Розвиток освіти 20-х років XX ст. Політика українізації

Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системи освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.

Зокрема, накреслюється:

- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженням навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;

- демократизація й українізація системи освіти;

- відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів, організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.

Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів,позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві,

Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західним фронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. Українських педагогів.

Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянської політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. Було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами:

- українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою;

- заснування нових українських вищих закладів освіти. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. 7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві. 22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу Художню школу в Україні.

21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського Національного університету. Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського. За Центральної Ради у Києві було три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти.

Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури.

Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа. 6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного Українського Університету в його власнім помешканні. Як зазначає український історик Дмитро Дорошенко, це відкриття мало характер великого національного свята.

Треба зазначити, що з 300 студентів університету 99% складали українці. 22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний Український Університет у Кам’янці-Подільському.

У цей же період засновано: Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. Вона могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально- економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський.

Академік В.І.Вернадський являв собою приклад інтелігента, який став поза політикою й віддавав усі сили служінню науці. Перебуваючи в лавах кадетської партії (він навіть був членом ЦК цієї партії), В.І.Вернадський проте не зайняв по відношенню до Жовтневої революції ворожої позиції. Влітку 1918 року він назавжди розірвав з кадетами і ніколи більше не займався політичною діяльністю.

Створюючи Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і його соратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступні цілі:

- національне відродження України, піднесення її науки й культури;

- розвиток економіки та продуктивних сил;

- забезпечення українському народові гідного місця в культурному та науковому житті всього людства;

- інтенсивний обмін науковими досягненнями між Російською й Українською Академіями наук, піднесення культурної єдності українського й російського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.

Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року й утворення Української СРР було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.

Показово, що в складний період 1917-1920 рр. більшість української наукової інтелігенції займала нейтралітет, заявляла про свою аполітичність. На Україні при будь-якій владі цього періоду продовжувалися заняття в школах та вищих закладах освіти. Після закінчення громадянської війни українські землі опинилися у складі різних держав: основна їх частина входила до складу

Української СРР (площа – 452 тис. км2, населення 25,5 млн. чол.), Західна Україна відійшла до Польщі (5,6 млн. українців). Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною.

Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіма негативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системі освіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначити успіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи, науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали, що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібно сотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років.

Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційного десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики «коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет.

Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3 млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські книжки.

Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десять пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.

У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.

Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на західноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови).

Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка.

Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.