Сутність системи фінансування інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність підприємства здійснюється на основі розроблених програм проектів.

Інноваційна програма припускає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародних організацій.

Джерела формування інвестиційних ресурсів. Однією з основних задач інноваційного менеджменту є організація фінансування інновації, тобто забезпечення інноваційного проекту (програми) інвестиційними ресурсами. До їх складу входять не тільки грошові кошти, але й виражені у грошовому еквіваленті необігові і обігові кошти, майнові права і нематеріальні активи, кредити, позики, залоги і т.д.

До основних форм формування інвестиційних ресурсів відносяться:

• Внутрішні джерела формування власних інвестиційних ресурсів підприємства:

- реінвестована частка чистого прибутку;

- амортизаційні відрахування;

- кошти від продажу необігових активів, які вибувають;

- інші внутрішні джерела.

• Зовнішні джерела формування власних інвестиційних ресурсів підприємства (залучені інвестиційні ресурси):

- емісія акцій;

- залучення додаткового пайового капіталу;

- асигнування з бюджетів різних рівнів на безповоротній основі;

- цільові асигнування недержавних фондів та інститутів на безповоротній основі;

- інші зовнішні джерела.

• Джерела формування позикових інвестиційних ресурсів:

- довгострокові кредити банків;

- довгострокові кредити і позики небанківських фінансових установ;

- фінансовий лізинг;

- облігаційна позика (емісія облігацій);

- інші позикові джерела.

 

Визначення джерел формування інвестиційних ресурсів для фінансування інноваційних проектів має ряд особливостей.

Однією з таких особливостей є те, що інвестиційний процес у рамках більшості інноваційних проектів характеризується тривалим періодом, що визначає довгострокове відвернення фінансових коштів на інвестиційні цілі. Тому джерелами інвестиційних ресурсів крім власного капіталу можуть бути, зазвичай, не тільки довгострокові кредити та позики, а також фінансовий лізинг.

При виборі джерел формування інвестиційних ресурсів враховується, що їх надання підприємству на тривалий строк є для кредитора більш тривалим (у порівнянні з короткостроковим кредитуванням), що підвищує вартість позикових коштів.

Серед внутрішніх джерел формування власних інвестиційних ресурсів підприємства панівна роль належить реінвестованій частці чистого прибутку. Саме це джерело забезпечує ріст ринкової вартості підприємства. У формуванні кредитної суми коштів, які залучаються за рахунок цього джерела, велику роль відіграє дивідендна політика підприємства (принципи розподілення чистого прибутку).

Другим за значенням внутрішнім джерелом формування власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування. Це джерело відноситься до найбільш стабільного. Разом з цим, цільова спрямованість цього джерела носить вузький характер - амортизаційні відрахування направляються в основному не реновацію діючих основних коштів і нематеріальних активів. Розмір цього джерела залежить від обсягу амортизованих необігових активів, які використовуються підприємством, і прийнятої ним амортизаційної політики.

Інші види внутрішніх джерел відіграють менш помітну роль для фінансування проектів, тому що їх формування носить нерегулярний характер.

Зовнішні джерела формування власних інвестиційних ресурсів підприємства ще називають залученими інвестиційними ресурсами. Це пов’язано з тим, що на відміну від внутрішніх зовнішні джерела до моменту надходження не є власністю підприємства. Для їх залучення у фінансування проекту підприємство повинно зробити певні зусилля і витрати. Однак після залучення ці кошти стають власністю підприємства.

Серед залучених інвестиційних ресурсів найбільшу роль відіграє емісія акцій (для акціонерних товариств) або притягнення додаткового пайового капіталу (наприклад, для товариств з обмеженою відповідальністю).

Безповоротні асигнування з бюджетів використовуються для фінансування інвестиційної діяльності переважно державних підприємств.

Джерела формування позикових інвестиційних ресурсів забезпечують різноманітність можливостей фінансування інноваційного проекту.

Вибір конкретних позикових джерел формування інвестиційних ресурсів підприємства здійснюють з урахуванням ряду факторів:

1. Галузеві особливості діяльності підприємства. Підприємства з високим рівнем фондоємності виробництва продукції з-за великої частки необігових активів мають звичайно низький кредитний рейтинг і змушені орієнтуватися на власні джерела.
2. Розмір підприємства. Чим більше підприємство, тим у більшій мірі потреба в інвестиційних ресурсах може бути задоволеною за рахунок позикових коштів та навпаки.
3. Вартість капіталу, який залучено з різних джерел. Вартість позикового капіталу, який залучено з різних джерел, звичайно нижча, ніж вартість власного капіталу. Крім того, вартість позикового капіталу різна і залежить від рейтингу кредитоспроможності підприємства, форми забезпечення кредиту та ряду інших умов.
4. Свобода вибору джерел фінансування. Не всі з джерел однаково доступні для підприємств. Так, на кошти державного і місцевого бюджетів можуть розраховувати окремі державні та комунальні підприємства. Це ж відноситься й до можливостей отримання підприємствами цільових і пільгових державних кредитів, безплатного фінансування підприємств з боку недержавних фінансових фондів та інститутів.
5. Кон’юнктура ринку капіталу. У залежності від стану кон’юнктури ринку капіталу змінюється вартість і позикового капіталу. Значний ріст вартості позикового капіталу може призвести до збиткової діяльності підприємства.
6. Рівень оподаткування прибутку. В умовах низьких ставок на прибуток або податкових пільг за прибутком, які вже є, різниця у вартості залученого в інвестиційних цілях власного і позикового капіталу знижується. У цих умовах кращим є формування інвестиційних ресурсів підприємства за рахунок власних джерел. У той же час при високій ставці оподаткування прибутку суттєво підвищується ефективність притягнення капіталу з позикових джерел.
7. Міра ризику, що приймається, при формуванні інвестиційних ресурсів. Неприйняття високих рівнів ризиків формує консервативний підхід засновників до фінансування підприємства, що створюється, коли основу складає власний капітал. І навпаки, намагання отримати у майбутньому високий прибуток на власний капітал, що вкладений, незважаючи на високий рівень ризику порушення фінансової стабільності підприємства, формує у власників агресивний підхід до фінансування інвестиційної діяльності, при якій позиковий капітал використовується у максимально можливому розмірі.
8. Рівень концентрації власного капіталу, що задається, для забезпечення потрібного рівня фінансового контролю. Цей фактор визначає звичайно пропорції формування власного капіталу в акціонерному товаристві. Він визначає пропорції в обсязі підписки на акції, які придбаються його засновниками та іншими інвесторами (акціонерами).

 

Облік перелічених факторів дозволяє цілеспрямовано обирати структуру джерел інвестиційних ресурсів для фінансування інноваційного проекту.

Системи фінансування проекту. У сучасній практиці управління інноваційними проектами використовуються дві системи фінансування:

- традиційного фінансування проектів;

- венчурного фінансування.

 

Система традиційного фінансування є найбільш розповсюдженою в умовах економіки перехідного періоду, низького рівня розвитку фінансового ринку, недостатнього обсягу вільного капіталу у суб’єктів, що господарюють, низької правової захищеності вітчизняних та закордонних інвесторів. Цій схемі фінансування проектів притаманні такі особливості:

• Основним організатором фінансування проекту виступає ініціатор. Він самостійно обирає схему фінансування проекту, визначає можливий склад джерел ресурсів і проводить переговори з потенційними інвесторами.
• Одним з обов’язкових джерел фінансування проекту виступають власні внутрішні джерела ресурсів ініціатора проекту (частина чистого прибутку, амортизаційні відрахування і т.д.).
• Доходи від реалізації проекту отримує переважно ініціатор.
• Фінансову відповідальність перед кредиторами на випадок невдачі реалізації проекту несе ініціатор.

Система традиційного фінансування може бути використана підприємством для будь-яких проектів.

У системі традиційного фінансування основними схемами фінансування проектів є:

Повне внутрішнє фінансування. Воно передбачає фінансування проекту виключно за рахунок власних ресурсів. Така схема фінансування за кордоном називається «фінансування без левериджу» і характерна для початкових етапів життєвого циклу підприємств, коли доступ до позикових джерел капіталу утруднений або реалізується невеликий проект.

Акціонування. В якості основної схеми фінансування використовується звичайно для реалізації крупномасштабних інноваційних проектів. Воно складається в об’яві відкритої підписки на акції підприємства, яке створюється.

Кредитне фінансування. Схема кредитного фінансування застосовується, зазвичай, для реалізації невеликих короткострокових проектів з високою нормою рентабельності інвестицій, яка перевищує ставку відсотку за довгостроковим фінансовим кредитом.

Фінансовий (інвестиційний) лізинг. Такий метод фінансування є різновидом кредиту, але у матеріально-речовій формі, і використовується з тієї ж причини, що й кредитне фінансування.

Державне фінансування. Воно являє собою асигнування з бюджетів різних рівнів, що виділяються підприємству на безповоротній основі для підтримки значимих у соціальному відношенні галузей.

Змішане фінансування. Ця схема передбачає формування капіталу за рахунок власних і позикових коштів.

 

Система венчурного фінансування широко використовується в країнах з ринковою економікою. Венчурне фінансування ототожнюють з венчурним капіталом, появу якого пояснюють погіршенням умов фінансування корпорацій через ринки позикових капіталів, занадто високим ризиком і тривалим строком окупності інвестицій. Принципова відмінність венчурного капіталу від традиційного кредитування полягає в тому, що його переважно інвестують в інноваційний проект з підвищеним ризиком. Адресати венчурного капіталу - венчурні фірми, які не зобов’язані виплачувати відсотки і повертати отримані суми. Інтерес інвестора задовольняється придбанням прав на всі новації, як запатентовані, так і безпатентні ноу-хау, і отриманням прибутку від реалізації науково-технічних розробок. Кошти для венчурного фінансування формуються з внесків окремих вкладників, великих корпорацій, страхових компаній, банків, університетів, пенсійних фондів і акумулюються спеціальними фінансовими і банківськими інститутами.

Венчурне фінансування зародилося на початку 60-х років ХХ ст. у США. Поява і розвиток венчурного фінансування у світі обумовлено динамічним ростом високотехнологічних галузей, розвиток яких забезпечує ріст економіки. Норма прибутку у цих галузях забезпечує масовий приплив приватних ризикових капіталів. За допомогою інвесторів венчурного капіталу знайшли дорогу численні базисні і поліпшуючі нововведення, пов’язані з мікропроцесорною технікою, персональними комп’ютерами, Інтернетом, генною інженерією і т.д. Венчурний капітал відіграв велику роль у становленні таких добре відомих корпорацій, як «Майкрософт», «Еппл» та ін.

До джерел фінансування венчурного капіталу в Європі відносяться венчурні фонди, які є складовими структури підрозділів банків. Венчурні фонди працюють, в основному, в рамках маркетингу, підбору інноваційних проектів, фінансування науки. Індустріальну ж частину проекту, зазвичай, фінансують банки реконструкції і розвитку.

Створення нових венчурних фондів, не дивлячись на достатній досвід діяльності венчурного капіталу, продовжує залишатись досить складною проблемою для усього світу, в першу чергу через недосконалость національних законодавств у країнах як нових, так і розвинених ринків капіталу. У Великобританії, Нідерландах, Франції та ін. законодавство пристосовано для створення і функціонування венчурних структур. В інших країнах інвестори вимушені використовувати закордонні юридичні структури. Тому практично всюди прийнята практика реєстрації як фондів, так і керуючих компаній в офшорних зонах, що дає можливість максимально спростити процедуру оформлення і допомагає вирішити питання, пов’язані з подвійним оподаткуванням доходів.

Венчурне фінансування має певні особливості. Кошти розміщуються у вигляді пайового внеску в статутний фонд малої інноваційної фірми. Вкладники капіталу стають партнерами з обмеженою відповідальністю. Основним стимулом венчурного інвестора є бажання придбати у венчурних фірм, що досягли успіху, права на всі запатентовані новації і ноу-хау. Особливістю такої форми інвестування є високий ступінь особистої зацікавленості інвесторів в успіху нового підприємства.

Практично у всіх розвинених країнах держава створила умови для ефективного функціонування малих інноваційних фірм, на основі яких сформувався динамічний сектор малого інноваційного підприємництва. У його рамках успішно розвивається венчурне підприємництво, яке використовує венчурне фінансування інноваційних проектів. Воно базується на основі приватної або колективної власності на засоби виробництва. Суб’єктом підприємницької діяльності є автор новаторської ідеї венчурної компанії, але з повною майновою відповідальністю з боку венчурного інвестора.

Венчурне підприємництво впливає на приватне підприємництво як спосіб господарювання. Виникають нові уявлення про цінності і ділову етику, нові моделі культури виробництва. Відроджується значення особистої ініціативи, творчості, гнучкості в прийнятті ділових рішень. У венчурних фірмах зв’язки між дослідженнями, виробництвом і збутом зрозумілі і прості. Керівник венчурної фірми має можливість безпосередньо контролювати хід наукових досліджень і виробництво. Мета, яка стоїть перед малою венчурною фірмою в області освоєння нововведень, зрозуміла всім виконавцям, управлінські рішення приймаються неформально, кількість формальних узгоджень за проектом нового продукту зведена до мінімуму.

Період становлення і роботи малих інноваційних фірм у середньому дорівнює 5-7 років. Приблизно 20% малих венчурних фірм перетворюються у відкриті акціонерні товариства, 60% - поглинаються більш могутніми конкурентами, а 20% - стають банкрутами. Організаційні структури в цій області представлені формальним і неформальним секторами.