Лекції з дисципліни «іуправління інноваціями»

ЛЕКЦІЇ З ДИСЦИПЛІНИ «ІУПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЯМИ»

Нерсесов В.Р.

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………………………………………………….2

 

1. Інноваційний менеджмент у системі менеджменту організації………………………………………………………..2

 

2. Концепція інноваційного менеджменту………………………………………………………………………………....2

2.1. Основні поняття із області інноваційної діяльності……………………………………………………………….2

2.2. Визначення функції інноваційного менеджменту…………………………………………………………………4

2.3. Структура інноваційного процесу…………………………………………………………………………………..7

2.4. Організація науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт……………………………………………..9

2.5. Принципи інноваційного процесу…………………………………………………………………………………10

2.6. Фактори успішності і невдач нововведень………………………………………………………………………..11

2.7. Життєвий цикл інновацій…………………………………………………………………………………………..11

2.8. Інноваційна інфраструктура……………………………………………………………………………………….12

2.9. Еволюція технологічних укладів…………………………………………………………………………………..15

 

3. Державне регулювання інноваційною діяльністю…………………………………………………………………….16

3.1. Конкурентоспроможність країни і інноваційна діяльність……………………………………………………...16

3.2. Роль держави у створенні механізму регулювання інноваційною діяльністю…………………………………19

3.3. Державна інноваційна політика…………………………………………………………………………………...20

3.4. Методи реалізації інноваційної політики………………………………………………………………………....22

 

4. Фінансування інновацій…………………………………………………………………………………………………24

4.1. Сутність системи фінансування інноваційної діяльності………………………………………………………..24

4.2. Форми і способи фінансування інновацій в Україні……………………………………………………………..28

4.3. Оцінка економічної ефективності інвестиційних проектів…………………………………………………..….31

 

5. Організація як суб’єкт реалізації нововведень………………………………………………………………………...34

5.1. Взаємодія організації і нововведень………………………………………………………………………………34

5.2. Інноваційні стратегії в організації…………………………………………………………………………………36

5.3. Патентно-ліцензійна діяльність організації………………………………………………………………………37

5.4. Структури науково-дослідних і проектних організацій………………………………………………………….39

 

6. Організаційні форми управління інноваційним процесом……………………………………………………………42

6.1. Технопарки………………………………………………………………………………………………………….42

6.2. Технополіси..………………………………………………………………………………………………………..46

6.3. Фінансово-промислові групи……………………………………………………………………………………...46

6.4. Інкубатори…………………………………………………………………………………………………………..48

6.5. Малі фірми…………………………………………………………………………………………………………..49

6.6. Венчурні фонди……………………………………………………………………………………………………..50

6.7. Концепція тотальної якості Kaizen в інноваційному процесі……………………………………………………51

 

7. Управління персоналом науково-дослідної організації……………………………………………………………….52

7.1. Мотивація персоналу……………………………………………………………………………………………….53

7.2. Режими роботи у науково-дослідних організаціях…………………………………………………………….....54

7.3. Цільові групи у науково-дослідних організаціях………………………………………………………………...55

7.4. Кадрове планування у науково-дослідній організації……………………………………………………………56

 

8. Управління інноваційними ризиками…………………………………………………………………………………..58

8.1. Класифікація ризиків……………………………………………………………………………………………….58

8.2. Оцінка ризику……………………………………………………………………………………………………….62

8.3. Управління ризиками……………………………………………………………………………………………....63

 

Список використаної літератури………………………………………………………………………………………….64

 

Інтернет-ресурси……………………………………………………………………………………………………………65

 

Вступ

Науково-технічний прогрес (НТП) є найважливішим фактором світового економічного розвитку і пов'язаний з поняттям «інноваційний процес». Це єдиний у своєму роді процес, який об’єднує науку, техніку, економіку і виробництво. Він складається з розробки новації і простягається від зародження ідеї до її комерційної реалізації.

Завданням предмету «інноваційний менеджмент» є вивчення інноваційного процесу, системи менеджменту інновацій, принципів державного регулювання і розробки інноваційної політики.

 

Інноваційний менеджмент у системі менеджменту організації

Менеджмент організації - складна багатофункціональна система. Охоплюючи різні напрями діяльності підприємства, окремі види менеджменту націлені на виконання певної стратегічної задачі.

Основними функціональними компонентами системи менеджменту організації є: стратегічний, маркетинговий, фінансовий, кадровий, інноваційний, інформаційний, екологічний і операційний менеджмент, а також контролінг.

Всі компоненти системи менеджменту організації тісно взаємопов’язані і спрямовані, в першу чергу, на досягнення основної мети - добування прибутку.

Треба зауважити, що поділення системи менеджменту організації на функціональні компоненти є у достатній мірі умовним, тому що кожен компонент містить всі інші компоненти. Це проявляється в тому, що неминучі зміни у функціонуванні організації органічно пов’язані зі змінами стратегії, з маркетинговою політикою, фінансовими можливостями, готовністю персоналу до змін і т.д.

Тому інноваційний менеджмент є невід’ємним компонентом системи менеджменту організацій, хоча вивчається як самостійна дисципліна.

 

Концепція інноваційного менеджменту

Життєвий цикл інновацій

Життєвий цикл інноваційного процесу - це період від зародження ідеї до розробки, створення, розширення, використання і утилізації продукту.

На рис. 2.1. представлена крива життєвого циклу інноваційного процесу.

Прийнято виділяти чотири фази інноваційного процесу: 1 - фаза науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт, освоєння виробництва; 2 - фаза росту виробництва (дифузії інновації); 3 - фаза зрілості (стабілізації); 4 - фаза спаду.

Перша фаза - створення новинки - складається з комплексу робіт, спрямованих на перетворення результатів науково-дослідних робіт у зразки нових виробів, їх адаптації до ринку.

 

 

Рис. 2.1. Структура життєвого циклу інноваційного процесу

 

Комплексність цих робіт полягає в тому, що вони об’єднують одночасно створення чи пристосування існуючого виробництва для виготовлення нового товару.

На цій фазі також починаються маркетингові дослідження, які здійснюються у процесі продажу перших зразків товару. Ця фаза є виключно збитковою і не завжди закінчується успішно.

Друга фаза пов’язана з освоєнням виробництва і ростом обсягів продажів, досягненням запланованого рівня рентабельності. Цей етап є найважливішим у всьому життєвому циклі. На цій фазі споживачі відкривають для себе новизну і оцінюють її як споживчу вартість.

Третя фаза - фаза зрілості. Вона характеризується зменшенням темпів росту виробництва, стабілізацією. Треба зауважити, що тривалість масового випуску нового продукту здійснює подвійний вплив на ефективність. З одного боку тривале виробництво нової продукції забезпечує високі економічні результати. З другого боку - виникає необхідність чергового оновлення продукції, оскільки це є обов’язковою умовою утримання положення на товарному ринку і підвищення конкурентоспроможності.

На цій фазі зростає конкуренція внаслідок дифузії й тиражування нововведення.

Четверта фаза - фаза спаду: моральне старіння продукту. Попит падає, нововведення стає неконкурентоспроможним і витискується іншими новаціями. Тому ще до настання цієї фази фірми намагаються модернізувати продукт, який вони вже мають, або створити новий. Для постійного розвитку підприємства нововведення необхідно впроваджувати безперервно.

 

Інноваційна інфраструктура

Процес переводу новації в нововведення вимагає витрат різних ресурсів, основними з яких є інвестиції і час. Новації формують ринок новацій, інвестиції - ринок капіталу, інновації - ринок чистої конкуренції нововведень, як показано на рис. 2.2.

 

 

Рис. 2.2. Сфера інноваційної діяльності

 

Ринок новацій визначається як сукупність об’єктів інтелектуальної власності, яка характеризується цілісністю і має якість новизни у порівнянні з попередніми новаціями. Основним товаром ринку є продукт інтелектуальної діяльності.

Інтелектуальна власність - це право автора на винахід, наукову ідею, розробку, новий виріб або нову технологію. Інтелектуальна власність охороняється державою. Механізм захисту передбачає систему економічних, соціальних і правових методів і способів підтримки інновацій. У сучасному світі використовуються наступні типи захисту інтелектуальної власності: патенти, промислові зразки, товарні знаки, авторське право.

Як зауважив Держдепартамент інтелектуальної власності України (2007 р.), у країні відсутня єдина інфраструктура, яка б дозволила додержуватись законодавства в галузі права на інтелектуальну власність. У 1992 р. було створено державне патентне відомство і державне агентство захисту суміжних прав зі штатом 500 робітників. Крім того, створений Держдепартамент з питань інтелектуальної власності зі штатом 45 спеціалістів. Однак такої кількості персоналу недостатньо для забезпечення реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності.

Патент - це документ, який свідчить про авторське право на винахід, про пріоритет винаходу і виключне право на його використання. Ніхто не може використати винахід без дозволу (ліцензії) патентовласника. Згода на використання винаходу виражається шляхом видачі (продажу) ліцензії на часткове використання або повну передачу патентних прав.

Патент може підкріплюватися промисловим зразком або товарним знаком.

Промисловий зразок - це художньо-конструктивне рішення виробу, яке визначає його зовнішній вигляд. Промисловому зразку надається правовий захист, якщо він є новим, оригінальним і може використовуватися у промисловості в галузях народного господарства.

Товарний знак - це оригінально оформлене графічне зображення, оригінальна назва, особливе сполучення цифр, літер або складів і т.д., якими підприємство наділяє свої вироби. Товарний знак є об’єктом промислової власності і підлягає реєстрації, порядок якої встановлюється законодавством.

Авторське право - це сукупність норм права, яка регулює правові стосунки, пов’язані зі створенням і використанням певного інтелектуального продукту. Авторське право належить автору довічно і діє не менш 50 років після його смерті. Воно поширюється на всі творчі результати (твори у сфері науки, літератури і мистецтва) незалежно від форми, призначення і якості інтелектуального продукту.

Ринок новацій формує науково-дослідні, проектні, науково-технічні колективи, підрозділи, лабораторії, окремих новаторів, вчених. По суті, мова йде про соціально-творчий елемент у суспільстві, який своєю діяльністю створює інтелектуальний продукт: відкриття, винаходи, оригінальні науково-виробничі послуги, отримані у результаті творчих зусиль, що є основою науково-технічного прогресу і розвитку суспільства.

Ринковий механізм (попит, пропозиції, ціни, конкуренція) обслуговує оборот товарів новацій і є фактором його управління.

Ринком чистої конкуренції називають сукупність продавців і покупців, які здійснюють операції зі схожими товарами у ситуації, коли жоден з учасників не впливає на рівень поточних цін.

Головна діюча особа конкурентних відношень - організація, яка володіє новацією. Основним товаром ринку є продукти інтелектуальної діяльності, науковий і науково-технічний результат. Конкуренція стимулює ринок новацій, забезпечуючи його формування. Ринковою конкуренцією називається боротьба фірм за обмежений обсяг платоспроможного попиту на доступному сегменті ринку

Ринок капіталу - це сфера обігу капіталу, де суб’єктом виступають, з одного боку, організації та особи, які зайняті у науковій сфері, а з іншого боку - організації та особи, які здійснюють інвестиції. Інфраструктура ринку капіталу повинна сприяти прямому фінансуванню наукової діяльності, формуванню платоспроможного попиту, системи кредитування, страхування фінансового ризику, ринку цінних паперів.

Ринок капіталу формує інвестиції. Інвестиції являють собою довгострокове вкладення коштів у розвиток інноваційної бази.

В інноваційній сфері визначальну роль відіграють довгострокові інвестиції, тому що інвестиційний процес, зазвичай, триває 3-5 років і більше.

Ринки новацій, капіталів, чистої конкуренції, інноваційна інфраструктура формують сферу інноваційної діяльності (рис. 2.2).

Під інноваційною інфраструктурою треба розуміти сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих організацій та допоміжних служб (систем), які необхідні для ефективного здійснення інноваційної діяльності.

Метою створення інфраструктури є забезпечення як розвитку комплексної інноваційної діяльності, так і збереження та розвиток науково-технічного потенціалу країни в інтересах суспільства, включаючи подолання спаду виробництва, його структурну перебудову, зміну номенклатури виробів, створення нової продукції, нових виробничих процесів.

Інноваційна інфраструктура об’єднує організації різних видів: фірми, інвесторів, посередників, науково-дослідні і державні установи, які своєю діяльністю охоплюють весь інноваційний процес - від генерації науково-технічної ідеї до реалізації нововведення.

Інноваційна інфраструктура включає наступний комплекс взаємопов’язаних допоміжних служб (систем):

• систему інформаційного забезпечення, яка надає доступ до баз даних для всіх зацікавлених осіб;
• експертизу (включаючи державну) інноваційних програм, проектів, пропозицій, заявок;
• фінансове-економічне забезпечення інноваційної діяльності;
• сертифікацію наукової продукції, відповідні послуги у сфері метрології, стандартизації, контролю і якості;
• просування нововведень на регіональні, міжрегіональні, іноземні ринки, включаючи виставкову, рекламну, маркетингову діяльність, патентно-ліцензійну роботу, захист інтелектуальної власності;
• підготовку кадрів для інноваційної діяльності.

 

Досвід розвинених країн свідчить, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру реалізації нововведень, хто володіє найбільш ефективним механізмом інноваційної діяльності і використовує весь діапазон технологій створення і реалізації інновацій.

Треба підкреслити, що сфера національної науки в процесі становлення ринкових відношень в Україні не увійшла в систему державних пріоритетів. Продовжується процес руйнування науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства і еміграції з України висококваліфікованих кадрів.

Фінансування інновацій

Технопарки

У світовій практиці отримала розвиток особлива форма організації інноваційного процесу «наука - виробництво - споживання». До такої форми відносяться технопарки. В Україні і Росії аналогом технопарку є академмістечка.

Технопарки являють собою науково-виробничий територіальний комплекс, у який входять науково-дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з провідною технологією, створені на заздалегідь підготовлених територіях поруч з великими учбовими закладами. У технопарки також входять інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові, побутові і виставкові комплекси.

Основною метою створення технопарків є досягнення тісного територіального наближення між людським компонентом наукового потенціалу країни і матеріальною базою, яка належить промисловому виробництву.

В основу створення технопарків покладені наступні принципи:

• координація діяльності і співробітництво чотирьох основних ланок: науки, вищої школи, сектора виробництва (державного і приватного) і регіональних місцевих органів управління;
• прискорення процесів передачі науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних і прикладних досліджень, у виробництво;
• розвиток інноваційного підприємництва;
• залучення промислових і банківських ресурсів в інноваційну сферу;
• концентрація і використання ризикового капіталу.

 

З метою розвитку технопарків у першу роки їх створення на цих територіях державою створюється пільговий режим. Наприклад, поширені наступні пільги:

- нові фірми, що виникають у складі технопарку, звільнюються від реєстраційного

податку;

- фірми, що функціонують у складі технопарку, звільнюються від сплати податку на

прибуток у перші два-три роки діяльності, а у подальші роки сплачують 50% податку;

- кошти, спрямовані фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподаткованого

прибутку;

- фірми, що входять до складу технопарку, звільнюються від сплати земельного податку

і податку на майно.

 

Зазвичай, фірми, що входять до складу технопарку, є самостійними юридичними особами.

Технопарки показали свою ефективність у скороченні циклу «наука - виробництво - споживання». В умовах технопарку необхідно від 3 до 5 років на створення і просування на ринок нового продукту і ще від 2 до 3 років, щоб повернути кошти, витрачені на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні установи і т.д.), що входять у парк, справляють позитивний вплив на діяльність кожного з них. Зближення науки і виробництва підвищує ефективність інвестицій. Фірми, що входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення учбових закладів, залучають для роботи у своїх лабораторіях студентів і випускників університетів.

Для управління технопарком створюється спеціальний орган управління, в функції якого входить:

• визначення функціональної структури технопарку;
• прийняття нових фірм до технопарку;
• розміщення фірм у приміщеннях, які вже є, і надання їм земельних ділянок під нову забудову на території технопарку;
• контроль за діяльністю фірм і виведення фірм за межі технопарку в випадку їх невідповідності профілю діяльності технопарку;
• створення венчурних фірм і венчурних фондів у межах технопарку.

 

Діяльність технопарків фінансується за рахунок коштів фірм, які функціонують у складі технопарку, державних і регіональних субсидій, банківських кредитів, доходів від власних підприємств, університетів, доходів від реалізації науково-технічної продукції держави і приватних фірм, плати студентів за навчання, спонсорської допомоги і т.д.

Особливу роль в економічному механізмі технопарків відіграє ризиковий капітал. Ці кошти використовуються для фінансування малого наукоємного бізнесу - проектів, які характеризуються невизначеністю комерційного успіху. Наприклад, за умовами Національного наукового фонду США мала фірма або винахідник-одинак може отримати для оцінки нової ідеї на строк до шести місяців субсидію до 35 тис. доларів. Якщо результат виявився позитивним, то додатково можна отримати субсидію у розмірі 200 тис. доларів на строк до двох років. Рішення приймає комісія експертів Національного наукового фонду США.

Керівництво технопарку з боку держави і місцевих органів влади здійснюється на основі прийнятих законодавчих актів, програм фінансування, прямої участі.

Прикладом технопарку, як одного з перших і найбільш успішних, є Стенфордський (США), на базі якого пізніше виник технополіс «Силіконова долина».

Становлення Стенфордського технопарку пройшло наступні етапи.

Перший етап. Підприємець Л.Стенфорд заснував у 1885 р. університет з метою розвитку підприємницької діяльності. В університеті навчалася ділова еліта.

Другий етап. Фізик С.Елвіл заснував приватне підприємство біля університету (Федеральна телеграфна компанія 1909 р.). Викладачі були покупцями акцій цього підприємства.

Третій етап. Випускник університету Г.Гувер, який став потім його президентом, заснував інститут Гувера з питань війни і миру. Інститут отримав матеріальну і політичну підтримку з боку урядових організацій і підприємств.

Четвертий етап. Зародження промислового парку біля Стенфордського університету (1936-1940 рр.). Створення промислових підприємств з виробництва телефонних апаратів, радіотехнічних виробів - «Хьюлетт Паккард». Університет надавав у розпорядження приміщення, обладнання для розробки електроламп на замовлення промислових фірм.

П’ятий етап. Створення у 1946 році «Стенфордського парку високотехнічної промисловості», відкриття при університеті дослідного університету, який отримав великі військові замовлення на дослідження в області електроніки.

Шостий етап. Спостерігається посилення корпоративних зв’язків Стенфордського наукового центру і промислового сектору. Зростає кількість наукових організацій і промислових підприємств.

Сьомий етап. Формується технополіс «Силіконова долина» (70-80 роки минулого століття). Виникають нові науково-технічні центри і промислові парки наукові центри, консалтингові компанії, конструкторські бюро, лабораторії, у яких працюють тисячі вчених, конструкторів, інженерів. У районі «Силіконової долини» функціонують три тисячі венчурних фірм, у яких працює біля 200 тис. людей.

Прикладом найбільш блискучого малого наукоємного бізнесу може стати фірма «Еппл», засновники якої зібрали свій перший персональний комп’ютер у гаражі.

Вважається, що «Силіконова долина» є самим великим центром, у якому зосереджено 20% світового виробництва комп’ютерів і електронних компонентів, розміщено 17 великих фірм електронної промисловості.

Серцем технополісу досі вважається Стенфордський університет, до складу якого входить 30 інститутів, центрів і лабораторій. Найбільш відомі з них:

• Інститут Гувера;
• Інститут з вивчення енергії;
• Інститут дослідження матеріалів;
• Дослідницький центр акустики і шуму;
• лінійний прискорювач (установка довжиною у 3,5 км);
• центр досліджень інтегральних схем.

 

Стенфордський університет здатний розробляти будь-яку тематику - від досліджень акустики і біотехнології до соціології і робототехніки.

Університет має свої промислові підприємства.

Наступною складовою частиною технопарку є підприємства різних відомих корпорацій. Найбільш відомі з них:

- «ІВМ»;

- «Хьюлетт Паккард»;

- «Тексас-інструмент»;

- «Ксерокс»;

- «Дженерал Електрик».

 

Важливою складовою частиною технопарку є всі види інфраструктури: транспорт, зв’язок, складське господарство, центри торгівлі, оренди, прокату, посередницькі фірми і т.д.

У зв’язку з тим, що Стенфордський парк виконує багато замовлень федерального уряду з військово-космічних програм, його складовою частиною є об’єкти державної власності: аеродроми і дослідні полігони.

Джерелами фінансування самого Стенфордського університету є: доходи від власних підприємств, плата студентів за навчання, державні дотації, доходи від реалізації науково-технічної продукції державним установам, приватні пожертвування.

Економічне поєднання науки і виробництва досягається за допомогою наступного механізму:

- провідні вчені і інженери, які є власниками промислових підприємств, продають свої

акції тим фірмам, у співробітництві з якими вони зацікавлені;

- промислові фірми продають акції тим вченим, у співробітництві з якими вони

зацікавлені, пропонують їм роботу в якості керівників лабораторій або консультантів;

- університет надає фірмам в оренду різні об’єкти і обладнання;

- промислові фірми фінансують нові університетські підрозділи, виплачують стипендії,

виступають роботодавцями для випускників університету.

 

Таким чином, виникає взаємна зацікавленість у кінцевому результаті - створенні і впровадженні наукоємної продукції.

Однак, існують і протиріччя між інтересами університету і фірм. Фірми зацікавлені, в основному, у розробці сучасних технологій і продуктів, університети орієнтовані на розширення фундаментальних знань і досліджень.

Треба підкреслити, що більшість технопарків у США мають міжгалузевий характер. Наприклад, «Рісел Траєнг парк Норт Кароліна» відрізняється диверсифікованою тематикою своєї наукової роботи - від досліджень, пов’язаних зі зловживанням ліків, до космічних польотів.

Усього в США створено більше 300 технопарків і технополісів.

Технопарки набули розвитку і в Європі. У Великобританії найбільш відомим є Кембриджський технопарк, заснований у 1973 р. на базі всесвітньо відомого університету. У технопарк входить 350 фірм, які діють у сфері високих технологій.

У Франції нараховується 10 технопарків, серед яких найбільшим є «Софія-Антитполіс». До його складу входять 26 промислових підприємств, 14 дослідних лабораторій, у яких зайнято біля 4 тис. людей.

У Німеччині і Голландії створено 50 і 45 технопарків відповідно.

Історія розвитку технопарків на території бувшого СРСР починається з 1987 р. Широку відомість набули технопарки Томська, Санкт-Петербургу, Нижнього Новгороду. Аналіз діяльності російських технопарків демонструє, що вони суміщають науковий потенціал вузів, наукових організацій, залучають іноземних партнерів, органи територіального управління, що дозволяє їм активно впливати на формування регіональної науково-технічної і економічної політики.

У рамках програми створення російських технопарків проводиться навчання менеджерів в інноваційній сфері, що дозволяє досліджувати ринок інтелектуальних продуктів, створювати інноваційні структури з урахуванням потреб регіону.

З метою координації зусиль з розвитку бізнесу у 1990 р. створена Асоціація науково-технічних парків і бізнес-інкубаторів «Технопарк». Організовано Центр акредитації технопарків, який повинен оцінювати і підтверджувати досягнутий технопарками рівень розвитку, їх здатність до активної інноваційної діяльності.

На сьогодні в Росії створено і діють біля 60 технопарків, приблизно стільки ж інкубаторів і інноваційних центрів. Найбільш розвинені технопарки, кількість яких сягає в межах від 12 до 15, здійснюють передачу своїх розробок не тільки на внутрішній ринок, але й на зовнішній.

 

Технополіси

Структура технополісу подібна структурі технопарку, однак технополіс розташовується у межах конкретного населеного пункту. Технополіс - це цілісний містоутворювальний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста.

Технополіси можуть утворюватися як на базі знову створених міст, так і на базі реконструйованих старих.

Технополіс розглядається як науковий центр регіонального характеру, який вирішує проблеми, пов’язані з впровадженням нових технологій, та як місце наукового співробітництва і налагодженого сервісу. У США технополіси створені більше ніж у половині штатів.

Інтенсивного розвитку набули технополіси в Японії, де розроблена спеціальна програма «Технополіс». Основу програми складає план побудови 19 технополісів, об’єднаних у систему традиційним «промисловим коридором» Токіо - Нагая - Осака - Кобе, швидкісним транспортом у сполученні з єдиною інформаційною системою.

У Росії прикладом технополісу є м. Зеленоград (Московська обл.).

В Україні технополіси можуть бути створені на базі великих науково-промислових центрів (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Львів), де існують потужні науково-виробничі комплекси.

 

Фінансово-промислова група

Фінансово-промислова група (ФПГ) - це організаційна структура, яка об’єднує банки, промислові підприємства, торгові організації, науково-дослідні центри і вищі учбові заклади, пов’язані між собою єдиним технологічним циклом для підвищення конкурентоспроможності товарів та послуг. Характерною особливістю ФПГ є те, що вони функціонують як самостійні саморозвинені організації.

Характерні риси ФПГ:

• на чолі ФПГ стоїть керуюча компанія, яка формує технологічний ланцюг, визначає склад учасників, розподіляє між ними сукупний прибуток;
• юридична самостійність організацій, що входять до ФПГ;
• основним доходом діяльності банку, що входить до ФПГ, є дивіденди від підвищення ефективності роботи підприємств, а не відсоток на кредит;
• високі вимоги до якості всіх компонентів системи менеджменту ФПГ у зв’язку зі складністю цієї системи;
• високий рівень технологічної і економічної інтеграції для реалізації інноваційно-інвестиційних проектів.

 

Створення ФПГ пов’язано з необхідністю структурної перебудови національної економіки і пріоритетній підтримці тих її областей, які сприяють швидкому економічному розвитку. Ці групи функціонують як самостійні саморозвинені організації.

У пошуках більшої ефективності своєї діяльності ФПГ перебудовує схему організаційної ієрархії на основі концепції горизонтальної корпорації. Така інноваційна концепція у значній мірі нівелює як ієрархію управління вертикальної структури, так і границі між підрозділами і функціями. Основою горизонтальної корпорації стає «ядро» менеджерів у таких ключових областях, як фінанси, людські ресурси. Однак при цьому решта персоналу організації повинна активно приймати участь у багатопрофільних командах з управління розвитком продуктів і забезпеченню їх збуту.

Нарешті організація може мати лише три-чотири управлінських рівні між вищим керівництвом і персоналом, який задіяний у технологічному ланцюгу або у виробничому процесі.

Відповідно зі ст. 7 Закону України «Про підприємства в Україні» порядок створення, реорганізації і ліквідації ФПГ, а також їх реєстрації регулює спеціальне законодавство, а саме Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 25.11.95 р. і положення про створення, реєстрацію і ліквідацію ФПГ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.96 р. №781.

У відповідності до вищезгаданого Закону і положення ФПГ являє собою об’єднання, у яке можуть входити промислові і сільськогосподарчі підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи і організації всіх форм власності. ФПГ має за мету отримання прибутку і створюється за рішенням Уряду України на певний термін. Мета ФПГ - реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми у відповідності з міждержавними договорами, а також виробництво кінцевої продукції. Особливістю ФПГ є наявність в ній головного підприємства. Це підприємство виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, виплачує податки і офіційно представляє інтереси ФПГ в Україні та за її межами.

Крім головного підприємства до складу ФПГ входять інші учасники. До них відносяться підприємства, банк, наукова або проектна установа, організація або закордонна юридична особа. Учасники виробляють проміжну продукцію або надають банківські чи інші послуги учасникам і головному підприємству ФПГ.

Учасники ФПГ, серед яких обов’язково повинна бути наявність банку, зберігають статус юридичної особи, у той час, як ФПГ статусу юридичної особи на має. Право діяти від імені ФПГ має виключно головне підприємство ФПГ.

Ініціатори на добровільних началах проводять загальні збори, на яких:

• приймають рішення про наміри створити ФПГ;
• приймають Генеральну угоду про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції;
• розробляють і затверджують техніко-економічний проект обґрунтування створення ФПГ;
• розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ФПГ або надання відповідних послуг;
• визначають уповноважену особу ініціаторів створення ФПГ.

Генеральна угода про спільну діяльність підписується керівниками всіх ініціаторів і закріплюється їх печатками. Генеральна угода включає:

- назву ФПГ;

- перелік державних програм, з метою яких створюється ФПГ;

- головне підприємство ФПГ, його місцезнаходження;

- кандидатуру президента ФПГ, його права, обов’язки і порядок його звільнення з

посади;

- перелік учасників ФПГ;

- перелік кінцевої продукції ФПГ;

- строк дії угоди;

- порядок прийняття рішень;

- порядок виходу зі складу ФПГ;

- інші умови діяльності ФПГ, які вважають необхідними ініціатори її створення.

 

Уповноважена особа представляє Генеральну угоду і техніко-економічне обґрунтування створення ФПГ відповідному галузевому міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна і Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін повинні сформулювати висновки про доцільність створення ФПГ.

Потім уповноважена особа подає на ім’я Прем’єр-міністра України такі документи:

• доручення ініціаторів представляти у Кабміні проект створення ФПГ;
• Генеральну угоду про спільну діяльність з виробництва кінцевої продукції, підписану усіма ініціаторами створення ФПГ;
• техніко-економічний проект обґрунтування створення ФПГ;
• висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, Фонду державного майна і Антимонопольного комітету про доцільність створення ФПГ;
• документ про перерахування у державний бюджет державного мита.

 

Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проект створення ФПГ із умови розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ФПГ, еквівалентній сумі у 100 млн. доларів США, починаючи з другого року після створення ФПГ. Цей строк може бути подовжений окремою постановою Кабінету Міністрів у випадку створення ФПГ для виробництва нових видів кінцевої продукції з тривалим циклом виробництва.

Кабінет Міністрів у місячний термін приймає рішення про створення ФПГ або рішення про відмову у її створенні.

При створенні транснаціональної ФПГ рішення приймається у двомісячний термін.

Реєстрація ФПГ здійснюється Мінекономіки на основі постанови Кабінету Міністрів про створення ФПГ і затвердженої Генеральної угоди про спільну діяльність у двотижневий термін. Після реєстрації ФПГ видається свідоцтво встановленого зразка.

Ліквідація ФПГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів у наступних випадках:

• у зв’язку з закінченням затвердженого строку її діяльності;
• через неможливість реорганізації ФПГ;
• з ініціативи учасників ФПГ.

 

Пропозиції з ліквідації ФПГ представляються в Кабінет Міністрів.

Постанова Кабінету Міністрів про ліквідацію ФПГ є підставою для виключення ФПГ з Реєстру промислово-фінансових груп.

 

Інкубатори