Фінансування суб’єктів підприємництва за рахунок зовнішніх джерел

1. Характеристика та класифікація зовнішніх джерел формування фінансових ресурсів підприємств.

2. Додаткова емісія акцій та облігацій.

3. Банківські кредити.

4. Комерційні кредити.

5. Франчайзинг.

6. Форфейтинг.

7. Методи стягнення відсотків за кредит.

8. Моніторинг платоспроможності підприємств.

 

1. У процесі діяльності суб’єкти підприємництва окрім джерел внутрішнього фінансування, до яких віднесено нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування, строкові та поточні депозити мобілізовані внутрішні резерви використовують такі зовнішні джерела формування фінансових ресурсів:

a. інвестиційні внески у статутний капітал;

b. бюджетні кошти, направлені на цільове інвестування у вигляді дотацій, грантів чи дольової участі;

c. кошти комерційних структур, надані безкоштовно на цільове інвестування);

d. додаткова емісія акцій;

e. емісія облігацій;

f. кредити банків та інших фінансових установ;

g. цільовий державний кредит;

h. лізинг;

i. франчайзинг;

j. одержані аванси від клієнтів.

Виникає потреба підприємств у зовнішньому фінансуванні через різницю у величині та термінах відшкодування капіталу, авансованого у виробництво, а також у зв'язку з одночасними інвестиціями для розширення виробничого процесу.

Можливості використання інструментів зовнішнього фінансування залежать від організаційної форми, правових обмежень і рівня доступу суб’єкта підприємництва до ринку капіталів, зокрема:

– публічні акціонерні товариства можуть залучати кошти через емісію акцій та облігацій;

– товариства з обмеженою відповідальністю можуть залучати кошти лише через вклади (внески) учасників та емісію облігацій;

– партнерства та приватні підприємства не залучають кошти через емісію облігацій чи акцій.

Отримані із зовнішніх джерел фінансові ресурси поділено на позикові та залучені. Різниця між залученими та позиковими коштами в основному у їх термінах користування та можливості повернення. Так, до залучених джерел фінансування відносять кошти, надані на постійній основі, по яким може здійснюватися виплата власникам цих ресурсів доходу у вигляді дивідендів чи процентів і які можуть практично не повертатись власникам. Згідно таких ознак до їх складу входять додаткова емісія акцій, додаткові внески (паї) у статутний капітал, цільове державне чи комерційне фінансування на безповоротній та безкоштовній основі. А під позиковими фінансовими ресурсами розуміють грошові кошти, отримані в позику на визначений термін і підлягають поверненню з виплатою відсотків, тому вони включають: кошти, отримані від випуску облігацій, інших боргових зобов’язань, а також кредити банків, інших фінансово-кредитних установ, держави.

2. Більшість промислових підприємств в Україні, запозичені фінансові ресурси формують, насамперед, за рахунок банківських кредитів, рідше – облігаційних позик. Емісія пайових цінних паперів використовується лише за відсутності загрози ворожого поглинання. Такі дії характеризують практику більшості західних корпорацій, які дотримуються наступної ієрархії джерел у корпоративному фінансуванні: нерозподілений прибуток, боргові інструменти, конвертовані цінні папери, звичайні акції.

Основним цивілізованим механізмом залучення ресурсів із зовнішніх джерел в країнах із розвиненою ринковою економікою є публічна пропозиція продажу акцій на біржі. Формування фінансових ресурсів більшості акціонерних товариств в Україні за рахунок емісії акцій ускладнено дією таких чинників:

- відсутністю розвиненого і ліквідного фондового ринку, який би забезпечував як первинний, так і вторинний продаж цінних паперів;

- відсутністю на ринку власне ринкових акцій, переважанням так званих "умовно-ринкових" цінних паперів;

- обмеженістю вільних коштів у суб'єктів національної економіки для їхнього інвестування в акції товариств;

- підвищеними інвестиційними та податковими ризиками у зв'язку із економічною, політичною нестабільністю в суспільстві;

- недовірою значної частини населення до акцій як однієї з форм вигідного розміщення вільних коштів з метою отримання прибутку;

- нерозвиненістю інфраструктури фондового ринку, зокрема, відсутністю ефективно діючого інституту андеррайтерів, що забезпечують розміщення випуску акцій на ринку на професійній основі.

Оцінка доцільності використання емісії акцій, як способу фінансування потребує урахування таких двох його наслідків: можливе зменшення ступеня контролю над діяльністю певного підприємства теперішніми його акціонерами після здійснення ними додаткової емісії звичайних акцій; можлива зміна дохідності звичайних акцій певного підприємства (тобто величини доходу за вирахуванням податків, що припадає на одну акцію) після здійснення їх додаткового випуску.

Ступінь урахування теперішніми акціонерами підприємства під час планування ними додаткової емісії звичайних акцій першого із названих наслідків такої емісії практично не піддається кількісній оцінці, оскільки цей ступінь визначається, передусім, суб'єктивними факторами, що зумовлюють вибір теперішніми акціонерами фінансово-інвестиційної стратегії за рівнем залежності від зовнішніх джерел фінансування.

Якщо ж розглядати другий із названих вище наслідків емісійної діяльності щодо випуску підприємством додаткового обсягу звичайних акцій, то його кількісна оцінка повинна передбачати, насамперед, розрахунок прогнозованої величини емісійної премії, яку отримають теперішні акціонери підприємства внаслідок емісії ними певного додаткового обсягу звичайних акцій. При цьому, якщо ця величина є додатною, то можна вважати таку емісію доцільною. І навпаки, якщо розрахункове значення емісійної премії є від'ємним, то здійснювати випуск додаткових акцій недоцільно.

Загалом, емісійна премія може бути двох видів, а саме: одноразова та ануїтетна. У першому випадку підприємство-емітент здійснює випуск акцій так, щоб відразу отримати усю різницю між вартістю реалізованих акцій та вартістю майна, для придбання якого було проведено цю емісію. У другому випадку емісія акцій здійснюється так, щоб ця різниця розподілялась протягом деякого (можливо, необмеженого) проміжку часу.

Облігації підприємства розглядаються як класичний інструмент залучення суб’єктами підприємництва позичкового капіталу на довгостроковий період. Випуск облігацій, як правило, розрахований не на якихось конкретних капіталодавців, а на ринок капіталів у цілому.

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску.

Облігації можуть випускатися підприємствами всіх передбачених законом форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні.

Як правило, облігації емітуються крупними АТ чи ТОВ, які мають достатній рівень кредитоспроможності та репутацію для успішного розміщення цінних паперів на ринку. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника. Враховуючи те, що строк, на який розміщуються облігації, становить здебільшого від 5 до 15 років, для спрощення процедури передачі права власності більшість підприємств випускають облігації на пред’явника.

До основних переваг фінансування на основі емісії облігацій можна віднести такі: диверсифікація капіталодавців, зокрема кредиторів; залучення коштів здійснюється на довгостроковий період; податкові переваги, оскільки проценти за облігаціями відносяться на зменшення оподаткованого доходу емітента; порівняно з акціями облігації є менш ризиковим об’єктом вкладення коштів для інвесторів.

Серед найсуттєвіших недоліків цього інструменту фінансування найчастіше наводяться такі: порівняно високий рівень накладних витрат, пов’язаних із випуском облігацій; ризик сплати завищених процентів, передбачених умовами випуску облігацій, у разі зменшення ставок на ринку капіталів; через значну кількість держателів облігацій і широку географію їх знаходження можуть виникнути труднощі ведення переговорів з капіталодавцями у разі необхідності пролонгації строків погашення, неможливість використання малими підприємствами, значні витрати на емісію і розміщення та невисока дохідність в порівнянні з майновими цінними паперами.

Порядок випуску облігацій регламентується “Положенням про порядок випуску облігацій підприємств”, затвердженим Рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Умови випуску і розміщення облігацій підприємств визначається також статутом емітента. Розміщення облігацій на ринку може здійснюватися або безпосередньо емітентом, або з допомогою фінансового посередника. В європейських країнах звичною є ситуація, коли розміщенням облігацій займаються банківські консорціуми, які викуповують усю емісію в емітента за певну винагороду, яка в середньому становить від 2,5 до 4,0 % вартості емісії.

Витрати, пов’язані із залученням коштів на основі емісії облігацій складаються з одноразових накладних витрат і поточних (чи остаточних) виплат доходів за облігаціями. Одноразові накладні витрати становлять у середньому 4 – 7 % вартості емісії і включають: виплату комісійних фінансовому посереднику чи банківському консорціуму; витрати на реєстрацію емісії та опублікування інформації про випуск облігацій; сплату державного мита у розмірі 0,1 % загальної номінальної вартості облігацій, що пропонуються для продажу, за реєстрацію інформації про емісію цінних паперів; витрати на друкування сертифікатів цінних паперів; відшкодування послуг аудиторів; інші витрати.

Враховуючи достатньо високий рівень накладних затрат, пов’язаних з емісією облігацій, вважається що вона є доцільною лише за значного обсягу залучення коштів. У західноєвропейських країнах рекомендується вдаватися до цього інструмента залучення коштів, починаючи з обсягу емісії у 3 млн. євро.

Успішне розміщення облігацій визначають такі основні чинники: наявність і характер публічної інформації про емітента; кредитний рейтинг, присвоєний емітенту рейтинговими агентствами (на міжнародному рівні Moody’s; Standard & Poor’s та ін.); оцінки незалежних фінансових аналітиків.

На міжнародних ринках капіталів ціни на облігації здебільшого формуються за принципом дисконтування майбутнього Сash-flow, тобто майбутні грошові потоки від облігацій (проценти та основна сума) шляхом дисконтування приводяться до теперішньої вартості, на основі чого приймаються рішення про доцільність вкладення коштів у даний вид боргових цінних паперів.

Як і за інших форм залучення позичкового капіталу, під час емісії облігацій може бути передбачено кредитне забезпечення. В економічно розвинутих країнах за кредитного забезпечення при емісії облігацій здебільшого використовують такі інструменти: застава майна, в т. ч. іпотека; гарантії або поручительство; негативні застереження, під якими розуміється договірне зобов’язання емітента не використовувати майно підприємства як кредитне забезпечення на користь інших кредиторів.

 

3. Кредити банків та інших фінансових установ є важливим джерелом фінансування, що відображається в низці переваг, порівняно з іншими позиковими інструментами: гнучка схема фінансування, можливість виграшу на різниці відсоткових ставок, відсутність витрат, пов’язаних з реєстрацією і розміщенням цінних паперів. Недоліками кредитного фінансування є потреба в забезпеченні, наявність ліміту кредитування та можливі високі відсоткові ставки.

Фінансовий кредит – це позичковий капітал, який надається банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами i нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк для цільового використання та під процент.

Основним різновидом фінансових кредитів є банківський кредит,якийнадається суб’єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними з цих умов є: забезпеченість, повернення, строковість, платність і цільова спрямованість.

Головне місце серед кредитних інституцій займають банки. Вони організовують й обслуговують рух позичкового капіталу, забезпечують його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті галузі економіки, де виникає дефіцит коштів. Юридичною основою кредитування підприємств є кредитний договір, що передбачає виникнення певних обов'язків кожної зі сторін (кредитора і позичальника). Одночасно суб'єкти кредитних відносин володіють певними правами та відповідають за дотримання і виконання договірних умов. Об'єктом кредитних відносин є вартість, яку надають у позику з метою отримання прибутку

Банківський кредит є джерелом поповнення короткострокових та довгострокових фінансових ресурсів суб’єктів підприємництва (джерелом забезпечення грошовими ресурсами їх діяльності).Він є формою кредиту, за якою банки надають грошові кошти підприємству в позику. Відповідно, фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал. Основні принципи банківського кредитування такі: раціональності й ефективності банківського кредитування; терміновості; цільової спрямованості кредиту; платності; забезпеченості кредиту.

Завдання банківського кредиту полягають у такому:

· кредит є альтернативним джерелом фінансування науково-технічних проектів;

· кредит потрібний для вирішення довгострокових господарських потреб, таких як оновлення виробничих фондів;

· кредит «згладжує» значні відхилення потреби в оборотних засобах від їхньої фактичної наявності;

· за допомогою кредиту є можливість запровадження нових виробництв і прогресивних технологій у сільському господарстві;

· необхідність у кредитуванні пов’язана з потребою поповнення оборотних коштів.

Кредити, які надають банки, поділяють так:

2. за термінами користування на: короткотермінові - до 1 року; середньотермінові - до 3 років; довготермінові - понад 3 роки;

3. за забезпеченням:забезпечені заставою (застава - це спосіб забезпечення зобов'язання - повернення кредиту і сплати відсотків та пені за угодою); гарантовані (банками, фінансовими ресурсами чи майном третьої особи); з іншим забезпеченням (іпотека; поручительство; страхова угода - поліс; перевідступлення - цесія на користь банку, вимог і рахунків до третьої особи); незабезпечені (бланкові);

4. за ступенем ризику: стандартні кредити (мінімальний ступінь ризику - від 2 до 5%); кредити з підвищеним ризиком: субстандартні кредити зі ступенем ризику в межах 20%, сумнівні - ступінь ризику в межах 50%, безнадійні кредити - ступінь ризику - 100%;

5. за методами надання:у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії (надання позичальникові кредиту протягом певного часу до повної заздалегідь визначеної максимальної величини - ліміту кредитування); гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, зі стягненням комісії за зобов'язання);

6. за термінами погашення:водночас; у розстрочку (поступово); достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника); з регресією платежів; після закінчення обумовленого періоду.

Процес банківського кредитування передбачає такі етапи:

Початковий етап. Розгляд обґрунтованого клопотання клієнта на отримання кредиту за наявності документів, перелік яких залежить від конкретних обставин: бізнес-план; техніко-економічне обґрунтування проекту, що кредитуватимуть; копії контрактів; документи, що підтверджують забезпечення повернення кредиту - договір-застава, гарантійний лист; фінансова звітність.

Другий етап – вивчення кредитоспроможності потенційного позичальника й оцінка ризику за позикою.

Третій етап – складання кредитної угоди, в якій передбачають: мету, суму і термін позики, умови і порядок її надання та погашення, форми забезпечення зобов'язань клієнта за кредитом, процентну ставку, порядок внесення плати за позику, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо надання і погашення кредиту й інші умови кредитування.

Основні питання, на які слід звернути увагу у процесі залучення банківської позики:

1. Попередні переговори з обраним банком: критерії та умови надання кредиту; діапазон процентних ставок; строки та порядок погашення; список документів, які слід подати банку

2. Рішення про доцільність подальших переговорів з банком: оцінка шансів на отримання кредиту; порівняння з умовами надання кредиту, які пропонуються іншими банками

3. Рішення зборів власників щодо залучення банківського кредиту: сума кредиту є значною і якщо це передбачено статутом

4. Підготовка пакету документів у відповідності із переліком банку: перелік документів встановлюється кожним банком індивідуально; формулювання цілей, під які залучається кредит; особливий акцент на бізнес-план та прогноз Cash-flow

5. Передача пакету документів у банк: дата прийняття банком пакету документів є офіційною датою подачі кредитної заявки

6. Відкриття поточного рахунку в банку (якщо такий рахунок відсутній): подається типовий набір документів, необхідних для відкриття рахунку

7. Фінансово-економічна експертиза діяльності підприємства: кредитний експерт може вимагати додаткової інформації: перевірка достовірності отриманих даних на місці: слід створити всі умови для забезпечення кредитного експерта інформацією

8. Узгодження величини процентної ставки та інших параметрів кредиту: інвестор relations; вміння вести переговори

9. Укладення кредитної угоди: у письмовому вигляді; не потребує нотаріального засвідчення

10. Моніторинг та контроль: створення умов для контролю з боку працівників банку цільового використання коштів

До факторів, що стримують розвиток довгострокового банківського кредитування, відносять:

· високі процентні ставки за користування банківським кредитом;

· обмежені обсяги довгострокових пасивів у банківських установах;

· дефіцит необхідних технологій та досвіду ефективного проектного фінансування;

· відсутність надійної системи страхування кредитних ризиків;

· недосконалість механізмів трансформації заощаджень громадян в інвестиції;

· відсутність податкового стимулювання довгострокового кредитування;

· недосконалість законодавчих механізмів у сфері кредитування;

· відсутність достатньої і достовірної інформації про стан підприємств на перспективу та їх здатності до повернення кредиту.

 

4. Комерційний кредит – це форма кредиту, яка характеризує відносини позички між двома суб’єктами підприємництва, що виникають у результаті одержаних авансів у рахунок наступних поставок продукції (робіт, послуг) чи одержання товарів з відстрочкою платежів.

Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Комерційний кредит надається продавцем (виробником) покупцеві (споживачеві) у вигляді відстрочки оплати за продані товари (виконані товари, надані послуги).

Ці кредити принципово відрізняються від банківських, оскільки кредитором є комерційні партнери підприємства.

Характерною рисою комерційного кредиту є те, що він здійснюєть ся підприємствами за їхнім власним розсудом і не підпорядковується банківській системі. При комерційному кредиті суб’єкти кредитних відносин регулюють свої господарські зв’язки і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів – зобов’язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін. Вексель є фінансовим інструментом комерційного кредиту.

Мета комерційного кредиту – прискорити реалізацію товарів в умовах тимчасової нестачі грошових коштів у покупців. Продаж (реалізація) продукції на ринку – один із найважливіших етапів відтворювального процесу. Привабливість комерційного кредиту полягає в тому, що продавець (виробник) отримує можливість продавати свій товар, навіть за несприятливої кон’юнктурної ситуації на ринку. Надаючи кредит, продавець (виробник) у межах укладеного договору та згідно з його умовами здійснює торгівельні поставки своєму покупцеві.

Відсоток за комерційним кредитом, як правило, нижчий, ніж за банківським кредитом. Один товаровиробник надає іншому товаровиробникові комерційний кредит не просто для отримання прибутку у вигляді відсотка, а насамперед для того, щоб прискорити реалізацію власної виробленої продукції. Комерційний кредит передбачає взаємозв’язок торгівельної і кредитної угод. Він поєднує акт реалізації товарів (робіт, послуг) з відстрочкою платежу. Умови відстрочки платежу є важливою частиною торгівельного контракту.

Забезпечення ресурсів у формі комерційного кредиту для поповнення оборотних коштів збільшує сукупні доходи підприємства, дозволяє йому максимально ефективно здійснювати свою господарсько-фінансову діяльність. Адже покриття потреби підприємства в обігових коштах тільки за рахунок власних джерел обумовило б необхідність їх формування виходячи з розрахунку максимальної потреби, що привело б до зниження ефективності їх використання. На сучасному етапі наявність значної долі кредиторської заборгованості (за комерційним кредитом) свідчить про правильну організацію бізнесу, про максимальне використання усіх механізмів ринкової економіки для досягнення своїх цілей. Але підприємство постійно повинно аналізувати стан своєї кредиторської заборгованості.

Економічні межі комерційного кредиту обумовлені, насамперед, фінансовим становищем його суб’єктів: постачальник (кредитор) повинен мати відповідні фінансові можливості для того щоб продавати свій товар з відстрочкою платежу, а платник (позичальник), отримавши товар, розраховує через певний строк нагромадити відповідні кошти, щоб повністю розплатитися з кредитором.

Комерційний кредит обмежений строками і сумами, його обсяги залежать від розмірів фінансових ресурсів учасників торговельних угод. Процес комерційного кредитування завершується при погашенні підприємством-платником (постачальником) заборгованості за даною позикою. Акт продажу вважається незавершеним доти, поки гроші не надійдуть у повній сумі з відсотком продавцеві (кредитору).

До основних різновидів комерційних кредитів належать: товарні кредити; одержані від клієнтів аванси.

У результаті залучення товарного кредиту у підприємства виникає кредиторська заборгованість за товари (роботи, послуги). Здебільшого товарні кредити мають короткостроковий характер і спрямовуються на фінансування оборотних активів, як правило, запасів. Хоча в практиці можна також зустріти надання інвестиційних товарних кредитів, наприклад технологічних ліній.

Відносини товарного кредиту регулюються договором купівлі-продажу, в якому передбачена поставка товарів з відстроченням платежу. У вітчизняній практиці поширеними є договори, якими передбачено розрахунок за поставлену продукцію в міру її реалізації. Нереалізована продукція повертається постачальнику. Товарні кредити можуть надаватися з оформленням векселя чи без нього.

Основною метою надання товарних кредитів є стимулювання збуту продукції та прив’язка окремих перспективних клієнтів до постачальника. Зрозуміло, що за інших рівних умов клієнти закуповуватимуть товари у тих постачальників, які пропонують вигідніші умови розрахунків, зокрема надають товарні кредити чи знижки. Відповідні відстрочки платежів надаються, як правило, постійним клієнтам. Якщо відносини товарного кредитування є стабільними, то такого роду короткострокові кредити набувають довгострокового характеру.

До основних переваг товарного кредиту належать:

· відносна швидкість і технічна зручність отримання;

· кредитори здебільшого не вимагають додаткового кредитного забезпечення, окрім застереження щодо заборони застави майна під інші кредити;

· вимоги до кредитоспроможності позичальника є нижчими, ніж при банківському кредитуванні (кредитори, як правило, не здійснюють оцінку кредитоспроможності позичальника);

· порівняно легший процес узгодження пролонгації кредиту.

Доцільно враховувати також типові недоліки залучення товарних кредитів:

· процентна ставка може перевищувати вартість банківського кредиту;

· небезпека високої залежності від постачальників;

· застереження щодо заборони надавати в заставу майно під інші кредити, що є типовим видом забезпечення товарних кредитів, звужує кредитні рамки позичальника;

· знижується контроль за ефективністю використання позичкового капіталу.

Важливим елементом позичкового капіталу підприємства є одержані аванси від клієнтів. Йдеться про одержані аванси під поставку матеріальних цінностей або під виконання робіт, а також суми попередньої оплати покупцями і замовниками рахунків постачальника за продукцію і виконані роботи. Аванси можуть бути як коротко-, так і довгостроковими.

Оцінка вартості залучення короткострокових авансів здійснюється за тією ж методологією, що і товарних кредитів. Одним з чинників виникнення поточної заборгованості за авансами одержаними є уникнення ризику неплатежів за поставлені товари.

Довгострокові аванси як джерело формування позичкового капіталу використовуються при виконанні крупних замовлень, зокрема в будівництві, суднобудуванні, великому верстатобудуванні та в деяких інших галузях. Аванси від замовників відіграють такі функції:

· фінансування та підтримання ліквідності позичальника;

· перевірки платоспроможності замовника;

· гарантії, що замовник викупить замовлення у разі його готовності.

З метою зменшення ризику нецільового використання авансів і невиконання замовлення в зарубіжній практиці замовники за кредитне забезпечення, як правило, вимагають надання банківських гарантій.

Строки, на які одержуються аванси, залежать від стандартних умов оплати замовлень у тій чи іншій галузі, строків виконання замовлення та результатів переговорів між замовником і виконавцем. Частина суми контракту може бути сплачена одразу після його укладення, частина – після виконання певного (проміжного) етапу замовлення, решта – після підписання акту приймання-здачі.

До нетрадиційних видів комерційного кредиту відносять: франчайзинг; форфейтинг.

5. Франчайзинг – фінансово-кредитна операція, пов'язана із забезпеченням прибуткової діяльності суб'єкта підприємництва. Така операція передбачає діяльність підприємства під маркою чи фірмовою назвою великого та відомого підприємства. Тобто, ф ранчайзинг є такою організацією підприємницької діяльності, в якій компанія (франчайзер) передає певній людині чи компанії (франчайзі) право на продаж продукту або послуг під своїм товарним знаком. Франчайзі зобов'язується продавати цей продукт чи послуги по заздалегідь визначених законах і правилах ведення бізнесу, які встановлює франчайзер.

Плата за дотримання правил системи франчайзинг – це право використовувати ім'я компанії, її репутацію, продукт і послуги, маркетингові технології, експертизу, механізми підтримки та розвитку.

В основі побудови системи франчайзингу лежить угода (контракт, договір). Ця угода ( договір франчайзингу ) є дозволом франчайзера іншій особі (франчайзі) використовувати належні франчайзеру права і вступити в систему, що працює під маркою франчайзера і за його правилами. Цей дозвіл по суті і є франшизою.

У практиці під поняттям продаж франшизи розуміється продаж права на вступ до системи франчайзингу. Саме за це франчайзі оплачує франчайзеру одноразовий безповоротний внесок. Винагорода, що виплачується франчайзеру є обов'язковою умовою і суттєвою ознакою франчайзингу. Якщо винагороду не визначено конкретно, значить вона існує побічно, а саме в ціні придбаного франчайзі у франчайзера товару.

Пакет франчайзингу є повною системою ведення бізнесу, що переданий франчайзі. Вона дозволяє відповідному підприємцю вести свій бізнес успішно, навіть не маючи попереднього досвіду, чи знань навчання в даній області. У межах пакету франчайзингу франчайзер як правило, бере на себе зобов'язання допомагати франчайзі. У різних концепціях набір послуг може серйозно відрізнятися, але як правило, це навчання, підтримка при відкритті підприємства, робота з постачальниками, допомога в управлінні асортиментом, маркетинг, консультаційна підтримка та ін.

Суб'єктами відносин у межахфранчайзингує дві особи, зареєстровані відповідно до права тієї чи іншої країни. Згідно норм діючого у нашій країні законодавства – це юридичні особи і підприємці (у тому числі без створення юридичної особи). Особа, яка має права на продукт (продукт може бути матеріальним і нематеріальним), марку і операційну систему є франчайзером. Особа, яка купує права на використання належних франчайзеру прав називається франчайзі.

Відкриття свого бізнесу за системою франчайзинг є значним зниженням інвестиційних ризиків шляхом застосування відомої торгової марки і чітко налагодженої технології ведення бізнесу. А гроші, які підприємець платить за право використання бренду і технології є порівняно меншими від суми, що необхідна для створення, ведення і розвитку нового бізнесу.

Франчайзинг одне з таких понять, яке відоме і прийнято практично у всьому світовому співтоваристві. Саме слово " franchising " походить від французького "franchise", що означає "пільга, привілей, звільнення від податку, внеску". Згодом це слово закріпилося в англомовних державах. У залежності від фонетичних особливостей мов похідні слова від "franchise" мають різне звучання, що не є принциповим для цього терміна, але є важливим для представників підприємницького середовища тих держав, для яких франчайзинг є відносно новою системою відносин.

Поява франчайзингу як системи розподілу товарів відносять до початку 1800 років, до так званої системи "пов'язаних будинків", використовуваної британськими пивоварами. Широко використовували франшизні відносини такі компанії Великобританії як "Spar" і VG grocery stores. У 1860 р. за схемою, дуже близькою до франчайзингу працювала фабрика "Singer" у Сполучених штатах Америки, що спеціалізується на виробництві швейних машинок. Далі "General Motors", "Coca Cola", "McDonald's", "Baskin Robbins", "Burger King", "Pizza Hut" та інші компанії.

Зараз франчайзинг відомий і популярний практично в усьому світі. Відповідно до оцінок фахівців франчайзинг отримав розвиток приблизно в 80 галузях господарства і визнаний у світі як найбільш прогресивна форма ведення бізнесу. Кількість франчайзерів і відповідно франшизних мереж зростає досить високими темпами. За даними Міжнародної Асоціації Франчайзингу в даний час у світі налічується 16 500 франчайзерів з більше 1,2 млн. франчайзі, обсяг продажів мереж становить 1,4 трлн. доларів США, зайнятість близько 12 млн. осіб. Визнаними лідерами є США (2000 франчайзерів), Корея (1300), Канада (1200), Бразилія (1000), Японія (1000). У Європі та Азії франчайзинг також представлений досить широко і має тенденцію до розвитку.

6. Форфейтинг це кредитування зовнішньоекономічних операцій у формі купівлі без права регресу комерційним банком (форфейтером) в експортера (форфейтиста) векселів чи інших боргових вимог, акцептованих імпортером. У такий спосіб експортер передає банкові свої вимоги до покупця. Форфейтинг передбачає перехід усіх ризиків до покупця векселя (банку). Відрахувавши (знявши) проценти банк виплачує експортерові решту суми векселя, а боржник (покупець товарів) погашає свої зобов’язання перед банком регулярними, як правило, піврічними внесками.

Перевагами форфейтингу є тверда ставка кредитування і простота оформлення процесу передавання векселів. Форфейтинг є оперативнішим методом кредитування порівняно з іншими методами, які потребують обов’язково страхування кредиту і укладання спеціальних угод. Вартість витрат щодо операцій форфейтингу включають до вартості товару. Ставки кредитування за цим кредитом можуть диференціюватися залежно від термінів кредитування, валюти і рівня ризику. В основному форфейтинг є середньотерміновим кредитом.

Операції з форфейтингу передбачають:

а) складення угод у вільноконвертованій валюті на термін від 6 місяців до 5 років;

б) купівлю векселів або інших боргових вимог на дисконтній основі;

в) дисконтування на основі фіксованої відсоткової ставки.

Форфейтинг – одна із форм короткострокового і середньострокового кредитування зовнішньоторговельних угод (як правило, пов'язаних із постачанням машин і обладнання). Термін "а-форфе" запозичено з французької, й означає він надання певних прав у обмін на готівковий платіж (переуступка прав).

Форфейтування є юридично найпоширенішим засобом рефінансування комерційного кредиту. Переваги його, особливо для сільськогосподарських підприємств-експортерів, пов'язані, у першу чергу, із повним перенесенням валютних, комерційних, політичних, переказних та інших видів ризику на форфейтера (банк), що робить форфейтування найкращим видом кредиту для продавця.

Зазвичай форфейтуванню підлягають торгові тратти або прості векселі. До менш використовуваних форм належить акредитив і відстрочені платежі, що випливають із нього. Перевага простих і переказних векселів пояснюється їхнім вживанням у якості інструментів торгового фінансування протягом тривалого часу і властивої їм операційної простоти.

При форфейтуванні купівля векселів здійснюється із відрахуванням (дисконтом) відсотків авансом за весь термін кредиту. Експортер, таким чином, фактично перетворює свою кредитну операцію по торговій угоді в операцію з готівкою. У цьому випадку він відповідає одноразово лише за задовільне виготовлення і постачання товарів, а також за правильне оформлення документів по зобов'язаннях. Ця остання обставина разом із наявністю фіксованої процентної ставки, стягнутої за всю операцію на самому її початку, робить форфейтування цілком прийнятною послугою для експортера і відносно недорогою альтернативою іншим сучасним формам комерційного рефінансування (погашення статей заборгованості за рахунок знов отриманих кредитів).

Алгоритм форфейтування

1. Експортер шукає банк, який погодиться здійснити операцію форфейтингу. Попередньо експортер домовляється з покупцем про те, що останньому буде надано відстрочку платежу (середньостроковий кредит).

2. Експортер відвантажує товари покупцеві.

3. Покупець виписує вексель і знаходить банк, який надасть гарантії (аваль).

4. Покупець передає простий вексель з авалем експортеру.

5. Експортер подає отримані боргові зобов'язання форфейтеру для обліку.

6. Банк – форфейтер переказує кошти експортеру.

7. Покупець сплачує кредит у міру настання строків погашення векселів.

Оскільки договір форфейтування підпис