Змістовий модуль 1. Витоки української культури

Тема 1. Культура Київської Русі

Мета заняття: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про особливості зародження та розвитку української культури в дохристиянську та християнську добу історії України, специфічність її напрямків та галузей у визначену добу

 

План

1. Культура дохристиянської Русі:

а) скіфська культура;

б) сарматська культура;

в) міфологія давніх слов’ян: язичництво

г) землеробські слов’янські культи.

2. Вплив східної та західної цивілізації.

3. Християнська культура Київської Русі.

4. Розвиток літописання та літератури.

5. Географічні знання за часів Київської Русі.

6. Архітектура, живопис, прикладне мистецтво, музика.

7. Питання культурно – історичної спадщини між Україною та Росією.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

При розгляді першого та другого питань слід, перш за все, зрозуміти,що могутня ранньофеодальна держава Київська Русь склалася на території Східної Європи у другій половині IX ст. Вона відіграла велику роль в історії як східноєвропейської, так і західноєвропейської цивілізацій. Культура Київської Русі при всій її неповторності є плодом загальнолюдської цивілізації. У різні часи ця культура зазнала індоєвропейських, іранських, праслов’янських, античних, німецьких, візантійських та інших впливів. Ще до прийняття християнства, на Подніпров’ї, існували широкі торгівельні зв’язки з Іраном, арабами та Візантією. Отже, уже попередня культура ввібрала в себе традиції й впливи як східної, так і західної цивілізацій, але притому не втратила культурно-етнічних особливостей.

Ще в епоху воєнної демократії у східних слов’ян існувала язичницька релігія – політеїзм (багатобожжя). Слов’яни вірили в злих та добрих духів (упирів та берегинь), поклонялися богу сонця – Даждьбогу, богу блискавки – Перуну, приносили жертви озерам, річкам та колодязям, оскільки вірили в очисну силу води. Особливо шанували Рода по завершенні циклу земляних робіт та Велеса, або Волоса, – покровителя худоби.

У дохристиянський період на Русі зароджується писемність. Виникнення писемності у східних слов’ян було зумовлене необхідністю у спілкуванні торгівельному, дипломатичному та культурному. Торгуючи з греками, слов’яни застосовували предмети для передачі повідомлень, зокрема, як свідчив арабський письменник Ібн-Фадлан, писали на окремих уламках дерева. Про поширення писемності серед населення Київської Русі ще в язичницькі часи свідчать написи на різних побутових речах: горщиках, глечиках, мечах та ін. Ця гіпотеза підтверджується реальними історичними свідченнями – берестяними грамотами і розповіддю християнських просвітителів, творців слов’янської абетки Кирила та Мефодія про зустріч в Корсуні з мужем руським, який показав їм книгу, написану руською мовою. Можливо Кирило та Мефодій лише вдосконалили слов’янську систему письма на базі існуючої раніше. Першими значними пам’ятками давньоруської писемності вважаються угоди Русі з Візантією – 911, 945, 971 років, написані двома мовами – грецькою та руською.

Скарбницею духовної культури дохристиянської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Епос східних слов’ян був пронизаний любов’ю до батьківщини, ідеями гуманізму, почуттями справедливості та милосердя. Він відтворював не тільки поетичну культуру народу, а й політичну свідомість слов’ян. Ще в дохристиянський час склалися перекази, що пізніше ввійшли до “Повісті временних літ”: про Кия, Щека, Хорива та сестру їхню Либідь, про помсту княгині Ольги древлянам за вбивство її чоловіка – князя Ігоря, про одруження князя Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про “віщого” Олега та інші. З давніх-давен дійшли до нас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про три царства), перекази про ковалів-змієборців.

Стародавні русічі були неперевершеними майстрами дерев’яної скульптури та архітектури. У ”Повісті временних літ” згадується про існування у Києві кам’яного князівського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу показали, що стіни його були прикрашені мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфіру, вапняку, мармуру, а також фресковим розписом. Про розвиток скульптури свідчить скульптура збруцького ідола – частина унікальної язичницької споруди – святилища біля гори Богит, у гирлі річки Збруч на Тернопільщині. Скульптура розділена на 3 яруси: внизу – бог підземного світу тримає в руках Землю, посередині – фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош. Вінчає стовп голова ідола, що на думку вчених, зображує верховного бога Роду. Скульптура має висоту більше двох з половиною метрів і важить близько тони. Монументальні кам’яні скульптури – так звані кам’яні баби – були широко розповсюджені по всьому терену давньоруських земель. Дрібніші скульптурні вироби теж знаходять археологи по всій Україні, однак належать до пам’яток різних народів, що або жили на Україні, або мали тут свої колонії, або кочували чи переходили через Україну.

Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VI-IX ст. У басейні річки Рось був знайдений скарб речей VI-VII ст., багатий на ювелірні вироби. Серед них особливо виділяються срібні фігурки коней з золотими гривами та копитами і срібні фігурки чоловіків у слов’янському одязі з вишивкою на сорочці. Далеко за межами Київської Русі – у Скандинавії, Болгарії, Візантії – славилися витвори давньоруських ювелірів – браслети, коралові намиста, каблучки, виготовлені за допомогою техніки черні та скані. У техніці карбування були виконані турові роги – ритони з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався старовинний посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені фантастичні звірі з крилами, орли, грифони, дракони тощо.

Популярним на Русі було музичне мистецтво. Всі найбільш важливі події давньоруського життя були тісно пов’язані з музикою. Сімейні свята, весілля, землеробські свята супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та своєрідними виставами. З піснями виступали у військові походи, йшли на бій з ворогом, святкували перемоги. Піснями-плачами супроводжувався і давній погребальний обряд. Арабські, візантійські та скандинавські автори розповідають про різноманітні музичні інструменти, що були у східних слов’ян ще в давні часи: гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Виконавцями танків та пісень ще в дохристиянські часи були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі не була примітивною. Вона ввібрала специфічні риси своєї епохи й пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством.

При розгляді третього та четвертого питань необхідно визначити, що запровадження наприкінці Х ст. християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури, живопису, архітектури та музики. Під впливом християнства поширювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи, на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ святих, культ “чудотворних” ікон.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань лежав страх перед силами природи, пануючими та ворожими, то християнство давало надію на порятунок.

Уведення християнства об’єднало країну однією релігією та відіграло найважливішу роль у зміцненні влади київських князів. Разом з християнством на Русь прийшла і церковна організація, була створена руська митрополія Константинопольського патріархату. Християнство не тільки прискорило процес ліквідації залишків родового ладу, але й сприяло розвитку феодалізму в Київській Русі.

У процесі свого поширення та утвердження на Русі християнство поступово втрачало візантійську форму, вбирало в себе елементи місцевих слов’янських ритуалів, звичаїв тощо.

Питання четверте вказує на необхідність розуміння того,що уведення християнства сприяло розповсюдженню на Русі писемності, книжкової культури. Як відомо, з його впровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури, зокрема богослужбових книг. Оригінальна руська література ґрунтувалася на усних традиціях дохристиянської культури і висвітлювала важливі політичні та історичні проблеми.

Першими руськими письменниками були священнослужителі: київський митрополит Іларіон, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, ігумен Печерського монастиря Феодосій та інші. Це зумовлювало специфіку давньоруської літератури, надавало їй релігійного змісту. Основним джерелом викладу філософських соціальних та морально-етичних проблем на Русі стала Біблія, особливо Новий Завіт. З Біблійних книг найчастіше перекладалося Євангеліє, Апостол, Псалтир. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира. Звідси його назва – “Остромирове Євангеліє”. Ця велика літургійна книга була виконана з неабияким смаком. Текст її оздоблений художніми заставками, які дуже схожі на фрескову орнаментацію Київського Софійського собору. На трьох сторінках книги розміщувалися мініатюри, виконані технікою давньоруської емалі, які зображували євангелістів Іоанна, Луку та Марка.

У IX ст. з’являються книги для світського читання з текстами повчального характеру, так звані ізборники. Два з них збереглося до наших днів. Перший був виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославича у 1073 р. Це збірка творів різних грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Другий Ізборник 1076 р. змальовує етичні погляди верхівки феодальної знаті. Вважають, що цей твір був складений київськими книжниками.

Оригінальних літературних пам’яток XI-XII ст. збереглося мало. Це окремі твори, які випадково врятувалися після пожеж, ворожих нападів та часу. Найбільш раннім давньоруським твором XI ст., який дійшов до нашого часу, є “Слово про закон та благодать” митрополита Іларіона, що жив і творив за часів Ярослава Мудрого. Цей твір був написаний між 1037 і 1050 рр. Він показує велич руського народу, руської землі, руської церкви. Автор висвітлив і питання вселенської церковної історії. Головна думка твору – це ідея про рівноправність народів у духовному та політичному житті. Іларіон робить висновок, що народ Русі – це новий народ, який не потребує опіки Візантії, народ, якому належить майбутнє. Іларіон уперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя – правдивого, славного та мужнього – в особі Володимира Святославича. Він обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога й відстоює принцип прямого престолонаслідування.

Видатною пам’яткою давньоруської юридичної літератури є “Руська правда” – збірник законів, створений у XI-XII ст. У цьому збірнику вперше було відображено розвиток феодальних відносин на Русі, загострення класової боротьби. Більшість статей “Руської правди” передбачає захист феодальної власності.

Оригінальним жанром літератури, який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії, був жанр літописання. Руські літописи – це не лише історичні записи, але й видатні літературні твори, народні перекази, сказання, билини, легенди тощо. На даний час збереглося 1500 літописних списків.

У 1113 р. була написана “Повість временних літ” – найвидатніший історичний твір Русі. ЇЇ автором був монах Києво-Печерського монастиря Нестор. “Повість временних літ”, якою починаються майже всі давньоруські літописи, збереглась у двох списках: Лаврентівському, який переписав монах Лаврентій у 1377 р. та Іпатьєвському списку початку XV ст., в який ввійшли також Київський та Галицько-Волинський літописи. До цього літопису увійшли всі списки та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. Нестор вдруге після Іларіона звертається до осмислення давньоруської історії, ставить питання про включення історії Русі у всесвітню історію. “Повість временних літ” була доведена до 1110 р. Її можна вважати літературно-енциклопедичним твором, який не тільки давав відповіді на питання вітчизняної історії, але і відобразив княжу та дружинно-боярську ідеологію Київської Русі.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінюється. Виникають нові літописні центри в Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському, Холмі, Переяславі-Залеському, Володимирі на Клязьмі. Продовжується літописання в Новгороді та інших місцях. У цей час з’являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжеські літописи, життєописання князів, повісті про княжі злочини. В цей же період розповсюджується агіографічна література. Зокрема, Нестор створює такі твори цього жанру, як “Читання про життя та згубу… Бориса та Глеба”, “Житіє Феодосія Печерського”, в яких дав картину давньоруського життя з багатьма побутовими подробицями.

На початку XII ст. на Русі з’явилися твори мандрівників-прочан. Особливою пошаною користувалася Палестина. Одним з таких паломників був ігумен Данило, який два роки прожив у святих місцях і написав твір, відомий під назвою “Ходіння Данила”. Цей твір є довідковим. Він написаний простою мовою, доступною для різних верств населення і пройнятий ідеєю патріотизму.

Цінною пам’яткою літератури є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”, написане на початку XII ст. Літературна форма “Повчання” у вигляді звернення батька до дітей не нова, вона була характерна для середньовіччя і розповсюдилась на Русі. Ідейна основа “Повчання” – думка про долю Русі. Князь Володимир Мономах, син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов. Від батька перейняв Володимир захоплення книгою та освітою. Як очевидець великих соціальних конфліктів на Русі, зокрема повстання 1113 р. в Києві, Володимир Мономах переконує в необхідності зміцнення внутрішнього спокою та миру на Русі. Водночас "Повчання" є світським зразком християнської моралі на Русі.

Відомим письменником XII ст., що написав багато творів, зокрема повчань, проповідей, слів, молитв, був Кирило Туровський. Він мав великий як письменницький, так і промовницький, ораторський талант, добре знав літературу та грецьку мову. У творах Кирила Туровського, зокрема в його "Притчі про людську душу та тілеса", є багато реалістичних рис, дається характеристика свободи волі людини, як свободи вибору між добром та злом.

Видатним філософом та літератором стародавньої Русі був Данило Заточник (кінець XII – поч. XIII ст.). У творі "Моління Данила Заточника" він дає високу оцінку розуму людському та людській мудрості, використовує афоризми античних філософів Плутарха, Аристотеля, Демокрита, Діогена, Геродота, Піфагора та інших, притчі Царя Соломона зі старого Завіту.

Перлиною давньоруської літератури вважають "Слово о полку Ігоровім", яке було створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. "Слово" розповідає про трагічний епізод в історії Русі – невдалий поход проти половців новгородсіверського князя Ігоря Святославича в 1185 р. Цю поразку автор "Слова" пояснює відсутністю єдності серед князів. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх вкласти в піхви мечі та помиритися між собою. "Слово о полку Ігоровім" – це талановитий художній та публіцистичний твір, який підніс актуальну ідею часу – об'єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом.

У п’ятому питанні необхідно вивчити, що розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир наказав збудувати поряд з Десятинною церквою школу для дітей "нарочитої чаді", тобто знаті. Школи відкрилися у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості з географії та історії. Навчання велося церковнослов'янською мовою, що прийшла разом з церковними книгами з Болгарії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав заснував школу в Новгороді для трьохсот хлопців. Початкові школи існували при монастирях. Так, Анна (Янка) Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, заснувала в Києві жіночий монастир, а при ньому школу для дівчат.

Обставини того часу та потреби життя вимагали певних знань, бо освічені люди були потрібні і для церкви, і для держави, і для обіймання церковних та адміністративних посад і для підтримання широких торгівельних зв'язків, для ведення великих господарств. Наукові інтереси, бажання користуватися тими творами, що не були перекладені на слов'янську мову сприяли поширенню грецької мови. Дипломатичні та торгівельні зв'язки з Західною Європою вимагали знання і латинської мови, яка в середні віки вважалася міжнародною.

Писемні джерела розрізняють звичайну освіту та "книжне учення" – спеціальний курс середньовічних наук: богослов'я, філософії, граматики, риторики та історії. Знання з природознавства та космології черпалися з перекладних книг: "Шестоднев", "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, знання з історії – з візантійських хронік, правових знань набували із "Статуту Володимира Мономаха" та "Руської правди" Ярослава Мудрого.

Чимало освічених людей було серед князів. Це Ярослав Мудрий, його донька Анна, Всеволод Ярославович, Володимир Мономах.

При княжих дворах, монастирях створювалися книгосховища та бібліотеки. У знаменитій бібліотеці Ярослава Мудрого були книги написані багатьма мовами. За підрахунками вчених книжковий фонд домонгольської Русі налічував 130-140 тис. примірників. Книги, що надходили в основному з Візантії та південнослов'янських країн, задовольняли зростаючий попит з найрізноманітніших галузей знань. У церквах та монастирях створювалися скрипторії для переписування та перекладів на церковнослов'янську мову богословської літератури уславлених авторів, зокрема Василя Великого, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста та ін. Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі в Києві.

Поряд з розвитком богослов'я та поширенням богословської літератури на Русі існували й реалістичні знання, яких потребувала виробнича діяльність людей. Металургійне виробництво, ковальська та ювелірна справа сприяли розвитку знань у металоведенні, будівництво споруд потребувало елементарних знань з математики. Арифметичні знання були потрібні й у торгівлі. 3 давніх-давен на Русі користувалися іонійською системою рахування, в якій букви грецького алфавіту з різними доповнюючими знаками – титлами – використовувались як цифри. Виготовлення скла, мозаїк, кольорових емалів, черні, глазурі, для керамічних предметів сприяло розвитку знань у галузі хімії: зокрема хімічних властивостей матеріалів.

Значного розвитку на Русі досягли географічні знання. Так, "Повість временних літ" наводить географічні описання країн та земель, що знаходяться на Сході: Персії, Індії, Сирії, Вавилону, Месопотамії, Фінікії; на Півдні: Єгипту, Ефіопії, островів Криту, Кіпру, річок Євфрату та Нилу; на Півночі: Мідії, Албанії, Тариди, Скіфії, Фракії, Македонії, Пелопоннесу, Аркадії, островів Британії, Сицилії, Корсики та багато інших країн. Літопис розповідає також і про розселення слов'янських племен. Географічні знання Давньої Русі охоплювали всю Європу, південну частину Азії та Північну Африку.

Введення християнства привело Русь до передової на той час культури будівництва, запозиченої з Візантії, де вона склалася під впливом античних традицій. В основу культових споруд на Русі було покладено так званий хрестово-баневий тип храму, який був широко розповсюджений у Візантії. Головна риса таких храмів – внутрішній простір, аркоподібні перекриття. У плані храм мав форму хреста, над яким підносилася головна баня.

При зведенні таких культових споруд використовували цеглу-плінфу та камінь: граніт, кварцит, шифер. Для зв'язку застосовували розчин вапна, до якого домішували товчену кераміку. Завдяки цьому давньоруські споруди мали ледь рожевий колір. Використовувалася змішана кладка з цегли та каменю, дахи вкривалися черепицею та листовим свинцем, будівлі мали дерев'яні вікониці з круглим склом.

Початок культового будівництва на Русі пов'язують із спорудженням у Києві в 989-996 рр. Десятинної церкви. До нашого часу вона не збереглася, бо була зруйнована монголо-татарами в 1240 р. Але за даними археологічних розкопок відомо, що це був великий, багатобаневий хрестовокупольний храм розміром 16 на 26м, з винятково багатим внутрішнім оздобленням: фресковим живописом, настінними мозаїками, мармуровими колонами та шиферними плитами.

Давньоруська архітектура досягла розквіту при Ярославі Мудрому. Територія Києва значно збільшилася, її обнесли величезним земляним валом висотою 11м, зверху звели великі дубові стіни довжиною 3,5км, які з півдня прорізали Золоті Ворота, що збереглися до нашого часу. Найвидатнішою архітектурною спорудою Київської Русі першої половини XI ст. є Софійський собор в Києві, який було побудовано в 1037 р. Це великий п’ятинефний хрестовобаневий храм, який оточували два ряди відкритих галерей. Софійський собор мав розкішне внутрішнє оздоблення. До нашого часу збереглися мармурові пороги, різьблені шиферні плити парапетів на хорах, мозаїчні підлоги. Храм був оздоблений фресковим живописом та мозаїкою. Деякі риси Софійського собору наближають його до давньоруської дерев'яної архітектури, хоча з зовні, у результаті більш пізніх добудов він має риси української барочної архітектури XVIII ст.

У першій половині XI ст. велике будівництво розгорнулося й у інших містах. За наказом Мстислава Володимировича в Чернігові було збудовано Спаській собор, який зберігся до нашого часу. Це великий тринефний храм з п'ятьма банями, витягнутий зі сходу на захід. Одночасно за зразком Софійського собору було побудовано однойменні храми в Новгороді та Полоцьку.

В другій половині XI ст. культове будівництво продовжувалося перш за все при монастирях (cобор Дмитровського монастиря, церква Михайла у Видубицькому монастирі тощо.). Цей новий напрям в архітектурі знайшов своє завершення в Успенському соборі Печерського монастиря, збудованого в 1073-1089 рр. (він зберігся, але був зруйнований на початку Великої Вітчизняної війни в 1941 р.). Успенський собор став зразком для княже-монастирського будівництва в Ростові, Суздалі, Новгороді та інших містах Русі.

У середині XII ст. важливим культурним центром на заході Русі стала Галицька земля. У Галичі та на його околицях зводилися кам'яні споруди. Зокрема, при князі Ярославі Осмомислі було збудовано княжий двір – великий архітектурний ансамбль, куди входили палац, Успенський собор з білого каменю та інші споруди. Білокам'яна будівельна техніка відома не тільки в Галичі, але й в інших містах Галичини та Буковини. У місті Холмі в цей час творив місцевий майстер Авдій. Він побудував церкву Іоанна, оздоблену скульптурними масками, різнокольоровим каменем, розписану фарбами та позолотою. У вікна було вставлене "римське скло" – вітражі.

Галицька архітектура мала свої особливості: крім хрестовобаневих храмів зводилися круглі споруди – ротонди, використовувалася білокам'яна техніка кладки та різьба по каменю, більш помітним був вплив романського мистецтва.

Таким чином, архітектура Давньої Русі до монголо-татарського нашестя досягла високого рівня розвитку і мала великий вплив на розвиток будівництва трьох народів – руського, українського та білоруського.

Важливим складником інтер'єру давньоруських палаців та храмів був монументальний живопис – фрески, мозаїки тощо. До наших днів зберігся ансамбль прекрасних розписів XI ст. в Софійському соборі. Стіни, перекриття та колони цієї величної споруди вкриті мозаїками та фресками. У головній бані знаходиться мозаїчне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) в оточенні чотирьох архангелів. У простінках між вікнами барабана бані були зображені дванадцять апостолів, а ще нижче, у вітрилах – чотири євангеліста. Збереглися також п'ятнадцять мозаїчних медальйонів з композиції "Сорок мучеників", мозаїка "Благовіщення", зображення Богоматері Оранти на весь зріст з молитвенно піднятими руками. В уявленні киян епохи середньовіччя Оранта була захисницею міста та Русі. Шедеврами мозаїчного мистецтва вважаються портрети "батьків церкви", які були виконані на південній стіні – Лаврентія, Василя Великого, Іоанна Златоуста та ін. Вони написані в традиціях елліністичного портретного мистецтва. Не менш важливу роль в інтер'єрі Софійського собору займав фресковий живопис. У середньому нефі збереглися залишки великої композиції світського змісту, на якій зображено Ярослава Мудрого з сім'єю. Башти Софійського собору з гвинтовими сходами не мали богослужебного призначення, тому були оздоблені розписами світського характеру, сценами з танцюристами, музикантами та акробатами.

Значне місце в розписах собору займали орнаменти, зокрема рослинні, близькі до давньоруської книжкової мініатюри. Мозаїками та фресками прикрашені Успенський собор Києво-Печерського монастиря та собор Михайлівського Злотоверхого монастиря в Києві. У виконанні цих мозаїк брав участь відомий давньоруський художник Алімпій. Він був також відомим іконописцем: "...ікони писати хитр бе зело", – йшлося про нього в "Києво-Печерському патерику". Ікони поряд з мозаїками і фресками займали важливе місце у внутрішньому оздобленні храмів. Вони писалися мінеральними фарбами на дерев'яних дошках, які обклеювалися полотном та вкривалися шаром спеціального ґрунту – левкасу. Іконами прикрашали не тільки храми, але й княжі та боярські палаци, житла простих людей. Це був один з розповсюджених видів образотворчого мистецтва на Русі. Ікон київської школи збереглося дуже мало. У Третяковській галереї в Москві зберігається "Ярославська Оранта" – велика ікона Богоматері з малюком та двома архангелами в медальйонах. Ікона "Борис та Гліб" кінця XIII ст. зберігається в Київському державному музеї руського мистецтва. Безперечним витвором київських майстрів XIII ст. є ікона " Свейської богоматері", на якій поряд з фігурою Богоматері були зображені Антоній та Феодосій – засновники Києво-Печерського монастиря.

Високого рівня на Русі досягло й прикладне мистецтво, витвори якого дають цінні відомості і про розвиток художнього ремесла, і про культурні зв'язки, і про традиції Русі. Так, ювелірні вироби часто були не тільки прикрасами, але і виконували роль амулетів – оберегів для захисту їх володарів від злих сил. Широкого розповсюдження на цих виробах набули зображення сонця у вигляді кола з пересіченням в середині ліній, місяця-лунниці, води, фантастичних звірів та птахів, рослинного орнаменту тощо. Давньоруські майстри знали різні технічні способи обробки металів – зернь, скань, чеканку, художнє лиття та інкрустацію, нарешті перетинкові емалі. За допомогою скані (тонкої проволоки) любили прикрашати візерунками ікони та дорогоцінні оклади церковних книг. Так було прикрашене Мстиславове євангеліє XII ст. Досить розповсюдженими на Русі були срібні вироби з черню – чорною пастою, яка нагадувала емаль. Технікою черні виготовлялися сережки, персні, хрести, кубки, чари тощо. У XII ст. розповсюдилася техніка контурної черні, при якій малюнок наводився чорною лінією, а срібне тло залишалося відкритим, або золотилося. Техніка перетинкової емалі була досить складна, але давньоруські майстри добре володіли нею. Емаллю прикрашалися вироби з золота: діадеми, колти, медальйони, хрести, ікони та оклади книг. Найбільш відомі сюжетні емалі на колтах із зображеннями русалок, "древа життя", різних птахів, жіночих голівок тощо.

Великого рівня на Русі досягло мистецтво художнього лиття. Були розвинуті скляне та керамічне виробництво, художнє різьблення по дереву та каменю. Різьблення по дереву прикрашало фасади давньоруських житл, човни, санчата та інші вироби. Славилися вироби різьбярів по кості: шкатулки, гребні, ґудзики, образки.

Всі найбільш видатні події давньоруського життя тісно пов'язані з музикою. Свята супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та виставами. З піснями виступали у військовий похід, у супроводженні ритмічних ударів в бубни та звуків труб-зурн виступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги, піснями-плачами та піснями-причитаннями супроводжували погребальний обряд.

На Русі здавна існували професійні виконавці. Серед них особливе місце посідали виконавці билин та сказань, які в речитативній формі славили-співали героїчно-епічні твори. Найбільш яскравим представником таких виконавців був Боян – співак XI ст., що жив при дворі Святослава Ярославича та про якого згадувалося в "Слові о полку Ігоровім". Боян у своїх піснях прославляв Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославовича, граючи собі на музичному інструменті – гуслях.

Серед професійних музикантів та акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Вони майстерно володіли різними музично-виконавськими жанрами: були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах.

Відома була на Русі й військова музика. У літописах згадується труби-зурни, або сурни, бубни-барабани, накри, органи.

Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танкові сюжети в книжкових мініатюрах та витворах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів зустрічаються не тільки в фресках Софійського собору, але й на браслетах, срібних чашах, в літописних мініатюрах.

Важливе місце в розвитку давньоруської музичної культури займав церковний спів – складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів розвивався під впливом народної творчості. На Русі розповсюдився стиль "знаменний розспів". Відома була й система нотних знаків – крюкова нотація, коли нотні знаки у вигляді крючків писали над рядками у тексті. У XII ст. виникла ще одна система, якою користувалися для запису мелодій. До нашого часу збереглися пам'ятки, записані цими системами, що свідчить про високий розвиток давньоруської музичної культури.

У X – першій половині XIII ст. культура Давньої Русі досягла високого рівня розвитку і не поступалася передовим країнам свого часу. Її швидке піднесення було зумовлене соціально-економічним прогресом країни, базуванням на культурних досягненнях східнослов’янських племен. Творцем культури була давньоруська народність. За своїм складом культура Русі була феодальною, але великий внесок в її розвиток зробили представники народних низів, які і створювали високохудожні твори, витвори мистецтва.

Розвиток давньоруської культури перервався монголо-татарським нашестям. Але культурні досягнення Русі не загинули, стали тим невичерпним джерелом, яке вважаеться основою культури трьох народів – російського, українського та білоруського.

При з’ясуванні останніх двох питання є необхідним зазначити: висока культура Київської Русі IX-XII ст. формувалася на ґрунті культур попередніх народів і під впливом сусідніх держав, з якими вона мала економічні, політичні і культурні відносини. Стосунки Київської Русі з країнами Європи – Францією, Німеччиною, Англією та іншими державами ще за часів Ярослава Мудрого мали свій вплив на розвиток культури давньоруської держави.

Визначальними стали стосунки з Візантією, яка до XV ст. була міцною державою і практично поєднувала Захід і Схід. Широкі зв’язки Візантії з Руськими землями сприяли останній у надзвичайному піднесенні культури, освіти й образотворчого мистецтва.

Вплив інших країн на культуру Київської Русі був значним, але не вирішальним. Бо для того, щоб культура іншої держави або народу прижилася, вона повинна лягти в добрий грунт. Таким і був духовний і матеріальний світ русичів. Їх освіта, література, архітектура, образотворче, ужиткове та музичне мистецтво були на значно вищому рівні, ніж у сусідніх держав – Литви, Польщі та Московської держави.

Московська держава виникла з уламків північно-східних земель Київської Русі й отримала велику спадщину, зокрема міста, які будувалися ще за часів Київської Русі. Цеховики і ремісники Мурома, Новгорода, Ростова, Пскова, Смоленська, Суздаля, Бєлгорода та інших міст продовжували традиції русичів. Як і раніше вони працювали на замовлення церкви, виготовляли предмети церковної атрибутики – лампадки, чаші, хрести, оздоблювали храми іконостасами і фресками. При виготовленні храмових дзвонів використовували досвід майстрів ливарної справи часів Київської Русі, який традиційно передавався у спадок від батька до сина.

Московська держава продовжувала традиції Київської Русі в архітектурі. Використовуючи давньоруську школу тут побудували Софійський і Георгіевський собори у Новгороді, храм Спаса у Пскові, Успенський і Дмитрівський собори у Володимирі, Благовіщенський та Архангельський собори Московського кремля. Успенський собор був побудований італійським майстром Аристотелем Феорованті, але він розпочав будівництво тільки після ознайомлення з місцевою архітектурою. Собор і Кремль будувалися за наказом Івана ІІІ і взірцем для них був Успенський собор ХІІ ст. у Володимирі.

Традиції архітектури Київської Русі виявляються у світських будівлях, зокрема Грановитій палаті Кремля, що служила тронним залом. Палата мала посередині могутній стовп, на який спиралися чотири хрестоподібних склепіння. У будівлях кам’яної архітектури Московської держави зберігалися традиції дерев’яної архітектури Київської Русі. Так, собор Покрова, нині відомий, як собор Василя Блаженого, являє собою дев’ять стовпоподібних храмів на одному постаменті, об’єднаних внутрішніми переходами, і галерею. Бані храму побудовані в традиціях дерев’яної архітектури Русі.

Росіяни продовжували традиції Київської Русі в живопису. Більшість зображень було на релігійні теми, сцени з “Житія святих”. Особливо прославився Андрій Рубльов, який розписував собори в Троїцькому монастирі, Звенигороді, Успенський собор у Володимирі. Окрім фресок, він написав багато ікон, які збереглися до нашого часу – “Богоматір Володимирська”, “Спас”, “Трійця” та інші. Картини невідомих авторів – “Чудо Георгія про змія”, “Спас Нерукотворний” – теж написані з використанням традиційних методів іконопису на Русі в Х-ХІІ ст.

Традиції Київської Русі збереглися і в московському літописанні. Так, новгородські і псковські літописи XIV-XVI ст. хоч здебільшого передають відомості ділового характеру, але розповідають і про історичні та побутові події: боротьбу з ворогами, повстання, міські пожежі, повені тощо.

У народній творчості збереглися традиції стародавніх билин київського часу. Скоморохи, мандрівні актори, як і в стародавні часи, виконували комедійні драматичні музичні сценки, танцювальні та акробатичні номера, показували дресированих тварин. Тим скоморохам, які виступали з сатирою на церковну верхівку, працювати заборонялося.

Московська православна церква не просто зберегла всі традиції православ’я, а продовжила їх. Історично так склалося, що до 1240 р. митрополіти жили в Києві, а після татаро-монгольської навали перебралися до Володимиро-Суздальського князівства, яке в XV ст. стало центром створення Московської держави. Церква брала активну участь у розбудові централізованої держави і виконувала ту ж роль, що і в Київській Русі. Православні обряди – хрещення, вінчання, Великдень, поховання – практично не змінилися. Православна віра стала символом побудови нової держави і п