойових нака­зів. Взагалі зі своїми німцями бригада не мала клопоту, бо навіть за таки­ми дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до командира бригади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

Завданням бригади було втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бригада ввійшла до складу корпусу "Герман Ґерінґ". Упродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались із су­сідами. Бригада двома куренями зайняла становища, 3-й був у резерві. Во­рог тримався пасивно, і тільки час від часу його танки гарматним вогнем обстрілювали район розташування бригади.

17 квітня бригада отримала наказ сильними відділами повести розвідку в напрямку Бавцена і пов'язатись із німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-й сотні УПА (неофіційна назва. -Ред.), мотопатрулям і 2-й сотні. Його виконав патруль 2-ї сотні, яка, знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого припровадила двох німців із "фольксштурму", що обороняли місто.


Тут уже почався клопіт із "сотнею УПА", яка, замість [йти] на тили во­рожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати со-вєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бри­гади, признався, що має наказ "друга Омелька" за будь-яку ціну не встря­вати в бій. На перший раз дарувалось, із попередженням, що як ще щось подібне повториться, то буде без суду розстріляний... Бідний хлопчина, бо опинився в ситуації без виходу, бо мав аж двох командирів і не знав, чиї накази виконувати...

22 квітня ввечері 3-тя сотня з наказу командира куреня сотника Фурса перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і, що головне, вагон з тютюном.

23 квітня бригада двома своїми куренями, долаючи незначний спротив ворога, просунулася на 5 км вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден - Бавцен. Як і раніше, висимо в повітрі, не маючи безпосередньо­го зв'язку з німецькими частинами.

У наступі патрулі мотосотні оточили з півтора десятка ворожих піхо­тинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автома­та. Над'їхав командир бригади, який наказав взяти живого... Кинуто дві сльозоточивих гранати - не допомогло, душився без повітря, але відпо­відав стрілами; щойно дві зачепних перервали забаву. Шкода, що цей ге­рой був грузином за національністю: всі груди в орденах - від "Леніна" до "Слави" включно.

27 квітня патрулі, вислані попереднього дня, доповіли, що на передпіл­лі - великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцена на Дрезден, заповне­ний відступаючою піхотою й обозами.

На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня прибув командир бри­гади та з власної ініціативи наказав наступ 2-й і 3-й сотням. Наступ цей за­ламався в кулеметному і мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ї сотні й почав виходити на тили бригади. Десь перед 8-ю годиною від штабу бригади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

Командир бригади наказав командирам куренів триматись далі, а сам своїм "фольскваґеном" бічними дорогами і полями дістався до штабу. Зі­бравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шо­ферів (до бригади вже було приділено дві німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов у контрнаступ, який провадив особисто, не злазя­чи з авта. Залишивши понад ЗО забитих, ворог почав відступати, густо за-стелюючи поле трупами.


 


284


285


спомини


спомини


 


По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, командир бригади наказав перейти в наступ 5-й і 6-й сотням, який прова­див особисто поручник Гладич. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватися. Майже тоді ж, із власної ініціативи, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами, а то й сорочка­ми, які червоні підносили на багнетах. Пробували комісари і командири червоних стріляти у своїх людей, але всі були знищені ними.

До 11-ї години вранці бригада мала вже такі трофеї: понад 300 полоне­них рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, командира дивізії полковника Лілевського, 4 гармати протипанцерні, 5 полкових міно­метів, з 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і по­над 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

Повністю розбито 19-й піший полк 7-ї польської дивізії, у складі якої -25 - 30% неполяків, і командний склад від командира сотні й вище - не-поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще того ж таки дня увійшли до складу бригади.

Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. При­чиною масової здачі в полон стала неможливість відвороту. Патрулі й час­тина 1-ї сотні, що лишилися на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем "штурмґеверів" не давали можливості відступу ворожим частинам. Од­ночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 мм гарматки на опанцерених автах), які значною мірою спричинили­ся до розбиття 7-го полку (або йдеться про 19-й полк, або про 7-му диві­зію. -Ред.).

Після полудня того ж таки дня приїхав до штабу бригади командир [парашутно-танкового] корпусу [Терман Ґерінг" Вільгельм Шмальц] і осо­бисто причепив командирові бригади Залізний хрест, наказавши подати список старшин і козаків для відзначень.

Командир корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами. Його цікави­ла частина, яка на 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Завдяки йому невдовзі бригада була злюзо-вана (замінена. -Ред.) і відійшла за Ельбу, що хоч частково нас урятувало. Багато допоміг нами сфабрикований наказ від генерала Шандрука, аби бригада йшла на злуку з 1-ю дивізією.

Пополудні почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і пораненого командира ворожої дивізії. Одягнутий у польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі.

Надійшов командир бригади і заговорив з ним польською - відповів ро­сійською, польської мови майже не знав. Запропонував йому горшку, а зна-


ючи, що совєти не визнають чарок, налляв до склянки. Випивши, подякував і попросив ще півсклянки. А тепер хай роблять перев'язку. Котрийсь із на­ших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав у ногах і три в ребрах.

Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наших три сотні, які зовсім не мали важкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим коман­диром бригади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полковника Дяченка "а якби я до вас попав у полон?" [відповів]:

- Краще не будемо про це говорити...

Наступного дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бригаді та не відсилати до німців. У бригаді розпочав­ся рух, вогневий курінь нарешті має зброю, дістали коні. 2-й курінь озбро­ївся совєтськими автоматами. В сотнях набралися певності і минув страх перед большевиками. Гірше від цього стало німцям, бо не було ночі без ви­падку, на оклик "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною... Відтинок бригади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух у районі бригади.

2 травня з наказу корпусу бригада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на визначену лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бра­кувало тільки 4-ї "УПА", яка, як видно виконуючи накази свого провідни­ка, дезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16 км від шта­бу бригади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, командир бригади боронив командира сотні перед німцями, які жадали віддати його під суд, який, звичайно, виніс би присуд на розстріл. Тим провідником був священик, який взявся не за своє діло.

5 травня командира бригади було викликано до штабу корпусу, в яко­му командир, "наш" старший пан, поінформував, що на його особисте про­хання командувач фронтом дав дозвіл бригаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на з'єднання з дивізією "Галичина". Бригада в той час була част­ково моторизована, вогневий курінь - на кінній тязі, а решта мусіла йти

на піхоту.

Вечором бригаду злюзувала (змінила. -Ред.) німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалася гарматна підготовка, і то такої сили, що не чути було нормальної розмови - треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт у напрямку на Прагу.

По цілонічному маршу і по пару годинах відпочинку бригада рушила далі, аби вийти на захід до ріки Ельби. В пополудневих годинах налетіли со-вєтські штурмовики, які бортовою зброєю унеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті і ранені, багато коней побито.

7 травня у вечірніх годинах бригада осягнула лінію Ельби в районі Тет-чена. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патрулі шукати в


 


286


287


спомини


тому районі переправи. В Чехах - повстання: обеззброюють німців. Доне­сення від стеж: Авсіґ у руках чеських повстанців. Бригада повертає знову на Тетчен. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі командир бригади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців. Пробиватися до Ваймара. Йти зі зброєю як можна довго.

Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомо, що бригаду оточено.

На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і моторизована піхота. Командира бригади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, відтято від бригади.

Від німців ми довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Стано­вище, в якому опинилася бригада, майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з них половину Суде­тами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх у німецьких уні­формах. Що найгірше - ніхто не знав, де є американці...

На всіх дорогах видко було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними - пов'язаних колючим дротом, зі спеціальною вартою, - то провади­ли наших або калмиків (калмики теж воювали на боці Вермахту. - Ред.). Залишалося вночі бездоріжжям пробиратися на захід.

Нарешті границя американська. Великі тисячі чекають на відкриття гра­ниці, що має наступити після прибуття совєтської місії. Уночі стрілянина з кулеметів - то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25 - 30% стану бригади знайшлися на тилах американців, решта дісталася до совєтської неволі або згинула.

За своє коротке існування (неповних три місяці) бригада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом вдалося би усу­нути, але все покривали молодечий запал і жертовність. Вишколювались і билися за Україну. Представлені до нагородження німецькими Залізними хрестами в більшості відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Хотіли носити свої відзнаки, а не чужі.

Не хотіли вірити, що по 30-літнім існуванню Української армії не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користувались чужими - знову потіхою було, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ї ди­візії, яка невдовзі видасть підручник служби польової та муштрової.

Доводилось у штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою не­підготовленістю соромно було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день.

Вісті комбатанта (Торонто - Нью-Йорк). -1972. - Ч. 4 (60). - С. 8 -16.


Володимир ГОНЧАРУК,

командир 1-ї сотні протипанцерної бригади "Вільна Україна"

Дещо про бригаду "Вільна Україна"

Ця військова формація під командою полковника Петра Дяченка нази­валась "1-ша Українська протипанцирна танкова бригада "Вільна Україна". Багато відомостей про цю бригаду немає, тому що більшість її бійців не змогли переправитись через річку Ельбу і попали в більшовицький полон. Автор цієї статті був ад'ютантом бриґади, хоч мав тільки ступінь поруч­ника. Про цю бригаду є коротка згадка у книжці [Тараса] Бульби-Боровця "Армія без держави".

Бригада "родилася" в Берліні в місяці лютому 1945 року. Добровольців до бриґади не бракувало, бо більшовики наближались до Берліна, через що багато робітників з України масово голосились у ряди бриґади.


289


спомини


спомини


 


В місті Радеберґ біля Дрездена зібрались рештки українських частин, і незабаром їх відіслано до Дрездена, де замість до української армії попали до РОА генерала [Андрія] Власова. За порадою деяких німецьких старшин ми приготували списки українських вояків (320 осіб) і вдались до Берліну, де мав би перебувати штаб УНА.

Добираючись до готелю "Кант", відкриваю двері й бачу багато цивіль­них, що мене дуже занепокоїло. Дижурний старшина, також у цивільно­му одягу, зголосив мене до генерала [Павла] Шандрука. Відкривають мені двері, і я бачу за столом "цивільного" генерала, котрому я зголосив приїзд 320 вояків. Генерал просив вибачення, що немає однострою, і заявив, що однострої скоро будуть пошиті, що й сталося. Незабаром принесли нам перекуску, і я дістав від генерала Шандрука признання та похвалу за про­ведену акцію.

Нас примістили в бараках, в околиці Берлін-Ґрінав (Рудоверштрассе). До штабу я заходив досить часто, у штабі було гамірно, та найголоснішим був отаман Бульба. У штабі я довідався про створення Українського націо­нального комітету та що генерал Шандрук очолює цей Комітет.

Одного дня до наших бараків прибуло кілька наших старшин, усіх воя­ків вистроїли перед бараками, один із старшин прочитав нам Деклярацію Національного комітету, а потім ми склали присягу на вірність Україні. Після цього сформовано з нас дві групи: до першої отаман Бульба підібрав своїх хлопців, і ця група від'їхала на Судети. З тою групою поїхав і сотник Сачківський. Друга група творила бриґаду полковника Дяченка, її відісла­но до міста Ґляц на Шленську. Ми розмістились у модерних, дуже чистих касарнях. Тут і народився штаб бригади: начальником штабу був поручник Царинник, колишній старшина Червоної армії; ад'ютантом був поручник Юрків із колишньої УГА; був ще штабовий писар і жінка-машиністка. Там і не могли обійтись без мого знання німецької мови.

Скоро бригада начисляла 1200 бійців. До бригади приділено двох стар­шин у ранзі майора. Майор із Вермахта був дуже аґресивний і пробував якнайскорше вислати бриґаду на фронт. СС-старшина, більш людяний, радить Дяченкові не спішити на фронт, але нав'язати контакт з дивізією "Галичина". З дивізією тримали зв'язок через кур'єрів; генерал Шандрук також не радить спішитися на фронт.

Внаслідок критичної ситуації на фронтах бриґаду таки кинено у бої. Озброєні тільки в легку зброю, ідемо поїздом у напрямі міста Бауцен, де й попадаємо під обстріл більшовиків, котрі вже вспіли зайняти Бауцен. Ми скоро пішли в протинаступ, здобули від більшовиків місто, але потерпіли великі втрати. Саме тоді полковник Дяченко назначує мене ад'ютантом бриґади, а поручника Юркова - начальником обозу. Обоз нам був тоді не-


обхідним, бо іншого транспорту ми не мали. Вози та коні здобули ми від червоних, а навіть від німців, калмиків та узбеків, котрі вже не хотіли во­ювати. Тоді ми мали великий запас харчів, цигарок і горілки. Незабаром нас посилають здобувати Ґерлітц-Льобау, акцією командував славний Отто Скорцені. Акція закінчилася дуже успішно, ми здобули багато зброї і взя­ли багато полонених.

На другий день після цієї акції приїхав до нас німецький генерал [ко­мандир парашутно-танкового корпусу "Герман Герінг" Вільгельм Шмальц] і відзначив полковника Дяченка Залізним хрестом, а про успіх бриґади зга­дано у спеціяльному повідомленні. Нас знову післали на відпочинок, та ми з нього не скористали, бо проголошено капітуляцію.

Червоні далі бомбардували нас і перешкоджали в переправі через Ель­бу. Полковник Дяченко дав наказ бриґаді триматися разом, а сам зі мною, шофером і приятелькою Оленою їде легковою машиною в напрямі Тешен-Боденбах, щоби знайти місце переправи цілої бриґади. їхали ми цілу ніч і доїхали до міста Ауссіґ. У місті вже є чеська поліція, чехи ставляться до нас дуже ввічливо і радять нам лишатися на Чехах. Даємо чехам у дарунок кіль­ка автоматів і ґранат і від'їздимо далі на захід. У місті дуже багато німець­кого війська та зброї. Скоро голосники в місті повідомляють, що до міста входять московські танки. Велика паніка. Ми втікаємо з міста так далеко, як можна було. Пакуємо харчі в наплечники і рушаємо в ліс. У лісі повно вояків. Заходять у ліс і червоноармійці за воєнними трофеями. Тоді полков­ник Дяченко попрощався зі своїм Залізним хрестом і пістолею.

В лісі ми віднайшли вояка з нашої бриґади Михайла Заблоцького, ране­ного в руку. Пані Олена зробила йому перев'язку рани. В дальшій мандрівці нам перешкодили чеські поліцисти; полковник Дяченко з панею Оленою втекли до ліса, я із Заблоцьким здалися на волю чехів. Я сказав чехам, що я румун, показав їм румунський документ із фотографією. Чехи нас відпус­тили, тільки радили мандрувати дорогою, а не лісом, бо там стріляють. Ми пішли просто дорогою, і я повчав Заблоцького, що ми обидва румуни та що я знаю російську мову. На дорозі ми зустріли п'ятьох червоноармійців на роверах, котрі говорили по-українському. Ми почастували їх цигарка­ми, а на прощання один із них сказав нам:

- Йдіть щасливо в путь, може, ще колись разом битимемо Сталіна.

Незадовго ми натрапили на одного "остарбайтера", котрий нас огра­бував. Ідемо далі, а там на возі сидить молоденький солдатик з автоматом і кричить до мене:

- Штіфель, камерад! - і показує на мої чоботи. Я відповідаю йому по-українськи:

- Бери чоботи у німця, а не у свого земляка!


 


290


291


 


спомини


спомини


 


Це помогло, й чоботи були врятовані. Коли солдатик від'їхав, я зняв чо­боти і взув старі черевики, одягнув цивільні штани та сорочку, а всі вій­ськові речі вложив у наплечник.

Перед нами видно якесь місто, німці туди не йдуть, бо при вході стоять озброєні "остарбайтери" і кілька чеських поліцистів, обшукують за зброєю і всіх ограбовують до сорочки. Мене знова врятували румунські докумен­ти, чеські поліцисти відправили нас на команду. На команді Заблоцькому зробили перев'язку, нагодували нас і почали нам виповняти папери на по­ворот у Румунію. Я попросив чехів, щоби мені й Заблоцькому виставили квитки до німецького Ваймару, де на мене чекає мій брат, а раненим За-блоцьким я мушу опікуватися.

Довго допитував нас обидвох чеський комісар, потім виставив нам до­кументи до Ваймара. Це діялося в місті Біліна. Приїхали ми вночі до міста Хемцін, і по дорозі я знищив усі військові документи. На другий день вранці дозволено всім виходити з вагонів, і на станції голосник безнастанно голо­сив, щоб росіяни, українці, поляки та інші верталися додому. Інформували також, з якої станції відходять поїзди на Київ, Варшаву і т. д. Заблоцький намовляв мене вертатись додому, бо йому дуже докучала рука. Не знаю, що робити, аж несподівано підходить до нас якась дуже обідрана людина та каже нам: "Ходіть зі мною!" Придивляюсь і пізнаю сотника полевоїжан­дармерії нашої бригади Сокальського. Каже, що він тут уже кілька днів, жи­ве в розбитому домі в підвалі, де є багато картоплі. Ми подалися за ним і в хаті застали ще одного стрільця нашої частини - Кравченка.

Від цього міста всього за кілька кілометрів починається американська зона. Одного дня ми замішались поміж бельгійських робітників і перейшли до американців. Вантажними автами перевезли нас американці в місце­вість Рейт бай Вердав, у колишній табір французьких полонених. Усіх нас поставили рядами на подвір'ю, і кожний із нас мусів покласти перед со­бою свої всі речі та скинути сорочку. Шукали за СС-сами. Коли знаходили СС-са, віддавали його неграм, котрі лінчували нещасливців, потім усіх по­лонених реєстрували.

Нас, чотирьох українців, не реєструють, а американський чиновник ка­же нам, що поїдемо "на родіну". З тої халепи врятував нас американський капітан-українець; він дуже довго говорив зі мною, потім наказав чинов­никові зареєструвати нас. На звільнення з полону ми довго не чекали. При­везли нас американці до Ваймара та звільнили. За годину я вже розмовляв з полковником Дяченком. У Ваймарі списав я звіт із фронтових операцій нашої бригади і передав його генералові [Михайлові] Садовському. Кіль­ка разів стрічався я в Канаді з генералом Садовським, але про мій звіт він чомусь не згадав.


З Ваймара я поїхав у Ганновер, а потім Білеффелд, де зустрінув поруч­ника Я. Стрийського. Мандруючи по діпівських таборах (табори для пе­реміщених осіб, тобто втікачів із СССР. - Ред.), я віднайшов сотника Со­кальського, поручника Юрківа; в Авсбурзі зустрів хорунжого Дмитренка, підстаршину Хохулу; Заблоцький стрінув у Мюнхені поручника Гладиша; в Новому Ульмі проживав полковник Дяченко із дружиною Оленою; там проживав і сотник Сачківський. З Нового Ульма я поїхав з полковником Дяченком на його "Січ", в околиці Авсбурґу; там він мав відділ шибайго-ловів, котрі заготовляли паливо для американської армії, гнали самогон­ку та раділи життям. Обмінявшись із полковником Дяченком сувенірами, ми розійшлись.

Через мого доброго приятеля і приятеля генерала Шандрука я мав зу­стріч з генералом в одному з мюнхенських ресторанів. Генерал Шандрук дуже радів, як довідався від мене, що поручник Стрийський живе в Білеф-фелді; Стрийський був у штабі генерала Шандрука, й саме йому генерал доручив вивезти з Берліна військовий архів та інші цінні речі. На жаль, Стрийський не міг вивезти нічого з Берліна.

Вісті комбатанта (Торонто - Нью-Йорк). - 1988. - Ч. 5 - 6 (157 -158). -С.64-66.

На світлині - юні українці, вояки 1-ї дивізії УНА. З оригіналу. Публікується вперше.


292


 


Петро САМУТИН,



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-13; просмотров: 199; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.131.37.82 (0.012 с.)