Українські монастирі як центри розвитку української культури (Х-ХІІІ ст.). 71) Киево-Печерська лавра – визначний центр української культури.

Унікальне місце поміж монастирями Русі належало саме Києво-Печерському, що згодом отримав статус лаври. Це зумовлюється багатьма причинами: Печерський монастир був найбільшим, серед його ченців були найвизначніші релігійні письменники, подвижники, уславлені побожним життям і визнані пізніше святими. Оскільки про жоден інший монастир ми не маємо таких подробиць щодо організації монастирського побуту і форм духовного життя монахів, то на підставі Києво-Печерського Патерика часто роблять висновки про чернече життя взагалі. Це слушно лише до певної міри, оскільки численні малі монастирі, зокрема ті, що були приватними фундаціями князів, бояр або міщан, мали свої специфічні особливості.

Авторитет Києво-Печерського монастиря значною мірою ґрунтувався на пошані до його засновників Антонія і Феодосія і наступних поколінь монахів, які здобули повагу побожним життям. До монастиря вступали люди різних станів, в тому числі князівського і боярського походження. Тут практикувався і постриг у велику схиму в передчутті смерті. Спільні праця, молитва і трапеза були обов’язковими ознаками монастирського життя, однак повної спільності майна, як того вимагав, наприклад, студитський статут, запровадити не вдалося.

Монахи не тільки працювали, щоб утримувати себе, а й виготовляли речі на продаж: шили взуття, копіювали книги, малювали ікони. У допомозі бідним і лікуванні хворих монахи служили прикладом для інших, але головним для себе вважали не служіння суспільству, а побожність, дотримання молитовного статуту.

Печерських монахів часто запрошували на визначні церковні посади. Так, ще на початку XIII ст. Симон став настоятелем Богородичного монастиря і єпископом у Владимирі, Пахомій — ігуменом Святопетровського монастиря в Ростові.

Особливо сприяло популярності монастиря створення в 20-х рр. XIII ст. першої редакції Патерика — збірки житій печерських отців. Першим його начерком було листування монаха Полікарпа з колишнім монахом Симоном, який став на той час єпископом у Владимир!. Полікарп висловив бажання стати ігуменом чи єпископом і поскаржився, що в монастирі його не поважають. Симон гостро засудив Полікарпа за брак християнського смирення і недостатню пошану до святості монастиря. Щоби довести значення і славу обителі, Симон навів кілька житій монахів. Пізніше сам Полікарп збагатив текст ще кількома житіями, вмістивши на початку твору лист до настоятеля лаври

Акиндина. Листування Полікарпа з Симоном, до якого було додано написане Нестором житіє Феодосія та деякі інші матеріали, стало основою Києво-Печерського Патерика, що містив, поряд із записом легенд, чимало подробиць про життя в монастирі від його заснування до початку XIII ст. Першу редакцію Патерика як зведеної пам’ятки було завершено 1406 р. з ініціативи єпископа тверського Акакія. В самому Печерському монастирі його клірик Касіян здійснив дві редакції — 1460 р., присвячену колишньому київському намісникові Акакію, і остаточну 1462 р.

Після Батиєвої навали лавра продовжувала діяти, і лише черговий удар, завданий 1416 р. військом хана Едігея, перетворив монастирські будівлі на руїни. До відбудови монастиря і Успенського собору багато зусиль доклав князь Семен Олелькович (1454 — 1470). 1482 р. монастир був знову зруйнований і пограбований військом кримського хана Менглі-Гірея. Нове запустіння тривало аж до відбудовних праць, здійснених завдяки допомозі князів Острозьких.

Монастирі засновувалися, як правило, в містах або поблизу міст. Але місцем для монастиря могла обиратися й далека від міських осередків місцина, якщо вона була пов’язана з житієм святого. Прикладом тут може бути монастир на р. Альті, на місці загибелі князя Бориса.

Найбільшим в Україні осередком монастирського життя був Київ. Крім Печерського, великий авторитет мали київські монастирі Михайлівський ("Золотоверхий"), Софійський, Видубицький, Кирилівський, Флора і Лавра, Межигірський святого Спаса, Гнилецький Пречистенський. Археологічні дослідження виявили у Києві та його околицях низку печерних монастирів, невідомих з писемних джерел ¹⁹. Деякі з наземних монастирів перемістилися в печери після ординського лихоліття. Другим за значенням центром чернечого життя був Чернігів з його старовинними монастирями, в тому числі печерними.

На особливу згадку заслуговують також монастирі Переяслава. З монастирів Волині найбільшим і найавторитетнішим був Жидичинський, на Поділлі — Бакотський печерний монастир.

Тогочасне чернече життя України виявлялось у різних формах: пустельницькій (еремітській), спільній (кіновіатській), комбінованій (співіснування "общежительного" монастиря з одним або декількома скитами), нерідко при міській чи сільській церкві жили одиндва ченці. Скити засновувались на відлюдді, часто в скельних печерах (Бакота, Василів, Розгірче) та спеціально збудованих вежах, як у Столп’ї та Угровську біля Холма. Іноді вони існували і в оточенні малих монастирів. Так, скити Симеона Столпника згадані 1367 р. поблизу Риботич біля монастирів Святої Трійці та Святого Онуфрія ²⁰, і на Стрийщині 1371 р. разом з монастирями Дирина та Григорів ²¹.

Визначальну роль у релігійному та культурному житті відігравали кіновіальні монастирі — обителі спільного життя, зі значною кількістю монахів, мурованими храмами, доступними для відвідування світськими особами, мощами святих, чудотворними іконами. Ними заопікувалися князівські родини, часто з правлячої еліти. Вони ж здебільшого були пов’язані з митрополією (Печерська лавра) та єпископіями (Зимненський — володимирського владики, Жидичин — луцького, Ліщинський — пінського, Угровськ та згодом Городище на Бугові — холмського та белзького, "Спас в горах" — перемишльського, Лаврівський — самбірського). На терені Галицької митрополії, позбавленої в цей період своєї ієрархії, активно діяв Унівський монастир, на Закарпатті — Грушівський.

Від часу його заснування головним центром спілкування між православними народами Сходу і Балкан залишався Києво-Печерський монастир ^п. Водночас з XIII ст. у зв’язках з Константинополем, Афоном, південними слов’янами дедалі більше зростає роль монастирів Галичини. Це зумовлювалося тою обставиною, що на південному заході цього краю відбувався безпосередній контакт з болгарськими, сербськими, волоськими осередками, з впливовими монастирями Молдавського князівства (Нямц, Бистриця, Молдовиця, Бісерканя), заснованими високоосвіченими болгарськими емігрантами на зламі XIV та XV ст. ²³

Не виключено, що після падіння Тирновського царства 1393 р. окремі болгарські книжники переселились і в монастирі Підгір’я, насамперед на терени Перемишльської єпископії, та до Унева. Значною мірою через монастирські кола поширювалися впливи релігійної та освітньої діяльності видатних православних діячів, болгар за походженням, зокрема київських митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака.

Ініціаторами заснування монастирів, як і в попередній період, виступають церковні чинники. В той же час ктиторські (вотчинні, родинні) монастирі засновувалися князями та шляхтою, часто на честь святих — покровителів родів. Настоятелі монастирів бували сповідниками родин, опікувалися родинними храмами. Вони перебували в залежності від засновників монастирів, бо, згідно з правом патронату, подібні церковні осередки фактично належали феодалам. Тому з другої половини XIV ст. відомі дарування і продажі монастирів поряд із іншими маєтностями. Так, 1378 р. пані Хонька Васькова продала за 20 гривень срібла "мунастырь Калениковъ Иванови Губци и єго брату Ходорови на вЂки и дЂтемь ихь со всЂм объЂздом и со всЂми границями, и землю, и синожатьями, из гаями, и сычем, и c колодязем, и c ловищи, и со всЂми ужитки, яко и вЂка вЂчнаго слушало к тому мунастыреви" ²⁴. Власниками нерідко ставали й католики. 1392 р. поляк Спитко з Мельштина поміняв свому дякові монастир Святого Михаїла у Созані на село Ярилівці ²⁵. 1387 р. Бенедикт Угрин (очевидно, після безпотомної смерті попереднього власника чи внаслідок репресії за його антипольські дії) отримав Черніїв монастир на Жидачівщині ²⁶. Навіть львівський Святоюріївський монастир, резиденція архімандрита, у XIV ст. став власністю львівського вірменина ²⁷.

Щоб врятувати монастирі від секуляризації, церковні кола вдаються до різних юридичних акцій. Зокрема, Перемишльська єпархія добивається 1405 р. підтвердження королем Владиславом Яґайлом, у присутності митрополита Кипріяна і литовсько-українських князів, прав власності владицтва. Таким чином, під його юрисдикцією вдалося зберегти монастирі Калеників, Микулинці, Святого Спаса, Смільницю, Лаврівський, Святого Онуфрія. З цією ж метою впродовж XV — XVI ст. відповідно узаконювалися давні князівські грамоти українських князів і на інші маєтності церкви. Однак у XV ст. більшість малих родинних монастирів, заснованих дрібними феодалами, перестала існувати. Приналежні їм землі перейшли до світських володінь. Від ліквідованих монастирів у кращому випадку залишились їхні назви, збережені в топонімах (Монастирець, Трійця, П’ятничани, Борислав і т. п.), та церкви, що перейшли вже до парохіяльних священиків.

У монастирях, ймовірно, зупинялися на постій подорожні монахи, представники князівського двору та купці. Це підтверджує географія їхнього розташування. Деякі дрібні монастирі розташовувалися на "соляних" стратегічних дорогах, на відстані денного переходу валки ²⁸. Так, з Галича до угорського кордону наприкінці XIV — на початку XV ст. шлях вів повз монастирі Сокіл (Воздвиження Чесного Хреста) — Суботів (на острові), Монастирець — Крехів (Святої Параскевії) — Семенів, Дирина, Григоріїв (всі поблизу с. Лисовичі), далі — при в’їзді в Карпати — через Розгірче (Святого Онуфрія) і Богородичний у Синевідську. Відгалуження цього шляху на Верецький перевал починалось у м. Солі, а далі вело через Дрогобич і Бориславів монастир на фортецю Тустань.