Тема 4. Піднесення української культури у хvііі ст.

Мета заняття: засвоєння, закріплення та систематизація знань, які визначають фактори сприятливі для піднесення української культури у XVIII столітті

 

План

 

1. Розквіт барокко і пізнє барокко у різних культурних галузях.

2. Мад’яризація на західноукраїнських землях.

3. Роль «одноцілості культури» для консолідації нації.

4. Києво – Могилянська академія.

5. Українське просвітництво.Видатні українські літописи.

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи

 

Як загальну характеристику визначеної культурницької доби слід зазначити, що XVIII ст. принесло для українців як значні геополітичні зміни, так і злам самого побуту життя. З ліквідацією козацької автономії і Запорозької Січі більшість селянства і частина козацтва була покріпачена. Царський уряд намагався, не без підтримки української верхівки, влити український народ в великоруську націю і перетворити Україну в Малоросію, тобто російську землю без власної історії, мови і культури.

Це призвело до загострення суперечностей у духовній сфері між денаціоналізованою панівною верхівкою і народними масами, які не тільки зберегли національні традиції української культури, а й перетворили народне мистецтво в професійне.

Найбільш масовою на наддніпрянських землях була початкова освіта, яка забезпечувала елементарну писемність більшої частини населення. Початкові братські й громадські школи були дійсно народними бо влада їх не фінансувала, і вони утримувалися на кошти сільських та міських громад. Братства або громади будували приміщення для шкіл, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов'язки дячка та вчителя покладалися на одну і ту ж особу. Дяк (учитель) жив при школі, де нерідко мешкали також "сироти шкільні" і старші школярі. У парафіяльних школах, які знаходилися в приміщеннях біля церкви, церковних хатах, дяки та їх помічники – "школярі", "молодики", "виростки" навчали дітей читати, писати, співати. У Гетьманщині у 40-х роках школи існували в більшості населених пунктів, враховуючи хутори і виселки. У 1768 р. на території трьох повітів Чернігівщини одна школа припадала на 746 душ, а через 100 років – на 6750 душ. Навчання велося українською мовою і тривало три роки (вивчення букваря, часослова і псалтиря).

За правління гетьмана К. Разумовського (1750 – 1764) відбулася спроба запровадити в Україні обов'язкову освіту. Так, лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням посилати всіх козацьких дітей, здібних до освіти, до парафіяльних шкіл. Початковим навчанням була охоплена значна кількість дітей. Школи утримувалися за рахунок коша (Січі) та пожертвувань козацької верхівки. В запорозьких школах, поряд з читанням та письмом, навчали музиці і співам. Січова школа крім канцеляристів готувала співаків та музикантів – кобзарів, довбишів, сурмачів, трубачів, скрипачів, цимбалістів. На Січі існувала також окрема музична школа, яку згодом перевели на лівий берег р. Орілі, в Орловщину.

Для дітей шляхти у Києві, Чернігові, Харкові існували народні училища із чотирирічним строком навчання. У перших двох класах учні вивчали основи граматики і арифметики, святого письма та малювання. У третьому – до програми додавалися перші розділи загальної історії та європейська географія. Програма четвертого класу містила географію, російську і загальну історію, основи геометрії, фізики, природознавства, архітектури.

У повітових містах – Ніжині, Полтаві, Прилуках, Глухові – створювалися малі училища, переважно для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ. Важливою частиною програми обох видів училищ було вивчення мов: латинської; західноєвропейських, російської тощо. Викладачами народних училищ ставали випускники Петербурзької духовної семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережній Україні освіта знаходилася у руках греко-католицької (уніатської) церкви. У середині ХVІІІ ст. уніати мали 144 монастиря при яких діяли єзуїтські школи. До уніатських і єзуїтських шкіл приймали лише дітей священиків та шляхти. Українські школи існували лише в деяких селах при церквах і монастирях і ледве здійснювали свою освітню діяльність. В цих школах навчалася незначна кількість дітей міщан, нижчого духовенства, козаків та селян.

Розкриття сутності другого питання полягає в тому, що у ХVIII ст. на Закарпатті проводилась політика латинізації і мад’яризації українського населення. Переслідувалося православне духовенство, знищувались книги, закривалися українські школи. Де-не-де за рахунок сільських та міських громад утримувалися поодинокі школи в яких вчителювали дяки.

Третє питання розкриває нову добу в розвитку освіти, зокрема, Києво-Могилянської академії.

До середніх навчальних закладів відносилися колегіуми та семінарії. Колегіуми діяли у Чернігові, Переяславлі і Харкові. В них навчалися діти старшини, міщан, духовенства, козаків. Колегіуми готували служителів церкви, службовців державних установ, учителів початкових шкіл. У 1779 р. було відкрито Слов'янську академію, яку в 1786 р. перейменовано в Катеринославську семінарію.

Вища освіта в Україні тісно пов'язана з діяльністю Київської академії, яку створили на базі Києво-Могилянського колегіуму у 1701 р. Академію очолював ректор, який призначався із професорів за згодою митрополита і гетьмана. Навчальним процесом і коштами відав префект. Формально в академію приймалися представники усіх станів суспільства, а фактично навчалися лише діти поміщиків, місцевої шляхти. старшини, духовенства, заможних міщан, козаків. Від вступників вимагали звання початкової граматики й основ латинської мови. Кількість студентів була різною – приблизно 1000 осіб. Основна маса вихованців академії походила з Правобережної та Слобідської України, південних губерній Росії. З дозволу царського уряду в Київській академії навчалися вихідці із зарубіжних країн – серби, чорногорці, греки, болгари, молдовани тощо.

Навчання в академії тривало 12 років і носило світський характер. Заняття починалися у вересні і тривали до середини липня. Навчальна програма протягом першої половини ХVІІІ ст. не зазнала особливих змін: студенти вивчали слов'яно-руську, церковнослов'янську, польську, латинську, грецьку, староєврейську, німецьку та французьку мови, а також історію, географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику, філософію і богослов'я, риторику та діалектику. Академія мала бібліотеку, фонди якої наприкінці століття складали 12 тис. рукописних і друкованих книг, значною частиною яких були підручники.

Київська академія зробила вагомий внесок у розвиток освіти, науки і культури. Тут навчалися Ф.Прокопович, Г.Сковорода, М.Березовський, Д. Бортнянський, С. Григорович-Барський, О. Шумлянський, Н. Максимович та інші відомі діячі. Серед вихідців з "могилянського Атенеуму" були юристи, композитори та архітектори. Вихованці ставали викладачами шкіл, колегіумів, семінарій не тільки в Україні а й у Росії, Болгарії, Сербії та Чорногорії. Однак не всім вихованцям академії вдавалось отримати духовний сан чи місце в адміністративному апараті, тому багато ставали "мандрованими дяками", тобто вчителями, які ходили селами в пошуках роботи і навчали там дітей.

Незважаючи на політику русифікації, система освіти яка склалася в Україні, була ефективнішою ніж у Росії, Київська академія готувала викладацькі кадри і для Москви. Так, в Україні здобули освіту 21 із 25 ректорів Московської слов’яно–греко–латинської академії, 95 із 125 професорів, багато вчителів. Однак постійний від'їзд значної частини української освіченої інтелігенції негативно вплинув на рівень культурного розвитку й освіти в Україні. Академія поступово провінціалізувалася і наприкінці XVIII ст. відставала від подібних навчальних закладів Заходу. Вища освіта не задовольняла потреб суспільного розвитку, бо значно обмежила доступ до знань представників народу (на 17 тис. душ у Чернігівській губернії наприкінці століття приходилася тільки одна школа).

Початкова ж освіта в Україні у XVIII ст. залишалася масовою, хоча стан її після введення кріпацтва Катериною ІІ погіршився. Вона забезпечувала елементарну писемність широкого кола людей, вивчення основ різних наук і в цьому була велика заслуга українського духовенства, освічених кіл суспільства, працівників та випускників Академії, які надали подальшого розвитку шкільництву і зберегли підґрунтя для європейсько зорієнтованого культурного розвитку.

У ХVIII ст. на Лівобережній та Правобережній Україні відбулася низка народних повстань, які хоч і не призвели до перемоги, однак прискорили занепад феодального ладу. На зміну феодалізму поступово приходить капіталізм. Він потребував нових наукових знань, створення інтелігенції, яка вже залежала не стільки від церкви, скільки від суспільства і якій потрібна була вища освіта і світська культура.

Впливовими осередками культури у ХVІІІ ст. залишалися друкарні. Найбільшим видавничим центром була друкарня Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів та молитовників, вона випускала твори тогочасних українських письменників. Найпопулярнішими були збірник проповідей Іоанікія Галятовського "Ключ разумьнія", Дмитра Туптала "Житія святих", а також ілюстровані гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм поведінки як, наприклад “Іфика ієрополітіка”.

З середини ХVІІІ ст. російський уряд посилив цензуру церкви над українськими друкарнями. Без її дозволу не можна було друкувати і передруковувати, а роботи друкарень перевірялась царським урядом. Після низки таких перевірок книгодрукування у Києві занепало. Навіть впливові церковні діячі не могли надрукувати свої твори у Києві. Так, префект Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський не зміг опублікувати у Києві свої твори "Благоутробіє Марка Аврелія" і трактат "Філософія Арістотелева" – вони вийшли у Львові. Книги київських авторів друкувалися також у лейпцігських і брацлавських друкарнях іноземними мовами. Основною роботою київських друкарень стало розмноження церковнослов'янських літургійних текстів; на західноукраїнських землях випускали переважно старі богословські книги.

Канцеляристи різного рівня, а також учителі колегіумів і академії становили своєрідну верству світської інтелігенції. Типовою світською постаттю для середини ХVІІІ ст. був Петро Симоновський, автор "Краткого описання о козацком малороссійськом народе і о воєнних его делах". Після закінчення Києво-Могилянської академії він навчався в університетах Кенігсберга, Лейпцига, Парижа ї, повернувшись в Україну, служив в Генеральній військовій канцелярії.

Розкриття п’ятого питання є особливо важливим, бо воно розкриває таке суцільне явище як українське просвітництво з його яскравими постатями та культурологічними подіями.

Особливе місце в українському просвітництві займав Григорій Сковорода (1722-1794). Син реєстрового козака Полтавського полку С. Горнухи, він навчався спочатку у Київській академії, потім в університетах Мюнхена і Відня, а повернувшись в Україну, став професором Харківського колегіуму. Коли йому виповнилось сорок сім років, покинув звичне життя і пішов у "мандри". Його девіз "пізнай себе сам" допомагав йому протягом чверті століття проповідувати свої філософські погляди серед народу. Формування світогляду Г.С.Сковороди відбувалося під впливом світової прогресивної культури, надбань філософської думки українського, російського і білоруського народів, також античності, Середньовіччя і Відродження. Філософські погляди Сковороди мають суперечливий характер. Вони є поєднанням матеріалістичних елементів зі стихійною діалектикою та пантеізмом. Так, на його думку, існують три світи: макрокосм (кінцевий світ); мікрокосм (людина); світ символів (Біблія), а також дві натури: видима (матерія) та невидима (дух, ідея, Бог).

Життя і творчість Г.Сковороди пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. "Басні харковскіє"), філософських трактатах, притчах, тематично різноманітній поезії (зб. "Сад божественних песней") він показав себе критиком сучасного суспільства. "Мой жребій з голяками" – зміст життя поета гуманіста, який був на боці покріпачених народних мас.

Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світової літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов’язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск).

Значний крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович. 1705 р. він написав історичну трагедію „Володимир”, до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І.Мазепі, п’єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема, у трактуванні Києва як „Другого Єрусалиму”. Новизна п’єси „Володимир” була вже в тому, що автор взяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п’єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор робить психологічний аналіз дій князя Володимира Великого, показує його сумніви і коливання, як у звичайної людини, а не в канізованого святого, позбавленого людських хиб. Тому цей твір Прокоповича є як би межовою віхою на грані нового і старого української духовності.

Важливе значення в розвитку історії та літератури мали козацькі літописи, де поруч з історичними фактами містилися фольклорні матеріали у вигляді переказів і легенд. Такими є літописи самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. На відміну від староруських літописів, що складалися з річних статей і написів були різними книжниками, козацькі літописи – це цілістні авторські праці, створені представниками освіченої старшини. Головна увага в них приділена національно-визвольним і соціальним рухам українського народу, Визвольній війні середині ХVІІ ст. Ці літописи базуються на різноманітних документах і спогадах учасників відрізняються достовірністю відбиття подій і глибокими узагальненнями.

Найвизначнішим твором української національно-визвольної думки кінця ХVІІІ ст. є „Історія Русів” автор невідомий. У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спостереженнями, а іноді (ХVІІ ст.) – документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору – природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політисний розвиток, а боротьба українського народу за звільнення – головний зміст книги.

В українській архітектурі ХVІІ ст. утверджується барокко, справжній розквіт якого припав на добу І.Мазепи. На землях України цей архітектурний стиль набрав нових мистецьких форм та національного колориту і дістав назву українського або козацького бароко. Заходами І.Мазепи споруджено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен та Полтавщині, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі – справжню перлину між усіма церквами українського бароко. За наказом І.Мазепи було перебудовано Софійський собор, Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря.

Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович–Барський. Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини ХVІІІ ст., в якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд зведених ним відноситься водогін в Києві на Подолі з павільйоном–фонтаном „Фреціліан”. Крім того, І.Григорович–Барський побудував церкву Миколи Набережного на Подолі. Будинок бурси Київської академії.

У середині ХVІІІ ст. в Україні шириться стиль пізнього барокко. Він відзначається легкістю та елегантністю. До нього належать перлини мистецтва, шедеври світової архітектури – Андріївська церква Києва – твір архітектора Б.Растреллі (Бартоломео Франческо) та собор св.Юра у Львові. Його автором був український архітектор Мерентин Бернард (Мердерер) за походженням німець. У соборі гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури.

Над розписами Андріївської церкви працювали художники Г.К.Левицький (Левицький–Ніс) і його син Д.Г.Левицький і А.Андропов.

Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявилися в дерев'яному будівництві. Архітектурними шедеврами вважаються дерев'яні храми: зокрема Троїцький собор у Новомосковську. Цей собор був побудований українським майстром Акимом Погребняком на кошти жителів слободи Новоселиця. Будівництво розпочалося у 1772 р. на березі Самари. Ім'я майстра було огорнуте легендами. Він пообіцяв побудувати храм з дев'ятьма баштами і, щоб наочно показати яким він буде, із осоки зробив модель майбутнього храму. Круглі стеблини товщиною в один сантиметр слугували масштабом і давали точне передбачення про кількість і розміри колодок, необхідних для будівництва. В архітектурі Троїцького собору знайшли відображення риси будівництва східноукраїнської церкви. Храм побудовано з дерева без жодного цвяха і тільки в кутах стіни закріплено щепами. Майстру за роботу заплатили 2000 крб., із яких 24 крб. він пожертвував на храм. Собор простояв без ремонту майже 100 років.

Святинею Війська Запорозького Низового була січова Покровська церква, яка за багатством коштовностей не поступалася ризниці Києво-Печерської лаврі. На храм військо щороку виділяло значну частину своїх прибутків. Найкращим малярам, різьбярам і золотникам України замовляли козаки культове начиння до свого храму. Із срібла та золота робили царські врата, шати ікон, оправи книг, хрести, лампади, панікадила, свічники, келихи, ковші, корогви, оздоблювали діамантами плащаниці.

Рідкісною і надзвичайною спорудою архітектури ХVІІІ ст. є церква святої Варвари в Кнтайгородському комплексі на Катеринославщині, який побудовано у 1754-1757 рр. Ця церква за об'ємно-просторовою композицією унікальна і не має аналогів серед пам'яток української архітектури цієї доби. Неповторним є органічне поєднання в одній споруді церкви, дзвіниці і вежі, що привело до появи високого стовпоподібного храму з шатровим завершенням.

В спорудженні брали участь українські та російські майстри.

До числа найцікавіших пам'ятників архітектури епохи класицизму кінця ХVІІІ ст. належить будівля Потьомкінського палацу в Катеринославі. Палац побудовано у 1790-1792 рр. за проектом відомого російського архітектора Старова. Сьогодні палац, розташований у парку ім. Шевченко, є однією із прикрас міста і належить студентам усіх вузів Дніпропетровська.

Набуває розвитку скульптура. Висока творчість майстрів простежувалась у іконостасах, де скульптура несла як декоративну, так і ідейну змістовність. Таке гармонічне поєднання притаманне майстру І. Пінзелю – автору скульптур і рельєфів в соборі св. Юра, Покровській церкві і костьолах в Бучаче, Годовицях тощо.

При виготовленні іконостасів широко використовувалася декоративна різьба. Різьбярський декор відноситься до найвищих досягнень української декоративної різьби. Найбільш відомим майстром був Михайло Козловський, творчість якого відома не тільки в Україні, а також у Петербурзі та Франції.

В історії українського малярства першої половини ХVІІІ ст. яскравою індивідуальністю відрізняється Марко Шестакович. Характерна особливість його творчості – поєднання живописного зображення з пояснюючим текстом. Ікони "Жертва Авраама", "Страшний суд", композиція "Перенесення мощей св. Миколи з Мир-лікійського до міста Бар" та інші розкривають картини життя різних суспільних верств. У композиції "Симко Матковський з женою своєю Євою" Симко зображений у всій своїй "величі" – синьому жупані, червоному кунтуші з шаблею при боці, тобто усіма атрибутами козацької старшини. У нього типова зачіска "під макітру", акуратно розправлені вуса, а його дружина Єва вбрана у синій каптан, червону спідницю, пов'язана білою намиткою.

У живописі цього часу існувало два напрямки: один – теологічний, підпорядкований вимогам церкви, а другий – світський, де перевага надавалася елементам класичного реалізму. Найвидатнішими авторами українського класичного живопису ХVІІІ ст. були Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський. Вони спочатку навчалися в Україні, потім вирушили завойовувати симпатії столичного Петербурга. Їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

1753 р. імператриця Єлизавета віддала указ трьох українських хлопців з прдворної капели, які втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (призвище деформоване в „Саблуков)” і Антон Лосенко. Кожен з них зробив значний внесок у розвиток класичного мистецтва. Особливо уславився своїми портретами А.Лосенко, який писав також великі полотна („Володимир і Рогніда”, „Принесення в жертву Ісаака”).

У прикладному та декоративному мистецтві цього часу особистої уваги заслуговують ювелірні вироби і золотошвейні сюжети. Так, шати священиків, особисто фелоні і орарі, як правило, мали вишиті сюжетні сцени, найчастіше "Моління", "Успеніє", рідше "Розп’яття". Прикрасами житла служили килимн, які виготовлялися смугастими або з квітковим орнаментом, причому в характері орнаменту знаходили відображання зв'язки України як зі Сходом, так і з Заходом.

Осередком музичного життя в Україні була Київська академія, де вивчали нотну грамоту, хоровий спів, гру на музичних інструментах. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили вихованці академії композитори М. Березовський, А. Ведель та ін. Значний вплив на розвиток хорової культури мала творчість Д. Бортнянського, якому належать твори духовної і світської музики, які виконувалися постійним міським Київським оркестром із 16 музикантів з капельмейстером і музичною школою при оркестрі. Поширеними були також вокальні концерти на чотири, вісім та дванадцять голосів.

На ґрунті народнопісенної творчості почала зароджуватися пісня-романс і народні пісні. Так, пісня на вірші поета С. Климковича "Їхав козак за Дунай" стала дійсно народною і співається сьогодні.

Помітних успіхів досягає шкільна драма. Популярними були різдвяні і пасхальні драми, які створювалися з додаванням інтермедій, тобто гумористичних сценок, що виставлялися в антрактах. Близькою до шкільної була вертепна драма, які писалися мандрівними дяками, студентами і викладачами Київської академії. Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Т. Кониський, М. Козачинський, Г. Щербацький присвячували свої твори святам, ювілеям, приїзду визначної особи.

Крім того, в поміщицьких садибах існували кріпацькі та домашні аматорські театри. Кріпацький театр складався за російським зразком. В основному він був забавою замкнутого кола людей, панською примхою. Українським акторам-кріпакам важко було опановувати як російську так і французьку мови на яких писались п’єси. Найчастіше ставились балети. Вбрання, декорації, техніка для зовнішніх ефектів виготовляли домашні майстри. Музику до вистав писали композитори-кріпаки. В деяких маєтках існували спеціально побудовані кам’яні будинки для театру з трьома ложами та партером. Найбільш відомими були кріпацькі театри магната Трощинського на Полтавщині, поміщика Ширая на Чернігівщині, графа Вольненштейна в с. Красному та ін.

В домашніх аматорських театрах працювали професійні актори. Це театри С. Голицина на Черкащині, Квітки-Основ'яненка в с.Основа, К. Разумовського в Глухові»; С. Потоцького в Тульчіні та ін. Наприкінці століття виникли професійні театральні трупи – у Львові (1787), Харкові (1789) та інших містах.

Український театр, мистецтво і взагалі культура кінця ХVІІІ ст., продовжуючи традиції попередніх часів, набувають нових рис. З розвитком капіталістичних відносин, збагаченням колишньої козацької верхівки, у мистецтво приходить пишність і багатство. Освіта, наука набувають більш світської змістовності, витісняючи панування церкви в літературі, театрі, музиці і мистецтві.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Які навчальні заклади були створені в ХVІІІ ст.?

2. Коли була створена Києво-Могилянська академія?

3. Кого із ректорів і професорів Києво-Могилянської академії ви знаєте?

4. Що таке українське бароко?

5. Що ви знаєте про козацьких літописців Г. Грабянку та Самійла Величку?

6. Яку роль відіграла "Енеїда" І.П. Котляревського в українській літературі?

7. Квітка-Основ'яненко та його гумористичні оповідання.

8. Які пам'ятки архітектури XVIIІ ст. на Катеринославщині вам відомі?

10. Кого з художників – портретистів ХVІІІ ст. ви знаєте?

11. Кого з українських композиторів ХVІІІ ст. Ви знаєте?

Бібліографічний список:

1. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України: Навч. посібник.– К.: МАУП, 1998.– 232 с.

2. Введение в культурологию: Учебное пособие: 2-е изд. перераб. и доп./ Руководитель автор. колл. и отв. ред. Е.В.Попов.– М.: ВЛАДОС, 1996 – 336 с.

3. Воропай Олекса. Звичаї українського народу. – Київ: «Школа», 2006. – 384 с.

4. Історія української культури / За ред. І.Крип’якевича.– К.: Либідь, 1994.– 656 с.

5. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Левчук Л.Т. та ін.– К.: Либідь, 1997.– 430 с.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навчальне видання / За загальн. ред. Черепанової С.О., Фендрика Є.М., Яртися А.А.– Львів: Світ, 1994.– 496 с.

7. Лосєв І.В. Історія і теорія культури: Європейський контекст. Навч. посібник.– К.: Либідь, 1995.– 224 с.

8. Попович М.В. Нарис історії культури України.– К.: АртЕк, 1999 – 728 с.

9. Скрипникова Л.В., Ефремова Ж.К. Основы мировой и украинской культуры.– Дн-ск: Арт-Пресс, 1997.– 300 с.

10. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н.Я. та ін.– Львів: Каменяр, 1992.– 166 с.

11. Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича / упор. С.В.Ульяновська.–

12. К.: Либідь, 1993.– 592 с.

13. Черепанова С. Філософія родознавства. – Київ: «Знання», 2008.–460с.