Стан навколишнього природного середовища та прогноз його змін до 2020 року.

Світ зіткнувся із природними викликами, що потребують об’єднання зусиль у подоланні наслідків природних катаклізмів, а також у вирішенні проблем, що виникають через глобальні зміни клімату. Ці зміни ставлять перед країнами ряд важливих завдань щодо оцінки їх впливу на природні, фізичні і соціально-економічні системи та формування відповідної політики адаптації і пом‘якшення наслідків.

У довгостроковому аспекті ігнорування змін клімату призведе до нівелювання економічного зростання, а неадекватні дії в найближчі десятиліття можуть створити загрозу значного руйнування економічної і суспільної діяльності вже у другій половині ХХІ століття в масштабах, співставних з війнами або економічними депресіями.

Специфіка змін клімату:

- зміни є глобальними, як за своїми причинами, так і наслідками довготривалими і розвиваються з часом;

- існує значна невизначеність щодо потенційних масштабів, характеру і тривалості наслідків, а також витрат, які будуть необхідні для боротьби із змінами клімату;

- регіональні зміни клімату можуть значно відрізнятися від глобальних середніх величин;

- наслідки змін клімату матимуть значний ефект на глобальну економіку.

Протидія змінам клімату – це стратегія зростання на довгостроковий період. У той же час, здатність різних країн адаптуватися до наслідків змін клімату значно мірою визначається соціально-економічними умовами, тому ймовірним є поглиблення розриву між передовими і слаборозвиненими економіками світу.

Сучасні соціологічні опитування показують, що поряд із рівнем життя та станом здоров’я, серед найважливіших проблем, які викликають занепокоєння суспільства, є природні катаклізми та екологічні катастрофи, які здебільшого пов’язані з глобальними змінами клімату на планеті. Тривають наукові дискусії щодо чинників та сценаріїв наслідків зміни клімату, однак, розповсюдження та офіційного визнання набула теорія глобального потепління антропогенного характеру.

Довідково. За існуючими оцінками, підвищення глобальної температури на 2-3^оС спричинить постійні економічні втрати на рівні 0-3% від загальносвітового виробництва. При потеплінні на 5-6^оС, яке є ймовірним у наступному столітті, втрати можуть досягати 5-10% світового ВВП.

Глобальне потепління.

Глобальне потепління, викликане збільшенням інтенсивності викидів парникових газів і перехід через пороговий рівень, призведе до затримок у розвитку людства через скорочення продуктивності сільського господарства, зростання незабезпеченості водою, небезпеки затоплення прибережних територій та екстремальних метеорологічних явищ, колапсу екосистем (ризик зникнення 20-30% видів), підвищення загрози для здоров’я людей.

Довідково. З моменту входження до індустріальної ери середньосвітова температура зросла на 0,7⁰ Цельсію і продовжує зростати на 0,2⁰ Цельсію кожне десятиліття. Пороговий рівень небезпечних кліматичних змін згідно рекомендацій Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату (РКЗКООН) становить 2⁰ Цельсію, за його межею майбутні ризики катастрофічних змін клімату різко зростатимуть.

Рівень викидів в атмосферу.

Відносно безпечний рівень викидів становить 14,5 гігатонн щорічно або 2,25 тонн у розрахунку на одну людину.

Згідно додатку 1 до Кіотського протоколу РКЗКООН Україна зобов’язалася протягом 2008-2012 років стабілізувати обсяг викидів на рівні базових 90-х років, тобто не більше 11,5 тонн на душу населення. Україна входить до групи 17 країн-найбільших забруднювачів атмосферного повітря (у 1992 році була п’ятою) і є загроза невиконання нею зобов’язань по Кіотському протоколу через надто повільні темпи покращання технологій в енергетиці, промисловості, на транспорті та житлово-комунальному господарстві.

Довідково. У той же час країни ОЕСР з високим доходом емітують 13,2 тонн викидів на одну людину, США-20,6, Росія - 10,6 тонн, Казахстан 13,3, а у середньому по світу цей показник збільшився до 4,5 тонн. Україна емітувала у 2004 році 7 тонн парникових газів на душу населення, скоротивши загальний обсяг викидів за 1992-2004 роки на 45% (до 1,1% світового обсягу викидів проти 2,6% у 1992 році.).

Проблеми питної води

700 млн. осіб у світі відчувають нестачу питної води. Якщо не запровадити упереджувальних заходів, їх чисельність може збільшитися до 2025 року до 3 млрд. осіб. У світі знижується рівень ґрунтових вод, при цьому 40 % населення землі залежить від водорозділів, що контролюються декількома країнами. Здійснюється безконтрольна розробка басейнів багатьох річок. Близько 1,4 млрд. осіб живе у “замкнених” басейнах річок, де споживання води перевищує її приток. Ускладнення безпечного та сталого доступу до води веде до збільшення конфліктів та корупції. Протягом ХХІ століття порушення водного балансу може призвести до значних екологічних втрат, зокрема порушення екологічних систем, зрошуваного землеробства.

Очікується, що до 2080 року кількість населення, що живе в умовах нестачі води, збільшиться до 1,8 млрд. осіб при пороговому рівні споживання у 1 тис. кубічних метрів води на рік. Це буде одним з головних чинників напруги у багатьох регіонах світу і може обернутися катастрофічними наслідками для економічного зростання.

Втрати від зміни клімату.

Розрахунки, що проводилися провідними науковими організаціями свідчать, що втрати від впливу зміни клімату будуть становити 5 % світового ВВП щорічно, однак ця цифра може збільшитися до 20 % при врахуванні більш ширшого спектра ризиків, наприклад соціальних проблем кліматичних мігрантів. У той же час, заходи зі зниження викидів двоокису вуглецю обійдуться людству лише в 1 % світового ВВП.

Сценарії розвитку.

Експерти розглядають кілька сценаріїв розвитку екологічної ситуації на планеті. Згідно з найоптимістичнішими з них, до 2100 року середня температура на планеті збільшиться на 1,8-4 градуси порівняно з останньою чвертю минулого століття. Найпесимістичніший сценарій передбачає, що підвищення середньої температури становитиме 6,4 градуси. Це призведе до підвищення рівня світового океану, збільшення кількості повеней і посух.

“ Дорожня карта Балі”.

Незважаючи на загальне визнання проблематики, сучасний переговорний процес щодо політики запобігання кліматичним змінам відбувається надзвичайно складно, оскільки макрорегіони вносять неоднаковий вклад стосовно чинників зміни клімату, а отже матимуть різні наслідки. Міжнародна кліматична конференція, що відбулася наприкінці грудня 2007 року на індонезійському острові Балі, встановила так звану “Дорожню карту Балі” переговорного процесу між країнами-учасниками РКЗК ООН щодо встановлення нових рівнів обмеження викидів парникових газів, який має бути завершений підписанням відповідної угоди у 2009 році.

Крім того, процес зміни клімату сприйматимуть як очевидне, але відповіді на даний виклик формуватимуть у рамках політичного дискурсу.

Згідно з попереднім проектом рішення, на якому наполягав Євросоюз, розвинуті країни світу до 2020 року повинні скоротити обсяги викидів парникових газів на 25-40 % від рівня 1990 року. Однак, проти цього рішення виступили США, Канада та Японія, головною антитезою яких було названо ризики уповільнення темпів економічного зростання (особливо загрозливі на тлі несприятливої економічної кон’юнктури в цих країнах).

Розвиток людського капіталу

У сучасному світі конкурентоспроможність країни та її успішність на світових ринках певною мірою визначається здатністю зберігати і розвивати людські ресурси. Висновок, зроблений аналітиками ЄБРР щодо змісту реформ у Центральній і Східній Європі, полягає в тому, що соціальна складова повинна стати одним із ключових пріоритетів, оскільки головний фактор продуктивності і конкурентоспроможності – інтелект і знання, а це в першу чергу люди і відповідно обсяг інвестицій у людський розвиток.

За оцінками фахівців експертної корпорації ”Всесвітній економічний форум” вже в 1992 році конкурентні переваги країн з розвинутою економікою лише на 15 % залежали від традиційних (“твердих”) показників, таких як обсяг ВВП, рівень інфляції, стан торговельного балансу, і на 85 % - від “м'яких” факторів конкурентоспроможності, пов’язаних з людським чинником (мотивації праці, ступеня освіченості і кваліфікації кадрів тощо).

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП)

В таких країнах як Індія і Китай спостерігається прорив у розвитку людського потенціалу, що можна пояснити збільшенням уваги держави та приватних інвесторів до фінансування людського розвитку. У більшості країн спостерігається тенденція до зростання державних витрат на освіту.

Інтелектуальна та економічна глобалізація

Стрімке розповсюдження знань та ноу-хау впливає на всі сфери економічної діяльності. Розвиток інформаційних технологій обумовив новий тип організації виробництва, коли підприємства територіально віддалені один від одного, можуть укладати угоди про обмін продуктами своєї праці через канали електронного зв’язку і достатність Інтернет – послуг (на підприємствах окремих країн сягає 80 – 95 %), більшість зайнятих працюють, спілкуючись з роботодавцями (іноді інших країн) через Інтернет мережу.

Розвиток нових форм зайнятості

Це ключовий момент розвитку світового ринку праці, оскільки традиційних форм зайнятості стало недостатньо для пристосування підприємств до нових умов господарювання. Виникла необхідність переходу до нетрадиційних форм, зокрема, неповної, вторинної, тимчасової, сезонної, неформальної (без офіційного оформлення), самозайнятості тощо. У сфері послуг значного поширення набула практика субконтрактного найму, що дозволило підприємствам значно розширити можливості ротації кадрів. При інтенсивному застосуванні інформаційних технологій значна частина висококваліфікованих працівників, в основному, виконуватиме роботу вдома.

Гнучкість використання робочої сили

Проявляється це у значному підвищенні її мобільності і зміни у цій сфері пов’язані з формуванням багатопрофільного працівника нової формації, характерними рисами якого стали поєднання різноманітних фахів і видів трудової діяльності, постійне підвищення рівня освіти і професійної підготовки.

Зростання ролі освіти

Тенденція зумовлена економічними та соціальними перетвореннями, а зміни в усіх сферах суспільної діяльності вимагають організації якісно нової системи підготовки і перепідготовки кадрів, яка здатна забезпечити їх оперативну адаптацію до соціальних і виробничих умов та сприятиме випереджаючому рівню їхньої компетенції для розв’язання завдань реформування економіки.

Зміни зайнятості і структури

Чинник глобалізації неодмінно впливає на зайнятість, на її структуру та на демографічні процеси, хоча цей вплив є опосередкованим, і, в кінцевому рахунку, спричиняє прискорення темпів нарощування кількісних параметрів трудового потенціалу в одних випадках та процеси їх сповільнення ─ в інших.

Більш безпосередньо вплив глобалізації на демографічні процеси виявляється у перерозподілі робочої сили між окремими країнами і континентами, що ілюструє постійне зростання міграційних потоків з менш розвинутих регіонів світу в більш розвинуті. Для країн з перехідною економікою ця проблема є актуальною, адже значна частина носіїв трудового потенціалу країни вимушена щорічно виїжджати на тимчасову або постійну роботу в зарубіжні країни, що загострює демографічну кризу.

Світові демографічні проблеми на міжнародному рівні розглядаються й оцінюються у контексті найважливіших глобальних проблем людства, від комплексного вирішення яких значною мірою залежить забезпечення населення планети продовольством, достатньою кількістю та безпечними джерелами енергії, збереження природного середовища, забезпечення продуктивної зайнятості трудоактивного населення, соціально-культурного розвитку регіонів світу тощо.

Демографічна проблема у глобальному масштабі полягає у суперечливо швидкому зростанні чисельності населення Землі та диспропорціях його складу.

Ряд фахівців вже тривалий час наголошують на тому, що планета перенаселена і подальше збільшення чисельності населення неминуче призведе до глобальної екологічної катастрофи. Однак значна частина демографів (серед них – і експерти ООН), з огляду на тенденції останніх років вважають, що прискорене зростання чисельності населення світу – явище порівняно короткочасне і незабаром припиниться.

Особливо прискорилися темпи зростання чисельності населення у другій половині ХХ сторіччя. Десятиліттями максимально швидкого його збільшення стали 1960-і та 1970-і роки^[1]. Надалі зростання чисельності жителів планети вже відбувалось з уповільненням темпів. У підсумку чисельність населення світу, яка у 1900 році становила дещо менше 1,7 млрд. осіб, за століття (до 2000 року) зросла до 6,1 млрд., а нині вже перевищує 6,6 млрд. осіб, з них 5,4 млрд. проживає у менш розвинутих країнах світу (у т. ч. 1,3 млрд. осіб - у Китаї; понад 1,1 млрд. - в Індії).

Прогнози ООН щодо динаміки чисельності населення

Більшість країн, які розвиваються, визнають необхідність подальшого зниження темпів зростання їх населення як умови для ослаблення тиску на природне до­вкілля, джерела енергії, для досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку.

За прогнозами ООН, середньорічний приріст населення світу на найближчі роки очікується на рівні 75-76 млн. осіб^[2] (таким чином у 2013 році чисельність населення становитиме 7 млрд. осіб). Відмітки 8 млрд. населення світу досягне вже за межами першої чверті ХХІ ст., найімовірніше – у 2027 році, а в кінці першої половини поточного сторіччя його чисельність сягне 9 млрд. осіб і очікуванно саме на даному рівні стабілізується.

Диспропорції складу та розміщення населення світу

Відбувається посилення диспропорцій у складі та у розміщенні населення світу, які відображають посилення нерівномірності й інших специфічних рис демографічного розвитку у межах крупних територіальних утворень (континентів, частин світу).

Проблеми низької народжуваності

Поряд з проблемою надзвичайно високої народжуваності з'явились її антиподи – проблема надмірно низької народжуваності, подекуди – зниження тривалості життя, поширення депопуляційних тенденцій у ряді країн світу. Зокрема, на європейських теренах депопуляція вже перестала бути екстраординарним явищем: близько третини із усього загалу європейських держав на сьогодні фіксують природне скорочення населення. При цьому демографічна ситуація відрізняється у різних частинах Європи. Так, значна частка європейських країн з відчутним загальним і природним скороченням населення нині представлена державами Східної й Центральної Європи та деякими іншими європейськими країнами з пострадянського простору (як-от: Російська Федерація та країни Балтії).

У ряді розвинутих країн Західної і Південної Європи, які досягли значних успіхів у зниженні смертності, рівень народжуваності є також насті­льки низьким, що чисельність їх населення або вже скоротилась, або очікується її скорочення у середньостроковій перспективі. Серед тих європейських країн, чисельність населення яких ще утримується на одному рівні або дещо збільшується, якнайшвидше процес скорочення розпочнеться в Австрії, Бельгії, Греції, Італії.

Міжнародна міграція

Через низький рівень народжуваності значущим фактором збільшення чисельності населення у більшості розвинутих регіонів світу (і, зокрема, розвинутих європейських країн) стала міжнародна міграція. Якби не додатне міграційне сальдо, кількість населення Європи почала б скорочуватись ще з 1995 року.

За оцінкою Відділу народонаселення ООН, міграційний приріст у першій половині поточного десятиліття забезпечував 3/4 загального приросту населення у розвинутих країнах. У випадку збереження наявних тенденцій у період з 2010 по 2030 роки у більш розвинутих регіонах світу можливе збільшення чисельності населення забезпечуватиметься виключно за рахунок міграції, причому надалі прогнозований приплив мігрантів вже не зможе компенсувати очікуване перевищення смертності над народжуваністю у цих регіонах^[3].

Скорочення чисельності населення та старіння

В усіх європейських країнах та у розвинутих країнах інших регіо­нів світу все гострішою проблемою стає саме скорочення чисельності населення внаслідок депопуляції та супутнє прискорення процесу старіння. На ІІ Всесвітній Асамблеї з проблем старіння у Мадриді у 2002 році представники урядів усіх країн світу погодилися з необхідністю враховувати проблеми й соціально-економічні наслідки старіння у реалізації стратегій і політиці розвитку.

На відміну від ХХ-го “століття зростання”, за результатами більшості сучасних демографічних прогнозів ХХІ ст. буде “століттям старіння”.

Частка осіб, які досягли “першого порогу старості” (60 років) у населенні світу в 2007 році становила 11 %. Основним регіоном з найвищою часткою літніх осіб на сьогодні є Європа (21 % населення представлено особами у віці 60 років і старше, 16 % – особи віком 65 років і старше).

Після 2020 року до складу крупних європейських регіональних утворень, в ме­жах яких має місце скорочення чисельності населення (на сьогодні це Східна Європа), приєднається також Південна Європа. За сумарним показником народжуваності протягом 2020-2025 років лідируватиме (як і нині) Північна Європа, а аутсайдером виступатиме Східна. Досягнення найвищої на європейських теренах середньої тривалості життя очікується у Західній Європі, з незначним відривом від неї (і одна від одної) йтимуть відповідно Південна і Північна частина континенту, а найнижчий показник прогнозується для Східної Європи. Найбільше додатне сальдо міграції у 2020-2025 роках матиме Західна Європа, вслід за нею за цим показником прямуватиме Південна частина Європейського континенту.

Згідно з базовим прогнозом Євростату, за умови збереження сучасних тенденцій народжуваності, смертності і міжнародної міграції, населення п’ятнадцяти найбільш розвинутих країн – старих членів Європейського Союзу (ЄС-15) збільшуватиметься тільки до 2023 року, після чого розпочнеться його скорочення, так що до середини ХХІ ст. сукупна чисельність населення згаданих п’ятнадцяти країн може повернутися до показника початку цього сторіччя.

Детальніший розгляд демографічних перспектив численної групи країн, які входять до Європейського Союзу, на період до 2020 року засвідчує, що ЄС у його сучасних межах (ЄС-27) очікує збільшення частки осіб віком 65 років і старше з 17,0 % (2007 р.) до 20,6 % (2020 р.) та скорочення частки дітей віком до 14 років – з 15,8 % до 14,8 %. Чисельність населення Європейського Союзу за прогнозом становитиме у 2020 році 496,4 млн. осіб. (проти 490,4 млн. – сьогодні).

За базовим варіантом прогнозу Євростату, у більшості країн ЄС-27 очікується до 2020 року, незначне підвищення сумарних показників народжуваності (СПН) порівняно з нині досягнутими рівнями. Винятком є Ірландія, Франція (СПН в яких, на європейському тлі, нині “підвищений”), де прогнозується його стабілізація або й зниження.

Довідково. У 2020 році сумарний показник народжуваності у ЄС–27 коливатиметься у межах від 1,33–1,34 дит. (Словакія – Болгарія) до 1,85–1,86 дит. (Швеція–Франція).

Прогнози середньої тривалості життя (СТЖ) для країн нинішнього Європейського Союзу до 2020 року також демонструють позитивну динаміку з порівняно невисоким середнім темпом приросту середньої тривалості життя за цей період і такими співвідношеннями: у середньому дещо більшим приростом СТЖ для чоловіків (порівняно з жінками країн Євросоюзу вони нині живуть у середньому на 6,5 року менше); випереджаючими темпами зростання тривалості життя у ряді східно- і північноєвропейських держав – нових членів Союзу (як-от: країнах Балтії, Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччини), а, також в Ірландії та Люксембурзі.

За прогнозом середня тривалість життя у ЄС-27 до 2020 року становитиме: для чоловіків – від 68,1 року (Латвія) до 80,7 року (Швеція); для жінок – від 78,3 року (Румунія) до 86,2 року (Іспанія).

У зв’язку з наявними та очікуваними тенденціями демографічних процесів основний акцент у соціально-демографічній політиці розвинутих країн Європи робиться не так на стимулюванні дітонародження (хоча цьому приділяється значна увага), як на мініміза­ції соціально-економічних наслідків старіння населення сьогодні на перспективу.

Зростання популярності вищої освіти

Чисельність студентів вищої школи 203 країн зросла з 70-х років ХХ ст. до середини 2000-х років з 13 млн. до 111 млн. чоловік внаслідок усвідомлення людьми зв’язку освіти з добробутом, який у найбільш розвинутих країнах є соціально-економічною закономірністю: краща освіта зумовлює більшу конкурентоспроможність на ринку праці і, відповідно – кращі дохід, соціальний статус, можливості збереження і зміцнення здоров’я, свободи життєвого вибору. Так, у США різниця середньої платні випускників шкіл і бакалаврів з 1975 року до 2005 року зросла з 19 % до 63 % для чоловіків і з 37 % до 70 % для жінок.

Збільшення інформаційно-комунікаційної складової

Інформаційно-комунікаційна складова освітирозвивається як в аспекті технічного забезпечення навчального процесу, так і щодо прищеплення учням/студентам інформаційно-комунікаційних навичок: техніки комп’ютерних операцій, умінь з інтернет-навігації, знання мов, переважно – англійської, внаслідок того, що найбільший інформаційний ресурс зосереджений в мережі Інтернет і презентований англійською; викладання англійською є в усіх університетах “першої десятки” провідних світових рейтингів.

Кращі університети повністю забезпечені комп’ютерами та інтернет-трафіком; основи інформаційно-комунікаційних навичок прищеплюються на рівнях середньої та початкової школи (так, у 2006 році школи США мали 76 комп’ютерів на 100 учнів, Японії – 82).

Зростання тенденції безперервної освіти

Безперервна освітавпродовж життя, передовсім – професійна, у розвинутих постіндустріальних суспільствах є невід’ємною частиною життя більшості населення, яка забезпечує доповнення, оновлення, осучаснення набутих під час базової освіти знань, умінь і навичок як важливий чинник життєвого успіху. Так, у Німеччині та Франції держбюджетне фінансування додаткової професійної освіти значно більше, ніж університетської.

Місце традиційно-класичного підходу в освіті, зосередженого переважно на засвоєнні більш-менш стандартного набору знань, умінь і навичок, дедалі більше займає компетентніший підхід, сфокусований на розвитку здібностей і умінь учнів/студентів орієнтуватися в розмаїтті складних, швидкоплинно змінюваних і непередбачених виробничих та життєвих ситуацій.

Європейська вища освіта переживає спробу уніфікації через Болонський процес, у результаті якого заплановано у 2010 році проголосити єдиний європейський освітній і науковий простір.

Зміст “болонізації” передбачає єдині умови визнання дипломів про освіту; уніфіковану систему вчених ступенів (бакалавр, магістр, PhD); термінів навчання (бакалаврат – не менше 3-х років, магістеріум – 2-х); оцінювання знань (за літерами латиною від А – аналог вітчизняного “відмінно” до Е – аналог “задовільно з мінусом”); форм навчання (за кредитно-модульною системою).

“Болонізацію” не підтримують ряд держав Старої Європи з давніми системами освіти, тому що переважне фінансування вищої освіти в Західній Європі належить освітньому управлінню ЄС, яке задовго до Болонського процесу створило програми обміну і розвитку освіти, накопичило базу даних, сформувало співробітницькі групи в зацікавлених країнах, щорічно здійснює пересування десятків тисяч студентів за відпрацьованою схемою.

А в межах Болонського процесу існують перешкоди мобільності: неузгодженість навчальних програм (за даними 2007 року, лише 66 % університетів Європи дотримувалися кредитно-трансферної системи), відсутність єдиного, визнаного всіма країнами Болонського процесу додатку до диплому (його видавали лише 47 % європейських ВНЗ), труднощі з візами і дозволами на роботу для студентів і науково-педагогічного персоналу.

Профілактика захворювань

Дедалі більше пропагується і фінансується профілактика захворювань, яка ґрунтується на розумінні здоров’я як комплексного феномену, що включає фізичну, психічну, духовну й соціальну складові, збереженню і зміцненню яких слугують програми, щодо здорового способу життя, тому що нехтування своєчасною ефективною профілактикою призводить до втрат до 10 % ВВП, навіть найбагатших країн.

Світовим лідером промоції здоров’я (в Україні це названо “формування здорового способу життя”) є Канада, де з середині 70-х років ХХ ст. була розпочата реформа охорони здоров’я, основою якої є формування здорового способу життя, що включає як профілактику фізичного, психічного, духовного і соціального здоров’я силами всіх галузей людської діяльності (міжгалузевість) на всіх рівнях людської взаємодії (багаторівневість) індивідів, груп, організацій, регіонів, національних урядів, міжнародних об’єднань світової спільноти.

Фінансування охорони здоров’я

У країнах ЄС видатки на охорону здоров’я складають у середньому 8,87 % ВВП; лідери – Франція – 10 %, Німеччина – 10,9 %; особливо зростає фінансуванняпередових напрямів медичної науки; у США на дослідження з медичної генетики витрачається набагато більше, ніж на дослідження космосу.

Поряд з приватною медициною, ринок медичних послуг контролює держава, зокрема, з 80-х років ХХ ст. країни “старої Європи” реформують свої системи охорони здоров’я, дотримуючись базових принципів концепції “регульованого планового ринку і соціального підприємництва”, зміст якої полягає у стимулюванні конкуренції та розвитку підприємницької ініціативи серед постачальників медичних послуг під ретельним державним контролем.

Організація роботи системи охорони здоров’я

У ряді країн вивчаються і переосмислюються вади і здобутки централізованої моделі організації охорони здоров’я, відомої як колишня радянська “система Семашко”, з тих причин, що на початку 70-х років ХХ ст. попри минулі війни, голодомор, репресії, розруху збільшилася середня очікувана тривалість життя при народженні на 26 років (розраховано за період 1926–1972 років); на початку 80-х років ХХ ст. ця модель майже п’ятикратно перевищувала за економічною ефективністю передові західноєвропейські та американську моделі; значна частина капіталовкладень в інфраструктуру досі приносить віддачу в пострадянських країнах.