Зарубинецька та Черняхівська культури на українських землях

Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.

 

Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 та 1901 рр. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі Черняхів Київської губернії В. В. Хвойка провів розкопки «полів поховань», друге з яких і дало назву типу пам'яток. У 1898—1899 рр. польський археолог К. Гадачек розкопав поселення Неслухів у верхів'ях Західного Бугу. Невдовзі, у 1903 р., І. Ковач дослідив могильник Марошсентана (сучасна назва Синтана де Муреш) у Трансільванії.

Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Поряд з цим відомі черняхівські городища (Городок, Олександрівка, Башмачка).

Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.

Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалою гунів в кінці IV ст.

Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.

Зарубинецька культура — одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку.

Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Час — приблизно 200 рік до РХ до 200 року після РХ. Була визначена у 1899 і засвідчена понад 500 пам'ятками, які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я.

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. Зарубинці Канівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.

Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам'ятки відносять до ІІІ ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип'ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров'я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.

Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, це свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.

На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.

Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Також відомі трупопокладення, хоча вони зустрічаються рідко.

 

 

Вплив на історико-культурний розвиток слов'ян кочових племен, що заселяли територію сучасної України

Наприкінці І ст. н. є. більшість зарубинецьких племен Подніпров'я опинилася в зоні експансії сарматів, що призвело до розпаду даної етнокультурної слов'янської спільноти. Ця подія порушила економічну і політичну стабільність на території України. Основна маса зарубинців відійшла на північний схід у Верхнє Подністров'я та Подесення, витіснивши з цих земель балтів і частково асимілювавши їх.

Центр слов'янського розвитку в І—II ст. н. є. переноситься в західні області сучасної України, які не постраждали від сарматської експансії. Тут викристалізовується так звана зубрицька культура. Носіїв цієї культури, відповідно до писемних джерел, слід ідентифікувати з давньослов'янськими племенами венедів. Східну частину венедського масиву становили групи населення Подніпров'я та Подесення. Отже, якщо венеди західного регіону в процесі свого культурного розвитку «поглинули» у той час якусь частину дакійського та германського етносів, то східні слов'яни увібрали в себе значний балтський та сарматський культурний компонент.

У II ст. н. є. етнокультурна та політична ситуація на теренах України знову стабілізується. Слов'янські племена, значно розширивши територію проживання, відроджують традиційні види ремесел, хліборобство, виникають потужні металургійні центри. З римських провінцій запозичуються більш ефективні знаряддя праці (залізний наральник, жорна, токарний верстат тощо) та методи землеобробітку. Археологічні джерела фіксують тісний і наростаючий культурний зв'язок між слов'янськими групами, що населяли Волинь, Подністров'я, Подніпров'я, поступову уніфікацію їх матеріальної та духовної культур. Це, очевидно, свідчить про економічну і політичну консолідацію слов'янських племен венедів між Дністром і Дніпром, формування на цій основі єдиної етносоціальної одиниці. Економічне піднесення слов'ян підтверджується знахідками величезної кількості римських монет, розширенням гончарного, скляного, товарних ремесел. Формується нова, яскрава і самобутня слов'янська культура.

Цей важливий в історичному розвитку слов'ян процес був різко перерваний вторгненням з північно-західних регіонів сучасної Польщі германських завойовників, ядро яких складали войовничі й добре організовані племена готів. У II ст. н. є. готи поневолили прилеглі до України землі Мазовії та Підляшшя, винищивши значну частину місцевого населення, і в останній чверті II ст. вирушили на Волинь. Жах, який, мабуть, випереджував рух германців, примусив волинських слов'ян полишити свої домівки. Вони перемістилися у Подністров'я, де поселилися серед спорідненого населення, а також частково у Середнє Подніпров'я, де взяли участь у формуванні нової, так званої київської культури. Сліди германців губляться в районі Малого Полісся — болотистої місцевості, що відокремлює Волинь від Поділля. Ймовірно, численні слов'янські племена Подністров'я зуміли зупинити просування готів на південь. Ті змушені були повернути на схід, до Південного Побужжя, зайнявши його до кінця II ст.

Таким чином, готи ніби розрізали єдиний слов'янський масив на дві половини з центром у Подністров'ї, де з середини III ст. формується своєрідна слов'янська культура черняхівського типу, і Подесенні, в якому слов'яни створили київську культуру. Решта території перебувала до кінця III ст. під гнітом германців, які, підкоривши слов'янське та інше населення, узяли під свій контроль торгівлю з Римом, стали каталізатором формування черняхівської культури — однієї з найбільш яскравих у давній історії України.