Ставлення професорсько-викладацького складу російських внз до участі росії в болонському процесі: аргументи прибічників та противників

З приєднанням Росії до Болонського процесу в російських науково-педагогічних колах та серед професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів продовжилась досить енергійна дискусія з приводу входження Росії до європейського освітнього простору та прийняття принципів Болонського процесу, яке відбувалось в ході здійснення заходів по реформуванню та модернізації російської системи вищої освіти.

Перехід Російської Федерації на європейські стандарти у сфері вищої освіти та її офіційне приєднання до Болонського процесу стало досить популярною та актуальною темою, якій присвячено чимало конференцій, семінарів, круглих столів, монографій, наукових збірників та окремих статей. Даний процес охоплює не тільки сферу вищої освіти та науково-педагогічні кола російської вищої школи, а й безпосередньо стосується суспільно-політичної, економічної та культурної ситуації в країні загалом, а також інтеграції Росії до європейської спільноти, взаємної співпраці, перейняття досвіду європейських держав.

Російський дослідник Алтайцев А. М. зазначає, що модернізація освіти в цілому і вищої (університетської) загалом є точкою зростання і одночасно пріоритетним напрямком для розвитку і оновлення економіки, науки і формуванні громадянського суспільства. Модернізація країни спирається на модернізацію освіти, на її змістовне і структурне оновлення. У своїй статті, присвяченій реформуванню вищої освіти в Росії, він зазначає, що важливим соціальним фактором розвитку вищої освіти в умовах жорсткої економічної кризи 1990-х років є зростання прагнення російських громадян отримати вищу освіту, бо тільки гарна освіта дає шанс знайти гарну роботу і зайняти достойне місце в суспільстві. Якщо метою реформування освіти і науки є становлення суспільства знань, то основними завданнями вищої освіти є збереження фундаментальності вищої освіти як гаранта високого науково-освітнього рівня і конкурентоспроможності. Важливим також є завдання не декларувати, а повернути фактичну доступність освіти, відкрито вирішуючи і питання платності, і структури вищої освіти. Необхідно створити дійсно незалежну, хоча б від міністерства освіти, загальнодержавну службу контролю за якістю освіти, що зможе реально і об’єктивно оцінити і кількість і якість університетської освіти. Повинно бути обумовлено і законодавчо визначено ресурсне забезпечення системи освіти, включаючи і джерела її фінансування (держбюджет, бюджети суб’єктів Російської Федерації, кошти органів місцевого самоуправління, сімей, бізнесу)[226].

Ректор Московського державного університету та голова Російського Союзу ректорів Садовничий В. А., звітуючись на нараді РАН 18 червня 2008 року, проаналізував складне становище в якому опинилася російська вища школа за період 1990-хроків, зазначивши, що реформа освітньої сфери в Росії вкрай необхідна, але влада вибрала найлегший шлях «скопіювати нинішню європейську систему, причому в найбільш примітивній формі». Садовничий В. А. говорив, що за останні 15 років неодноразово мінялись форми змін, але незмінними залишались форми ідеї реформування вищої освіти, які направлені на копіювання зарубіжних зразків, а це в свою чергу може призвести до втрати зразкових досягнень вітчизняної освіти, яка є визнаною в усьому світі. Садовничий, зокрема, виступав проти введення системи єдиного державного іспиту, бо він на його думку є недосконалим і позбавляє молодих людей прагнення вивчати в школі предмети, які абітурієнт при вступі до ВНЗ не буде здавати.

Також Садовничий вважав, що російська система вищої освіти не готова перейти на двоступеневий рівень (бакалавр-магістр), оскільки бакалаври на ринку праці все ще вважались, як висловився сам Садовничий, «недоучками» і будуть позбавлені можливості, маючи фактично вищу освіту, вдало влаштуватися на роботу. Садовничий В.А. був переконаний, що в російській вищій школі слід залишити кваліфікацію спеціаліста, зокрема це стосувалось точних наук та технічних спеціальностей. З іншого боку ректор Московського університету зовсім не є противником змін в освітній системі. Як він сам зазначав: «Я не є противником змін в освіті, більш того вважаю їх необхідними, але здійснюватись вони повинні після серйозного наукового аналізу і досконалим розрахунком всіх наслідків. Реформування освіти проводиться під лозунгом її модернізації; при цьому практично відбувається відмова від принципу фундаментальності, що є характерним для класичних університетів, заради прагматичних установок, які часто прикриваються лозунгами про створення єдиного освітнього середовища. Формою реалізації цих ідей стають принципи Болонської декларації, яка інтерпретується в найбільш жорсткій формі, що виходить за рамки загальних положень самих європейських документів. Саме в цьому смислі Болонський процес виступає як спрощений тип інтеграції освітнього простору. В основу ідеології модернізації освіти покладена ідея лібералізації всієї системи управління освітою. В ліберальній моделі держава не фінансує освітні програми, і не визначає їх зміст. В якомусь смислі це відхід держави від освіти, а це може нанести удар по фундаментальній науці»[227].

Ректор Омського державного аграрного університету Количев Н. К. в статті «Болонський процес – як він діє на наші ВНЗ», розмірковував про можливість альтернативи для російської вищої школи в ході її реформування. Количев Н. К. говорив про позитивні та негативні фактори участі Росії в Болонському процесі. До позитивних він відносив: підвищення якості освіти, інтенсифікацію академічної мобільності, підвищення конкурентоспроможності російської системи освіти, створення єдиного освітнього інформаційного простору. До негативних факторів ректор відносив побоювання зменшення державного фінансування сфери вищої освіти, введення рейтингової, кредитно-модульної системи та залікових одиниць, що приведе до зниження рівня якості освіти. Але як прихильники, так і критики участі Росії в Болонському процесі є одностайними в тому, що давно назріла необхідність серйозних реформ в сфері вищої професійної освіти і існувати ізольовано від європейського освітнього процесу російські вищі навчальні заклади не можуть[228].

В широкому розумінні Болонський процес розглядали як частину загального сценарію, в якому люди, ідеї та інформація можуть вільно переміщуватись через кордони держав. Однією з ключових сфер національної ідентичності є сфера вищої освіти, яка все більше інтернаціоналізується, в міру того, як держава адаптує свою політику до цього нововведення. Професор Державного університету – Вища школа економіки Мєдвєдєв С. назвав причини, чому Росія мала приєднатись до Болонського процесу. Основні з них: формування світового інтелектуального клімату – міжнародної академічної мобільності; зародження так званої економіки знань, оскільки знання в сучасному світі стали фактором, який забезпечує виробництву максимальну віддачу від інвестицій; зміна моделей влади та впливу в сучасному світі. Традиційні категорії державної влади – територія, природні ресурси, збройні сили, названі «твердою владою», поступаються своїми позиціями «м’якій владі» – конкурентній економіці, ефективному управлінню, активній дипломатії та моральному авторитету, позитивному іміджу нації. Тому участь Росії у Болонському процесі є вигідним як для внутрішнього, так і для зовнішнього становища держави[229].

Російські вчені та науковці визнають, що російська система вищої освіти, яка в радянський період славилась на весь світ, втратила чимало своїх позицій і потребувала негайного реформування і модернізації. Російська дослідниця Т. Кастуєва-Жан серед мотивів приєднання Росії до Болонського процесу називає намагання виправити цю ситуацію і підвищити конкурентоспроможність російської вищої освіти. Цікавим є той факт, що при виборі входження Росії в Болонський процес вона стояла перед вибором: або Росія інтегрується і отримує шанс утриматись на світовому ринку освітніх послуг, або залишається в маргінальному положенні і ризикує не бути допущеною до Європи як російські літаки, що стали не відповідати вимогам сучасних технічних параметрів. Приєднання до Болонського процесу в даному контексті розглядалось як спроба не залишитись за бортом європейського ринку освітніх послуг, що формувався[230].

Доктор культурологічних наук, професор та ректор Санкт-Петербурзького гуманітарного університету профспілок Запєсоцький А. вважав, що входження Росії в Болонський процес принесе в російську вищу школу тільки негативні наслідки. Вчений вбачає у Болонському процесі спробу Європи, сфера вищої освіти якої у порівнянні зі США є досить слабкою, таким чином переманювати творчу молодь та кращих російських спеціалістів у європейські університети. З приводу взаємного визнання дипломів Запєсоцький А. говорив, що російські дипломи про вищу освіту і до участі Росії в Болонському процесі визнавали в Європі і завжди достатньо високо цінувались російські фахівці. Щоб запобігти спокусам російським спеціалістам їхати на Захід, потрібно створювати в Росії необхідні умови для нормальних умов життя і роботи спеціалістів. Вчений назвав ряд проблем, з якими російська вища школа зіштовхнеться, беручи участь у Болонському процесі. Серед них: недосконалість кредитно-модульної системи в реаліях російської вищої освіти, втрата фундаментальності російської освіти, від’їзд спеціалістів за кордон. В цьому аспекті рух по Болонському шляху – це зниження статусу вищої школи та падіння престижу педагога[231]. На ці проблеми вказував і кандидат психологічних та доктор політичних наук Московського державного гуманітарного університету ім. М.А. Шолохова Вербицький А.А.[232].

Приєднання Росії до Болонського процесу розглядалось і крізь призму інтеграції та глобалізації. Зокрема, Болонський процес виступав як індикатор трьох основних глобальних тенденцій, які мають вплив на Росію:

По-перше – це стосується міжнародної академічної мобільності. Процеси академічної мобільності, обміну і стандартизації є важливою складовою інформаційного століття.

По-друге, Болонський процес є частиною так званої економіки знань. В сучасному світі знання є значним фактором виробництва, що забезпечують найвищу віддачу від інвестицій.

По-третє, поява Болонського процесу тісно пов’язана зі змінами моделей влади, що склалися в сучасному світі.

Іншими словами, Болонський процес був викликом для російської держави на трьох рівнях – економічному, соціальному і культурному, а також в контексті державної влади. Незалежно від можливих оцінок Болонського процесу з боку влади, університетів, професорів та студентів, він являв собою активне середовище для вищої освіти в Європі і здійснював вплив на її вибір і майбутнє. Як глобалізацію чи погоду Болонський процес можна любити чи не любити, але його не можна ігнорувати, до нього треба пристосовуватись.

Якщо розглядати мотиви приєднання Росії до Болонського процесу, то оскільки він, в першу чергу стосувався реформи вищої освіти, можна говорити про мотиви держави (прийняття даного рішення на найвищому політичному рівні), мотиви для вищих навчальних закладів, їх керівництва, професорсько-викладацького складу та мотиви для студентів.

Росія вважалася європейською країною і було б дивним те, що коли формується нова система вищої освіти Європи, Росія залишалася б осторонь цих глобальних процесів. Тут без перебільшення можна сказати, що вперше в новітній історії у Росії з’явився історичний шанс увійти в загальноєвропейські інститути через «парадні двері», почати говорити з європейцями «на одній мові», мові вищої освіти, закласти майбутній фундамент для панєвропейської взаємодії у всіх сферах, де є задіяні отримані в університетах знання, вміння і навички. Тобто держава прагнула зробити крок до нового типу співпраці з Європою в усіх галузях і сферах, починаючи саме з сфери культури, освіти та науки.

Не менш важливими були мотиви і самих вищих навчальних закладів. Болонський процес повинен був підштовхнути російські ВНЗ до прагматичної модернізації освіти, примусити здійснити порівняльний аналіз своїх наукових планів і програм з передовими однопрофільними європейськими ВНЗ, сприяти реальному використанню в освітньому процесі новітніх досягнень науки, особливо в галузі гуманітарних та соціально-економічних дисциплін. Академічна мобільність професорсько-викладацького складу мала стати найбільш ефективною формою підвищення кваліфікації викладацького корпусу російських ВНЗ. Активна взаємодія з університетами Європи потрібна була для виведення російських ВНЗ з соціально-економічного застою. В російських вищих навчальних закладах повинен був значно підвищиться рівень вивчення та володіння іноземними мовами, покращитись матеріальне становище викладачів.

Щодо студентів, то участь у Болонському процесі мала зробити навчання у ВНЗ більш демократичним. Під час навчання на кожному з рівнів (бакалавр – магістр – доктор) студент міг побудувати власну освітню траєкторію (наприклад, за рахунок планування зарубіжних стажувань), по закінченню кожного з двох циклів (бакалавр і магістр) він міг змінити вибрану спеціальність. Студенти мали б змогу навчатися в університетах Європи і отримувати дипломи європейського, а отже і світового зразка, отримувати за період навчання одразу два диплома, один з яких буде закордонним[233].

Участь Росії у Болонському процесі була досить перспективною ініціативою в реформуванні вищої освіти. Зокрема, перехід на європейські стандарти у вищій освіті передбачали низку досить вигідних та позитивних положень: академічна мобільність студентів та викладачів, (можливість навчання закордоном) міжнародне визнання дипломів, заохочення іноземних студентів навчатися в російських вищих навчальних закладах, залучення новітніх технологій у навчальний процес. Внутрішні інтереси Росії участі у Болонському процесі були пов’язані з загальним комплексом завдань в області модернізації системи вищої освіти. Вони включали в себе: а) можливість реформувати вищу освіту, яка була б конкурентоспроможною на світовому ринку, це в свою чергу дало б можливість покращити економічну конкурентоспроможність, б) забезпечити стабільне економічне зростання, в) звільнитись від залежності експорту природних ресурсів, г) лібералізацію та перехід на ринкові рейки в економічній та соціальній сферах, д) обмеження надлишкового впливу держави, е) звільнення суспільства від патерналізму і паразитичного відношення до держави, є) суспільний плюралізм, ж) розвиток незалежних суспільних інститутів, збереження національно-культурної і освітньої ідентичності (традицій російської вищої школи), з) виховання нового покоління еліти[234].

У зовнішньополітичній діяльності участь Росії у Болонському процесі давала можливість, в першу чергу, розширити діалог з ЄС. Приєднання Росії до європейських стандартів у вищій освіті, означало більше ніж двосторонню співпрацю Росія – ЄС. Це означало, в першу чергу, культурний вибір Росії. Цей процес можна розглядати під кутом зору цивілізаційного вибору Росії, ідеї загальних цінностей, норм та ідентичності, загального культурного минулого і належності до однієї цивілізації (чи скоріше, прагненням до цього). В цьому смислі Болонський процес інституціоналізує загальну культурну спадщину (європейську освіту) і є одним з центральних питань в діалозі між ЄС і Росією. Адаптація вищої освіти Росії до норм і вимог Болонського процесу мала покращити співпрацю між обома сторонами.

Що стосується інтеграції з Європою, то Болонський процес забезпечував Росії набагато більше можливостей, ніж просто діалог з ЄС. Болонський процес являє собою одну із форм європейського суспільного діалогу, який розвивається на рівній основі між ЄС і урядами різних країн, а також транснаціональною бізнесовою і транскордонною академічною спільнотою. Таким чином, входження Росії в Європу може отримати більш широку суспільну основу. Крім європейських інтересів Росії, Болонський процес також зачіпає її глобальні запити. Передусім, він дозволяв Росії проявити свої переваги в конкурентній боротьбі і надавав їм міжнародного характеру. Мова йде про високий рівень освіти, динаміку міського населення і традиції класичної російської культури та інтелігенції. Іншими словами, Болонський процес міг би допомогти Росії зробити її національні активи повністю конвертованими і забезпечити їй кращі позиції в міжнародному розподілі праці, звільнивши від ролі постачальника сировини. Відповідно, російська вища школа повинна була стати набагато перспективнішою і надійнішою основою для створення позитивного міжнародного іміджу і престижу країни, ніж ракети, територія і нафта[235].

Про актуальність комплексної модернізації вищої освіти в Росії говорив радник Федерального інституту розвитку освіти, член Ради Міністерства освіти і науки Російської Федерації Борис Олексійович Сазонов. У праці: «Болонський процес: актуальні питання модернізації російської вищої освіти» він зазначав, що у зв’язку з переходом до ринкової економіки і поглибленням процесу глобалізації все більше явною стає невідповідність підготовки російських спеціалістів світовим тенденціям розвитку освітніх послуг для яких характерні академічна мобільність, індивідуалізація і лібералізація навчального процесу, орієнтація на свободу та потреби розвитку особистості, підтримку високого статусу і професійного рівня викладачів, визнання необхідності і реалізації залучення засобів громадян та роботодавців для спільного з державним фінансуванням вищої освіти. Дискусія, яка відбувала в суспільстві у зв’язку з потребою реформування та модернізації освіти в Росії вказувала на те, що для російських науково-педагогічних кіл є очевидною необхідність та актуальність комплексної реформи вищої професійної освіти, яка повинна відповідати новим економічним, організаційним і соціокультурним умовам.

Далі автор назвав основні проблеми російської вищої освіти: 1) Загроза порушення збалансування системи професійної освіти. 2) Порушення принципу спадковості в підготовці науково-педагогічних кадрів, пов’язане зі старінням науково-педагогічного складу і зниженням престижу кар’єри викладача. 3) Недосконалість механізму реалізації права гарантованого конституцією на отримання вищої освіти на конкурентній основі. 4) Глибоко вкорінена в світогляді педагогів і студентів відданість суб’єктовно-об’єктивній парадигмі навчання, що є на думку багатьох дослідників освітніх систем, культурно-соціальною основою тоталітаризму. 5) Недосконалість системи оцінки знань, що використовується в російських вищих навчальних закладах[236]. Таким чином автор акцентував головну увагу на необхідності модернізації системи вищої освіти в Росії, її реформування, яке не можливе без врахування світових тенденцій у цій сфері.

Дискусії, пов’язані з приєднанням Росії до Болонського процесу продовжуються і до сьогодні. Його противники та прибічники продовжують сперечатись між собою, знаходячи в ході дискусій все нові аргументи щоб відстояти свою точку зору. Однак вони одностайні в тому, що система вищої професійної освіти не може розвиватись у закритому просторі і потребує продовження реформування та співпраці з закордонними вищими навчальними закладами.