Козак полку Чорних запорожців

"Перемога або смерть!"

Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чор­ний прапор, на ньому- череп смерті із двома перехресними кістками під чере­пом. На списах кіннотників - чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті бу­ла і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку - "Перемога або смерть". Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир, полковник Пе­тро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало. Поява чор-ношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу, а кого досягала козацька шабля чи спис - востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, і перемога у великій більшості була за нами.

Не знаю, як і відколи воно сталося, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, "батьком", не тільки ми, молодики, а й багато старших за нього козаків, хоч він мав тоді ледве чи 27 - 28 років (під час Зимового походу П. Дяченку виповнилося 25 років. -Ред.). Ні крихіт­ки суворості: м'який голос, а в поведінці - йому притаманна щира довір-

ливість і безпосередність. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з'єднали до нього пошану і респект. Коли ж була потреба, він міг дати від­чути свою тверду руку командира.

Постать полковника Петра Дяченка в моїй духовій пам'яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме [Іваном Богуном та] кошо­вим Іваном Сірком із "Савур-могили", - коли полковник П. Дяченко виїз­див на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенське.

Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 року (15 квіт­ня. -Ред.). Він лежав хворий на тиф у критому фургоні... Команду полком перебрав поручник [Карліс] Броже. Скупчення наших військ обстрілюва­ли червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенського. Лавою - за підтримки сильного кулеметного вогню -наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців.

Наша піхота через брак набоїв мовчить - залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети... Пару днів перед тим кіннота віддала всі на­бої піхоті, залишаючи собі по 3 - 5 штук (як казали, для себе), але вони вистріляні напередодні...

Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає [дати] хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її... [Чути] його слізне благання:

- Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, - у могилу! А то
мій кулемет, клятий, як нема набоїв, - не стріляє!

Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів по­вернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3-ї сотні на прізвище, здається, Бандура -співак, сміхун, улюбленець полку - тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом... Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати... Повідо­мили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня... За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед.

Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома на­боями знешкоджує один бронепотяг, а другий - подався за закрут.

Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота, наче шуліки, вле­тіла, проскочивши лаву і з середини, і з боків, і розпочала криваве весілля...

Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, об­бризканий кров'ю, витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає:

- А хто його знає. Рахував до 18, а далі надокучило!

 

206

спомини

Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги - щоб пере­казати своїм - залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився.

Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому, козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужува­ти... Відтоді він у моїй пам'яті поєднується з кошовим Сірком.

Коли ж дивлюся на картину М[иколи] Івасюка "Богун під Берестечком", перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку [28 серпня] 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир пол­ковник П. Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем паніч­но відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ.

Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейняти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, пов­ному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своє­му бистроногому коні...

Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні були треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) па­нічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога...

Раптом бачимо - він упав з коня... Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковни­ка... Один із козаків, здається Варвянський чи Микита Кирієвський, соло­вейко полку із профілем [Миколи] Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його...

Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, [але] перестали стріляти, рятуючись утечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів - ми ж були як на долоні... Нас, козаків, було, може, з ві­сім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків...

Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно - на який метр-два від самої середини на­шої групи... Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду... Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло... Думаю: "Оце і по всьому..."

спомини

Пилюка розсівається, бачу: всі лежать... Підходжу - раптом усі встають, беруть на руки командира... Він, попри поранення (розторощення стегно­вої кістки), посміхається й каже:

-А дулю!

Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.

Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми поранено­го командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.

За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі... По кругу стовбура пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під ха­тою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько - або за нами, або перед нами...

І ось: вюу-чах!..

Граната вривається під корінь груші...

Мить жаського чекання...

Груша затріпотіла якось смертельно...

Але хвилина-друга минає - довгі як вічність, а вибуху немає.

Граната не вибухла...

Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок деревини.

Граната не вибухла в яких півметра від голови нашого командира.

Лише землею і трісками притрусило обличчя.

Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дя­ченка, - ямка і розкидана свіжа земля...

Ми кинулись до нього...

- Бачите, хлопці, - каже він, - ворог стріляє, та Бог кулі носить... Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі...

Над'їхала санітарка... Ми обережно поклали його на фургон... В усіх блищали в очах сльози...

Він, блідий, обвів нас очима... і ми почули:

-Хлопці, будьте козаками!

Санітарка рушила до шпиталю у сторону Станіславова.

Кемтге Л. У п'ятдесятиріччя Першого зимового походу. Спогади учасни­ка чорношличника про свого Світлої Пам'яті командира 1-го кінного Чор­них запорожців полку полковника Петра Дяченка //У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. - Нью-Йорк, 1973. - С. 163 - 165.

 

208

спомини

Петро ПЕРВУХИН, чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців

Під Вознесенськом

Коли відзначаємо 50-річчя вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід і на­шим палким побратимським привітом вітаємо всіх його учасників, ми­моволі приходить на думку хорунжий Полку Чорних Запорожців Петро Первухин, що нині перебуває в далекій від нас Австралії, тримає з нами контакт та час від часу нагадує себе своєю громадською роботою.

До 17 року життя, як пише він, він "насолоджувався пахощами лук і липових лісків Харківщини", а потім із своїм другом Симоном Рідним по­мандрував на Київ, щоб там увімкнутися в лави тих борців, що розпоча­ли боротьбу за волю України. Із захопленням згадує він про своє перебу­вання в Кінному Полку ім. Гордієнка під командою ген. В. Петрова, у Хар­ківському Слобідському Коші отамана [Івана] Кобзи та в Полку Чорних Запорожців генерала П. Дяченка, в лавах якого відбув він наступ на Київ 1919 року і Зимовий Похід.

Спогад хор. П. Первухина про ті часи - "Мій життєпис" - чекає на свою чергу бути видрукуваним на сторінках "Дороговказу", а сьогодні, у 50-ті роковини вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід, подаємо тут маленький фрагмент про взяття Вознесенська:

"А тепер... про перемогу під Вознесенськом. Ви добре знаєте, що, виру­шаючи в Зимовий Похід, ми не мали амуніції. Яка то радість бувала, коли хтось під час походу міг роздобути якийсь десяток набоїв до рушниці. І от... перемога! Прибігаємо під містечко, а там цілі гори набоїв, новенькі куле­мети, новенькі машинки до набивання стрічок... Тепер уявіть собі картину: козаки прибігають та від радости не знають, що мають робити. Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші падають на ко­ліна, підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться. А ще інші кидають шапками угору та із слізьми на очах складають Провидінню подяку. А були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали:

- Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі

раду!

Інші регочуться як непритомні. Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив ме­не, то сказав би:

- О Боже, здуріла дитина!

Цю картину я бачу перед собою як учора, хоч уже минуло від того часу близько півстоліття. Частенько про це згадую, і старому сльози починають текти із очей, як тоді..."

Як подає ген. М. Крат у статті "Лунали дзвони і гармати" ("Бюлетень СБУВ", ч. 4,1960), у Бознесенську було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети.

Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1969. -Жовтень -грудень. - Ч. 26 (45). - С. 7 - 8.

210

спомини

Михайло КРАТ, генерал-поручник Армії УНР

Бапнярська операція

(Спогад)

Прорив Армії УНР під ст. Вапнярка на з'єднання з польсько-українським фронтом є останнім епізодом героїчного Зимового походу в запілля воро­га України.

В останніх днях квітня 1920 р. Армія УНР у команді генерала Михайла Омеляновича-Павленка посувалася з району Піщана - Ольгопіль до райо­ну Тульчин-Вапнярка. ЗО квітня вона зосередилася в районі Тростянця, й тоді ж, після наради у штабі армії, вирішено було прориватися на з'єднання з польсько-українським фронтом: Запорозькій дивізії - в районі Тульчина, Київській - у районі ст. Вапнярка і Волинській - у районі ст. Крижопіль. Галицьку кінну бригаду отамана [Едмувда] Шепаровича призначено в ар­мійський резерв.

Я в той час був начальником штабу Запорозької дивізії. Я не знав докладно розміщення ворожих частин у цих районах, бо агентурна розвід­ка, треба правду сказати, була не на висоті свого призначення; штаб армії

теж докладних інформацій не подав. Тому в мене склалось вражіння, що операцію прориву не було ґрунтовно опрацьовано, але настрій був такий чудовий і віра в перемогу була така міцна, що думка козаків не зупинялася над питанням, де ворог і скільки його є.

Всю увагу запорожці скерували до Тульчина, який треба захопити, щоб з ним дістати заслужену нашими трудами славу і відпочинок по п'яти місяцях безупинного бою й надзвичайного напруження моральних і фізичних сил. 1 травня ввечері, із заходом сонця, Запорозька дивізія переходила за­лізницю Вапнярка -Христинівка біля КирнасІвки. На переїзді стояло кіль­ка вагонів, до яких галичани грузили паливо. Як же вони були раді, по­бачивши нас! Які сердешні були їхні привітання! Яка радість світилася в їхніх очах!

- Ми чули, що ви десь недалеко, але не няли віри, що то є правда, Але ж, дякувати Богові, знову побачилися!

Галичан ми прилучили до себе І перейшли в село Кирнасівка, де стали на вулиці, не розходячись по хатах до часу отримання певних інформацій про ворога: від галичан ми довідалися, що тут же, за залізницею, почина­ється сфера ворожих резервів і тилових установ. Дуже радувало мене, що нас, очевидно, ніхто не чекав - ні людність, ні ворог. Це було великим шан­сом на успіх, лише поставав сумнів, чи встигнемо ми продержатися скрит-но до ранку: за 6 верст від нас, в с. Одаївка (с. Одаї. - Ред.), стояли штаби бригад, парки і шпиталі ворога; Тульчин займали ворожі резерви; Білоусів-ка, Війтівка, Вапнярка, Журавлівка - всі ці села аж кишіли большевиками. Поляки - або на ст. Юрківка, або на ст. Юліямпіль. Так казали селяни, що везли меляс із Кирнасівської цукроварні.

Ситуація була дуже цікава й надзвичайна: ми опинилися від ворога на дистанції гарматного стрілу, але мусіли починати операцію вранці 2 трав­ня разом з Київцями і Волинцями. За що б то не стало треба було сховати­ся від большевиків на ніч з 1 на 2 травня. Було виставлено охорону на всі сторони з наказом: 1) нікого не випускати Із села; 2) якщо хтось буде вхо­дити в село, то без галасу, й у всякому разі без стрілу, затримувати й над­силати до штабу дивізії.

Виставивши охоронну частину, розмістилися в селі на спочинок, але в повному бойовому поготівлі, а начальники частин зібралися у штабі ди­візії на нараду.

Командири були настроєні дуже нервово, і нарада довший час не могла переходити нормально: справді-бо тяжко було знайти рішення в такій си­туації. Під час наради приїхав отаман повстанців [Ананій] Волинець і до­повів командирові дивізії отаманові [Андрієві] Гулому про свій відділ, що находиться десь [докладно не пам'ятаю) на північний схід від Тульчина й

 

212

213

спомини

чекає на його, отамана Гулого, накази. Сам же він, отаман Волинець, при­їхав особисто для нав'язання зв'язку з армією. Тим часом я вже розібрався в мапі, в обстановці; пригадав собі місцевість, бо вона була мені знайома -тут я бився з денікінцями, командуючи 8-м пішим Чорноморським полком у 1919 році, - й забрав слово.

Подавши оцінку місцевості, найбільшу вагу я уділив несподіваності атаки й підкреслив, що Тульчин не можна атакувати з півдня, не атакуючи одночасно, або навіть дещо вчасніше, м. Кинашів, бо інакше з Кинашева ворог міг би нас атакувати у крило і цим нам пошкодити. На підставі цих міркувань, вислухавши ще й полковника [Івана] Дубового, що теж подав оцінку місцевості на північ і захід від Тульчина (так само на підставі мину­лих боїв у цьому районі), я виступив з конкретною пропозицією: о 5-й год. ранку розпочати бій-операцію по внутрішнім операційним лініям, себто одночасно атакувати несподівано всі села, що їх займає ворог.

Понеже (оскільки. -Ред.) інших пропозицій не було, а ніхто не висловився проти мого плану, то й вийшов наказ, поки що словесний, такого змісту:

1) Сотні Кінно-запорозького полку (частину полку з командиром пол­ковником І. Литвиненком було призначено в дивізійний резерв) атакувати й захопити села Одаївка, Федорівка, Дрянка (Дранка. -Ред.), Свинокривда, Тимонівка (Тиманівка. -Ред.) й Липівка, після того вислати розвідку на ст. Вапнярка й увійти у зв'язок з Київською дивізією.

2) Повстанчому єлисаветському відділові отамана [Герасима] Нестеренка-[Орла] очистити від ворога с. с. Білоусівку й Війтівку, після того атакувати ст. Журавлівку і теж увійти у зв'язок із Київською дивізією, яка буде провадити бої за ст. Вапнярка.

3) Пішому Запорозькому полкові, підтриманому батареєю полку Чор­них запорожців, атакувати Кинашів, захопити його й атакувати м. Туль­чин зі сходу, після чого продовжувати наступ аж до заняття західнього краю лісу, що на захід від Тульчина, там привести себе до порядку й бути готовим до бою.

4) Полкові Чорних запорожців, підтриманому батареєю Окремого кінно-гірського дивізіону (озброєною гірськими гарматами, а тому рух­ливою), атакувати м. Тульчин із півдня й переслідувати ворога на північ; увійти у зв'язок з отаманом [Ананієм] Волинцем.

5) Повстанчому відділові отамана Волинця атакувати село Нестервар-ку, після того увійти у зв'язок з частинами дивізії.

Під час наради почувся десь поблизу стріл. Всі ми, що були на нараді, вискочили на подвір'я, гадаючи, що охорона цим стрілом попереджує про небезпеку, але хутко виявилося, що то якийсь недисциплінований козак забив комуніста, що заблукав до села. Нарада скінчилася спокійно. На ніч

спомини

дивізія стояла в с. с. Кирнасівка й Антопіль. Полковникові Дубовому нака­зано охороняти шлях із Тульчина, але так, щоб його не зауважив ворог.

Після вечері отаман [Андрій] Гулий-[Гуленко] і політичний референт Василь Совенко полягали спати, а я зібрав старшин штабу дивізії Енгель-мана, Мамонтова і Пустовійта й почав диктувати оперативний наказ, в якому розвинув обговорений на нараді план бою.

Після відходу старшин і розіслання наказу по частинах я міг би спочи­нути, але не міг улежати, встав і знову взяв мапу: я старався передбачити можливі несподіванки і найбільш імовірний перебіг бою. Диспозицію скла­дав у надії, що вдасться розпочати бій несподівано для ворога й прикути його до місць постою. А як це не вдасться і ворог зустріне нас підготованим або сам нас заатакує? Це давало б йому шанси до перемоги, бо наша диві­зія була числено значно слабша від ворога і ми її ще й поділили на кілька груп, на початку бою майже цілком самостійних. Досить було б ворогові навіть без перегрупування розбити хоч одну з колон дивізії і розвинути успіх далі, щоби примусити всю дивізію до відходу, і то дуже тяжкого, бо із загроженими крилами й тилом. Цей відступ Запорожців відкрив би тили Київської й Волинської дивізій, а тоді операція скінчилася би, безперечно, невдачею, якщо не катастрофою.

З другого боку, розміщення ворожих частин та установ таке, що вдари­ти всією дивізією в одному якомусь пункті було неможливо, бо прийшлося би не тільки провадити, а й починати бій, маючи загрожені крила й тил. Тому й прийшло до рішення атакувати ворога на всіх його становиськах у стрефі (зоні. - Ред.) бою Запорожців рівночасно, ділаючи по внутрішніх операційних лініях. Такий бій можна провадити, маючи значний резерв, але дивізія була чисельно так мала, що виділити його не могла й мусіла об­межитися резервом у складі двох сотень кінних Запорожців.

Так у думках про останній день Зимового походу провів я ніч з 1 на

2 травня.

Світало. Перехрестився, збудив отамана і штаб. За кілька хвилин ми ви­їхали із села й рушили в Антопіль. Ще вночі полковник Дубовий надіслав до штабу відібрані від большевицького комісара папери - це той комісар, який віз гроші до Тульчина і якого захопили Запорожці. В його паперах бу­ли ріжні накази, донесення, представлення до ордена "Красного знамени" тощо. Я уважно переглянув ці документи і з них довідався, що москалі на­віть і не передбачають нашої появи в районі Тульчин - Вапнярка.

Біля Антополя Алмазівці напували коней. Селяни з Тульчина й Кинаше­ва гнали на пасовисько худобу. Большевики спали, певно стомлені святку­ванням "первого мая", - ні большевики, ні селяни не знали, що ось тут, в якихось 600 кроках, ми готуємось до бою.

 

214

215

спомини

У ліску на північ від Антополя зосередився піший Запорозький полк; за лісом стала батарея Чорних запорожців. Тихо, навіть без балачок, лежали запорозькі лави. Тільки я був зденервований, бо сотник Чернишин (тут і далі: Черніцин. -Ред.), командир батареї, ніяк не міг зрозуміти, що він мо­же стріляти без обсерваційного пункту, бо від нього в огню вимагається тільки навести паніку в Кинашеві, а ворог тут же, ось - за горою.

Нарешті все було готове, тобто поступили донесення від командирів усіх поодиноких груп, що вони зайняли вихідне становище. На мій наказ (отаман Гулий був з Чорними вліво від нас) сотник Чернишин подав ко­манду; два гарматні стріли... гук "Слава!"... і Запорожці за кілька хвилин уже внизу й господарюють у Кинашеві.

Я вискочив на горбок і побачив як на долоні цілу місцевість. На непосід-ланих конях метушилися по селу червоноармійці; баби кричали. Безладні стріли й галас поміж москалями покривалися громовим "Слава!" Запорож­ців. Кинашів взято. Запорожці б'ють ворога; чимало ловлять ворожих ко­ней, сідають на них і, простуючи на захід, усе змітають на своєму шляху.

Тим часом почулася безладна стрілянина в Тульчині. Ворог, почувши стрілянину й галас у Кинашеві, не міг ставити правильного опору, але все ж зустрів Чорних на вузьких вулицях містечка кулями. Різко зазвучали гар­мати Алмазівців. Чорні вибили большевиків із Тульчина, женуть їх, пере­слідують у місті й поза містом.

Коли я під'їхав до цвинтаря, де стояли отаман [Андрій] Гулий, полков­ник [Іван] Литвиненко і [Олекса] Алмазов, - у Тульчині вже панувала тиша, а за ним маячили поодинокі постаті Чорних запорожців і, здається, Гайда­маків. Кінні Запорожці й повстанці Нестеренка теж виконали добре своє завдання, бо з тилу нас ніхто не непокоїв, і тільки в початку бою в районі Білоусівка було чути коротку стрільбу. Один із большевицьких кулеметів вирвався з Кинашева і, стріляючи навколо, кинувся кудись на схід від Ан­тополя. Сотник Севастіянів погнався за ним. Кулемета не дігнав, але зару­бав двох червоноармійців і придбав собі чудового білого коня.

Сонце вже було високо, було близько 9 год., коли з лісу, що на пів­нічний схід від Нестерварки, з'явилися густі лави, очевидно повстанців отамана Волинця, що почав атаку замість 5-ї аж о 9-й годині. Лави на­ступали на Нестерварку. Незабаром почулася стрілянина між Чорними і ними; ця стрілянина здалася нам дивною. Отаман Гулий послав роз'їзд, але й роз'їзд обстріляли. Лави насувалися все ближче, вели вогонь по Тульчину, і то такий інтенсивний, що і в отамана Гулого, і у мене постав сумнів, чи то справді є Волинець. Не треба забувати, що ми вели бій на ближніх тилах ворога, який легко міг зняти частини із фронту й надісла­ти їх проти нас.

спомини

Лави підійшли вже близько, вже тільки р. Сельниця розділяла нас і їх. Якщо то ворог і якщо повстанці Нестеренка ще не захопили Журавлівки, то наше становище, а особливо пішого Запорозького полку, могло стати критичним. Тому отаман Гулий, вважаючи, що зробив усе, щоб показати захоплення нами Тульчина й Кинашева, наказав кулеметам Кінно-гірського дивізіону (командир сотник Гришко) відкрити вогонь. Тоді лави почали спішно відходити за гору і незабаром сховалися за нею.

За якихсь півгодини з боку Антополя прибув роз'їзд Волинця з донесен­ням, що обстріляні нами лави належать до загону Волинця. Дяка Богові, що непорозуміння це обійшлося без втрат, але після цього випадку мене вже трудно переконати, що навіть партизанську війну можна вести домаш­німи засобами і на чолі відділів ставити осіб без військової освіти, маючи надію тільки на їхній патріотизм і природній військовий хист: спізнитися на чотири години до бою без поважних причин і тим спізненням стрима­ти майже на годину цілу операцію - то є злочин.

Отаман Гулий наказав Волинцеві стати в резерві дивізії на південь від Тульчина, а сам зі мною і штабом поїхав у місто.

Завжди приємно вступати до міста, яке тільки що захоплено з боєм, але в Тульчин було особливо приємно в'їжджати, бо містечко абсолютно боєм не ушкоджено. Назустріч нам вели полонених; зустрічалися поранені Чор­ні запорожці, які із запалом оповідали про свою завзяту атаку. Біля мосту зустріли велику юрбу козаків, що з галасом провадили тягарове авто, за­хоплене в Тульчині. В цей мент у сяйві промінів сонця, якраз над нашими головами, з'явився польський аероплан, який ніби нарочито (навмисно. - Ред.) прилетів до нас, щоб додати нам сили в останніх боях після 5-місячної мандрівки по Україні.

- Польський аероплан! Аероплан! Фронт близько! Слава! - полетіли вгору шапки.

Ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало ' для нас таке чарівне значіння, як для Колумбових моряків слово "земля".

Отаман Гулий, бойовий і хоробрий старшина, при всіх своїх позитив­них рисах, мав одну велику хибу: надзвичайне зацікавлення трофеями. І на цей раз, ще не зорієнтувавшись у ситуації, ще не привівши частин до порядку, не віддавши взагалі ніяких наказів оперативного змісту, він зараз же почав розпитувати, де та яке залишили большевики майно.

Десь була шкіра, й посилається її розшукувати. Мене шкіра в той час цікавила мало, бо я передбачав - та й тяжко було не передбачати - прихід большевицьких частин із фронту, а тому я з ординарцем Підвисоцьким по­їхав у Нестерварку, щоб упевнитись, чи там є яка застава, яка б охороня­ла нас із півночі.

 

216

спомини

Застави не було. Коли я повернувся до міста, щоб видати відповідні за­рядження, отаман Гулий кудись збирався їхати; екіпажем (здається, огля­дати шкіру, яку таки відшукали), але в цей час почулася сильна гарматна стрілянина з боку Журавлівки і над нами почали рватися шрапнелі.

Штаб знову сів на коней і вирушив до піших Запорожців, що були в най­більш небезпечному місці і від яких не поступало ніякого донесення. Не доїжджаючи до східньої околиці Тульчина, зустріли ми полковника Дубо­вого, який доповів, що ще не встигнув привести полк до порядку після ву­личного бою, як його обстріляно з лісу гарматним вогнем.

Полковник гадав, що йому не вдасться легко вибити ворога з лісу, згід­но з диспозицією, бо треба було б вести атаку з яру, а тому він стратив час на допровадження полку до порядку. Безперечно, він мав повну рацію, але, на мій погляд, піші Запорожці могли б виконати диспозицію, якби не роз­брелися були по містечку після його захоплення замість далі переслідувати ворога. На плечах ворога легко було опанувати вихід із міста й зайняти ліс. Цей ліс міг стати нашим опорним пунктом. Але не судилося, і навпаки - він став місцем концентрації ворожих сил і в деякій мірі вихідним пунктом для його контратаки, яку вже підготовлювала ворожа артилерія.

Як виявилося незабаром, большевики кинули проти Запорозької дивізії сили такі значні, що втримати їх наступ було б однаково не під силу, а завдан­ня виконати демонстраційний наступ з метою притягнути на себе головні сили ворога було виконано блискуче (тому затримання піших Запорожців у Тульчині не відіграло великого значіння, але факт залишається фактом: було зроблено тактичну помилку. Цим не хочу образити хоробрий полк і його до­свідченого в боях командира: не помиляється той, хто нічого не робить).

Отаман Гулий видав наказ залишити місто без бою (не вистарчало сил для його оборони) та зайняти позицію на південь фронтом на захід. Пе­редбачалося, що наша артилерія не дасть можливості ворогові зайняти Тульчин, а повстанці Волинця так зміцнять наші сили, що ми зможемо пе­рейти в контрнаступ, але в напрямку на Журавлівку, забезпечивши своє праве крило: успіх, сполучений із захопленням Вапнярки Київцями, дав би в результаті виконання загального завдання прориву, але не в напрямі на північ, а на захід (приблизно на Могилів).

Повторюю, що Запорожці, згідно із засадами тактики, не знали, що їх завданням було демонструвати.

Штаб знову повернувся до цвинтаря, де Кінно-гірський дивізіон своїми гарматами, кулеметами і кінною сотнею вже біля години здержував воро­га, який дебоширив із лісу.

Незабаром із міста появилась колона пішого полку, яка чомусь просту­вала по шляху на Кирнасівку. Я поїхав до неї й завернув її. Полковник Ду-

218

спомини

бовий пояснив, що колона направлена до Антополя згідно з наказом, пе­реданим якимсь козаком; що це був за козак - я й досі не знаю, але гадаю, що словесний наказ було невірно передано, в чому вже мушу визнати ви­нуватим себе, бо треба було наказ написати, чого я не зробив, покладаючи велику вагу на швидкий вихід з міста.

Полк знову розвернувся й зайняв позицію на висотах на південь від Тульчина, фронтом на захід.

Незабаром підійшли й Чорні запорожці. Полковник Дяченко доповів, що з півночі в напрямі на Тульчин посуваються великі сили ворога, і з пе­редовими їхніми частинами він мав бій. Полк дістав наказ стати в яру, за лівим флангом дивізії.

Близько год. 14 з'явився отаман Нестеренко і доповів, що біля ст. Жу-равлівка його зустріли великі сили ворога й розбили. - Я навіть не знаю, де мої повстанці, - сказав він. Тим часом надійшов отаман Волинець зі своїми повстанцями і став у яру за пішим полком біля великого шляху Тульчин - Кирнасівка. Тоді я ще раз пожалкував, що він не вийшов своєчасно на Нестерварку. Мабуть, це дало б змогу полковнику Дяченкові затриматись на північ від Тульчина і ми були б повними господарями в околиці, займаючи всі командні висоти.

З лісу ворог не показувався, стриманий нашим гарматним і кулемет­ним вогнем; все було готове до наступу, але отаман Гулий ще не рішався, бо не мав ніяких відомостей про хід бою під Вапняркою ні від Тютюнника (Київська дивізія), ні зі штабу армії. Я послав туди вже декілька донесень, але ординарці не поверталися.

Близько год. 16 ворог відкрив сильний вогонь із важких гармат від пів­ночі; ми почали зазнавати втрат. Боротись із міцною артилерією ворога своїми 4-ма гарматами ми не могли, шанцевого інструменту, щоб закріпи­тися на своїх позиціях, не мали, а тому прийшлося відходити.

Отаман Гулий, видавши наказ про відступ, поїхав до Волинця, спра­ведливо чекаючи удару ворога на наші крила й бажаючи бути на загро-

женому пункті.

Залишившись за нього на його місці (командира дивізії), я дав наказ Чорному полкові вислати міцний пост із кулеметами на схід до Білоусівки і зайняти ліс, бо передбачав можливість переслідування нас ворогом. За пра­ве крило я був спокійний, бо там був отаман Гулий; завжди в найнебезпеч-ніших місцях, герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо біля нього. Тепер він був на правому крилі, а тому я звернув свою увагу на ліве крило. Діставши донесення, що Чорні вже вирушили до лісу, я зарядив відхід Кінно-гірського дивізіону на рисях із займаної позиції за ліс, де знову належало стати на позицію. Диві-

219

спомини

зіон знявся без втрат, але пішому полкові прийшлось відходити під таким вогнем, що всякий порядок було загублено.

Саме тоді, коли я під'їхав до Чорних запорожців, ворог почав міцно об­стрілювати ліс. Луна від вибухів зміцнювала гук. У цей час біля лісу опинив­ся загін повстанців з Бершаді, який підійшов з тилу. Йому я наказав зайняти позицію біля Білоусівських хуторів, а пішому полкові відходити до Федорівки. Тут же, в лісі, опинилися всі величезні обози дивізії, що в паніці поривалися тікати з Кирнасівки кудись на захід. Вдалося привести їх до порядку й на­правити теж до Федорівки. Нарешті ліс звільнився від пішого полку й обозів. Кінно-гірський дивізіон я теж спрямував у Федорівну, незабаром зняв і бер-шадських повстанців, залишивши в лісі, в ар'єргарді, Чорних запорожців, з якими й сам залишився. Стрільна ворожої артилерії вибухали десь наліво. Незабаром, коли все в лісі заспокоїлося, і тільки артилерія нас непокоїла, приїхали отаман Гулий і зв'язковий старшина з Київської дивізії. Виявило­ся, що отаман Тютюнник ще не розпочав рішучої атаки на Вапнярку, а тим часом уже наближався вечір. Тоді вирішено зібрати дивізію до Федорівки. Отаман Гулий зараз по приїзді до цього села виїхав у штаб армії.

Ситуація була критична: Запорожці були втомлені боєм, Київці і Во­линці ще до цього часу успіху не мали, ворог великими силами, знятими із фронту, загрожував нам з півночі. Навіть якби поляки перейшли в наступ і примусили большевиків до відходу, то нас би змели большевицькі маси.

Завдання мінялося: треба було не робити вже прориву ворожого фрон­ту, а шукати можливості зійти з тилових шляхів ворога. Так само зрозумів ситуацію і штаб армії, а тому вже близько 22-ї години дивізія дістала на­каз рушити на Шарапанівку і прориватися просто на захід. Київська дивізія вночі мусіла рішучо атакувати ст. Вапнярка, а Волинська - ст. Крижопіль. Вирядження штабом армії сотника [Семена] Лощенка як зв'язок до поля­ків було завчасне, - він сидів у нас у штабі і песимістично дивився на май­бутнє. Мені теж було нерадісно в цей вечір так гарно початого дня. А все ж непереломна воля отамана М. Омеляновича-Павленка зуміла, як завжди, вивести армію навіть і з цієї, здавалося, безвихідної критичної ситуації.

Близько 1-ї години, в ясну місячну ніч, дивізія, виділивши Запорозький кінний полк в армійський резерв, вирушила на Шарапанівку й прибула туди вдосвіта 3 травня. Так закінчився перший день бою. В той час як Запорожці провадили бої під Тульчином, Київська дивізія чомусь не рішалась атакувати ст. Вапнярку, але ще 2 травня 3-й кінний полк було вислано на ріг лісу, що на південь від села Крижопіль (все, що стосується дій Київської дивізії і 3-го Кін­ного полку, подаю зі слів полковника Олександра Вишнівського. -М.К.).

Близько полудня 2 травня, себто коли Тульчин взяли Запорожці, почав­ся відхід большевицьких обозів з півночі; частина цих обозів потрапила до

спомини

рук 3-го кінного полку. В ніч із 2 на 3 травня Київська дивізія (отаман Тю­тюнник) з боєм захопила ст. Вапнярку, там до її рук дісталося величезне майно й, здається, ешелон штабу 14-ї совєтської дивізії. Не затримуючись на станції, дивізія перейшла залізницю і, виславши відділ на с. Кислич­ку (мабуть, як бічний загін), маршувала на с. Антопіль, де ночував з 2 на З травня кінний полк. З травня, вранці, цей полк зробив напад на больше-вицький обоз, що проходив через с. Марківку.

Тим часом Запорозька дивізія пройшла с. Шарапанівку й наближалася до залізниці Вапнярка - Бірзула (тепер м. Котовськ. - Ред.). Там вона че­рез помилку мала сутичку з Наддніпрянською сотнею (сотника Євсієва) Галицької кінної бригади, при якій перебував командувач армії зі шта­бом. Після короткої перестрілки сотня продовжувала рух на захід, а диві­зія перейшла залізницю і без сутички з ворогом дійшла до м. Княжопіль. Тепер, на підставі оповідань [під]полковника [Андріана] Марущенка-[Богданівського], постараюсь описати діяльність Волинської дивізії.