Видатні архітектурні споруди Київської Русі.

Разом з прийняттям християнства в Київській Русі з'явилися будівлі візантійського стилю, найкращим прикладом якого є Софійський собор у Києві (XI ст.), що зберігся до нашого часу, зазнавши, втім, суттєвої барокової перебудови. Візантійський стиль на Русі почав активно реформуватися у співдії з автентичними уявленнями про будівництво й орнаментування. Внаслідок такого реформування з'явилися витягнуті вгору бані київських церков, специфічна кольорова гама розписів, фресок і мозаїк.

Найдавнішою церквою України, що збереглася лише у фундаменті, є Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988 — 996 рр. Це була тринавна будова з широким опасанням (галереями) навколо, всередині пишно прибрана мармуровим обличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З літописів відомо, що вона завалилася в 1240 році під час облоги Києва Батиєм. Один з найцікавіших періодів історії архітектури України — кінець XIV — перша І половина XV століття. Серед культових споруд переважали католицькі костели. Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Лати́нський кафедра́льний собо́р у Львові — пам'ятка архітектури національного значення. Готичну складову підкреслює високий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове завершення і розташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. В інтер'єрі високі сніпчасті колони підтримують стрільчаті арки і склепіння з готичними нервюрами. Стіни і склепіння вкриті численними фресками. Будівництво собору розпочалося 1361 (за іншими даними — 1370) на кошти короля Казимира Великого. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахім Гром, Амброзій Рабіш; одним із найтурботливіших опікунів будови в міських актах названо Петра Штехера. Об'ємну композицію костелу витворено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частині) та корпусу нав (власне молитовній залі). Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості. Архітектура передусім мистецтво створення (проектування і будівництва) будівель споруд та їх комплексів. Це явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що грунтується на єдності принципів краси і корисності Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах.Суспільна цінність архітектури зумовлюється функціональним характером споруд, їх естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-гро­мадську (культові будівлі, культурно-освітні, видовищні, адміністративні тощо), промислову (виробничі, транспортні, торговельні споруди). Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво (оформлення парків, скверів, бульварів тощо).В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VII ст. до н.е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря.У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає "город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. Міста набували важливого значення в економічному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про забудову головного міста Київської Русі - Києва. За часів Володимира почав складатися план міста. Київ розділявся на верхнє місто ("дитинець"), або "вишгород", "гора", і нижнє ("подол")."Місто Ярослава" у Києві.Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучасників. Митрополит Іларіон свідок спорудження собору Їписав: «Церква дивна и славна всЪмъ округънимъ странамь, яко же ина не обрящется вь всемъ полунощи земнЪЪм от въстока до запада». Враження, яке справляє собор на людину сьогодні, досить точно висловив Б. Греков: «Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте в атмосферу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, строгі пропорції, розкішні мозаїки і фрески підкорюють вас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете роздивитись усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису».Видатна пам'ятка світового зодчества Софія Київська давно вже стала об'єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожне нове видання про цю пам'ятку зацікавлює не тільки спеціалістів, але й широку громадськість. Під час розкопок в храмі, реставрації фресок, розшифровки написів, вивчення композиції зображень дослідники відкривають багато таємниць. А скільки приховано ще!Софія Київська величезна п'ятинефна хрестовокупольна споруда з 13-ма банями, оточена з північної, західної та південної сторони двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи підносили на церковні хори або «полаті».Архітектура собору урочисто-святкова, в екстер'єрі це підкреслювалось ритмом різномасштабних елементів і від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер'єрі об'ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу немов би переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана.В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Різномаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, висотний простір, відкоси віконних пройм все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, але й світськими. На південній і північній стінах центрального нефу розміщене було зображення родини Ярослава Мудрого, на західній (що впала) портрет самого засновника храму. У баштах зображені сцени полювання, приборкання диких коней, дійства скоморохів, музикантів, танцюристів. Особливим інтересомкористуються фрески світського змісту, які розповідають про візит княгині Ольги до Константинополя, прийом її візантійським імператором, відвідини іподрому тощо. Довкола Софії Київської на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини. Розкопки довели, що конструктивно вони нагадували зведений собор, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко застосовували мозаїку, фресковий живопис, різьблений камінь, майоликову плитку.Наприкінці XII І початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

 

11.Розкрийте питання того, які традиції архітектури Київської Русі зберігались в Московській державі.

Усі держави мають конкретну етнічну належність. Цілком очевидна етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігаються з межами етнічних територій державного етносу (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Британська, Російська імперії). Якщо останню з названих "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва - ключова як для історії Східної Європи, так і для історії України та Росії зокрема. Археологічні матеріали переконливо засвідчують специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудування, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів і праросіян ХІ-ХШ століть порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це передусім сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських і фінських культурних традицій. Вони виявляються у фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудуванні та в інших елементах матеріальної культури білорусів і росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, "избушку" на курячих ніжках, багатий "ведмежий" фольклор тощо. Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова і Новгорода ХІ-ХІV століть. Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою історико-культурного підґрунтя білоруського і російського народів. Проте па протилежність українцям, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська й білоруська етнічна специфіка становлять продукт їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Росіяни й білоруси є нащадками давнього Києва такою ж мірою, як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно, їхня культура ввібрала в себе елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували Російську імперію, так праукраїнці були творцями й будівничими Київської Русі. Це ранньосередньовічна імперія, державотворчим етносом якої стали південні русичі, або праукраїнці. Київська Русь - перша українська держава, підвалина державної історії України. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. За це промовляють численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук.

12.Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації у Українських землях у XІV-XVI ст.

За словами українського історика О. Субтельного, «Україна наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника».
Україна на початку XIV ст. опинилася в дуже скрутному становищі:
• монголо-татари спустошили Руську землю, виснажили народ, розігнали руських князів, установили жорстоке ярмо Золотої Орди;
• Литва, Польща, Угорщина, Молдова, Туреччина, а з часом і Московське князівство починають боротьбу за українські землі.
Подальша доля земель Галицько-Волинської держави після її занепаду
Буковина, Закарпаття, Галичина та Волинь відразу стали об'єктом зазіхань різних держав Європи.
У 1359 році на території пониззя Дунаю до Середнього Подністров'я утворилося Молдовське князівство, у складі якого опинилася Буковина
Довідка. Велике князівство Литовське — держава, що виникла на початку XIII ст., проіснувала до 1569 р. (до так званої Люблінської унії). До складу князівства входили литовські, українські та білоруські землі. Унаслідок Люблінської унії Велике князівство Литовське об'єдналося з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту.
(Шипинська земля). З часом на Буковині змінився адміністративно-територіальний поділ (Чернівецька та Хотинська волості), а всі посади стали займати молдовські бояри.
Угорське королівство, яке ще з XI ст. почало привласнювати землі Закарпаття, у 20-х pp. XIV ст. захопило край повністю.
Почався процес мадяризації — насаджування угорської мови, культури та католицької віри. Велика роль у збереженні національно-релігійних традицій українського народу належить подільському князеві Федору Коріатовичу, якого угорський король призначив управителем королівських земель на Мукачівщині та намісником Берегівського комітату (адміністративно-територіальна одиниця Угорського королівства).
Право володіти Галичиною та Волинню протягом багатьох десятиліть кров'ю виборювали Литва та Польща (за участю Угорщини).

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава — це продовження давньої української державності.

Частина істориків уважає, що Литовсько-Руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.
На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип'якевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію.
Сучасні дослідники української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці М. Грушевського та І. Крип'якевича, уважають, що:
• державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;
• великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів [земель, передусім тих, які він роздавав за службу. — Авт.] та війська;
• українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію;
• починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.
Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.
Польща, побоюючись падіння «нездоланного щита» — Галицького-Волинського князівства, яке захищало поляків від ординців зі сходу, — постійно втручалася в його внутрішнє життя. У 1340 році після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II, який дуже зблизився в останні роки життя з поляками (за що й був отруєний), польський король Казимир III захотів прибрати до своїх рук галицько-волинські землі. 1349 року з допомогою угорського короля Людовика Казимирові вдалося захопити Львів і вивезти до Польщі коронаційні відзнаки поневолених галицьких земель.
Та Польщі довелося зіткнутися в Галичині з двома проблемами: опором місцевого боярства й спробою Литви поширити свою владу на цей край. Керуючись високою метою захистити католицизм від язичників-литовців та схизматів-украінців, Казимир вів тривалі (майже 15 років) кровопролитні польсько-литовські війни, у результаті яких приблизно 1366 року вся Галичина й частина Волині, а також понад 200 тис. українського населення опинилися під владою Польщі.
Нова влада дуже обережно вносила зміни в суспільне й політичне життя Галичини. Поряд з польською й далі використовувалася староукраїнська мова, діяли деякі норми давньоруського права, чимало українців зберегло свій статус у суспільстві, в обігу була власна монета. Але після активної підтримки Римом політики колонізації ситуація на українських територіях стала змінюватися. Казимир щедро роздавав українські землі польським, німецьким та угорським феодалам, заохочуючи їх до королівської служби.
Польська й латинська мови стали офіційними, посадовців призначав тільки король. На теренах Галичини було створене Руське воєводство, яке вважалося польською провінцією.
Щоб зберегти свої привілеї та здобути рівне з поляками правове стано-вище, частина галицьких бояр почала переходити в католицьку віру