Виникнення української козацької держави та її роль урозвитку національної культури.

Слово козак прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись із ворогами й доводячи своє вміння виживати за тяжких природних умов. Згодом це слово набуло кількох значень і перекладалося здебільшого як «вільна озброєна людина».

Перше писемне джерело, що засвідчує вживання слова «козак» стосовно українців, — «Польська хроніка» Мартина та Йоахима Бєльських. Розповідь про козаків уміщена там під 1489 р. Описуючи похід королевича Яна Ольбрахта на Східне Поділля, польські хроністи Бєльські зазначали, що польське військо могло успішно просуватися в степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали ту місцевість. З кожним наступним роком кількість свідчень про козаків з України невпинно зростала. За якихось сто років усіх українців називатимуть козаками. Тож, попри іншомовне походження, це слово стало уособленням цілої епохи в історії України.

У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.

Українське козацтво виникло за тяжких для нашого народу часів, коли Україна втратила державність, а її землі захопили кілька держав, які часто-густо ворогували між собою.

 

Це зумовлювалося розташуванням українських земель у зоні Великого кордону. Той кордон — умовна межа, що розділяла два протилежні світи, між якими здавна тривало протистояння: європейський (хліборобський, християнський) та азіатський (кочовий, мусульманський).

У причорноморських степах півдня України після розпаду Золотої Орди господарями почувалися татари. Українські землі зазнавали їхніх постійних спустошливих набігів, що особливо посилилися після встановлення зверхності Туреччини над Кримським ханством у 1478 р. Утім, посилення загарбницьких походів на землі України зумовлювалося не тільки їхньою безпосередньою близькістю до войовничих кочівників, а й слабкою ефективністю оборони на півдні Польсько-Литовської держави. Опинившись в обставинах, що загрожували самому існуванню українців як окремого народу, мешканці прикордонних територій змушені були опановувати складну військову професію. Постійна боротьба з нападниками виробила з хлібороба, ремісника, священика особливий тип воїна — відважного й кмітливого, який добре володів різними видами зброї, сповненого волелюбності й повсякчас готового до протесту проти будь-якого примусу. Такими воїнами були козаки.

 

Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини — в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті на рибу й дичину місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська до Хортиці (в межах сучасного Запоріжжя) та Великого Лугу — низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими. Вояки за потребою, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо. Понад берегами річок, на островах, у балках чи байраках козаки закладали свої поселення.

Наслідком господарської діяльності козаків було освоєння та заселення так званого Дикого поля (степів між Дністром і Доном), а отже, розширення життєвого простору українського народу, яке відбувалося без завоювань чужих територій.

Постійна загроза нападів ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу її становили січі. Дослідники пов'язують походження слова січ із засіками — укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за давніших часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ — своєрідна столиця запорозьких козаків. Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3—10-метровим валом і ровом. Вал зміцнювався частоколом з вежами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки — курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі — склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки.

Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким і служила опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Одначе восени 1557 р. запорозьку фортецю зруйнували орди кримського хана.

Від 60-х pp. XVI ст. по 1593 p. Запорозька Січ розташовувалася на о. Томаківка, у 1593—1638 pp. — на о. Базавлук, у 1638—1652 pp.— на Микитиному Розі, у 1652—1709 pp. — на річці Чортомлик, у 1709—1711 і 1730—1734 pp. — на p. Кам'янка, у 1711—1728 pp. — в Олешках, у 1734—1775 pp. — на p. Підпільна (Нова Січ).

Запорозька Січ мала ряд ознак держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.

Отже, Запорозькою Січчю називають і місто-фортецю — столицю козацької держави, і власне козацьку державу в межах її величезної території.

Запорозька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Замість феодального примусу, який ґрунтувався на закріпаченні й примусовій праці, у ній утвердилися принципи найманої праці. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством. Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вільностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміусу в Приазов'ї на сході. На півночі її межа пролягала по річці Оріль (на Лівобережжі) та верхів'ях річок Інгул та Інгулець (на Правобережжі).

Уся повнота влади в козацькій державі належала Січовій (Військовій) раді, причому право голосу мав кожен запорожець. Саме тому козацьку державу визначають як республіку. Ради відбувалися двічі-тричі на рік: на початку січня, другого-третього дня після Великодня, 1(14) жовтня (на свято Покрови). У разі потреби ради могли скликатися за бажанням будь-кого з козаків та в інший час. На раду запорожці сходилися заздалегідь, поспішаючи до Січі з усіх козацьких земель, позаяк у столиці постійно перебувала лише кількісно невелика козацька залога. Рада керувала всіма важливими справами Січі. Вона провадила внутрішню й зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала й надсилала посольства, чинила суд. На раді обирали козацький уряд — Кіш, військову старшину: кошового отамана, суддю, писаря, осавула, довбиша й пушкаря.

Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Під час воєнних походів влада кошового була необмеженою. Проте за мирного часу він не міг ухвалювати важливих рішень без згоди Військової ради. Кошовий відкривав Військову раду, головував на Старшинській раді, здійснював дипломатичні стосунки з іншими державами, розподіляв воєнну здобич, прибутки від мита, узаконював поділ пасовищ, земель та угідь для полювання й рибальства. Крім того, затверджував судові вироки та обраних або призначених козаків на посади.

Найближчими помічниками кошового були військовий писар, військовий суддя, військовий осавул та інші старшини. Військовий суддя чинив суд на Січі, був охоронцем норм закону й права. За відсутності кошового його обов'язки виконував, тобто був наказним кошовим отаманом. Писар очолював січову канцелярію, вів усю документацію та дипломатичне листування. Помічником кошового у військових та адміністративних справах був осавул.

Козацька християнська республіка Запорозька Січ відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно-визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної й Південної України.