Освіта та наукові знання Київської Русі

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для “дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику - “Повчання”.

Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. “Вікном у світ, що зник”, назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, - прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого - приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей.У освіті поряд з домінуючими церковнимиіснували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

* * *

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

 

Оборонне зодчество

У XIII ст. Київська Русь була ослаблена тривалими міжкнязівськими Дгй] усобицями, що призвели її до роздробленості та втрати могутності. Во-ЗД/ на розпалася під ударами золотоординських завойовників. Найбільшого лиха зазнали землі Переяславщини, Придніпров'я, Чернігівщини. Лише Гали-цько-Волинське князівство постраждало менше, навіть зберігши відносну незалежність. Розорений Київ, залишаючись економічним і політичним центром Східної Європи, поступово втрачав організуючу й об'єднуючу роль. Митрополит 1300 р. залишив столицю, осівши у Москві.
Князі Галицько-Волинської землі відбудовували міста, споруджували нові оборонні пункти (наприклад, Львів). Однак це тривало недовго. З середини XIV ст. Галичина увійшла до складу Польщі, а Волинь — до Литви. З ослабленням Золотої Орди Переяславщину, Придніпров'я і Поділля захопила Литва. Буковина опинилася у складі Молдови, а Закарпаття загарбала Угорщина. Незважаючи на поділ земель, зв'язки між ними не припинялися. Тут боротьба набула іншого характеру. Із занепадом Галицько-Волинського князівства на українській території більше не створювалося важливих політичних об'єднань. Землі поступово ставали колоніальним придатком держав-завойовників, периферійною провінцією, а українська еліта асимілювалася з політичними системами і культурою поневолювачів. Литва розглядала завоювання як місію "збирання земель Русі", приймаючи на певний час мову та релігію покореної землі. Польська окупація була тяжчою, землі захоплювали шляхта і Католицька церква. Міста часто віддавали на відкуп німецьким купцям, які встановлювали там магдебурзьке право, свою адміністрацію, перетворюючись у поліційний придаток Польщі.
Після об'єднання в одну державу Польщі та Литви за Люблінською унією 1569 р. перед загрозою Тевтонського ордену, що панував на балтійському узбережжі, та зростаючим впливом Московського царства, всі українські землі опинилися під владою Речі Посполитої. Спроби звільнення України з-під чужоземного панування позитивних наслідків не мали. Вона була оточена державами, які активно втручались в її справи: з півночі — Москва, з півдня — Кримське ханство й Оттоманська імперія та безпосередні агресори — Польща і Литва. Українські землі надовго стали постачальниками зерна, а народ опинився у кріпацтві. Промисловість перебувала у стані застою. В суспільстві поширювалися зростаючі диспропорції. Основну проблему становило збереження культури, мови, традицій українського народу. Гостре суперництво з католицькою Польщею часто зумовлювало культурну та релігійну війни. В Україні православ'я залишалося синонімом культури і виявом національної самобутності. В Києві у 1458 р. було відновлено митрополію, яка порвала церковні зв'язки з Москвою. Однак покровительство над церквою здійснював польський король — верховна сила, ворожа православ'ю. Це негативно позначилося на моральному стані церкви. Українська знать все більше полонізувалася, проте поступово і в Україні пробуджувалося суспільно-громадське життя. Поборниками православ'я і захисниками культури стали братства, які об'єднували демократичні верстви суспільства. За підтримки братств поширилось книгодрукування, повсюдно відкривались школи, що позитивно відбивалося на політичному пробудженні народу. В Придніпров'ї з'явилася потужна захисна сила — козацтво. Воно сприймалось як оборона не лише від турецько-татарських нападів, а й від національно-релігійного і суспільно-економічного гноблення польської шляхти.
Мистецтво розвивалось у складних і несприятливих обставинах. Починаючи з XIV ст., воно пройшло шлях від Середньовіччя до Ренесансу і досягло високих здобутків у різних сферах творчої діяльності. В цей період зароджувались нові народнопоетичні жанри — історичні пісні та думи — героїчний епос України. Іван Франко вважав героїчний епос одним з найцінніших наших національних надбань і предметом національної гордості.
Зрушення в мистецтві пов'язане з піднесенням національної самосвідомості, зростанням патріотизму. Пам'ятними залишалися такі події, як перемога над Тевтонським орденом під Грюнвальдом 1410 p., тривалі гуситські війни (1419-1434), де брали участь українські селяни. Важливий чинник суспільного прогресу становила активізація ролі міст як осередків торгівлі й ремісництва. Більшість з них здобули впродовж XIV-XV ст. магдебурзьке право (Львів, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін.), яке дало їм низку привілеїв. У містах визрівали нові суспільні сили. Культурний рух, що зародився в Італії, захопив і Східну Європу. Культура України того часу також розвивалася під його дією. Одним з найважливіших стимулів культурного процвітання був антифеодальний і національно-визвольний рух.
Чимало українців, починаючи з другої половини XIV ст., навчалися в європейських університетах, зокрема Праги та Кракова. Деякі з них досягали європейської слави, наприклад, учений Юрій Котермак з Дрогобича, поет Павло Русин із Коросно, публіцист Станіслав Оріховський з Перемишля. Досягнення європейської культури поширювали в Україні приїжджі гуманісти, літератори, скульптори, архітектори.
ҐСпецифіку будівництва наприкінці ХШ-початку XIV ст. визначила оборонна архітектура. Розвиток національного зодчества відбувався у складних умовах. Після золотоординської навали монументальне будівництво здійснювалося головно у західній частині Галицько-Волинського князівства. Насамперед там активно впроваджувалося містобудування, що невдовзі розгорнулося на всій території України. В ньому використовувалися традиції давньоруської архітектури, зберігалась її будівельна техніка і конструктивні прийоми, хоча у генеральні плани міст вносилися значні, а в деяких випадках і кардинальні зміни. При цьому головною вимогою залишалася їх обороноздатність. Місто складалося з фортеці ("дитинця"), що розміщалася на пагорбі або горі, та підзахисних населених ділянок, які формувалися біля підніжжя, — посадів і подолів. Така дво-частинна планувальна структура не зазнавала змін, бо за суттю відповідала соціальній диференціації міського населення: на горі мешкала феодальна аристократія, під горою — ремісники, торговці, нижчі прошарки населення. За розподільним принципом верхнього і нижнього Києва формувалися й інші міста, хоча їхні генеральні плани вирізнялися помітною індивідуалізацією. Так виглядали міста не лише на східних землях (Переяслав, Чернігів, Путивль та ін.), а й на західних (Галич, Перемишль, Львів).
Давньоруські міста за розташуванням центру і мережі вулиць мали нерегулярне планування, що передусім зумовлювалося природними умовами. Ринкова площа здебільшого займала центральне місце міської території. В містах із самоуправлінням на головній площі почали з'являтися ратуші. За прикладом Кракова і Вроцлава у другій половині XIV ст. ратуші з'явилися також і в українських містах — Львові, Перемишлі, Кам'янці-Подільському. Ратуша з вежею визначала громадський центр міст.
Вулиці були насамперед важливими шляхами, тому часто найголовніші з них перетинали міста. Структура вулиць визначалась природними умовами, тому була нерегулярною. З опису Г. Боплана дізнаємося, що в першій половині XVII ст. більшість вулиць Києва, за винятком трьох достатньо гарних, мали вигляд неправильних, кривих провулків, подібних до лабіринта.
В Україні відновлювалися і будувалися міста, хоча нерівномірно. Кращі умови були на західних землях, де фортеці — резиденції магнатів — поступово переростали в міста, такі як Броди, Жовква, Бережани, Тернопіль, Олика, Шаргород та ін.
З активізацією ворожих агресій для українських міст важливою залишалася проблема оборони. Значна увага приділялася насамперед зміцненню стратегічно важливих міст. До їх оборонної системи входили фортеця і замок, в основі архітектури яких залишалися давні руські традиції, збагачені впливами Західної Європи.
Новий тип оборонних споруд — великі бойові башти — з'явився у XIII ст. на території західної Волині. Для тогочасних фортець такі башти становили! основний центр оборони, їх специфіку зумовлювала поява нових видів зброї. Це вежі в селах Столп'є, Білавине, Спас, Чорнієве (тепер у Польщі), над-брамна вежа в Кременці, Кам'янці-Литовському. В XIV ст. значна кількість старих замків почала перебудовуватися або відбудовуватися з каменю і цегли, проте ще побутували і споруди з дерева (дерев'яні замки Києва, 1542; Вінниці, 1500; Житомира, 1544; Черкас, 1549), що пояснюється відсутністю міцніших будівельних матеріалів. Однак для надійного захисту від артилерії та могутніх стінобитних машин потрібні були не рів і частокіл, а високі товсті мури та бойові башти. При спорудженні замків брали до уваги природні умови, пагорби, круті скелясті береги річок, острови, оточені водою, миси між річками. Рельєф місцевості впливав на їх розпланування, тому первісні кам'яні фортеці не вирізнялись регулярністю.
Територію замку оточував глибокий рів, який під час небезпеки заповнювали водою. Єдиним входом слугували в'їзні ворота, що будували крізь башту. Башту зводили високою і потужною, до неї підводився підйомний міст через рів. Окрім надбрамної, у ранніх замках було не більше двох веж, що розміщалися у найвідповідальніших місцях. Вежі мали круглу або квадратну форму і виступали поза мури, це давало змогу під час бою контролювати територію у значному радіусі. Вежі й мури нерідко завершувалися зубцями — мерлонами (Хотин, Луцьк, Судак). Пізніше стали з'являтися у верхніх частинах башт навислі галерейки з люками, так звані машикулі, завдяки яким забезпечувався контроль за підніжжям. Ця важлива деталь оборонного замку простежується в європейській архітектурі під впливом Сходу в другій половині XII ст., в Україні її застосовано в XV ст. у Сутковецькій оборонній церкві, згодом — Круглій вежі Острозького замку, в мурах і вежах якого в кілька ярусів розміщалися ряди бійниць.
Внутрішній простір — дитинець — займали палаци князя, вищого духовного сановника, будинки бояр, храм, рублені кліті, так звані городні, де зберігалося майно, а під час нападу ворога знаходили притулок люди з близьких поселень. Над городнями прокладали обходи-бланкування, де розташовувалися оборонці замку під час небезпеки.
Могутні придністровські фортеці — Білгород-Дністровська та Хотин були найбільші в Україні. їх спорудження започатковано наприкінці ХШ-першій половині XIV ст., згодом вони розширялися й зміцнювалися. У цих спорудах зберігались традиції руського оборонного зодчества, але простежуються й ро-мано-готичні стильові риси. Хотин — фортеця нерегулярного трикутного планування, розміщена на правому, підвищеному березі Дністра. Вона має високі стіни і вежі заввишки 30-40 м — чотири прямокутні та дві круглі, що трохи виступають об'ємами за лінію мурів і майже рівні з ними за висотою. На мурах
прокладено бойовий обхід у вигляді критих галерей. Перед південним муром з в'їзною брамою утворено глибокий рів, через який перекидався підйомний міст. Другий міст наводився в бік двору через рів довжиною 7 м. Тут внутрішній простір був розділений на дві частини: підгороддя, або військовий двір і дитинець — внутрішній княжий двір. У першому розміщалися замкова каплиця, житловий корпус для гарнізону та колодязь, у другому — палац. В архітектурі двоповерхового палацу і каплиці, прорізах вікон і порталах, декорованих білокам'яною різьбою, помітні готичні стильові ознаки.
Хотинська фортеця зазнала двох серйозних перебудов: наприкінці XV ст. і в 40-х роках XVI ст., внаслідок чого стала повним архітектурно-художнім комплексом, збереженим дотепер.
Білгород-Дністровське укріплення з 26 баштами розташоване на високому пагорбі правого берега Дністровського лиману і вирізняється суворою простотою, могутністю мурів. Значну розбудову та зміцнення цитаделі здійснювали впродовж XV-XVI ст. молдавські господарі, пізніше турки її вдосконалювали і реконструювали відповідно до нової наступальної техніки.
Фортецю Судак у Криму збудували 1345 р. генуезці на високій, неприступній з моря скелі. Генуезькі купці, конкуренти Венеції, впродовж XIV-XV ст. володіли частиною узбережжя Криму. Оборонний комплекс фортеці (нині має назву Генуезької) становили стіни, завтовшки до 2 м і заввишки 8-10 м, та прямокутні, вдвоє вищі від стін башти, завершені зубчастим парапетом. Перед стінами — глибокий рів. Цитадель (дитинець) зведена на вершині скелі й за оборонною міццю була найнеприступнішою. її середня башта прикрашена подвійним аркатурним фризом, що, по суті, становить єдину художню деталь у всьому ансамблі.
Замок у Луцьку збудував князь Любарт Гедимінович у XIV ст. на місці дерев'яного. Він був найбільшим на Волині, мав вигляд поширених тоді романських фортець з елементами готики: у плані нерегулярний трикутник, обмежений високими 12-метровими стінами з трьома баштами. Міць стін і башт, що завершуються зубцями-мерлонами, посилювалась контрфорсами. Надбрамна та Стирова (Свидригайлова) башти були триярусними і мали однакову висоту — 27 м. Первісна висота третьої (Владичої) башти невідома, нині вона має 14 м. їх прикрашали аркатурні пояси і поребрик, ніші та прорізи отворів, — півциркульні на Надбрамній та квадратні на Стировій. Бійниці пронизували увесь масив у два, а подекуди і в три ряди. На території дитинця стояли церква Івана Богослова, княжий палац, владичий дім, уздовж стін — рублені кліті (городні), над якими тяглися обходи-бланкування, а також приміщення для війська, зброярні тощо.
Під час великих будівельних робіт у середині XVI ст. на вежах, що отримали плоский верх, з'явилися ренесансні декоративні аттики й обрамування вікон, проте брама і портал залишилися готичними.
Хоча Луцький замок будував литовський князь, але основу споруди становить руська будівельна система, яка прийнялася в усій литовській державі./
Близькими до Луцького були замки Кременця і Бучача. Кременецька твердиня мала три вежі. Проїзд двоярусної надбрамної вежі — арочний готичний, але лиштви вікон, виконані в стилі ренесансу, очевидно, з'явилися в XVI ст. за часів опікунства замком королеви Бони. Масивні, понад 10 оборонні стіни завершували зубці-мерлони та вузькі бійниці.
У XV ст. замок в Острозі почали перебудовувати з дерев'яного на кам'яний, зберігаючи давнє нерегулярне планування. Комплекс споруд, що поступово створився, об'єднував найстарішу частину замку: квадратну вежу з глухими стінами, готичним порталом і густим рядом могутніх контрфорсів, Круглу, або Нову башту й укріплення міста, з яких збереглися Луцька і Татарська брами. Місто оточували три пояси укріплень.
Кругла башта раніше мала форму суворого моноліту. В ній вирішили декорувати лише завершення у вигляді глухої аркади півциркульних арок, що високою короною нависає на консолях-кронштейнах. Вирішення Луцької брами було складнішим. У ній відтворено мотив тріумфального в'їзду, як у класичному зодчестві. В конструктивні та декоративні форми брами внесені нові елементи, характерні для Відродження. Браму завершив фігурний аттик, у білокам'яній різьбі якого є мотиви пальмет, волют і розеток. Острозький замок поступався могутністю оборонному комплексу Луцька, але вигідно вирізнявся стильовою єдністю.
Порівняно з Луцьком, в Острозі з глибшим розумінням засад ренесансного мистецтва оновлено середньовічні форми замку. В цьому була органічна потреба, оскільки Острог у другій половині XVI ст. славився як центр освіти, книгодрукування, діяльності видатних представників науки та культури і заслужено називався "волинськими Афінами".
З активізацією турецько-татарських нападів на Україну важливого стратегічного значення набувають землі південно-західного Поділля. Тут тривалий час не було надійного захисту від ворогів, населення використовувало з цією метою печери в басейнах Дністра та Смотрича. Згодом з'явилося чимало дрібних опорних пунктів, для будівництва яких використовувався місцевий будівельний матеріал — камінь. Найважливішою і найбільшою в тому краї стала Ка-м'янецька фортеця, в яку входили замок та міські укріплення. У ній використано винятково сприятливі природні умови, створені глибоким і достатньо широким річищем Смотрича. Місто, розташоване на невеликому плато, утвореному закрутом річки, з'єднувалось із замком вузькою смугою скелі. На цьому перешийку ще наприкінці XV ст. збудовано міст, названий пізніше Турецьким після його реконструкції турками в другій половині XVII ст.
Місто Кам'янець і замок збудований ще в домонгольський період, нові укріплення з'явилися в 70-х роках XIV ст. Будівництво здійснювали князі Коріато-вичі в давньоруських традиціях з використанням дерева як традиційного будівельного матеріалу. Наприкінці XV-першій половині XVI ст. замок поступово перебудовувався з повною заміною дерева на камінь. В описі 1544 р. він фігурує вже як мурований. Перебудова і вдосконалення фортеці тривали до початку XVII ст. За масштабом робіт Кам'янець не мав аналогій в Україні. Тут працювали місцеві й іноземні будівничі, військові інженери: італійці Каміліус і Камеріно Рудольфіно, німець Іоб Претфус (його називали Іов Претвич), француз Теофіл Шомберг.
Військовий інженер Каміліус працював наприкінці XV-початку XVI ст. над зведенням нових башт, яких тоді було сім. Претфус у середині XVI ст. ще більше зміцнив фортецю, стіни якої стали вищі й товщі. Будуються нові башти, число яких досягає 11, з них найбільші — п'ятиярусні Папська (Карма-люкова), Ляцька, або Біла, Рожанка, Нова Східна та Нова Західна. Вони значно виступають за лінію мурів, а кутові Нова Східна і Нова Західна — майже повним об'ємом. Покриття башт шатрове, ґонтове, три з них — Тенчинська, Лянцкоронська та Рожанка — мають оригінальне завершення у вигляді стрімких цегляних конусів, що здіймаються з-поза мерлоноподібного аттика.
За проектом Теофіла Шомберга на початку XVII ст. зі заходу замку звели Нову фортецю. Ця споруда різко відрізнялась від попередньої, оскільки становила новий тип фортифікації — бастіонну систему, в якій основну роль виконували рови та вали. Під валами було приміщення для зберігання провіанту, боєприпасів, а також казарми.
В оборонний комплекс ще входили муровані круглі башти з боку фортеці, Міська брама та Вірменський бастіон — з протилежного (вони захищали в'їзд на п'ятиарочний кам'яний міст), а також фортифікаційні споруди старого міста. Хоч місто й стояло на прямовисних кам'яних берегах, його оточували мури, що на заході та сході з'єднувалися з могутніми бастіонами. Такими бастіонами були Руська і Польська брами.
Будівництво Руської брами, головного в'їзду до міста з півдня, розпочалося 1527 р. До неї входили мури, вісім башт, бастіони, шлюзова система, якою регулювався рівень води у річці, — у випадку небезпеки вона ставала надійною охороною.
Польська брама, споруджена 1548-1561 pp., за аналогією з Руською, контролювала вхід у місто з півночі й також, окрім башт і мурів, мала складну гідротехнічну систему.
Продовженням Польської брами в системі укріплень була Кушнірська башта (її ще називали баштою Стефана Баторія), з західного боку до якої прибудований проїзд — Вітряну браму. В міських мурах розміщалися башти цехів: Гончарська, Кравецька, Різницька.
У величезному комплексі оборонних споруд не лише передбачалась утилітарна, а й естетична потреба, що засвідчує різьба на кам'яних у ренесансному стилі одвірках, чорно-білі орнаменти, виконані в техніці графіто, аркатурні фризи деяких башт і найповніше — гармонійна єдність усього ансамблю з довкіллям.
Про Кам'янець знали на Заході та Сході. Турецький мандрівник Евлія Че-лебі, який подорожував по Україні 1656 p., зазначав, що місту-фортеці Кам'янець немає рівних не тільки у володіннях польських, але, мабуть, і в чеських, а також в Шведській країні, державі Голландській та горах Німецьких. Міцність фортеці неодноразово випробовували вороги, але захопили її лише двічі: 1393 р. Вітовт штурмував її, скориставшись суперечками серед кам'янецької залоги, а 1672 р. — турки завдяки перевазі свого війська (близько 300 тис. проти 5 тис. оборонців).
Замки Закарпаття, хоч і виникли на місцях давніх слов'янських городищ, за конструктивним видом тяжіють до зразків Західної Європи. При їх спорудженні, як і всіх романо-готичних споруд такого призначення, передусім брали до уваги стратегічно вигідні природні умови.
Невицький замок поблизу Ужгорода виник ще в XIII ст. Уперше він згадується на початку XIV ст. у зв'язку зі зміною власників, коли розпочалась його перебудова в камені. Ужгородський замок, на відміну від Невицького, що розміщувався на неприступній скелі, займав невисокий пагорб. Згадки про нього сягають давньоруських часів. Реконструкція твердині на основі новітніх теорій фортифікації була здійснена в XVI ст. Замок нагадував квадрат у плані, оточений з трьох боків глибоким ровом, з масивними стінами, по кутах — з ромбоподібними бастіонами та могутніми присадкуватими баштами. Такі самі суворі форми мав палац — двоповерховий прямокутник із масивними квадратними баштами по кутах; мур з північного боку над кручею був одночасно стіною палацу.
Мукачівський і Хустський замки подібні розташуванням на високих пагорбах серед рівнини і водночас відмінні за історичним значенням. За художнім рівнем вони належали до найкращих серед подібних споруд в українському оборонному зодчестві.
Кам'яний замок у Мукачеві завдячує появою князю Федорові Коріатовичу, небожеві литовського князя Ольгерда. Князь залишив Поділля і проживав у Закарпатській Русі, де володів мукачівською домінією і васально залежав від угорського короля, свого союзника. Замок було зведено на верхній терасі зрізаного конуса-пагорба. Складався він з квадратної башти-донжона, оточеної квадратом стін із круглими вежами по кутах. Упродовж кількох століть замок, міняючи власників, змінював вигляд. Цей оборонний об'єкт — приклад постійного вдосконалення. Так, у XVI ст. було побудовано кільцевий бастіон верхнього замку і чатову башту 14 м. На початку XVII ст. оборонна система містила вже 14 башт, поглиблено рів унизу навколо пагорба, що наповнювався водою з Латориці. Всі чотири тераси замкової гори були забудовані, у тому числі нижній замок на другій терасі з двома бастіонами, середній замок третьої тераси та верхній замок, де розташовувався триповерховий палац з аркадою-гале-реєю. Остання перебудова наприкінці XVII — початку XVIII ст. змінила попередній вигляд і визначила його нинішній вигляд.
В Україні низку найдавніших замків можна доповнити кількома твердинями, знищеними в XV ст. під час боротьби Польщі та Литви за Поділля. Це замки в Смотричі, Меджибожі, Скалі, Бакоті та ін. Для оборони пристосовувались численні монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Навколо них у містах і селах зводили фортифікаційні споруди. Кам'яні храми обов'язково будували з урахуванням оборони, що відбилось на їх зовнішньому вигляді: масивні стіни з високо розміщеними вікнами нерідко завершувались бійницями, конхи подібні до башт, дзвіниці — це вежі з амбразурами. Вплив замків на формування оборонного комплексу монастирів незаперечний. Споруди з тривких матеріалів тут почали з'являтися в XV ст. Київський князь Семен Олелькович 1470 р. відбудував Києво-Печерську лавру, яка поступово стала могутньою фортецею. Такими самими фортецями були монастирі Унівський у Галичині (XV ст.), в Зимному на Волині (друга половина XV ст.), Межиріччі (XV ст.), Дермані (XV ст.) та ін.
Монастир у Дермані займав стратегічно вигідне місце на невисокому пагорбі, в оточенні природних захисних перепон. Його оборонні стіни зміцнювалися баштами по кутах, а надбрамна п'ятиярусна башта, прямокутна в плані і розрахована на кругову оборону, була центральним об'єктом. її верхній ярус завершувався зубчастим парапетом і прикрашав аркатурний пояс зі стрілчастими арочками. Амбразури в мурах і стінах башт надавали ансамблю необхідного бойового характеру.
Окремі церкви часто споруджувались у вигляді бастіонів. Взірцем такої споруди є Покровська церква в Сутківцях (кінець XV-початок XVI ст.). Це хресто-винна в основі, двоповерхова споруда з центральним квадратним приміщенням, до якого примикають чотири апсиди у вигляді башт з кожного боку. Апсиди стягнуті вгорі фризом — машикулями на кронштейнах і завершені наметами, центр перекритий двосхилим дахом із ступінчастими фронтонами. Кожен поверх має ритмічно розташовані бійниці, пристосовані до оборони, перший поверх призначався під церкву. Західна апсида слугує водночас притвором і дзвіницею. Нові форми і нове пристосування церкви були вироблені на основі тривалого досвіду, в якому переплелися розвинений практицизм з кращими досягненнями оборонного зодчества Поділля (Хотин, Кам'янець, Меджибіж) і готично-ренесансними впливами Західної Європи. У цій споруді доцільність піднесена до художнього образу високого епічно-поетичного змісту.
До ранніх зразків оборонної церкви належить Богоявленська церква (XV ст.) в Острозі. Збудовано церкву на території замку, її північна стіна з бійницями повернена до міста, введена в оборонні мури. Західний і південний фасади споруди мають контрфорси. Подібна до неї монастирська Троїцька церква (XV ст.) у Межирічі, такого самого оборонного характеру були Успенська церква (1495) в Зимному, костьол Луцького замку (1545) та П'ятницька церква у Львові. Остання містилася за межами оборонних мурів, її гранчаста апсида, могутні мури з високо розміщеними вікнами, дзвіниця над притвором з бійницями (по дві з кожного боку) відповідали актуальним вимогам оборони.
Унікальними зразками оборонного призначення є дві тотожні за конструктивним вирішенням — тридільні муровані з ґонтовим покриттям церкви: Михайлівська (XIV ст.) у с. Чесники Рогатинського району Івано-Франківської області та Різдва Богородиці (XV ст.) у с. Росохи Старосамбірського району на Львівщині. Масивний низ у них зміцнений могутніми контрфорсами і завершений шатровими перекриттями, причому середнє приміщення має два заломи та пірамідальні верхи. Вони вирізняються доцільною простотою, злагодженістю пропорцій, гармонійністю композиційної організації мас.
Оборонний чинник в архітектурі був надзвичайно важливий. Йому підпорядковувалось усе, що будували в Україні впродовж XIV-першої половини XVII ст. Він накладав яскравий відбиток на архітектуру того часу, виражаючи атмосферу постійної тривоги, готовності до відсічі. Однак не лише оборонності належала формуюча риса в становленні українського національного зодчества. Процес його формування на величезній території — від Закарпаття до Наддніпрянщини — складний, тривалий і неоднаковий за змістом. Переслідуючи православ'я, Угорщина в Закарпатті, Польща в Галичині (а з середини XV ст. і на Поділлі) почали нав'язувати Україні католицизм, що супроводжувалось появою великої кількості латинських храмів.
Отже, європейське готичне мистецтво торкнулося Закарпаття, Галичини і певною мірою Волині. На Закарпатті будувались численні костели, скромні, суворі на вигляд, близькі до оборонних споруд. Це однонефні храми, зміцнені контрфорсами, зі стрілчастими вікнами на південній стіні (з півночі зазвичай вікна відсутні) та профільованими порталами. Деякі з них мають із західного боку вежу (костели сіл Зміївка, Мужієве, Добросілля в районі Берегового, Виноградового, Хуста і с. Вишкове). Найбільший з-поміж них собор у м. Берегове, тринефний, з чудовим південним порталом і складним за рисунком нервюрним склепінням. У декоративному оформленні собору відчувається вплив пам'яток готики Східної Словаччини.
Найбільшими в Галичині готичними спорудами були костели у Львові та Дрогобичі — тринефні, чотиристовпні, з видовженими презбітеріями*, причому, на відміну від польських, тут нефи піднесені до однакової висоти, як і в українських храмах, а численні ступінчасті контрфорси виконують радше декоративну, ніж конструктивну роль.
Готика в українській архітектурі не мала значного поширення. Можливо, картина збіднена тому, що чимало пам'яток не зберегли первісних форм, а готичний Львів, насамперед середмістя, був знищений пожежами. Проте основна причина полягає в тому, що готика як стильова система, поширена свого часу в Західній Європі, припала з вагомих причин на період будівельного занепаду на землях України. Згодом розширення будівництва, зумовлене суспільно-культурним пробудженням, уже дотримувалось інших художніх принципів, антагоністичних готиці. Готичні елементи в українській архітектурі XIV-XV ст. присутні в багатьох пам'ятках оборонного призначення, в низці житлових будинків на площі Ринок у Львові та інших містах. Проте ці елементи мають підпорядковане значення.
Важливо простежити розвиток православного храму. Якщо умови для їх будівниц<