Українських композитори ХVІІІ ст.

Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся

 

Українська музика доби бароко - найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосний партесний спів (лат. partes - голоси). На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами, органом) православна церква розвивала хоровий спів а капела - хоровий спів без інструментального супроводу. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін.

 

У другій половині ХVІІІ ст. Поширюються романси -- жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виникли на основі канта й народної пісні, їх виконували у супроводі фортепіано або гітари. Вони втілюють ліричні, гумористичні (сатиричні) роздуми про людину, щастя, життя. Популярними стали пісні-романси “Їхав козак за Дунай” С. Климовського, “Всякому городу нрав і права” Г. Сковороди, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка.Таким чином, розвиток української культури у ІІ пол. XVII - XVII ст. є послідовним, об'єктивно зумовленим процесом, процесом засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процесом зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури, архітектури, образотворчого та музичного мистецтва.

 

 

31.Значення "Історії Русів"для спрямування української культури XIX ст.

 

Історія Русів” до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.Час написання "Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імпер Ще до своєї друкованої появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. М. Томенко зазначає, що "... Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував "Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 році розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав неправдоподібно" Саме як політичний памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців. "Сутність цього трактату — доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями (передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського люду"), а тому Україна має всі права відновити Ідеї, висловлені анонімним автором "Історії Русів", здійснили значний вплив на подальший розвиток українського політичного мислення: ідея державності, нехай і в дещо урізаному, автономному, вигляді отримала потужне історіософське обгрунтування. У той же час саме державницький пафос праці, зашифровані, але для "посвячених" цілком зрозумілі незалежницькі ідеї, сприяли її популярності і посилювали вплив на уми та настрої національно свідомої частини українського суспільства, пробуджували сплячих, обнадіювали тих, хто зневірився. Як зазначає М. Возняк, оцінюючи значення цього визначного твору української політичної думки, "Свій величезний вплив завдячує "Історія Русів" тій обставині, що її автор освітлив всю історію України з погляду суверенности й автономности української нації, що висунув усюди на перший плян ідею боротьби України за свої давні права і привілеї, що вмів переповісти історію руйнування українських вольностей високо-драматичним стилем і нераз із справжнім пафосом. Автономічний принцип видержаний у всій книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч і підпадає під шкідливий вплив польського режиму й асиміляційну політику Московщини"

 

 

32. «Руська трійця» (1834—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів літературного угрупування користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Руської трійці». Вплив на постання «Руської трійці» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

 

 

33.Кирило-Мефодіївське братство і його роль в житті української інтелігенції.

 

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітителів, православних святих Кири-ла і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пан-телеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Ми-кола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв’язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідо-мості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були зде-більшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївсь-кого товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Куліш походив з сім’ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та ук-раїнської кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Ук-раїні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українсь-кого народу.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов’янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямуван-ня, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програм-ному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення хри-стиянських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з на-ціональною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янсь-кого народу.

У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.

Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість радянських істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «реакційна» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров — в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко — в соціальних проблемах, увійшло в «Книгу битія українського народу».

Підводячи підсумки соціально-економічного та суспільно-політичного й духовного розвитку Східної України в кінці XVIII — першій половині XIX ст., слід охарактеризувати цей період як один із найважчих і найскладніших: жорстока кріпосницька експлуатація, колоніальне гноблення, політична реакція, переслідування будь-якої вільної думки, розгром всіх спроб передової частини суспільства внести зміни в життя трудо-вого народу. І, попри все, боротьба за ліквідацію кріпосництва, за національне відродження українського народу, його культури і мови.

Криза кріпосництва і швидке зростання товарно-грошових відно-син, суспільно-політичні рухи, повстання декабристів і польських рево-люціонерів, селянські виступи, діяльність кириломефодіївців та інших українських національно-визвольних груп розхитували царизм і готува-ли радикальні реформи. Кирило-Мефодіївське братство своїми ідеями і діяльністю зміцнило традиції боротьби української інтелігенції, біль-шості народу за національне визволення.

 

 

34.Громади і їх роль у суспільному та культурному житті.

 

. Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України. Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху ^[3]. Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі ^[4]. У 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров (написання монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України), В. Білозерський (видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису «Основа» українською та російською мовами), П. Куліш (заснування друкарні для видання українських книжок), Т.Шевченко (генератор визвольних ідей) і весь громадівський рух.Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, К. Михальчук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, Л. Ільницький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, О. Русов, М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн, Я. Шульгін, С. Левицький, І. Левицький (Нечуй), Є. Тригубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик), Ф. Панченко та інші (близько 70 членів).Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої половини XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.У середовищі громадівців у першій половині 70-х рр. невпинно відбувалися дискусії щодо програмних ідей ^[5]. Потрібно було виробити в нових умовах певні загальні принципи і підходи своєї діяльності. Однак реалізація цього ускладнювалася відмінностями та світоглядними розбіжностями серед провідних діячів Київської громади. Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці.Окремий пункт Указу стосувався персонально М. Драгоманова і П. Чубинського, яким заборонили жити в Україні. Рятуючись від репресій імперської влади, М. Драгоманов, М. Зібер і С. Подолинський виїхали за кордон.У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.Попри те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

 

 

35.Історія створення гімну "Ще не вмерла Україна".

Державним гімном України є пісня «Ще не вмерла України ні Слава, ні Воля», слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно «Музична редакція» державного гімну була прийнята Верховною радою України 15 січня 1992 року; слова гімну були затверджені «законом про Гімн України» 6 березня 2003 року. Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року: український етнограф, фольклорист, поет Павло Платонович Чубинський пишевірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.На текст вірша значно вплинув «Марш Домбровського» — польський гімн «Jeszcze Polska nie zginęła». На той час він був дуже популярним серед народів що боролися за незалежність. На мотив «Марша Домбровського» словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слов'яни». Інша відома версія цієї пісні — болгарська «Шуми Марица», яка стала гімном Болгарії у 1886—1944 роках.Перша публікація вірша П. Чубинського у львівському журналі «Мета», 1863, № 4 Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами — 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році.У 1917—1920 «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.1939-го року саме «Ще не вмерла Україна» був затверджений гімном Карпатської України.Коли в Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни вв його складі, «Ще не вмерла Україна» була відкинута як варіант, щоб не викликати занадто сепаратиські настрої серед українців. Потрібен був текст, у якому б стверджувалося, що Україна — держава, що входить до складу СРСР, що вона там «Між рівними рівна, між вільними вільна» та обов'язково повинна була висвітлена комуністична партія, яка веде Україну до комунізму. Це завдання виконав Павло Тичина. Саме його варіант «Живи, Україно, прекрасна і сильна» і став державним гімном Української РСР у період з 1949 до 1991. Композитор Антон Лебединець створив музику для нього. Але цей гімн так ніколи й не знайшов популярності. Майже на всіх офіційних зборах лунав гімн СРСР, а не Української РСР.15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у КонституціїУкраїни. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

36.Творчість М.В. Гоголя та її роль для розвитку української культури.

Микола Гоголь - генiальний росiйський письменник. Але витоки його творчостi - в українськiй культурi. Українець за походженням, вiн з дитинства добре знав українськi казки, пiснi, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекраснi "Вечори на хуторi поблизу Диканьки", "Миргород".

Образ України можна легко уявити собi, читаючи твори М. Гоголя. Яксправжнiй дослiдник, вiн знайомить читача з мовою, якою говорять "поблизу Диканьки", навiть подає словничок найбiльш уживаних слiв. Описує природу, розповiдає про людей, їхнi звичаї, вiрування, їхнi радощi i скорботи. I все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: "…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан,

сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных обuятьях своих" ("Сорочинський ярмарок"). Неможливо лишитися байдужим i до людей, про яких пише автор. КовальВакула з повiстi "Нiч перед Рiздвом" щиро i вiддано кохає красуню Оксану i ладен на все заради неї, навiть дiстати черевички, що носить цариця. I горда красуня розумiє, що немає кращого хлопця, нiж Вакула, i не треба

їй вже царициних черевичкiв. Гоголь нiби збирає голоси своїх героїв i говорить разом з ними мовою, що схожа на пiсню. I разом зi своїма героями вiн створює чудову книгу, сповнену любовi до людей, живих почуттiв, яскравого свiтла i страшної

темряви.

Т. Шевченко був палким шанувальником "Вечорiв на хуторi поблизу Диканьки". Саме вiн вiдзначав, що фантастичнi, майже казковi повiстi розкривають глибокий, самобутнiй розум автора i його нiжну любов до людей.

I все ж образ, що створює Гоголь, не iдеальний. Автор бачить одвiчну боротьбу добра i зла в рiзних проявах. Людям протистоять темнi сили, що псують людськi стосунки, визначають протистояння людей. У повiстi "Тарас Бульба" Гоголь зображує гордих, смiливих людей, для яких свобода i честь - найдорожчий скарб. Сама природа породжує такi характери: безкраї степи, широкi рiки, небесний простiр.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними i пристрасними, своєю природою, яскравою i барвистою. Це край,де можливо все, де боротьба добра i зла одвiчна, але люди стають на бiк добра i тому перемагають зло.

 

37.Роль Т.Г. Шевченка в розвитку в української літератури, мови та українського малярства.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. Починаючи з 1962 року,щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва.Шевченка називають революціонером художньої форми, вказуючи на те, як сміливо відходив він од літературних канонів, хоча навряд чи він ставив собі на меті свідомо руйнувати усталені художні форми. Шевченкові належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку й формуванні свідомості українського народу.Малярська спадщина Тараса Шевченка стала основою розвитку реалістичного образотворчого мистецтва в Україні.Особливе визнання мають гравюри Шевченка.В добу Шевченка останні майстри доби класичності вперше в українському малярстві пустили в люди жанрові образи, й вони швидко зайняли в малярстві головне місце.До того часу діапазон нашого малярства обмежувався портретами та релігійними або історичними композиціями. З початку класичного малярства у нас з’явився пейзаж як самостійна галузь малярського мистецтва, а з кінцем доби класичності з’явився в нашому малярстві й жанр.

 

38.Композитор М. Лисенко та його твори.

М.Лисенко захоплювался музикою все своє життя з самого д итинства. Весною 1859 року Микола Віталійович Лисенко переїхав до Києва. Саме в період навчання у Києві молодий студент остаточно, глибоко і свідомо захоплюється ідеєю служіння Україні, її культурі.У жовтні 1868 року вийшов з друку перший випуск обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано.Їх було 40, і це число стало обов'язковим для всіх наступних випусків.Крім практичного призначення, ці обробки мають велику науково-етнографічну цінність.У 1873 році було видано першу музикознавчу працю М. Лисенко про український музичний фольклор.У цей же період Микола Віталійович пише симфонічну фантазію на українські народні теми "Козак-Шумка".З 1880 року розпочинається період інтенсивної композиторської творчості.М. Лисенко започатковує роботу над своїм найвизначнішим твором—монументальною оперою "Тарас Бульба".У 80-ті роки було написано також лірико-фантастичну оперу "Утоплена",кантату "Радуйся, ниво неполитая".З 1888 по 1893 роки він пише дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна, або Снігова краля",У 1889 Микола Віталійович вдосконалює та оркеструє музику до оперети "Наталка Полтавка", у 1894 пише музику до феєрії "Чарівний сон",у 1896 оперу "Сапфо".Останній період життя Микола Віталійович звертається до царини духовної музики і пише низку творів, які продовжили започаткований його "Херувимською" ще в кінці 19-го століття цикл:"Камо пойду от лиця Твоєго, Господи","Пречистая Діво, мати руського краю", "Діва днесь пресущественного раждаєт", "Хресним древом".У 1908 році було написано хор "Тихесенький вечір",а у 1912—оперу "Ноктюрн".

 

 

39.Роль П.І. Чайковського у музичному житті України.

Петро Ілліч Чайковський народився в м. Воткінську в Удмуртії, де його батько служив начальником заводів, але все своє життя любив Україну і українську музику. З 1864 року і до кінця своїх днів він майже щороку місяцями жив на УкраїніТут він частково або повністю написав понад ЗО творів.

Чайковський бував також в Києві, Харкові, Одесі, де зустрічався з діячами українського мистецтва. В роки жорстоких утисків української культури з боку царизму він домагався постановки «Тараса Бульби» Миколи Лисенка в Петербурзі.

Петро Ілліч любив українські народні пісні і використовував їх в своїх творах в операх «Черевички» і «Мазепа», в Другій Українській симфонії, тощо.

Отже й твердження, що творчість великого композитора не була пов'язана і нашим краєм також невірне.

Творча спадщина Чайковського охоплює майже всі музичні жанри, однак чільне місце в ній посідають опера та симфонія. Композитор багато років поспіль проводив літо на лоні української природи – Черкащині, Поділлі, Сумщині; бував у Києві, Харкові, Одесі. Творчість Чайковського тісно пов’язана з Україною.

У його творах надзвичайно талановито, по-новому звучать мелодії українських народних пісень.

 

40.Розкрийте значення терміну "українізація".

УКРАЇНІЗАЦІЯ - — державна партійна політика в УСРР, спрямована на запровадження укр. мови в держ. установах, освіти і культурній сферах республіки. Термін почав уживатися з кінця 1919. Офіц. політикою Українізація стала після того, як 27.VII 1923 Раднарком УСРР прийняв декрет «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», за яким укр. мова запроваджувалась у всіх типах шкіл. «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату», а пленум ЦК КП(б)У 30.У 1925 - резолюцію про У. парт, та профспільного апарату. В усіх державних установах і торгівельно-промислових підприємствах до1926р.запроваджувалося діловодство укр. мовою. Передбачалося збільшити кількість видань укр. підручників, укр. л-ри, видати заг. академ. словник укр. мови, а також термінол. словники з окр. галузей науки. Всі держ. підприємства та установи могли брати на службу тільки осіб, які мали посвідчення про знання укр. мови, підписане головою комісії по У. в установі, де ця особа склала відповід. іспит. УІІ 1927 ВУЦВК і РНК УСРР прийняли пост. «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури». До початку 1928 на укр. мову викладання перейшло понад чверть інститутів, більше половини технікумів і загальноосв. шкіл. Переважна кількість книжок і газет видавалася укр. мовою. Однак на початку 30-х рр. почався процес згортання українізації. З призначенням у січні 1933 на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева Українізацію було припинено, у пресі розгорнулася широка кампанія проти одного з найактивніших провідників українізації — М. О. Скрипника;

 

41.Розкрийте значення терміну «соціалістичний реалізм»

.Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського.Попередниками соціалістичного реалізму вважають революційних поетів 19 століття (Г.-Л. Веєр, Е. Потьє), російських революційних демократів (Віссаріон Бєлінський, Микола Чернишевський, Микола Добролюбов). До певної міри до таких попередників в українській літературі зараховують штучно названих теж «революційними демократами» — І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського.Тим, хто ще перед 1917 заклав основи соціалістичного реалізму, а за радянського часу був головним його творцем, визнають М. Горького. Поки шукання уніфікованого стилю вивершилося в соцреалізмі, в Україні теоретики ВУСПП (Б. Коваленко) пропагували «пролетарський реалізм».Термін «Соціалістичний реалізм» у радянській пресі вперше з'явився в 1932 році («Літературна газета», 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на земліДіячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика), теж об'єднані в «єдиних творчих спілках», слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізмз як основну творчу методу в мистецтві. Згідно з ухвалою І з'їзду письменників СРСР,«Соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує мистецькій творчості виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів»

 

42.Охарактеризуйте основні етапи розвитку радянської школи.

42. Видавництво засноване 1930 р. в Харкові, воно увійшло до складу створеного тоді ж Державного видавничого об'єднання України (ДВОУ) і по ліквідації ДВОУ у 1934 р. помітно занепало, хоч і далі діяло як окреме республіканське видавництво із завданням видавати підручники і методичну літературу для вчителів. Згодом поширило діяльність на видавання мистецької і науково-популярної літератури для шкільних бібліотек, словників, журналів тощо.Було підпорядковане Міністерству освіти УРСР.В 1991 році видавництво «Радянська школа» переіменоване на Державне спеціалізоване видавництво «Освіта». З 1995 р. видавництво представляє Україну в Пан'європейському клубі видавців навчальної літератури PEP-CLUB.За обсягом своєї книжкової продукції «Радянська школа» було найбільшим видавництвом УРСР. За час з 1930 по 1959 рр. «Радянська школа» видала 4916 назв книг загальним накладом 589,3 млн примірників; 1961 р. — 899 книг і брошур накладом 54190000 примірників, 1964 р. — 804 видань — 45426000 накладу, у 1966 р. — 611 і 42239000 накладу, у 1968 р. — 582 і 46971000 і 1970 р. — 526 і 45 221 000 примірників. Продукція «Радянської школи» експортувалася до 70 країн сві<