Музичне мистецтво та театр України 60-х - 80-х рр. XX ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Музичне мистецтво та театр України 60-х - 80-х рр. XX ст.



1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців "Київський авангард", до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени "Київського авангарду" зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.

3 середини 60-х років ХХ століття в українській музиці відбувається мовно-стилістична переорієнтація. Минули роки адміністрування в галузі мистецтва (нагадаємо що у 1958р. було опубліковано постанову ЦК КПРС про виправлення помилок, допущених у політиці партії щодо літератури та мистецтва у 1948 та наступні роки). Відбувається процес глибокого вивчення доробку видатних композиторів ХХ століття - не тільки вітчизняних (С. Прокоф'єва, Б. Лятошинського, Д. Шостаковича та ін), а й зарубіжних (І. Стравінського, Б. Бартока, А. Шенберга А Онеггера, А. Берга, П. Хіндеміта, Кш. Пендерецького, Б Бріттена А. Веберна). Їхні знахідки в мелодиці, ритміці, гармонії, фактурі, оркестровці викликають у наших музикантів явний інтерес.

На музичному небосхилі України 60-х рр. з'являються імена Л. Грабовського, М. Скорика, В. Сильвестрова, В. Губаренка, А. Караманова. Активно працюють корифеї української музики - Л. Ревуцький, С. Людкевич, Б. Лятошинський. У композиторському класі Б. Лятошинського навчаються Л. Грабовський, В. Сильвестров; у А. Солтиса-М. Скорик.

Плідну творчу діяльність ведуть і композитори середнього та старшого поколінь, чия творчість була збагачена авангардною музикою композиторів-шістдесятників. У ті роки в оперному, романсовому, симфонічному та інших жанрах пишуть Г. Майборода, Ю. Мейтус, В. Кирейко, А. Кос-Анатольський, Д. Клебанов, Г. Таранов, Р. Сімович, М. Дремлюга, М. Колесса В. Борисов. З'являються такі цікаві сучасні твори як опери "Арсенал", "Тарас Шевченко", Симфонія №3, романси і хори Г. Майбороди, опера "Украдене щастя" та романси Ю. Мейтуса, балет "Тіні забутих предків" В. Кирейка, Симфонія №6 Сімовича, Симфонія № З М. Дремлюги, балети "Чорне золото" В. Гомоляки

Лінію драматичного симфонізму, що сформувалась у доробку Б. Лятошинського, продовжує творчість М. Дремлюги (згадана Симфонія № 3), Ю. Мейтуса. Лірика широкого мелодичного наповнення, з яскравими колористичними барвами, гумором, що йде від музики Л. Ревуцького, знаходить своє продовження в доробку Г. Майбороди, В. Кирейка та інших композиторів. Синтез народного начала з романтичною піднесеністю, ліричними роздумами, характерний для музики С. Людкевича (кантати, фортепіанна музика, романси), представлений у творчості М. Колесси, Р. Сімовича, А. Кос-Анатольського.

Повертаючись знову до мистецьких блукань композиторської молоді 60-х років, відзначимо, що спочатку деякі їхні твори шокували тогочасного слухача. Занадто складною виявилася для нього музична мова, наприклад, "Гомеоморфії" Л. Грабовського чи "Драми у трьох частинах" для скрипки, віолончелі та фортепіано і фортепіанних творів В. Сильвестрова. У згаданих творах відчувається сильний вплив музики композиторів нової віденської школи - А. Шенберга, А. Веберна, а також деяких польських композиторів, зокрема Кш. Пендерецького, доробок яких був мало відомий у нашій країні.

Цікаво заявляє про себе М. Скорик. його Партита № 1 і "Гуцульський триптих" були прийняті з захопленням. Партита № 1 М. Скорика поєднала строгу музичну форму Баха - Генделя з новаціями музичної мови XX ст.

В "Гуцульському триптиху" виявилась інша тенденція: тут яскраво народний музичний тематизм синтезовано з типовими для XX ст. ритмікою, гармонією, фактурою. Таку лінію свого часу започаткував великий угорський композитор Бела Барток.

Якщо в 60-ті роки композитори молодшого покоління робили лише перші кроки, то 70-ті стали для них роками широкого визнання не тільки у нас, а й за кордоном.

З'явилися й нові імена - це Євген Станкович, Леся Дичко, Віталій Губаренко, Володимир Золотухін, Борис Буєвський, Ярослав Верещагін, Юрій Іщенко, Олександр Костін, Олег Кива та ін.

Відбувається засвоєння різних мовно-стильових засобів, розширюється коло жанрів. Якщо перші пошуки молодих композиторів були пов'язані з камерно-інструментальною музикою, зокрема мініатюрою, то в 70-х роках молодь працює майже в усіх жанрах (симфонія, концерт, поема, сюїта, кантата, ораторія, камерна кантата, камерна симфонія).

Камерно-інструментальний жанр представлений сюїтами, сонатним циклом, камерно-ансамблевими циклами різного плану.

Наприкінці 70-х років плідними є пошуки в галузі музичного театру (балет, опера, камерна опера, фольк-опера, мюзікл).

Симфонічний жанр найповніше представлений творчістю Є. Станковича, Б. Буєвського, М. Полоза, А. Караманова, В. Золотухіна. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схвально. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл "Батьківщина" М. Дремлюги, сюїта "Король Лір" Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського.

У кантатно-ораторіальному жанрі працюють Є. Станкович, О. Костін, О. Кива, Я. Верещагін, І. Карабиць, В. Сильвестров. Тут і монументальні композиції (Симфонія №3 "Я стверджуюсь." Є. Станковича, "Сад божественних пісень" І. Карабиця тощо), і хорові акапельні кантати ("Чотири пори року" Лесі Дичко), і камерні кантати О. Киви, "Сміється джерело" Я. Верещагіна, "Тріолетти" О. Костіна, "Лісова музика" В. Сильвестрова).

Камерно-інструментальна музика розвивається в 70-ті роки досить плідно й різноманітно - від циклу мініатюр ("Російський лубок" О. Костіна), сольної п'єси ("Musica rustica" Я. Верещагіна, Фантазії для фортепіано Г. Саська, триптих "На верховині" Є. Станковича) до сонати, тріо, квартету, квінтету тощо (Соната № 2 для фортепіано О. Киви, струнний квартет Є. Станковича, Квінтет для духових Я. Верещагіна, Концертіно для восьми інструментів L. Карабиця, "Чотири карпатські акварелі" В. Шумейка).

Цікаві камерно-вокальні композиції створено О. Кивою, Я. Верещагіним, Ю. Іщенком, В. Шумейком, М. Скориком та ін.

Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени - А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича "Катерина Ізмайлова" у Києві 1965 року.

Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.

Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяльність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели "Думка", "Трембіта", Український народний хор, Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших.

 

61. Українське радянське кіномистецтво. Школа „поетичного кіно"

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні «старики»» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; просмотров: 519; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.227.97.219 (0.01 с.)