Соломія ІСЬКІВ, Козацьке стрілецьке братство

333

НАРИСИ

НАРИСИ

 

Книга Монкевича "Слідами новітніх запорожців..." - про славу україн­ської зброї, а якщо конкретніше - про звитяжний шлях Війська Запорозь­кого нової доби від Сарн на Волині до Харкова - через Житомир, Київ, Луб­ни, Ромодан, Полтаву, а потім на Крим і звільнення його від більшовиків. Важливо, що Борис Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.

Борис Монкевич народився 25 березня 1896 р. в с. Баговиці Кам'янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степано­вича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). До 1910 року жив у Кам'янці-Подільському, а потім переїхав до свого дядька в Оде­су. 1915 року закінчив там реальну школу, а наступного року - Одеську військову школу. В 1916 - 1917 рр. прапорщик Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни.

"(У) 1917 році після революції, - стверджував він у своєму "Списі жит­тя", - (я) перейшов на службу в Українську Армію і прийняв діяльну участь в її організації". Був старшиною першого полку української армії - 1-го ко­зацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

Борис Монкевич - учасник оборони Києва в січні 1918 року, зокрема і відомого бою під Кругами...

Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, хорун­жий Монкевич не покинув служби в Українському війську.

Подальша його доля пов'язана з 4-м Запорозьким ім. гетьмана Богда­на Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, весь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника. Взяв він участь і в Першому зимовому поході Армії УНР по тилах Добро­вольчої та Красної армії (грудень 1919 - травень 1920).

У листопаді 1920 р. Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі пере­бував і сотник (згодом видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР "На хвилях життя". Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів цього часопису.

1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на мате­матичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектур­ному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді за­порожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягну­ло до своїх.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехо-Словаччина) відкрилась Україн­ська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. У червні 1924 р. він звер-

тається до керівництва академії із проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо "Особисту справу Бориса Монкевича" почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року...

У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів. Перша відома його публікація з'явилась у "Календарі Червоної Калини на 1923 р.". Назива­лась вона "Крути: з давно пережитого". Наступні, відомі мені, публікації виходять вже 1927 року в журналі "Табор", що видавався у Варшаві, - "Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)" та "Піонери Українсько­го війська". 1928 року у Львові виходить його надзвичайно цінна кни­га "Слідами новітніх запорожців...". У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, у яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фо­тографії, опубліковані в додатках, зокрема "Короткий список старшин запорожців" та "Список лицарів Залізного хреста" (який ми публікує­мо в цій книзі).

Наступного, 1929, року у Львові Борис Монкевич видає нову свою книгу - "Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних За­порожців" (значну її частину в 1950-х роках з дозволу автора використав Петро Дяченко у своїх спогадах "Чорні запорожці").

Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: "Бій під Кругами", "Де­що про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.", "Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)", "Слідами новітніх запорож­ців: Запорозький корпус. 1918 р.", "Організація регулярної армії Україн­ської Держави 1918 р.", "Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)", "З останніх днів боротьби".

Запитаймо себе: а що ми читали з цих публікацій?..

Отак ми знаємо історію Визвольних змагань свого народу...

У передмові видавництва до другого видання споминів "Слідами но­вітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" (Нью-Йорк: Т-во запорож­ців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: "Шалений гін то­гочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Вій­сько і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий... Провід боявся проявів козацького духу, жахався україн­ських "Наполеонів", Гетьманів і не перебирав... засобами, щоб тільки за­безпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плен­тався (він) у хвості за гаслами однодумців - нових володарів упавшої ро­сійської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями... Це була трагедія народу, котрого

 

334

НАРИСИ

пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціо­нальної ріки..."

Борис Монкевич написав ще і другу частину своїх спогадів про видат­ного українського воєначальника під назвою "Боротьба Болбочана за Лі­вобережжя. Смерть полковника Болбочана". Та, як виглядає, не знайшло­ся видавця. І цей рукопис, напевно, втрачений. Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам'ять нашого народу не перери­валася.

Пам'ятаймо його - і за кров пролиту в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нас пам'ять про полковника Болбочана та його славних запо­рожців.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. - Варшава, 1937. - Збірник 7. - С. 104 А.

Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20 -30-х рр. XX ст. у Польщі. - С. 75.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. -Нью-Йорк, 1956. - С. 4 - 5.

Українська революція і державність (1917 - 1920 рр.). - Київ, 2001. -С. 342, 351, 364, 365, 441, 444, 523, 541.

Особиста справа Бориса Монкевича. ІДДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1584, арк. 1-8.

На світлині - Борис МОНКЕВИЧ. Копія.

Олександр Шаруда, бунчужний Чорних

Олександр Шаруда народився 1901 року в с. Шишаках на Полтавщині у старокозацькій родині. Ще малим любив слухати оповідання дідуся про походи козаків на турків і ляхів. Ці розповіді закарбувалися в його пам'яті, напевно, й викликали бажання самому стати, як виросте, козаком, захис­ником Батьківщини. Мрії ці дуже швидко здійснились...

Миргородську гімназію Сашко не закінчив її, бо п'ятнадцятилітнім хлопцем утік на фронт. 1916 року, потайки від батьків, переповнений ба­жання боротися з німцями, вирушив до Петрограда. Військову службу по­чав на Балтійському флоті та згодом перейшов до одного з петроградських полків, у складі якого в лютому 1917 р. став учасником революції.

Повернувшись у рідні Шишаки, Сашко взявся за просвітянську роботу. Допомагав і дядькові Юстиму організовувати Вільне козацтво. А коли на­прикінці березня 1918 року до його села несподівано завітав Богданівськии курінь, Сашко вирішив стати до його лав, ще й товаришів намовив. На цей раз родину про своє рішення сповістив. Батько відповів:

- Якщо йдещ за нашу справу, то благословляю. Якщо ж, не дай Боже, підеш проти свого народу, то забудь, що в тебе був батько.

337

НАРИСИ

"Батько поклав на мене хрест, а мама повісила на шию маленьку іко­ну Божої Матері, - згадував Олександр Шаруда. - То була остання моя роз­мова з ним і останнє побачення. Його заповіт я все життя зберігав у серці і ніколи, навіть при найтяжчих обставинах, не забував і не забуду до кін­ця мого життя".

Так сімнадцятилітній хлопець став козаком-богданівцем. Разом з ним пішов до війська й дядько Юстим. їхня частина вирушила на Полтаву. Ви­бивши з неї більшовиків, стали на переформування, адже командир Запо­розької дивізії Зураб Натієв віддав наказ розгорнути Богданівський курінь у 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. "Цим усунено несправедливе становище Українського Уряду до цього полку, якого Уряд не хотів ніяк реставрувати".

Несподівано дядько Юстим, який приглядав за небожем, отримав окре­ме завдання від командира і мусив повертатися для його виконання додо­му. Прощаючись, сказав:

- Можливо, Сашко, нам не доведеться зустрінутися на цьому світі. Ідеш на святе діло, благословляю тебе. Стій твердо, борися проти всіх, хто посягне на нашу дорогу Батьківщину. Пам'ятай, що ти син України і нащадок козаків, які клали голови за свої землі, народ і права. Бережи себе, будь розважний, а коли зайде потреба, то зложи свою голову за праве діло...

Голову за правеє діло поклав сам Юстим - він загинув від ворожої кулі в 1920-х роках...

Тепло попрощавшись, глянули один на одного востаннє та й розійшли­ся навіки. Юнак залишився без родинної опіки. З квітня він у складі кінно­го відділу Богданівського полку через Іскрівку, Кочубеївку і Диканьку по­прямував на Харків. Полк перебував у резерві і з огляду на успішну акцію передових сил не потребував брати в ній участі - "не вигружався з вагонів аж до самого Харкова".

Під Білгородом, що на кордоні України і Росії, богданівці зустрілися з кінною сотнею 2-го Запорозького полку, що, як і вони, входила до складу Запорозької дивізії Зураба Натієва. Серед козацтва сотні Сашко зустрів гім­назійних товаришів. Вони й підбили його перейти до їхньої частини. Разом із друзями Шаруда охороняв кордони Української Держави.

Напередодні присяги на вірність гетьманові та Українській Державі, яка мала відбутися в Харкові, поручник Петро Дяченко з 2-ї чоти кінної сотні та його помічник Дубина скликали на станції мітинг. Петро Дяченко за­кликав козаків не присягати гетьманові. Майже 200 вояків, у тому числі й Олександр Шаруда, підтримали поручника Дяченка. "У той час пригадав я слова дядька Юстима і подякував Богові, що направив мене на добрий шлях", - зазначав Олександр Шаруда.

НАРИСИ

Попри це, бунтівників з армії не виставили. Петро Дяченко, Іван Ду­бина, Олександр Шаруда та інші продовжували захищати кордони нашої держави.

Після антигетьманського перевороту, в січні 1919 р., кінну сотню Римського-Корсакова було розгорнено в Окремий кінний партизанський дивізіон ім. Петра Болбочана, а тоді і в полк. Через хворобу його командира Римського-Корсакова Петро Болбочан доручив полк Петрові Дяченку.

Після того як 22 січня Омелян Волох з наказу Петлюри арештував Пет­ра Болбочана, багато старшин уже не вірили в успіх української справи, дехто з них покинув українське військо і помандрував на Дон шукати долі в Добровольчій армії. Одним з них був і Римський-Корсаків. Про це у своїх споминах пише Петро Дяченко.

Бунчужний Олександр Шаруда теж написав спогади про свою участь у Визвольній війні, але їх досі не опубліковано, окрім маленького уривка в журналі "Дороговказ". Навіть невідомо, чи збереглися вони. Завдяки Ларіо-ну Липовецькому знаємо лише, що Олександр Шаруда побував у денікін-ському полоні, а тоді ще й у полоні у Волоха. Випало полтавцеві ще й вда­вати із себе червоноармійця в Таращанській дивізії. Та невдовзі він таки потрапив до своїх, у лави загону подільського отамана Ананія Волинця...

Після поразки Визвольних змагань юний ветеран опинився в Польщі, у вадовицькому таборі для інтернованих, звідки втік до Чехо-Словаччини, де проживав до початку Другої світової війни. Очевидно, на той час він вже був членом ОУН, бо виконував "різні функції з доручення Проводу ОУН". Був арештований гестапо, але врешті вийшов на волю. Наприкінці війни, напередодні приходу Красної армії, вирушив на захід. Опинився аж у Ка­наді, в Торонто. Тут став членом ветеранської організації - Союзу бувших українських вояків, - дисциплінованим, активним і жертовним, як зазна­чали друзі.

За вірну службу Україні еміграційний уряд нагородив бунчужного Олек­сандра Шаруду Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом.

Зустріч Нового 1970 року була останньою у його житті. Вже 17 січня 5-та станиця Союзу бувших українських вояків відпровадила тіло товари­ша на вічний спочинок. Поховали його з вояцькими почестями.

Над могилою, вкритою вінками і квітами, прощальне слово виголо­сив голова Генеральної управи СБУВ підполковник Ларіон Липовецький. "У житті часто буває так, - промовив він, - що довгими роками живемо спільним громадським життям, належимо до одної організації, працюємо для одної ідеї, а один одного не знаємо. Так, як це було колись на фронті: не питали побратима, якої він віри, яких він поглядів, бо на це не було ні часу, ні потреби, бо одному Богові молилися і одного спільного ворога ма-

 

338

339

НАРИСИ

ли перед собою. Якби покійний побратим О. Шаруда не залишив по собі свій широкий і вартісний життєпис, який нам було передано вже після йо­го смерти, то залишився б він у нашій пам'яті як прикладний, активний і жертовний побратим, забираючи із собою в могилу незнане нам своє ба­гате, тяжке і високоідейне минуле. Над свіжою могилою св. пам. О. Шару­ди низько хилимо наші чола".

Виконуючи обов'язок перед покійним товаришем, побратими поміс­тили в журналі "Дороговказ" "перший уривок із спогадів про його тяжкий вояцький шлях". Сподівалися продовжити публікацію, та наміри лишили­ся намірами.

Яка доля рукопису? Мабуть, лежить, покрившись шаром пилу, в родин­ному архіві чи архіві журналу "Дороговказ", який давно вже припинив своє існування. Як знайти ці цінні спогади бунчужного Армії УНР?

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Дороговказ: орган вояцької думки і чину. - Торонто, 1966. - Січень -березень. - Ч. 9 (28). - С. 27.

Л-кий І. (Липовецький І.) Бунчужний Олександер Шаруда//Дорогов­каз: орган вояцької думки і чину. - Торонто, 1970. - Січень - березень. -Ч. 27(46). -С. 20 -21.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. -Нью-Йорк, 1956. - С. 70.

Шаруда О. Від богданівців до Чорних запорожців (уривок із життє­пису) //Дороговказ: орган вояцької думки і чину. -Торонто, 1970. - Сі­чень - березень. - Ч. 27 (46). - С. 8.

На світлині - Олександр ШАРУДА. Копія.

"Гриць не боявся смерті"

Гортаючи справи архіву Української господарської академії в м. Подєбра-дах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ло-мацького "Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії".

Цей "Вспомин..." є хвилюючою розповіддю про героїчне життя хорунжого 3-ї ("Богданівської", або "Богдано-Дорошенківської") сотні полку Чорних за­порожців Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось уривок цієї розповіді:

"...Гриць не боявся смерти.

- Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? - говорив він.

І дійсно він готовий був на смерть щохвилини.

До неї був готовий уже давно.

Зараз по закінченню гімназії у своїм ріднім місті Лозовій на Катеринослав­щині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чут­ким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою "ворога" - того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.

341

НАРИСИ

Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах...

Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?..

"Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров", - вирішив він...

Не довго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в'язниця наро­дів, прокинулася з 300-літньої неволі й Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шку­ру. "І полилася сторіками кров у синє море" дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси..."

Останній бій Гриць Хмеленко прийняв у Галичині 4 вересня 1920 р. під Ме-духою, родинним селом сотника УСС Дмитра Вітовського.

"Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову на­бігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав відпо­відні розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою. А поле ревіло, як пекло.

Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі - холодні хвилі Дністра.

- Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, - крикнув Гриць, виско­
чивши вперед куреня.

Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало "Слава!", і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети... Не витримали москалі цього раптово­го переходу від відступу до атаки і покотились назад.

- Слава! Слава! - кричав Гриць, біжучи попереду. - Тікають... тіка...

Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього сло­ва, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало до­рогого життя для України, воно було віддано за перемогу...

Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, відби­валися кроки по камінню його вулиць сотня Богдано-Дорошенківців, що при­йшла віддати останню шану своєму батькові і провадити його до місця вічного спочинку. Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та по­важав, і запалила в них жагу помсти за його кров. Прийняла українська земля свій дорогий скарб та заховала його глибоко в своїх грудях".

Хто ж він, автор цієї зворушливої розповіді про Гриця Хмеленка?

НАРИСИ

Народився Максим Ломацький 11 серпня 1896 р. в м. Барі Могилівського повіту на Поділлі в родині Івана та Марії Ломацьких. Закінчив початкову шко­лу ім. О. Пушкіна в Барі та 7 класів Барського реального училища (в 1916 ро­ці). Тоді ж поступив на хімічний відділ Варшавського політехнічного інституту, звідки в жовтні 1916 року його призвали до російського війська, відправивши до школи прапорщиків. По її закінченні призначили в 468-й піший Наримськии полк. На Південно-Західному фронті пробув до січня 1918 року.

Після демобілізації з російської армії зголосився до армії української: у бе­резні 1918 р. вступив до Київської інструкторської школи старшин, яку закінчив у квітні того ж року. Призначений служити в 10-й Проскурівський полк,

"У листопаді 1918 р., - писав Максим Ломацький у своєму "Життєписі", -[я] вступив по власному бажанню в 1 п. Січових Стрільців, де пробув до лис­топада 1919 року, приймаючи участь в боротьбі з москалями за визволення

України".

З лав української армії Максим вибув через тиф. Товариші, відступа­ючи, залишили його у шпиталі. Лікувався він аж до наступу "польсько-українських військ". "У травні 1920 року, - пише Максим далі, - [я] знову вступив в армію У.Н.Р. до Богданівського куреня 1-ї Запорозької дивізії, в складі якої приймав участь во всіх походах та бійках з москалями, і по відвороті армій У.Н.Р. інтернован[ий] Польською владою в листопаді 1920 року..."

8 березня 1922 р. Департамент політичної інформації Міністерства вну­трішніх справ уряду УНР видав посвідчення сотнику Максиму Ломацькому в тому, що він "за час служби в Українській Армії... і понині нічим компромету­ючим себе не заплямував і до союзників Української Народної Республіки від­носився лояльно".

Бажаючи продовжити навчання у вищих школах за кордоном, сотник Мак­сим Ломацький 1922 року звільняється зі служби в Українській армії у безтер­мінову відпустку.

1 квітня 1923 р. він просить зарахувати його студентом на агрономічний відділ агрономічно-лісового факультету Української господарської академії...

Скінчив її 4 травня 1928 року: дипломну працю виконав "дуже добре", а "дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим". І виїхав у Словаччину, де пра­цював у державній установі.

Впроваджував меліоративні проекти, будував дамби. Брав участь у житті

української еміграції...

Помер у травні 1943 року від сухот.

Нехай пам'ять про чорношличника Гриця Хмеленка та його побратима Мак­сима Ломацького назавжди залишиться в наших серцях.

Роман КОВАЛЬ

342

НАРИСИ

Джерела

Особиста справа студента агрономічно-лісового відділу Максима Ло-мацького. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1424, арк. 1 - 22.

Ломацький М. Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куріня 1-ї Запорожської дивізії. ЦДАВОВУ, ф. 3795, оп. 5, спр. 99, арк. 1-7.

На світлині - похорон хорунжого полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка. Командарм Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО (з рукою на перев'язі), Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії (у центрі) та священик полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Павло ПАЩЕВ-СЬКИЙ Стримає хрест). Станіславів, 6 вересня 1920 р. Копія.

Свято на колоцвинтарній вулиці

Вересень 1920 року. "Війська наші щасливо посувались вперед, лишаю­чи позад себе великі простори, - згадував козак українського війська Дми­тро Ігнатенко. - Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів [ми] не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.

Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше теп­ла і взагалі піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршува-ло військо.

Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше [пробитися] вперед і вперед - до самого сер­ця Вкраїни... Ось і Збруч... Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій".

Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож не поспішаючи пере­йшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда¹. Щоправда, декілька

НАРИСИ

хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво фор­сувало річку.

Обидві частини Тарноруди ще недавно з'єднував дерев'яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.

Спочинок! Лише інженерна частина під проводом командира Запорозь­кої дивізії Андрія Гулого-Гуленка мусила братися за сокири - хочеш не хо­чеш, а відбудувати міст для переходу головних сил треба.

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він не­спокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з'явилось кілька вершників - більшо­вицька розвідка. Що вони хочуть?!

Відповідь прийшла швидко - з-за гори несподівано виринула довжелез­на більшовицька лава. Рухалась тихо. Червоних було так багато, що сама думка про бій із ними в полі здавалась недоречною. Треба відступити за річку. А місток ще не закінчено.

Оборонці Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посува­лися вперед, півколом оточуючи містечко.

Запорожці відступали до містка, який гарячково намагалася добудувати інженерна частина. Ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир - полковник Микола Гавришко.

- Назад шляху нема! - закричав він. - Так вперед, у контратаку! Дати
шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повер­нулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

-Слава!

- Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! - підхопили інші й рвучко кинулись уперед.
Червоні в цей час вже були за 60 - 80 кроків від кремезного муру, який

обгороджував цвинтар, що лежав на околиці містечка.

Опанування муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, виска­кували з грудей.

Ще крок... два - і цвинтарний мур стає українською оборонною лі­нією.

Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноар-мійців. їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи Чорношличників у поле.

НАРИСИ

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить - і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зри­ваються з місця, а за ними ~ і червона лава.

- Сла-ва-а-а! - заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку

зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

А із села вже як шуліки летіли Чорні...

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшо­вики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було відправлено в запілля -на правий берег Збруча.

Роман КОВАЛЬ

¹ Тепер село Волочиського району Хмельницької області.

Біографічна довідка на автора спомину

ІГНАТЕНКО Дмитро Андрійович (25.10.1895, с. Карпилівка Прилуцького пов. Полтавської губ., тепер Срібнянського р-ну Чернігівської обл. - після 20.6.1928). Козак Армії УНР, інженер-лісівник.

Народився в сім'ї хліборобів. Закінчив сільську початкову школу (1906) та вищу початкову чотирикласну. Від більшовицької мобілізації ухилився, а від денікінської врятуватися не вдалося. З відділом генерала Миколи Бредо-ва потрапив до польських таборів (Щипйорно), де вступив до українського збірного відділу та перевівся до Ланцута. Учасник боїв проти більшовиків (1920). Того ж року знову інтернований поляками. В липні 1922 р. втік із табору до Чехо-Словаччини. 1923 року закінчив матуральні курси при УГА, а 1928 року - Українську господарську академію. Спогад "Вересень року 1920" написав на початку 1920-х років.

Джерела

Ігнатенко Д. Вересень року 1920. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5,

спр. 78, арк. 585 - 589.

Особова справа студента Дмитра Ігнатенка. ЦДАВО України, ф. 3795 с,

оп. 1, спр. 1145, арк. 15,15 зв.

На світлині - Роман КОВАЛЬ на колоцвинтарній вулиці. Село Тарноруда, Липень 2007 року. Фотографія Романа Беднарчика.

346

І

Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців

1966 року в Чикаґо вийшла книга хорунжого полку Чорних запорож­ців Юрія Артюшенка - "Події і Люди на моєму шляху боротьби за держа­ву. 1917 - 1966". У червні він вислав книгу кубанцеві Василеві Проході, з яким колись навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Зробив і дарчий напис: "В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу".

Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав "пропагандивно-агітаційними".

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся писати рецензію. "Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстан­ців, - писав він. - Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займа­лись словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували і... втрачали. Чому? Бо із правдивого шляху, який указала інтуїція національного про­будження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917 - 1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чи­ну та стратегічне почуття... Весь визвольний рух відбувався з індивідуаль­ної ініціативи його учасників... При цьому виявлялись надзвичайна від­важність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межа­ми болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але

НАРИСИ

лише тимчасово, бо не були об'єднані у своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації".

Не сказав Василь Прохода, чи був той "розумний провід, який сам підпо­рядкувався б національно-державній традиції". І що робити, коли цей запа­морочений чужими вченнями "провід" від початку боровся з українськими збройними формаціями, які творилися "знизу" на основі національної тра­диції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Петра Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, і полк Чорних запорожців Пе­тра Дяченка. Всі вони постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися...

Руйнівна політика "проводу ворохобників" і призвела до руйнації україн­ського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Бол­бочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко...

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в се­лі Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у ро­сійській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став со­ратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську со­тню в Житомирі. В 1918 -1919 роках воював у Запорозькій дивізії, але піс­ля арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: "На тлі козацької героїчної ду­ховності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі... той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі по­встанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінли­вим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не тво­рили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі тради­ції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела". Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

До армії Юрко все ж повернувся, разом з нею й опинився в неволі в Ка-ліші. Неспокійна натура козака-повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з Українською військовою органі­зацією, яка боролась проти поляків, що зрадили союзників-українців, за-

 

348

349

НАРИСИ

садивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші за­вдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті зробив дуже прикрий вчинок: він завдав об­рази заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, сенатору Україн­ської Держави, - давши ляща. На сторінках книги спогадів Артюшенко, зро­зуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках газети "Народна воля" написав, що УВО є "організацією провокаторів".

Василь Прохода в рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що прово­катори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає "більшо­вицького агента" Леоніда Костаріва та "польського агента" Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода й на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.

1925 року Артюшенко разом з Миколою Сціборським та іншими одно­думцями організували в Подєбрадах Легію українських націоналістів. Ко­ли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: "Слава Україні!" - "Козакам слава!". Пропозицію товариство прийняло, але з уточ­ненням - відповідати треба було: "Героям слава!"

І до ЛУНу Прохода ставився з упередженням, бо "подєбрадські націо­налісти" стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демокра­том із соціалістичними поглядами - хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Украї­ну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну дик­татуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..

У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяль­ністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР "набували нової зброї -знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим". Поки був живий Пет­люра, всі вони "вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпуст­ці..." Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товари­ства колишніх вояків Армії УНР.

1929 року у Відні відбувся Перший конгрес (установчий) ОУН, одним із фундаторів якої стала Легія українських націоналістів. Так Артюшенко став членом Організації українських націоналістів... 1934 року на вимогу польської влади уряд Чехо-Словаччини відмовив йому у праві проживання. Розпочалися мандрівки по світу в пошуках сталого притулку. Побував він

НАРИСИ

у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії, знову в Німеччи­ні, де 1937 року нарешті вдалося легалізуватися. Тут активно включився в роботу Українського національного об'єднання, до якого належав і Василь Прохода. Артюшенко став членом Головної управи, а тоді й заступником голови УНО Тимоша Омельченка. У 1937 - 1940 роках редагував "Україн­ський вісник".

1950 року Артюшенко переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював із різними українськими виданнями ("Самостійна Україна", "Українське слово", "Новий шлях", "Свобода" та "Наш клич"). 1966 року вийшли його спогади "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917 -1966". У них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна бороть­ба, попри несприятливі обставини і "низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас", започаткувала "нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину".

Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що "перед старими кадрами Ук