Дивідендна політика підприємств

1. Дивіденди. Дивіденди на прості та привілейовані акції. Джерело та форма виплати дивідендів. Методи нарахування та виплати дивідендів.

2. Дивідендна політика: ознаки, основні завдання, принципи, фактори, обмеження.

3. Зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства. Зв’язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних прав.

4. Показники ефективності дивідендної політики суб’єктів підприємництва.

5. Виплата дивідендів.

6. Оподаткування дивідендів, належних до виплати юридичним та фізичним особам.

1. Загальноприйнятим визначенням дивідендів є таке: це частина чистого прибутку суб’єктів підприємництва, котра щорічно розподіляється серед його власників (акціонерів).

Згідно норм Податкового кодексу України дивіденди – платіж, що здійснюється юридичною особою – емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів та інших цінних паперів, що засвідчують право власності інвестора на частку (пай) у майні (активах) емітента, у зв'язку з розподілом частини його прибутку, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

До дивідендів прирівнюється також платіж, що здійснюється державним унітарним, комерційним, казенним чи комунальним підприємством на користь, відповідно, держави або органу місцевого самоврядування, у зв'язку з розподілом частини прибутку такого підприємства. Це платіж, який виплачується власнику сертифіката в результаті розподілу доходу. При цьому позитивне або від'ємне значення об'єкта оподаткування, розраховане згідно умов Податкового Кодексу, не впливає на порядок нарахування дивідендів.

У відповідності до положень ЗУ “Про акціонерні товариства” дивіденд – частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів. Виплачує дивіденди товариство виключно грошовими коштами. Дивіденди виплачуються на акції, звіт про результати розміщення яких зареєстровано у встановленому законодавством порядку.

Виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів.

Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року.

У разі відсутності або недостатності чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку минулих років виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється за рахунок резервного капіталу товариства або спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями.

Розмір дивідендів за привілейованими акціями всіх класів визначається у статуті акціонерного товариства.

Величина дивідендів, яка належить окремому власнику, залежить від таких показників: величини чистого прибутку, резерву дивідендів (інших джерел виплати); встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком; частки учасника (власника) в статутному капіталі.

У практичній діяльності підприємства використовують такі основні методи нарахування та виплати дивідендів:

1. Залишковий метод дивідендних виплат передбачає, що величина фонду дивідендних виплат невисока через високі темпи розвитку товариства, підвищення її фінансової стійкості й утворюється після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечує повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей товариства. Перевагою цього методу є забезпечення високих темпів розвитку товариства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік же цього методу полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повній непередбачуваності при формуванні їх розмірів у майбутньому періоді й навіть відмова від їх виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується звичайно лише на ранніх стадіях життєвого циклу товариства, пов'язаних із високим рівнем її інвестиційної активності.

2. Метод стабільного розміру дивідендних виплат передбачає виплату незмінної їх суми протягом тривалого періоду (при високих темпах інфляції сума дивідендних виплат коректується на індекс інфляції). Перевага цього методу – його надійність, що створює відчуття упевненості в акціонерів у незмінності розміру поточного доходу незалежно від різних обставин і визначає стабільність котирування акції на фондовому ринку. Недолік же цього методу – його слабкий зв'язок із фінансовими результатами діяльності товариства, у зв'язку з чим у періоди несприятливої кон'юнктури і низького розміру прибутку інвестиційна діяльність може бути зведена до нуля. Для того, щоб уникнути негативних наслідків, стабільний розмір дивідендних виплат зазвичай встановлюється на відносно низькому рівні, що й відносить даний тип дивідендної політики до категорії консервативної, яка мінімізує ризик зниження фінансової стійкості товариства через недостатні темпи приросту власного капіталу.

3. Метод постійного зростання розміру дивідендів передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, у сталому відсотку приросту до їх розміру в попередньому періоді. Перевагою такого методу є забезпечення високої ринкової вартості акцій товариства та формування позитивного його іміджу у потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком цього методу є відсутність гнучкості в його проведенні і постійне зростання фінансової напруженості, у випадку, якщо темп зростання коефіцієнта дивідендних виплат зростає (тобто, якщо фонд дивідендних виплат росте швидше, ніж сума прибутку то інвестиційна активність товариства скорочується, а коефіцієнти фінансової стійкості знижуються (за інших рівних умов)). Тому здійснення такої дивідендної політики можуть дозволити собі лише процвітаючі акціонерні товариства; якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку товариства, то вона являє собою шлях до її банкрутства.

4. Метод стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення довгострокового нормативного коефіцієнта дивідендних виплат у відношенні до суми прибутку (або нормативу розподілу прибутку на частини, що споживаються і капіталізуються). Перевагою цього методу є простота його формування і тісний зв'язок із розміром прибутку. В той же час головним його недоліком є нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію, що визначається нестабільністю суми прибутку. Ця нестабільність викликає різкі перепади в ринковій вартості акцій за окремими періодами, що перешкоджає максимізації ринкової вартості товариства в процесі здійснення такої політики (вона сигналізує про високий рівень ризику господарської діяльності даного товариства). Навіть за високим рівнем дивідендних виплат така політика зазвичай не привертає інвесторів (акціонерів), які уникають ризику. Тільки зрілі товариства зі стабільним прибутком можуть дозволити собі здійснення дивідендної політики цього типу.

5. Метод мінімального стабільного розміру дивідендів із надбавкою в окремі періоди (або політика «екстра-дивіденду») за досить поширеною думкою, являє собою найбільш виважений його тип. Його перевагою є стабільна гарантована виплата в мінімально передбаченому розмірі (як у попередньому випадку) при високому зв'язку з фінансовими результатами діяльності товариства, що дозволяє збільшувати розмір дивідендів у періоди сприятливої господарської кон'юнктури, не знижуючи при цьому рівень інвестиційної активності. Така дивідендна політика дає щонайбільший ефект у товариствах із нестабільним у динаміці розміром прибутку. Головний недолік цієї політики полягає в тому, що за тривалою виплатою мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій товариства знижується і, відповідно, падає їх ринкова вартість.

У разі прийняття рішення про виплату дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначені виплати власнику корпоративних прав пропорційно його частці в статутному капіталі підприємства. Нарахування дивідендів може здійснюватися шляхом застосування визначеного процента до номінального капіталу, який належить окремим власникам корпоративних прав. Величина цього процента розраховується як відношення чистого прибутку (іншого джерела), який спрямовується на виплату дивідендів до обсягу статутного капіталу.

В акціонерних товариствах дивіденди на одну акцію розраховуються діленням загальної суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди. За корпоративними правами однієї категорії виплачуються дивіденди однакового розміру.

 

2. Зазвичай термін “дивідендна політика” пов’язують із розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак у широкому значенні під цим терміном можна розуміти механізм формування частини прибутку, який виплачується власнику, пропорційно до його частки в структурі власного капіталу будь-якого підприємства.

Дивідендну політику товариство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду.

Політика здійснення дивідендних виплат є невід’ємною частиною стратегії формування власних фінансових ресурсів підприємства. З іншого боку дивідендна політика є сукупністю принципів, методів і процедур, що використовуються власниками підприємства для нарахування та виплати собі доходу за рахунок чистого прибутку.

Дохід акціонерів (Да) складається з дивідендів (Дв), приросту фактичної вартості акцій (Аn) та збільшення курсової вартості акцій (Аk):

Да = Дв + Аn + Ак

Дивідендна політика є показником спроможності підприємства приносити дохід власникам. Та разом з тим, підприємство повинно зберігати баланс між сплатою достатніх дивідендів власникам та реінвестуванням доходів. Тобто, метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій щодо розподілу чистого прибутку між споживанням прибутку власниками та виробничим споживанням прибутку з метою зростання активів, балансової та ринкової вартості акцій (додаток А).

Початковим етапом формування дивідендної політики є вибір визначальних цілей формування дивідендної політики та визначення загального часового періоду розроблення дивідендної політики. Цілями побудови дивідендної політики можуть виступати: задоволення інтересів акціонерів, що зацікавлені в отриманні доходу на інвестовані кошти у формі дивідендів, підняття престижу акцій акціонерного товариства та ін. Щодо періоду формування, то аналіз джерел економічної літератури свідчить, що середній термін формування дивідендної політики зазвичай становить три роки.

Основні завдання, які доцільно вирішити у ході формування та реалізації дивідендної політики:

· виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

· визначення оптимального співвідношення між розподіленим і реінвестованим прибутком;

· оцінка впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;

· визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;

· узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;

· вибір найприйнятнішого методу нарахування і виплати дивідендів;

· оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

При формуванні дивідендної політики, як свідчить досвід розвинутих країн світу, доцільно керуватися такими принципами:

1. Зв'язок дивідендної політики зі загальною стратегією розвитку АТ.

2. Прогнозованість – формування дивідендної політики на перспективу. Це робить дії АТ передбачуваними, підвищує можливість використання довготермінового планування, забезпечує довіру акціонерів, партнерів, кредиторів та інвесторів.

3. Стабільність – базові основи дивідендної політики повинні мати довготерміновий характер. Дотримання цього принципу особливо важливе в умовах «розпорошення акціонерного капіталу», оскільки дозволяє дрібним акціонерам приймати обґрунтовані інвестиційні рішення.

4. Пріоритетність урахування інтересів власників – акціонерів. Прибуток, що формується АТ і залишається в його розпорядженні після сплати податків, належить його власникам, тому в процесі його розподілу пріоритетність напрямів його використання мають визначати вони.

5. Інформаційна відкритість, що передбачає інформованість про вибір типу дивідендної політики та обґрунтованість розміру виплачуваних дивідендів усіх акціонерів. За потреби зміни основних пропорцій розподілу чистого прибутку у зв'язку з корегуванням стратегії розвитку АТ чи з інших причин усіх акціонерів повинні завчасно повідомити про це.

6. Контрольованість, що передбачає оцінку ефективності дивідендної політики та корегування її в разі потреби.

Перш ніж прийняти рішення в сфері дивідендної політики, потрібно проаналізувати фактори, які впливають на неї. До таких чинників відносимо:

1. Фактори, які характеризують інвестиційні можливості підприємства: стадія життєвого циклу підприємства; необхідність розширення підприємством своїх інвестиційних програм; ступінь готовності окремих інвестиційних проектів із високим рівнем ефективності; можливість впливу на інтенсивність інвестиційного процесу.

2. Фактори, які характеризують можливості формування капіталу з альтернативних джерел: достатність резервів власних фінансових ресурсів, сформованих у попередньому періоді; доступність залучення коштів на фінансовому ринку; складність залучення позикових коштів у зв’язку з низьким рівнем платоспроможності та фінансової стабільності підприємства;

3. Фактори, пов’язані з об’єктивними причинами: рівень оподаткування дивідендів; рівень оподаткування майна підприємства; здобутий ефект фінансового важеля, зумовлений його диференціалом; фактичний розмір прибутку та рівень рентабельності власного капіталу.

4. Інші фактори: кон’юнктурний цикл; рівень дивідендних виплат підприємств-конкурентів; невідкладність платежів за взятими кредитами; можливість втрати контролю над управлінням; витрати на реалізацію нового випуску звичайних акцій (чим вищі ці витрати, тим нижчі розміри дивідендів); прагнення акціонерів мати поточний або майбутній дохід; експертиза цінних паперів для допуску до офіційних торгів має тенденцію до стабілізації дивідендів (крупні фондові біржі вносять до особливого списку (лістингу) акції підприємств, що процвітають. Включення до лістингу сприяє збільшенню попиту на акції підприємства).

При формулюванні основних положень дивідендної політики керівництву підприємства варто враховувати і такі аспекти:

1. виплата дивідендів свідчить акціонерам про те, що товариство, в яке вони вклали кошти, успішно працює, виплата дивідендів збільшує дохід акціонерів;

2. особливості фінансового забезпечення, адже підприємства різних галузей відрізняються значною залежністю від зовнішнього кредитування, або ж фінансування за рахунок випущених облігацій, тому що значна частина прибутку, у разі наявності такої заборгованості, буде спрямована на її покриття, тим самим, зменшуючи суму чистого прибутку на виплату дивідендів;

3. увагу варто звернути на виплату дивідендів за привілейованими акціями, тому що вона здійснюється до виплати за звичайними акціями. Для здійснення дивідендної політики, а саме, для виплати дивідендів, товариство має володіти достатньою кількістю грошових коштів, адже Законом України «Про акціонерні товариства» передбачено, що дивіденди виплачуються виключно у грошовій формі;

4. дивідендна політика повинна базуватись значною мірою на перевазі інвесторів перед дивідендами або прибутку над приростом капіталу. Йдеться про те, чи краще для інвестора, щоб товариство розподілило прибуток у формі дивідендів, чи ж цей прибуток доцільно знову вкласти в справу, щоб надалі отримати прибуток від приросту капіталу. Зміни в політиці виплат будуть мати два протилежні результати, тому товариство повинно прагнути знайти той баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, яке максимізує ціну акцій.

При організації дивідендної політики підприємство має враховувати і певні обмеження:

· Акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо: звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку; власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю.

· Акціонерне товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо: товариство має зобов'язання про викуп акцій; поточні дивіденди за привілейованими акціями не виплачено повністю.

· Акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями у разі, якщо: звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку.

· Товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями певного класу до виплати поточних дивідендів за привілейованими акціями, власники яких мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів;

· Усі інші підприємства і товариства можуть нараховувати дивіденди на свій розсуд, наприклад, щокварталу, якщо така періодичність їх виплат зафіксована в їх статуті.

 

3. Зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а отже, змінюється загальна структура капіталу підприємства, що за певних обставин впливає на його вартість.