ТОП 10:

Стратегія національної модернізації



Україна 2020

Розвиток громадянського суспільства

За нинішніх умов людина і особистість посідають центральне місце в цивілізаційному, європейському розвитку. Метою соціальної інтеграції стає створення “суспільства для всіх”, в якому всі покликані відігравати активну роль. Європейська цивілізація створила та продовжує розвивати культурно-генетичну парадигму сучасного конституційного лібералізму, який визначається через поняття правової держави, верховенства закону та громадянського суспільства, якому відводиться роль гаранта, захисника прав людини та громадянина від будь-яких утисків.

Європейська ліберально-демократична система базується на засадах Загальної декларації прав людини (прийнятої ООН у 1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (прийнятого ООН в 1966 р.), Конвенції про захист прав і основних свобод людини (прийнятої Радою Європи у 1950 р.), відповідно до яких люди наділені не від’ємними базовими „природними” правами – правом на життя, правом на свободу та на приватну власність, гарантом яких виступає правова держава.

Суспільство стає “громадянським” з точки зору його самоорганізації, ступеня розвитку демократії, реалізації прав і свобод людини як громадянина, виконання громадянами своїх політичних, громадянських обов’язків лише тоді, коли кожний його член усвідомлює себе носієм суверенітету, джерелом влади, свідомим суб’єктом політичної діяльності, людиною, відповідальною за наслідки своїх дій, за майбутнє своєї країни і світової спільноти в цілому.

У своїх документах ООН, Рада Європи, інші міжнародні організації підкреслюють, що сучасний цивілізаційний прогрес можливий лише за умови, коли громадянське суспільство буде розвиватись повною мірою, а уряди всіх країн будуть вважати його структури своїми співрозмовниками та партнерами. У п’ятому розділі “Права людини, демократія і добре управління” Декларації Тисячоліття ООН записано: “Ми не пожаліємо зусиль для сприяння демократії та зміцнення правопорядку, а також для забезпечення поваги до всіх міжнародно визнаних прав людини і головних свобод, включаючи право на розвиток. Через це ми пройняті рішучістю колективно добиватися великої відкритості політичних процесів, створюючи умови для справжньої участі в них усіх громадян у всіх наших країнах”.

У Європейській соціальній хартії, прийнятій у 1991 році та переглянутій у 1996 році Радою Європи, запропоновано: “З метою забезпечення здійснення або сприяння здійсненню свободи працівників і роботодавців створювати місцеві, національні або міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів та вступаючи в такі організації Сторони зобов’язуються, що національне законодавство не буде ніяким чином обмежувати цю свободу або використовуватися для її обмеження”.

Довідково. У жовтні 2007 р. Комітет Міністрів Ради Європи ухвалив Рекомендацію державам-членам стосовно правового статусу неурядових організацій у Європі № СМ/Rec(2007)14, де визначено основні засади та стандарти, на яких мають базуватися національні закони про діяльність організацій громадянського суспільства країн-членів Ради Європи.

.

Розвиток людського капіталу

У сучасному світі конкурентоспроможність країни та її успішність на світових ринках певною мірою визначається здатністю зберігати і розвивати людські ресурси. Висновок, зроблений аналітиками ЄБРР щодо змісту реформ у Центральній і Східній Європі, полягає в тому, що соціальна складова повинна стати одним із ключових пріоритетів, оскільки головний фактор продуктивності і конкурентоспроможності – інтелект і знання, а це в першу чергу люди і відповідно обсяг інвестицій у людський розвиток.

За оцінками фахівців експертної корпорації ”Всесвітній економічний форум” вже в 1992 році конкурентні переваги країн з розвинутою економікою лише на 15 % залежали від традиційних (“твердих”) показників, таких як обсяг ВВП, рівень інфляції, стан торговельного балансу, і на 85 % - від “м'яких” факторів конкурентоспроможності, пов’язаних з людським чинником (мотивації праці, ступеня освіченості і кваліфікації кадрів тощо).

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП)

В таких країнах як Індія і Китай спостерігається прорив у розвитку людського потенціалу, що можна пояснити збільшенням уваги держави та приватних інвесторів до фінансування людського розвитку. У більшості країн спостерігається тенденція до зростання державних витрат на освіту.

Інтелектуальна та економічна глобалізація

Стрімке розповсюдження знань та ноу-хау впливає на всі сфери економічної діяльності. Розвиток інформаційних технологій обумовив новий тип організації виробництва, коли підприємства територіально віддалені один від одного, можуть укладати угоди про обмін продуктами своєї праці через канали електронного зв’язку і достатність Інтернет – послуг (на підприємствах окремих країн сягає 80 – 95 %), більшість зайнятих працюють, спілкуючись з роботодавцями (іноді інших країн) через Інтернет мережу.

Розвиток нових форм зайнятості

Це ключовий момент розвитку світового ринку праці, оскільки традиційних форм зайнятості стало недостатньо для пристосування підприємств до нових умов господарювання. Виникла необхідність переходу до нетрадиційних форм, зокрема, неповної, вторинної, тимчасової, сезонної, неформальної (без офіційного оформлення), самозайнятості тощо. У сфері послуг значного поширення набула практика субконтрактного найму, що дозволило підприємствам значно розширити можливості ротації кадрів. При інтенсивному застосуванні інформаційних технологій значна частина висококваліфікованих працівників, в основному, виконуватиме роботу вдома.

Гнучкість використання робочої сили

Проявляється це у значному підвищенні її мобільності і зміни у цій сфері пов’язані з формуванням багатопрофільного працівника нової формації, характерними рисами якого стали поєднання різноманітних фахів і видів трудової діяльності, постійне підвищення рівня освіти і професійної підготовки.

Зростання ролі освіти

Тенденція зумовлена економічними та соціальними перетвореннями, а зміни в усіх сферах суспільної діяльності вимагають організації якісно нової системи підготовки і перепідготовки кадрів, яка здатна забезпечити їх оперативну адаптацію до соціальних і виробничих умов та сприятиме випереджаючому рівню їхньої компетенції для розв’язання завдань реформування економіки.

Зміни зайнятості і структури

Чинник глобалізації неодмінно впливає на зайнятість, на її структуру та на демографічні процеси, хоча цей вплив є опосередкованим, і, в кінцевому рахунку, спричиняє прискорення темпів нарощування кількісних параметрів трудового потенціалу в одних випадках та процеси їх сповільнення ─ в інших.

Більш безпосередньо вплив глобалізації на демографічні процеси виявляється у перерозподілі робочої сили між окремими країнами і континентами, що ілюструє постійне зростання міграційних потоків з менш розвинутих регіонів світу в більш розвинуті. Для країн з перехідною економікою ця проблема є актуальною, адже значна частина носіїв трудового потенціалу країни вимушена щорічно виїжджати на тимчасову або постійну роботу в зарубіжні країни, що загострює демографічну кризу.

Світові демографічні проблеми на міжнародному рівні розглядаються й оцінюються у контексті найважливіших глобальних проблем людства, від комплексного вирішення яких значною мірою залежить забезпечення населення планети продовольством, достатньою кількістю та безпечними джерелами енергії, збереження природного середовища, забезпечення продуктивної зайнятості трудоактивного населення, соціально-культурного розвитку регіонів світу тощо.

Демографічна проблема у глобальному масштабі полягає у суперечливо швидкому зростанні чисельності населення Землі та диспропорціях його складу.

Ряд фахівців вже тривалий час наголошують на тому, що планета перенаселена і подальше збільшення чисельності населення неминуче призведе до глобальної екологічної катастрофи. Однак значна частина демографів (серед них – і експерти ООН), з огляду на тенденції останніх років вважають, що прискорене зростання чисельності населення світу – явище порівняно короткочасне і незабаром припиниться.

Особливо прискорилися темпи зростання чисельності населення у другій половині ХХ сторіччя. Десятиліттями максимально швидкого його збільшення стали 1960-і та 1970-і роки[1]. Надалі зростання чисельності жителів планети вже відбувалось з уповільненням темпів. У підсумку чисельність населення світу, яка у 1900 році становила дещо менше 1,7 млрд. осіб, за століття (до 2000 року) зросла до 6,1 млрд., а нині вже перевищує 6,6 млрд. осіб, з них 5,4 млрд. проживає у менш розвинутих країнах світу (у т. ч. 1,3 млрд. осіб - у Китаї; понад 1,1 млрд. - в Індії).

Прогнози ООН щодо динаміки чисельності населення

Більшість країн, які розвиваються, визнають необхідність подальшого зниження темпів зростання їх населення як умови для ослаблення тиску на природне до­вкілля, джерела енергії, для досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку.

За прогнозами ООН, середньорічний приріст населення світу на найближчі роки очікується на рівні 75-76 млн. осіб[2] (таким чином у 2013 році чисельність населення становитиме 7 млрд. осіб). Відмітки 8 млрд. населення світу досягне вже за межами першої чверті ХХІ ст., найімовірніше – у 2027 році, а в кінці першої половини поточного сторіччя його чисельність сягне 9 млрд. осіб і очікуванно саме на даному рівні стабілізується.

Диспропорції складу та розміщення населення світу

Відбувається посилення диспропорцій у складі та у розміщенні населення світу, які відображають посилення нерівномірності й інших специфічних рис демографічного розвитку у межах крупних територіальних утворень (континентів, частин світу).

Проблеми низької народжуваності

Поряд з проблемою надзвичайно високої народжуваності з'явились її антиподи – проблема надмірно низької народжуваності, подекуди – зниження тривалості життя, поширення депопуляційних тенденцій у ряді країн світу. Зокрема, на європейських теренах депопуляція вже перестала бути екстраординарним явищем: близько третини із усього загалу європейських держав на сьогодні фіксують природне скорочення населення. При цьому демографічна ситуація відрізняється у різних частинах Європи. Так, значна частка європейських країн з відчутним загальним і природним скороченням населення нині представлена державами Східної й Центральної Європи та деякими іншими європейськими країнами з пострадянського простору (як-от: Російська Федерація та країни Балтії).

У ряді розвинутих країн Західної і Південної Європи, які досягли значних успіхів у зниженні смертності, рівень народжуваності є також насті­льки низьким, що чисельність їх населення або вже скоротилась, або очікується її скорочення у середньостроковій перспективі. Серед тих європейських країн, чисельність населення яких ще утримується на одному рівні або дещо збільшується, якнайшвидше процес скорочення розпочнеться в Австрії, Бельгії, Греції, Італії.

Міжнародна міграція

Через низький рівень народжуваності значущим фактором збільшення чисельності населення у більшості розвинутих регіонів світу (і, зокрема, розвинутих європейських країн) стала міжнародна міграція. Якби не додатне міграційне сальдо, кількість населення Європи почала б скорочуватись ще з 1995 року.

За оцінкою Відділу народонаселення ООН, міграційний приріст у першій половині поточного десятиліття забезпечував 3/4 загального приросту населення у розвинутих країнах. У випадку збереження наявних тенденцій у період з 2010 по 2030 роки у більш розвинутих регіонах світу можливе збільшення чисельності населення забезпечуватиметься виключно за рахунок міграції, причому надалі прогнозований приплив мігрантів вже не зможе компенсувати очікуване перевищення смертності над народжуваністю у цих регіонах[3].

Скорочення чисельності населення та старіння

В усіх європейських країнах та у розвинутих країнах інших регіо­нів світу все гострішою проблемою стає саме скорочення чисельності населення внаслідок депопуляції та супутнє прискорення процесу старіння. На ІІ Всесвітній Асамблеї з проблем старіння у Мадриді у 2002 році представники урядів усіх країн світу погодилися з необхідністю враховувати проблеми й соціально-економічні наслідки старіння у реалізації стратегій і політиці розвитку.

На відміну від ХХ-го “століття зростання”, за результатами більшості сучасних демографічних прогнозів ХХІ ст. буде “століттям старіння”.

Частка осіб, які досягли “першого порогу старості” (60 років) у населенні світу в 2007 році становила 11 %. Основним регіоном з найвищою часткою літніх осіб на сьогодні є Європа (21 % населення представлено особами у віці 60 років і старше, 16 % – особи віком 65 років і старше).

Після 2020 року до складу крупних європейських регіональних утворень, в ме­жах яких має місце скорочення чисельності населення (на сьогодні це Східна Європа), приєднається також Південна Європа. За сумарним показником народжуваності протягом 2020-2025 років лідируватиме (як і нині) Північна Європа, а аутсайдером виступатиме Східна. Досягнення найвищої на європейських теренах середньої тривалості життя очікується у Західній Європі, з незначним відривом від неї (і одна від одної) йтимуть відповідно Південна і Північна частина континенту, а найнижчий показник прогнозується для Східної Європи. Найбільше додатне сальдо міграції у 2020-2025 роках матиме Західна Європа, вслід за нею за цим показником прямуватиме Південна частина Європейського континенту.

Згідно з базовим прогнозом Євростату, за умови збереження сучасних тенденцій народжуваності, смертності і міжнародної міграції, населення п’ятнадцяти найбільш розвинутих країн – старих членів Європейського Союзу (ЄС-15) збільшуватиметься тільки до 2023 року, після чого розпочнеться його скорочення, так що до середини ХХІ ст. сукупна чисельність населення згаданих п’ятнадцяти країн може повернутися до показника початку цього сторіччя.

Детальніший розгляд демографічних перспектив численної групи країн, які входять до Європейського Союзу, на період до 2020 року засвідчує, що ЄС у його сучасних межах (ЄС-27) очікує збільшення частки осіб віком 65 років і старше з 17,0 % (2007 р.) до 20,6 % (2020 р.) та скорочення частки дітей віком до 14 років – з 15,8 % до 14,8 %. Чисельність населення Європейського Союзу за прогнозом становитиме у 2020 році 496,4 млн. осіб. (проти 490,4 млн. – сьогодні).

За базовим варіантом прогнозу Євростату, у більшості країн ЄС-27 очікується до 2020 року, незначне підвищення сумарних показників народжуваності (СПН) порівняно з нині досягнутими рівнями. Винятком є Ірландія, Франція (СПН в яких, на європейському тлі, нині “підвищений”), де прогнозується його стабілізація або й зниження.

Довідково. У 2020 році сумарний показник народжуваності у ЄС–27 коливатиметься у межах від 1,33–1,34 дит. (Словакія – Болгарія) до 1,85–1,86 дит. (Швеція–Франція).

Прогнози середньої тривалості життя (СТЖ) для країн нинішнього Європейського Союзу до 2020 року також демонструють позитивну динаміку з порівняно невисоким середнім темпом приросту середньої тривалості життя за цей період і такими співвідношеннями: у середньому дещо більшим приростом СТЖ для чоловіків (порівняно з жінками країн Євросоюзу вони нині живуть у середньому на 6,5 року менше); випереджаючими темпами зростання тривалості життя у ряді східно- і північноєвропейських держав – нових членів Союзу (як-от: країнах Балтії, Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччини), а, також в Ірландії та Люксембурзі.

За прогнозом середня тривалість життя у ЄС-27 до 2020 року становитиме: для чоловіків – від 68,1 року (Латвія) до 80,7 року (Швеція); для жінок – від 78,3 року (Румунія) до 86,2 року (Іспанія).

У зв’язку з наявними та очікуваними тенденціями демографічних процесів основний акцент у соціально-демографічній політиці розвинутих країн Європи робиться не так на стимулюванні дітонародження (хоча цьому приділяється значна увага), як на мініміза­ції соціально-економічних наслідків старіння населення сьогодні на перспективу.

Зростання популярності вищої освіти

Чисельність студентів вищої школи 203 країн зросла з 70-х років ХХ ст. до середини 2000-х років з 13 млн. до 111 млн. чоловік внаслідок усвідомлення людьми зв’язку освіти з добробутом, який у найбільш розвинутих країнах є соціально-економічною закономірністю: краща освіта зумовлює більшу конкурентоспроможність на ринку праці і, відповідно – кращі дохід, соціальний статус, можливості збереження і зміцнення здоров’я, свободи життєвого вибору. Так, у США різниця середньої платні випускників шкіл і бакалаврів з 1975 року до 2005 року зросла з 19 % до 63 % для чоловіків і з 37 % до 70 % для жінок.

Збільшення інформаційно-комунікаційної складової

Інформаційно-комунікаційна складова освітирозвивається як в аспекті технічного забезпечення навчального процесу, так і щодо прищеплення учням/студентам інформаційно-комунікаційних навичок: техніки комп’ютерних операцій, умінь з інтернет-навігації, знання мов, переважно – англійської, внаслідок того, що найбільший інформаційний ресурс зосереджений в мережі Інтернет і презентований англійською; викладання англійською є в усіх університетах “першої десятки” провідних світових рейтингів.

Кращі університети повністю забезпечені комп’ютерами та інтернет-трафіком; основи інформаційно-комунікаційних навичок прищеплюються на рівнях середньої та початкової школи (так, у 2006 році школи США мали 76 комп’ютерів на 100 учнів, Японії – 82).

Зростання тенденції безперервної освіти

Безперервна освітавпродовж життя, передовсім – професійна, у розвинутих постіндустріальних суспільствах є невід’ємною частиною життя більшості населення, яка забезпечує доповнення, оновлення, осучаснення набутих під час базової освіти знань, умінь і навичок як важливий чинник життєвого успіху. Так, у Німеччині та Франції держбюджетне фінансування додаткової професійної освіти значно більше, ніж університетської.

Місце традиційно-класичного підходу в освіті, зосередженого переважно на засвоєнні більш-менш стандартного набору знань, умінь і навичок, дедалі більше займає компетентніший підхід, сфокусований на розвитку здібностей і умінь учнів/студентів орієнтуватися в розмаїтті складних, швидкоплинно змінюваних і непередбачених виробничих та життєвих ситуацій.

Європейська вища освіта переживає спробу уніфікації через Болонський процес, у результаті якого заплановано у 2010 році проголосити єдиний європейський освітній і науковий простір.

Зміст “болонізації” передбачає єдині умови визнання дипломів про освіту; уніфіковану систему вчених ступенів (бакалавр, магістр, PhD); термінів навчання (бакалаврат – не менше 3-х років, магістеріум – 2-х); оцінювання знань (за літерами латиною від А – аналог вітчизняного “відмінно” до Е – аналог “задовільно з мінусом”); форм навчання (за кредитно-модульною системою).

“Болонізацію” не підтримують ряд держав Старої Європи з давніми системами освіти, тому що переважне фінансування вищої освіти в Західній Європі належить освітньому управлінню ЄС, яке задовго до Болонського процесу створило програми обміну і розвитку освіти, накопичило базу даних, сформувало співробітницькі групи в зацікавлених країнах, щорічно здійснює пересування десятків тисяч студентів за відпрацьованою схемою.

А в межах Болонського процесу існують перешкоди мобільності: неузгодженість навчальних програм (за даними 2007 року, лише 66 % університетів Європи дотримувалися кредитно-трансферної системи), відсутність єдиного, визнаного всіма країнами Болонського процесу додатку до диплому (його видавали лише 47 % європейських ВНЗ), труднощі з візами і дозволами на роботу для студентів і науково-педагогічного персоналу.

Профілактика захворювань

Дедалі більше пропагується і фінансується профілактика захворювань, яка ґрунтується на розумінні здоров’я як комплексного феномену, що включає фізичну, психічну, духовну й соціальну складові, збереженню і зміцненню яких слугують програми, щодо здорового способу життя, тому що нехтування своєчасною ефективною профілактикою призводить до втрат до 10 % ВВП, навіть найбагатших країн.

Світовим лідером промоції здоров’я (в Україні це названо “формування здорового способу життя”) є Канада, де з середині 70-х років ХХ ст. була розпочата реформа охорони здоров’я, основою якої є формування здорового способу життя, що включає як профілактику фізичного, психічного, духовного і соціального здоров’я силами всіх галузей людської діяльності (міжгалузевість) на всіх рівнях людської взаємодії (багаторівневість) індивідів, груп, організацій, регіонів, національних урядів, міжнародних об’єднань світової спільноти.

Фінансування охорони здоров’я

У країнах ЄС видатки на охорону здоров’я складають у середньому 8,87 % ВВП; лідери – Франція – 10 %, Німеччина – 10,9 %; особливо зростає фінансуванняпередових напрямів медичної науки; у США на дослідження з медичної генетики витрачається набагато більше, ніж на дослідження космосу.

Поряд з приватною медициною, ринок медичних послуг контролює держава, зокрема, з 80-х років ХХ ст. країни “старої Європи” реформують свої системи охорони здоров’я, дотримуючись базових принципів концепції “регульованого планового ринку і соціального підприємництва”, зміст якої полягає у стимулюванні конкуренції та розвитку підприємницької ініціативи серед постачальників медичних послуг під ретельним державним контролем.

Організація роботи системи охорони здоров’я

У ряді країн вивчаються і переосмислюються вади і здобутки централізованої моделі організації охорони здоров’я, відомої як колишня радянська “система Семашко”, з тих причин, що на початку 70-х років ХХ ст. попри минулі війни, голодомор, репресії, розруху збільшилася середня очікувана тривалість життя при народженні на 26 років (розраховано за період 1926–1972 років); на початку 80-х років ХХ ст. ця модель майже п’ятикратно перевищувала за економічною ефективністю передові західноєвропейські та американську моделі; значна частина капіталовкладень в інфраструктуру досі приносить віддачу в пострадянських країнах.

Промислове виробництво

Прискорення процесів глобалізації і становлення постіндустріальних суспільств безпосередньо пов’язані з якісними змінами у розвитку світового промислового виробництва.

За останні півтора десятиліття частка промисловості у створенні світового ВВП скоротилась, сфера послуг, навпаки, зросла. Найдинамічніше скорочення частки промисловості та зростання послуг у створенні ВВП характерне для країн з перехідною економікою.

Це наслідок дії принаймні двох обставин: по-перше, стійкого курсу урядів країн, що розвиваються, на швидку індустріалізацію та завоювання нових ніш на світовому ринку промислової продукції, по-друге, свідомою політикою розвинутих країн щодо перенесення своїх виробництв до країн, що розвиваються, із залишенням за собою прерогативи розвитку послуг над прерогативою розвитку виробництва, підтвердженням чому є прискорена динаміка розвитку послуг для перших і уповільнена для других.

У цій групі країн найбільші темпи зростання та обсяги виробництва демонстрували країни Східної та Південно-Східної Азії, особливо Китай та Індія. Цей регіон у зазначений період збільшив свою присутність на світовому ринку вдвічі.

Загальна тенденція як для розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються, – невпинне збільшення частки обробної промисловості, зокрема машинобудування і зменшення частки видобувної промисловості.

Динамічне зростання високотехнологічного виробництва. Це за останні десятиліття помітно вплинуло на ситуацію у світовій економіці та місце окремих країн у системі міжнародного розподілу праці.

Нові індустріальні країни – Південна Корея, Тайвань, Китай, Індія останнім часом проводять агресивну політику розвитку власного високотехнологічного виробництва та завоювання світового ринку за допомогою засобів активної державної підтримки, стимулювання притоку корпоративних інвестицій у цю сферу, підтримки власного дослідницького сектору.

Частка високотехнологічного виробництва в КНР з 1980 по 2008 роки зросла більше, ніж у 5 разів. Китай активно розвиває власну дослідницьку базу та науково-дослідний сектор, тому в найближчі десятиліття за своєю потужністю його промисловість наближатиметься до трійки промислових гігантів – США, Японії, Німеччини. Це серйозно похитне баланс сил у світовій економіці, що неминуче негативно відобразиться на більшості країн світу, в тому числі й Україні.

Поряд з Китаєм динамічне зростання промисловості демонструє Індія, яка за своїм демографічним та трудовим потенціалом (а значить і потужним потенціалом розширення внутрішнього товарного ринку) у найближчі десятиліття перевищить Китай. За цей період в цих країнах буде зосереджена третина усього населення Світу, що є серйозним потенціалом та передумовою для розвитку їх промисловості. Цим вони справлятимуть значний пригнічуючий вплив на розвиток промисловості інших країн, серйозно підриваючи їх конкурентоспроможність.

Оскількичастка доданої вартості продукту почаластворюватися не лише на виробництві, а при розробці продукту та при його просуванні на ринок, це викликало нову хвилю в міжнародному розподілі праці. Передові країни, взявши на себе інноваційно–комерційні функції щодо створення нового продукту, менш розвинутим країнам залишили функції безпосередньо виробництва.

У сфері великого бізнесу посилилися тенденції злиття і поглинання з утворенням надпотужних транснаціональних компаній, стратегічних альянсів і партнерств між ними. Малий та середній бізнес пішов по шляху утворення регіональних кластерів. Поглиблення співробітництва між великим, середнім та малим бізнесом ознаменувалося використанням аутсорсингу та франчайзингу.

Ці процеси стимулюють ”проникнення” розвинутих країн в країни зі слабкішими економіками. ТНК є “власниками” так званих технологічних ланцюгів світової активності, у які вплітаються цілі країни та регіони світу. Тому політика ТНК щодо підтримки таких “ланцюгів” безпосередньо визначає політику урядів включених у них слабких і технологічно відсталих країн. Останні практично втратили свою економічну незалежність, а також можливості для власного політичного й економічного вибору.

Слід очікувати, що до 2020 року, усі перелічені тенденції, що відбуваються у світовій економіці та промисловості збережуться і посиляться. Зокрема, продовжуватиме змінюватись структура світового промислового виробництва на користь високотехнологічного сектору. Під впливом бурхливого розвитку біо- та нанотехнологій з’являться нові, високотехнологічні галузі та виробництва. Під впливом серйозних екологічних та кліматичних загроз активно розвиватиметься екологічна індустрія, на яку покладатимуться завдання повної переробки та утилізації накопичених промислових відходів, очищення водойм та грунтів. Змінюватиметься баланс сил на світовому ринку на користь нових індустріальних країн, які мають значний демографічний та трудовий потенціал з низькою вартістю праці. Це робитиме продукцію цих країн більш конкурентоспроможною на світовому ринку порівняно з аналогічною продукцією з розвинутих країн та зумовлюватиме серйозні обмеження до зростання доходів громадян останніх, підвищення безробіття, тим самим провокуючи масштабні соціальні невдоволення та нестабільність, тенденції до автономізації та замкненості економічних систем світу в межах однорідних за рівнем розвитку регіонів та територій.

Світові фінансові ринки

Основні тенденції та фактори, що формуватимуть світові фінансові ринки протягом 2008-2020 років.

Формування нових глобальних та регіональних фінансових центрів: країни Перської затоки та Південно-східної Азії, Китай, Росія та інші країни БРІК виступатимуть у цей період як лідери економічного розвитку, їх роль завдяки накопиченим золотовалютним резервам та позитивному сальдо торгівельного балансу у міжнародній фінансовій системі зростатиме;

Розвиток світових фінансових центрів посилюватиметься завдяки лібералізації валютної політики; впровадженню нових технологій; змін доступу до міжнародних ринків капіталу та складних похідних фінансових інструментів; впровадження фінансового інжинірингу призведе до глобального розвитку банківських та страхових технологій.

Відрив обсягів та обігу коштів фінансового сектора від потреб фінансування реального сектору економіки, формування світової фінансової піраміди неадекватно реальній економіці призвів до визрівання так званих “бульок” на все більшій кількості ринків – нерухомості, фондовому, нафтовому тощо. Так обсяг торгівлі похідними фінансовими інструментами на міжнародних фінансових ринках багаторазово перевищує обсяги відповідних спотових ринків, тобто ринків базових активів.

Старіння населення у розвинутих країнах призведе у 2020 році до проблеми пошуку шляхів фінансування систем пенсійного забезпечення та посилення неконтрольованих міграційних процесів з країн, що розвиваються.

Кризи на світових ринках капіталу виступають в якості регулюючих механізмів, як природна реакція фінансових систем на протиріччя між реальною та віртуальною економікою, що накопичуються.

Кризи приймають глобальний характер. Найкрупніші британські банки списали 23,8 млрд. дол.США проблемних іпотечних активів як наслідок іпотечної кризи 2007 – 1 кв. 2008 років, а банки країн, де не відбулося поки іпотечної кризи – Німеччини – ще більшу суму 24,8 млрд. дол. США. За останніми очікуваннями МВФ сума списання активів в США, ЄС та інших провідних економіках світу складе за період кризи біля 4 трлн. доларів США.

Політичні ризики у регіонах видобутку вуглеводів – можливий конфлікт з Іраном, “кавказька криза”, нігерійська нестабільність у поставках нафти за кордон, а також прогнозована зміна кліматичних умов внаслідок глобального потепління – посилення ураганів, тропічних штормів - також не сприятиме здешевленню нафти та поверненню спекулятивних гравців із сировинних на фондові ринки у короткостроковій перспективі.

Фінансова криза справила значний вплив на курсові коливання провідних резервних валют. У підґрунті тривалого знецінення долара США відносно євро лежить ряд як системних, так і ситуативних чинників. Щодо перших, то протягом останніх років в американській економіці спостерігаються підвищені дефіцити державних фінансів та поточного рахунку. Платіжного балансу.

Так, упродовж 2003-2007 років державний бюджет зводився з від’ємним сальдо, рівень якого коливався в діапазоні від 4,8 % до 2,5 % ВВП. В країнах же зони євро він становив 3,1 % – 0,6 % ВВП. Бюджетні дисбаланси спричиняли поглиблення дефіциту поточного рахунку, величина якого сягала 6,2 % ВВП (2006 рік) з наступним зниженням до 5,3 % у 2007 році.

Водночас, зростання сукупного попиту призвело до прискорення інфляції в США. Остання – через масштаби американської економіки – негативно вплинула на загальну цінову динамку у світі. Ішим фактором її поточного прискорення виступило знецінення американського долара: намагання Європейського центрального банку (ЄЦБ) утримувати інфляцію в межах 2% супроводжується підвищеними монетарними рестрикціями.

Внаслідок цього протягом останніх років базові відсоткові ставки у зоні євро залишаються на 0,5-1,5 в.п. вищими, ніж у США. Наведене формує ситуативні стимули для придбання євро-активів з одночасним зниженням попиту на долар США – як через вищу інфляцію в американській економіці, так і завдяки привабливішій доходності цінних паперів у зоні євро.

Проте ряд макроекономічних індикаторів не свідчить про системні переваги економіки країн зони євро відносно американської. Навіть навпаки –остання протягом 2003 − 2008 років мала вищі темпи зростання. При цьому, американська економіка демонструє більш високу структурну гнучкість.

Визначальні ознаки міжнародних валютних ринків тісно пов’язані зі структурними особливостями світового виробництва. Тому їх ядро сьогодні представлено вільно конвертованими валютами індустріальних економік. До групи ж основних резервних валют відносяться американський долар, євро, англійський фунт та японська єна – національні валюти країн, на частку яких у 2008 році припадало майже 50 % виробництва світового ВВП (за паритетом купівельної спроможності).

Наближення будь-якої країни до економічних стандартів цього елітного “клубу” виступає запорукою набуття її національною валютою вільної конвертованості. Оскільки економічний стан переважної кількості країн не відвідають цій вимозі, конвертованість їх грошових одиниць залишається обмеженою, а самі валюти мають підвищену курсову вразливість. Необхідність її мінімізації обумовлює курсову прив’язку до стабільніших грошових одиниць. Останніми зазвичай виступають світові резервні валюти. Саме з них, зокрема, складається левова частка валютних резервів переважної кількості країн.

Через недостатню конкурентоспроможність національних економік та відносну нестійкість їх фінансових систем чимало країн продовжує також обмежувати й курсову гнучкість своїх валют. Всупереч активним рекомендаціям фахівців МВФ та Світового банку щодо необхідності масового переходу до гнучких курсових режимів, багато країн доволі обережно ставляться до такого кроку. При цьому, враховується не лише традиційний баланс потенційних ризиків та виграшів, притаманних різним курсовим режимам, але також і конкретні проблеми економіки, які нівелюють переваги гнучкого курсоутворення.

У липні 2005 року через жорсткий тиск США Китай був змушений відійти від фіксації юаня до американського долара, якої він дотримувався протягом 10 років. Рішучість Сполучених Штатів щодо введення торговельних обмежень на експорт Китаю змусила останній підвищити гнучкість своєї національної валюти. При цьому, було проголошено про прив’язку юаня до кошику іноземних валют, але ні детального їх переліку, ні відповідних вагових коефіцієнтів, ні можливого коридору курсових коливань юаня або темпів його ревальвації розкрито не було.

Тільки протягом 2005-2007 років китайський юань посилився відносно американського долара на 12 %, проте впродовж того ж часу офіційні міжнародні резерви Китаю збільшилися 619 до 1534 млрд. дол. США, тобто у 2,5 раза. Така надзвичайна динаміка офіційних резервів країни свідчить, очевидно, не лише про стійку профіцитність її платіжного балансу, але також і про цілеспрямоване обмеження курсової гнучкості юаня за рахунок активних валютних інтервенцій центрального банку КНР.

Аналогічні процеси спостерігалися й в Індії. Протягом 2003-2007 років індійська рупія подорожчала відносно долара США на 10,9 %. Але, при цьому, міжнародні резерви країни збільшилися з 70 до 272 млрд. дол. США, або в 3,9 раза.

Російська Федерація перейшла до прив’язки свого рубля до бівалютної корзини у лютому 2005 року. З того часу питому вагу долара США в ній було зменшено з 0,9 до 0,55, євро, відповідно, підвищено – з 0,1 до 0,45.

Водночас Центральний банк Російської Федерації застосовував не проголошений інтервал допустимих коливань обмінного курсу рубля, який становить ±1 %. Для його утримання використовуються як валютні інтервенції, так і стягнення мита з експорту нафти, середньорічний рівень якого протягом 2004-2007 років підвищився з 56 до 337 дол. США за тонну. Обсяг міжнародних резервів Російської Федерації протягом 2001-2007 років збільшився з 77 до 476 млрд. дол. США, тобто в 6,2 раза. Додатково у цей час почалося формування Стабілізаційного фонду, обсяг якого станом на 1 січня 2008 року досяг 157 млрд. дол. США. Характерно, що цьому не заважал







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.75.196 (0.017 с.)