Стан та проблеми розвитку вищої освіти в Росії в 1990-і роки. Спроба реформування та її результати.

В 1990-х роках в системі вищої освіти Росії виникли негативні тенденції, які проявлялись перш за все в корумпованості, низькій якості вищої освіти і її не конкурентоспроможності. Це передусім було пов’язано з появою великої кількості приватних, по суті комерційних вищих навчальних закладів з низьким рівнем підготовки та відсутністю висококваліфікованих кадрів і належної матеріальної бази для забезпечення високої ефективності навчання.[193]

Згідно статистичних даних у 1990-91 роках в Росії функціонувало 514 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 2824,5 тисяч студентів, серед них на очній формі навчання – 1647,7 тис.; на очно-заочній формі навчання – 284, 5 тис.; на заочній формі – 892, 3 тис. студентів, що становило 190 студентів на кожні 10 000 населення. На початку 2000-х років кількість вищих навчальних закладів в Росії і студентів у них збільшилась майже вдвічі: 965 ВНЗ, в яких навчалося 4741,4 тис. осіб, серед них на очній формі навчалося – 2625,2 тис. студентів; на очно-заочній формі навчання – 302,2 тис. студентів; на заочній формі навчання – 1761,8 тис. студентів; в екстернаті навчалося – 52,2 тис. студенти, що становило вже 324 студенти на кожні 10 000 чоловік[194]. Однак зростання кількості вищих навчальних закладів не завжди супроводжувалося їх якістю та рівнем підготовки фахівців, скоріше навпаки.

До нових умов існування намагалася адаптуватися і вища школа. Особливо популярними були так звані «ринкові» професії: економіст, фінансист, менеджер, юрист. Підготовку за цими та деякими іншими спеціальностями вели і нові недержавні, переважно комерційні ВНЗ. Їх кількість з 1993 по 2000 рік збільшилась з 78 до 349, а в 2005 році склала – 409. Однак в цілому в 1992-1995 роках загальна кількість студентів була меншою ніж в радянський період, складаючи в середньому 2,6 млн. за рік. Однак до 2000 року кількість студентів вже перевищила 4 млн. осіб, а в 2005 році становила близько 7 млн. осіб. 1990-ті характеризувались значним зростанням кількості нових ВНЗ, була також присутня тенденція до зростання в них саме платної освіти[195].

В нових ринкових умовах головною причиною труднощів для російської системи освіти було недофінансування освітньої сфери з боку держави. В результаті багато наукових інститутів та підрозділів просто припинили своє існування. Різко зменшилась кількість громадян, які займалися наукою: з 2 млн. осіб в 1990 р. до 1 млн. в 1995 і до 800 тисяч в 2000 році. Кількість фахівців з науковими ступенями зменшилась із 144 тис. до 117 тис. Робота в науковій та освітній сфері перестала бути престижною та дохідною. Середній вік доктора наук в Росії в 90-ті роки становив – 60 років, а кандидата наук – 55. Усі ці чинники стали причиною масової еміграції науково-педагогічних кадрів за кордон. До 1996 року понад 70 тисяч наукових працівників емігрувало за кордон. На думку ректора Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, президента Російського Союзу ректорів академіка РАН В. А. Садовничого, через різні причини з початку 1990-х років в російському суспільстві відбулись значні втрати в сфері вищої освіти і науки, зокрема це втрата наукових кадрів і достатньо високого в радянський період статусу професора і вченого, різке скорочення надходження на кафедри здібної молоді (середній вік професорів та викладачів вузів Росії – близько 60 років, а в університетах США 40-45 років), зниження якості освіти, що стало викликати сумніви в світовому співтоваристві у високому рівні кваліфікації основної маси спеціалістів, що випускаються, занадто високе зростання кількості університетів та інших ВНЗ, які зовсім не покращили якості освітнього процесу та освітнього рівня випускників (в Росії існувало більше 3200 недержавних ВНЗ, їх філіалів та філіалів державних вищих навчальних закладів).

Проблематичним було і питання доступності якісної освіти, за умови що відсоток платної освіти в державних ВНЗ зберігав тенденцію до зростання, чим у багатьох викликав сумніви в отриманні безкоштовної освіти в престижних університетах. Негативною тенденцією у сфері вищої освіти був і зростаючий процес невідповідності попиту і пропозиції спеціалістів по багатьом напрямкам і спеціальностям на фоні стрімкого зростання чисельності студентів ВНЗ (на 10 тисяч населення – 410 студентів) і неузгодженості з випусками системи середньої спеціальної освіти, тобто неструктурованість освітити в цілому, а також зниження наукового рівня і практичного значення дисертаційних досліджень на фоні зростання кількості аспірантів і зниження відсотка випускників, які захистили дисертації. Система державної вищої освіти ставала все менш доступною і все більш селективною, а комерціалізація супроводжувалася безконтрольним збільшенням недержавних ВНЗ які часто не здатні забезпечити належної підготовки спеціалістів.[196]

У другій половині та наприкінці 1990-х років вища школа Росії все ще перебувала в досить скрутному, становищі. Значно зменшилось бюджетне фінансування вищих навчальних закладів Росії. Це в першу чергу було пов’язане з фінансовою кризою в Росії у 1998 році. В цьому році видатки з державного бюджету на освіту скоротились до 2,9% у порівнянні з 4,5% в 1994 році. [197]

Очевидним був той факт, що сфера вищої освіти потребувала реформування та оновлення і не могла залишатись в так званому закритому просторі. Вона мала співпрацювати та інтегруватись у світову систему. 22 серпня 1996 року Російська Дума прийняла Федеральний закон «Про вищу та післяуніверситетську професійну освіту»[198]. В Ст. 2 даного закону говорилося про те, що державна політика в галузі вищої і післядипломної освіти передбачає інтеграцію системи вищої і післядипломної освіти Російської Федерації при збереженні і розвитку традицій російської вищої школи в світову систему вищої освіти. Далі в законі йшлося про різні форми інтеграції, які, зокрема передбачали надання грантів для науково-дослідницької роботи російських вчених за кордоном та залучення вищими навчальними закладами додаткових коштів. Закон також передбачав міжнародну і зовнішньоекономічну співпрацю. В главі VI, ст.33 даного закону вказувалося, що ВНЗ мають право брати участь у міжнародній співпраці Російської Федерації в галузі вищої та післядипломної освіти шляхом участі в програмах двостороннього та багатостороннього обміну студентами, аспірантами, докторантами, педагогічними і науковими співробітниками.

Передбачалось здійснення фундаментальних і прикладних наукових досліджень та робіт на замовлення іноземних юридичних осіб, участі в міжнародних програмах по вдосконаленню вищої і післядипломної професійної освіти. Також передбачалась підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації іноземних громадян в Російській Федерації, викладацька та науково-дослідницька робота громадян Російської Федерації за межами Росії. ВНЗ Росії мали право вступати в неурядові міжнародні організації, заключати з іноземними партнерами договори про спільну діяльність, які не могли розглядатись як міжнародні договори Російської Федерації, створювати за участю іноземних партнерів структурні підрозділи (центри, лабораторії та ін.). Вищі навчальні заклади Росії мали право займатись зовнішньоекономічною діяльністю, передбаченою статутами вищих навчальних закладів[199].

20 травня 1998 року було видано офіційний документ, що мав назву Постанова Ради Федерації (верхня палата Федерального Зібрання РФ) № 214-С «Про стан та перспективи розвитку системи вищої професійної освіти». В ньому йшлося про те, що після заслуховування інформації міністра освіти і науки Російської Федерації про стан і перспективи розвитку системи вищої професійної освіти, Рада Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації зробила висновок, що ситуація в системі вищої професійної освіти в основному характеризувалась її вкрай незадовільним бюджетним фінансуванням. Результатом чого стало погіршення умов навчання студентів, руйнування матеріальної бази освітніх закладів, систематична затримка виплат заробітної плати працівникам ВНЗ, зростання об’ємів платного навчання, зростання соціальної напруги в освітніх закладах. Йшлося також про скорочення кількості студентів, які навчались за державний кошт. В документі зазначалось, що така тенденція не може бути позитивною, оскільки платна освіта призводить до порушення конституційних прав громадян – права на безкоштовне отримання на конкурсній основі вищої освіти. Крім того, значне зростання кількості недержавних ВНЗ, більшість з яких не має права видавати своїм випускникам дипломів державного зразка і не гарантує відповідної якості отриманих знань, може призвести до того, що випускники таких ВНЗ закладів будуть незатребувані на ринку праці. Така державна політика свідчила про недооцінку ролі освіти, в тому числі вищої професійної освіти, в економічному і соціальному розвитку країни. А ініційовані Урядом Російської Федерації обговорення численних проектів концепції реформування системи освіти, по суті, зводились до пошуків шляхів економії бюджетних коштів за рахунок скорочення видатків на освіту. Ці дії відбувалися на фоні зростання кількості громадян, які бажали отримати вищу професійну освіту. Враховуючи всі ці тенденції, Рада Федеральних Зборів Російської Федерації постановила:

1) Зобов’язати органи державної влади по відношенню до системи освіти реалізувати принципи пріоритетного розвитку освіти в Російській Федерації; здійснити розробку національної доктрини розвитку освіти з наступним її затвердженням федеральним законом; відмовитись на державному рівні від політики економії державних коштів за рахунок інтересів освіти; здійснювати в наступні роки збільшення об’ємів фінансування вищої професійної освіти за рахунок коштів федерального бюджету; довести в 2001 році кількість студентів вищих державних освітніх закладів до 200 на кожні 10 тисяч чоловік, що проживають в Росії; не допускати приватизації закладів вищої професійної освіти; здійснювати з боку органів державної влади всебічну допомогу закладам вищої професійної освіти.

2) Рекомендувати Уряду Російської Федерації: в найближчий час розглянути питання про стабілізацію економічного становища державних ВНЗ, в тому числі і гарантування фінансування таких освітніх закладів за рахунок федерального бюджету та погасити заборгованість за 1997 рік; вирішити питання ліквідації заборгованостей державних ВНЗ за комунальні платежі до початку 1998/99 навчального року; здійснити заходи по збільшенню фінансування, що виділяються на забезпечення повної виплати зарплат працівникам ВНЗ; забезпечити в 1998 році стабільне виділення з державного бюджету коштів, необхідних для виплати студентам стипендій, доплат на харчування, допомогу малозабезпеченим, санітарно-курортне лікування та відпочинок студентів; передбачити, починаючи з 1999 року поетапне підвищення заробітної плати працівникам освітніх закладів; здійснити заходи з реформування освіти в рамках діючих федеральних законів, виключити можливість руйнування системи професійної освіти за рахунок передачі її фінансування бюджетам суб’єктів Російської федерації, запобігти збільшенню платних освітніх послуг за рахунок скорочення безкоштовних.

3) Просити Державну Думу Федеральних Зборів Російської Федерації передбачити податкові пільги для стимулювання розвитку системи освіти[200].

За складних умов та наростання кризових явищ важливу роль у порятунку освіти і науки відіграв Російський Союз Ректорів (РСР), незмінним президентом якого був і залишається академік РАН, ректор Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова Віктор Антонович Садовничий. В доповідях президента РСР В.А. Садовничого, виступах учасників і в постановах з’їздів РСР відображався стан не тільки вищої, а й всієї російської освіти загалом, формулювались вимоги її порятунку до уряду та президента Російської Федерації[201]. На своїх з’їздах Російський союз ректорів порушував важливі питання, пов’язані з вищою школою Росії та тими проблемами, з якими зіштовхнулась російська вища школа наприкінці 1990-х років. В першу чергу це стосувалося значного недофінансування освітньої сфери з боку держави, високого рівня корупції, поширення комерціалізації у російських ВНЗ, низького рівня заробітних плат працівників освітньої сфери, значного падіння престижу професії викладача, відсутності належної нормативно-правової бази функціонування ВНЗ. Всі ці негативні тенденції відбувались на фоні економічної та політичної кризи в Росії.

В.А. Садовничий у своїй доповіді на V з’їзді Російського союзу ректорів, що відбувся в Москві 26 червня 1998 року наголошував на тому, що Росія і досі не має єдиної державної політики в галузі освіти. Влада була не здатна адекватно реагувати на ті виклики, які стояли перед російським суспільством і не спроможна задовольнити потреби освітньої сфери. Звідси вчений робить висновок: «Кризи освіти (чи кризи університетів) в Росії не було і немає». Була і залишається криза політики держави в галузі освіти і вона повинна бути негайно подоланою[202]. Також Садовничий заявив, що вища освіта в Росії повинна залишатись безкоштовною, тобто за рахунок державного фінансування та виступав проти комерціалізації вищої освіти. На запитання чи варто російським ВНЗ орієнтуватись на західну модель вищої освіти Садовничий відповідав, що західна модель вищої освіти є слабшою за Російську. Вітчизняна модель, зі свого боку, за останні 250 років поєднала в собі кращі традиції німецької, французької та англійської шкіл і є досить демократичною та універсальною. Садовничий заявляв, що він є противником західної орієнтації у вищій освіті[203]. На цьому ж з’їзді РСР Садовничий В. А. охарактеризував основні проблеми, з якими зіштовхнулась російська вища школа в 1990-х роках[204].

Політична обстановка в країні, антиурядові виступи, в яких активну участь брали студенти і викладачі ВНЗ, примусили законодавчу і виконавчу гілки влади в країні звернути увагу на систему вищої освіти.

У вересні 1998 року міністром освіти і науки Російської Федерації став В. М. Філіппов. У 1999 році було вдвічі збільшено розмір стипендій студентам, стабілізовано становище у ВНЗ по своєчасній виплаті заробітної плати. Було здійснено ряд заходів на покращення ситуації в освітній сфері Але з самого початку реформи у сфері освіти значно ускладнювались постійним недофінансуванням. Негативною обставиною, що впливала на хід реформ була постійна боротьба між представниками педагогічних кіл, їх союзниками в законодавчій та виконавчій гілках влади, з одного боку, та чиновниками, які не бажали зменшення своїх повноважень – з іншого. Не сприяло успіху реформ і постійна зміна складу урядів[205].

3 листопада 1999 року відбулась нарада у голови уряду Російської Федерації Путіна В. В. в якій приймали участь заступник голови уряду, група відповідальних за економіку і освіту міністрів, а також двадцять ректорів вищих навчальних закладів. На нараді обговорювались питання кризових явищ в системі вищої освіти Росії та шляхи вирішення найнагальніших проблем. Результатом наради стало те, що члени уряду отримали конкретні завдання для надання допомоги ВНЗ і освітній сфері загалом. Після наради було сформульовано головне завдання для міністерства освіти Росії та Російського Союзу ректорів – створення в регіонах Російської Федерації освітніх округів з ціллю координації навчально-виховної роботи з дітьми та молоддю та підвищення взаємозв’язків між середніми освітніми закладами і вищими навчальними закладами[206].

Але значна кількість проблем все ж залишилася не вирішеною. Серед них можна назвати наступні: система вищої освіти і Росії в цей період так і не набрала статусу пріоритетної, не набагато покращилось і фінансування з боку держави.

В політичному житті російської держави на межі XX – XXI століть відбулись кардинальні зміни. 31 грудня 1999 року перший президент Росії Єльцин Б. М. у своєму новорічному зверненні до російського народу заявив про своє рішення достроково піти у відставку. Дострокові вибори президента Росії були призначені на 26 березня 2000 року. Виконуючим обов’язки президента став Путін В. В. Єльцин довіряв Путіну і називав його людиною, з якою практично кожен росіянин пов’язує свої надії на майбутнє. У грудні 1999 року рейтинг довіри до Путіна складав 49%, а в січні 2000 року виріс до 55%. За день до відставки Б.Єльцина в російських газетах була опублікована стаття В. Путіна «Росія на межі тисячоліть»[207]. В статті було окреслено бачення Путіним ситуації в країні і напрямків, в яких повинна розвиватися Росія. В. Путін вважав за необхідне зробити висновок з уроків історичного досвіду, особливо з пережитого Росією в 1990-і роки. За його оцінками, Росія вичерпала свій ліміт на політичні і соціально-економічні потрясіння, катаклізми, радикальні зміни. Вперше було заявлено, що відповідальні суспільно-політичні сили повинні запропонувати народу стратегію розвитку і розквіту Росії, яка б спиралась на все позитивне, що було створено в ході ринкових і демократичних реформ і здійснювалось виключно еволюційними, поступовими методами. Затверджувались принципи політичної стабільності і стабілізація умов життя російського народу, всіх його прошарків і груп.

25 лютого 2000 року Володимир Путін доповнив опубліковані в своїй статті ідеї у «Відкритому листі» до виборців. В якості кандидата в президенти він виклав свою програму, в якій зазначалося: «Будь-яка програма починається з позначення головних цілей. Державна – з того, що здатне об’єднати всіх нас, громадян своєї країни». Володимир Путін визначив, що основними проблемами Росії є послаблення держави і страх приймати рішення. Також В. Путіним були сформульовані пріоритетні завдання держави. Першим завданням було перемогти власну бідність Друге завдання – захистити ринок від незаконного вторгнення як чиновників, так і кримінальних елементів та забезпечити захист права власності. Третє завдання – відродження особистої гідності громадян. Четверте пріоритетне завдання полягало у побудові зовнішньої політики, виходячи з національних інтересів країни. 28 лютого 2000 року Путін, на зустрічі з представниками крупного капіталу, заявив, що всі суб’єкти ринку повинні бути рівновіддаленими від влади. Хоча В. Путін і заявив, що перегляду підсумків приватизації 1990-х років не буде, однак така позиція влади означала назрівання неминучого конфлікту між владою та олігархами. На президентських виборах в Росії, що відбулись 26 березня 2000 року, перемогу у другому турі здобув В. В. Путін[208].

Цікавим фактом є те, що Путін В. В. почав своє президентство з намірів зблизитися з країнами ЄС і поліпшити відносини з США. За перший термін його президентства відбулося 18 самітів Росія-ЄС. Однак головні, хворобливі для Росії питання, зокрема, безвізовий режим з країнами ЄС, прийняття Росії до СОТ, так і не було вирішене. Як зазначав радник Путіна В. В. в 2000-2005 рр. Андрій Ілларіонов, «на початку свого президентства Путін відверто хотів союзу з Заходом». Що стосувалося членства в ЄС, то ці заяви не були публічними, але неодноразово звучали на зустрічах з європейськими представниками. Але до того часу вимоги Європейського Союзу для Росії були занадто складними, а самі представники ЄС досить в різкій формі заявляли, що ні в якому разі не бачать Росію в ЄС, оскільки Росія є занадто потужним гравцем, здатним радикально змінити баланс сил в Європейському Союзі, і загрожує розвалити його. Разом з тим президент Путін В.В. намагався поліпшити відносини із Заходом, зокрема з НАТО. За словами Ілларіонова А. на початку свого президентства Путін був переконаний, що для Росії безпечним і комфортним буде членство в Західному Союзі і зокрема в НАТО. Путін В. В. кілька разів заявляв, що хоче бачити Росію в НАТО, причому робив це і публічно[209].

Вища професійна освіта в Росії також потребувала оновлення, модернізації та реформування. Однією з причин реформи вищої освіти в Росії був соціальний фактор. Наприкінці XX - на початку XXI століття в російських наукових колах та на сторінках різних наукових журналів і періодичних видань відбувалася жвава дискусія, предметом якої була модернізація російської як вищої, так і загальної (середньої) освіти загалом. Адже від того, якими темпами та за яких умов в країні розвивалась освіта, та яку участь в цьому процесі приймала держава, перш за все мається на увазі її фінансова підтримка, залежав розвиток суспільства загалом, його освіченість, фінансові можливості, спроможність бути конкурентоспроможними на світовому ринку праці та в економічній сфері загалом, бути самодостатнім в умовах сучасного світу. Тому сфера вищої освіти була невід’ємною ланкою соціальної політики держави. Вона мала допомогти російському суспільству відповісти на виклики, що стояли перед суспільством в соціальній та економічній сферах, в забезпеченні національної безпеки та укріпленні інститутів держави.