Барокова архітектура С. Ковнір. І. Григорович-Барський

 

Степан Дем'янович Ковнір (*1695 — †1786) — український архітектор 18 століття, майстер українського бароко.Зміст [сховати]

Народився 1695 року у селі Гвоздів на Київщині. З молодих років працював каменярем.

Був підданним Києво-Печерської лаври (хоч і звільненим від усіх монастирських повинностей). Близько 1720 року переселився до Києва. Монастир зазнав великої пожежі у 1718 році. Тому тут розпочали великі відбудовчі роботи, в яких брав участь Ковнір. Спершу він працював під керівництвом Йогана Шеделя, Василя Нейолова та інших професійних зодчих, а з часом і сам отримав кваліфікацію «кам`яного будівництва майстра».

Вважається, що першими творами Ковніра були споруди господарчого призначення — склади, комори, ключарня, палітурня, друкарня. За участю Ковніра споруджено дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах, храм у Китаєві, Кловський палац та інші видатні пам'ятки українського бароко. Яскравим шедевром є Ковнірівський корпус на території Верхної Лаври — колишнє службове монастирське приміщення.

Києво-Печерській лаврі будівничий віддав майже 40 років своєї праці.

Творча спадщина

Київ:

- Києво-Печерська лавра:

- Ковнірівський корпус (1746—72);

- дзвіниці на Ближніх (1759—62) і Дальніх (1754—61) печерах;

- Кловський палац (1754—58, разом із Йоганом Шеделем та Василем Нейоловим);

- дзвінниця Братського монастиря на Подолі (1756, не збереглася);

- церква у Китаєві (1763—67).

Васильків:

- собор Антонія і Феодосія з дзвінницею (1756—58), Васильків.

Дослідження життя і творчої спадщини майстра почалися лише у 20 столітті. Честь уточнення багатьох біографічних даних про Степана Ковніра належить Борису Крицькому, який у 1950-60 роках зокрема вияснив рік його народження.

Іван Григорович Григорович-Барський (*1713, Літковичі— †10 вересня 1791, Київ) — архітектор українського бароко.

Народився 1713 року в містечку Літковичах у родині вихідців з міста Бар на Поділлі. Близько 1715 року сім'я переїхали до Києва. Батько майбутнього архітектора був заможним крамарем і старостою соборної подільської церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Як і його старший брат Василь, Іван навчався у Києво-Могилянській академії. Окрім усього іншого, Академія давала пристойний рівень мистецької освіти.

Спробував себе в архітектурному мистецтві вже у зрілі роки. До того служив у магістраті, одружився, налагодив сімейний побут (був батьком 15 дітей). А потім, пройшовши вишкіл на будовах інших зодчих, приступив до самостійної творчості.

Стислий перелік архітектурної спадщини зодчого міститься у начерку його епітафії:«Трудившийся в разных строениях, воду привел в различные места в города сем от различных источников с-под гор, а потом строил каменные церкви, колокольни и покои. Первую церковь зделав у Кирилловском монастыре, з зводницею и брамою, и погребами, церковь Покровскую и Набережно-Никольскую; у Козельце церковь штукатурнею украшал и тынковал, и колокольню вновь построил, у Золотоношском Красногорском монастыре церковь, колокольню у Петропавловськом монастыре, у Соборно-Успенском соборе с церквою. Ещё магазин городской и гостинной дом, жилые покои Греческому монастирю и Юрию Дранчеву…»

Починається перелік з водогону, який він влаштував у 1748—1749 роках на Подолі. Її частиною був фонтан-запобіжник, над яким зодчий збудував вишуканий цегляний павільйон. На даху павільйону було встановлено статую апостола Андрія. Вода витікала з посудини, яку тримав янгол. Вже на початку 19 століття янгол поступився місцем Самсонові, що роздирає пащу леву.

Близько 1760 проводив будівельні роботи у Кирилівському монастирі на околиці Києва. Наново декорував стародавню Кирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою на другому ярусі. Провів реконструкцію ще однієї памятки часів Київської Русі — церкви Богородиці Пирогощі, де був старостою його батько.

На жаль, ані брама, ані дзвіниця не збереглися. Так само не збереглися монументальна дзвіниця Петропавлівської церкви на сучасній Притисько-Микільській вулиці (там тепер військова частина) та дзвіниця Успенської церкви на Контрактовій площі (її знесли після пожежі 1811 року; контур споруди викладено бруківкою біля відтвореного храму Богородиці Пирогощої).

З наявних нині будівель Григоровича-Барського привертає особливу увагу Покровська церква (1766) на однойменній вулиці. Немає сумніву, що на зодчого справив певне враження славетний петербурзький архітектор Растреллі, за чиїм проектом зводилася Андріївська церква. Просто з Покровської вулиці можна побачити разом витвори Растреллі і Григоровича-Барського та знайти деякі спільні риси — зокрема, напівкруглі вигнуті фронтони. Але, як зауважив мистецтвознавець Федір Ернст, «розробка фасаду не має нічого спільного зі стилем Растреллі: своєю спокійною, ясною краскою вона наближається до епохи класицизму, а трибанна система надає їй типового українського колориту». Дуже приємне враження справляють затишні ґаночки обабіч церкви.

Так само на Подолі збереглася й Набережно-Микільська церква (1772—1775) на вулиці Григорія Сковороди. Щоправда, вигляд цієї стрункої будівлі було дещо змінено пізнішою перебудовою бані у візантійському стилі. Зберігся, хоч і дуже перебудований, «городской магазин» — колишній хлібний склад по вулиці Братській, 2. а старий гостинний дім біля Межи гірської вулиці та житлової оселі Грецького монастиря і Юрія Драчеві, що стояли на Контрактовій площі, давно втрачено. Кілька гарних споруд традиційно приписують зодчому через близькість до його стильової манери — зокрема, дзвіницю Ближніх печер лаври, залишки церкви Костянтина й Олени на розі вулиць Щекавицької та Костянтинівської (Фрунзе) тощо.

Добра слава про Івана Григоровича-Барського лунала по всій Україні, тож доводилось йому час від часу працювати за межами Києва (у Межигір‘ї, Козельці, Золотоноші) і теж надзвичайно плідно.

Видатний зодчий хворів та був при смерті у травні 1785 року. Проте йому вдалося одужати і прожити ще шість років. У 1787 році Київський магістрат надав архітектору підтвердження його шляхетного походження. Іван Григорович-Барський помер 10 вересня 1791 року.

Творча спадщина

Київ:

- Міський водогін із фонтаном «Феліціан» (1748 — 1749)

- Покровська церква (1766)

- Церква Миколи Набережного (1772 — 1785)

- Будинок бурси (1760—1778)

Козелець: Собор Різдва Богородиці, Будинок полкової канцелярії

Золотоноша: Спасо-Преображенський собор Красногірського монастиря

 

Українська барокова поезія

 

У XVII столітті закладалися основи нового європейського раціоналізму. Менш відоме те, що тоді ж формувалася й оновлена ірраціональна система мислення. Розум уславлювався голосно, урочисто, демонстративно. Двозначний епікуреїзм Бароко формує дивні характери, породжує майже фантастичних людей, подібних до описуваних у педагогічному трактаті Дж. Локка джентельменів, що живуть у розкішних, але скупо опалюваних апартаментах, їдять зі срібних тарелів, але раз на день, ходять серед зими в легенькому взутті.

Багато в чому загадкові і дивакуваті баракові характери полишили свій слід і в українському мистецтві XVII-XVIII ст. Серед етапів розвитку українського бароко слід виділити такі віяння, спричинені добою: аскетичні, мілітаристичні і кончетистські, лібертичні.

Молода українська література тих часів орієнтується не тільки на утилітарні вимоги пропаганди національно-визвольної війни, але й на складні світоглядні шукання свого часу. Це активізувало процес оволодіння українськими митцями системою умовного мислення, складною метафоричною формою. Одні поети вдавалися при цьому до традиційної (для релігійної літератури) притчевої форми, переносячи її у сферу нових тем. (Ідучи цим шляхом І. Максимович “вдягає” новий зміст у надійну, але досить архаїчну форму, через що деякі його філософські притчі здаються уривками з невідомих нам “житій”). Другий шлях розвитку української філософської поезії був пов’язаний із засвоєнням нових наукових ідей, що відкривали перед поетами глибини підсвідомого мислення, а заразом – і таємні скарбниці образного мислення. Філософська лірика І. Орновського “вдягнена” вже в шати вишуканої сновидно-фантасмагоричної форми. Він не боїться бути складним, а іноді й “темним”, бо розраховує не на першого-ліпшого читача, а на людину, наділену умінням увійти до загадкового світу поетичної уяви. У XVII столітті поезія вже орієнтувалася на різні смаки й суспільні інтереси. В одних випадках вона була “простою”, описовою, дидактично-агітаційною, в інших – “переускладненою”, заглибленою в роздуми над сенсом людського буття. Характерно, що до кола поетів Л. Барановича належав не лише відсторонений від прози життя І. Орновський, а й співець героїки козацьких походів О. Бучинський-Яскольд. Останній захоплено описує битви й використовує вірші як політичні “агітки”, а перший вважає, що війни заважають поетам зосереджуватись на вічних питаннях. Принципова відмінність їхніх смаків і художніх систем свідчить про неоднорідність художнього мислення XVII століття. Ці істотні відмінності в поглядах двох видатних поетів XVII століття можуть служити вагомим аргументом у спростуванні поширеної нині думки, ніби поезія, так би мовити, підвищенного рівня умовності (метафорична, притчева, фантастично-гротескова, фантасмагорично-сновидна, міфологічна) завжди була чужа українській художній творчості. Насправді ж, високий рівень поетичної умовності був властивий українській поезії на всіх етапах її розвитку. Корені українського умовно-художнього мислення слід шукати в XVII столітті, в ірраціональних тенденціях барокової філософії і у пам’ятках літератури – “Ляменті...” М. Смотрицького з його сплавом політики й апокаліптичних візій, у філософських снах-видіннях І. Орновського, складних умовно-метафоричних побудовах “Руського небесного Арктоса” С. Яворського, у “Сні” Г. Сковороди, де філософські узагальнення втілилися в плетениці по-босхівськи страхітливих візуальних образів.

Бароко взагалі була притаманна певна романтичність. Можна навіть сказати, що хоч в XVII-XVIII століттях романтизму ще не було, проте самі романтики вже існували й досить плідно працювали в мистецтві.

Поети доби Бароко не здогадувались про страшне майбутнє відкриття своїх духовних спадкоємців. Вони вірили, що вся краса від Бога, краса засліплювала їх і нерідко позбавляла психологічної проникливості. Митці Бароко зробили зі своєї “небесної” краси культ і віддано, жертовно служили йому.