Тема 1. Музика в системі мистецтв. Історична обумовленість взаємозв’язку музичного і танцювального мистецтва

 

Музика в системі мистецтв

Музичне мистецтво являє собою безмежну художню сферу, що дозволяє відобразити світ у звуках: в неозорому діапазоні образів, подій, переживань, почуттів – від найтонших порухів людської душі до колосальних суспільних потрясінь чи природних явищ. Завдяки цьому, музика займає особливе місце в духовному житті людини, в суспільній художній діяльності, в системі мистецтв.

У мистецтвознавстві прийнята досить умовна система розгляду різних видів мистецтва в просторово-часовому контексті з підрозділом на тимчасові, просторові і просторово-часові. До області просторово-часових видів мистецтва належать, наприклад, драматичне мистецтво і танець. До тимчасових - література і музика.

Кожен вид мистецтва по-своєму виражає художнє бачення світу, виявляючи характерні для даної творчої сфери виразні особливості. У той же час будь-який твір мистецтва, як продукт творчої діяльності людини, володіє і деякими універсальними властивостями. Композиційна стрункість, пропорційність у співвідношенні цілого і його частин, періодичність, всілякі точні і неточні повтори, симетрія властиві творам архітектури і живопису, театрального мистецтва та мистецтва поетичного слова. Прояв подібних, загальних для всіх видів мистецтва закономірностей виявляється, в залежності від роду та виду мистецтва, в просторових рішеннях або в логіці організації та розподілу часу.

Найбільш ясно виражена подібність можна спостерігати в споріднених за просторово-часовою приналежністю сферах мистецтва. Так, у тимчасових видах мистецтва: в музиці, поезії, а також і в просторово-часових, наприклад танці, - поряд з універсальними властивостями, можна помітити певну схожість у прояві ритмічних і синтаксичних властивостей.

 

Історична обумовленість взаємозв’язку музичного і танцювального мистецтва

Споріднена близькість музики, поезії та хореографії має, як відомо, історичний характер. Побутування цієї тріади в синкретичній єдності в давнину, в античні часи, у середньовіччі багато в чому визначило шляхи їх подальшої еволюції.

Протягом тривалої історії спільного побутування, з античних часів аж до благодатної для розквіту танцю епохи Відродження, єдність хореографії та музики скріплюють близькість засобів вираження, імпровізаційність, емоційність. Найтісніший взаємозв’язок музики і танцю, відбитий в ритмоформулах, зберегли зразки народної музики. Наочними письмовими свідченнями музично-пластичного споріднення є танцювальні трактати і табулатури XV-XVII століть, які представляють популярні європейські танці. В таких скорочених (в силу імпровізаційності виконання) текстових записах демонструвалася пряма відповідність музичної та хореографічної складових танцю.

Єдність музичного та пластичного початків виражалося в той час в паралелізмі засобів, який декларувався як основоположний принцип відносин музики і танцю. Паралелізм проявлявся в особливостях застосування загальноприйнятих танцювальних фігур, у єдності та періодичності ритму, близькості структури, схожості композиційних прийомів і т.д. «Танець залежить від музики і її модуляції, без ритмічної основи танець був би незрозумілим і безладним, необхідно, щоб жести танцюючих відповідали каденція музичних інструментів і не можна, щоб ноги зображували одне, а інструменти інше», - зазначав Туано Арбо, автор знаменитого трактату «Orchesographie».

Подальша історія європейської культури Нового часу демонструє процеси формування і взаємовпливу засобів танцю і музики, які можна в цілому охарактеризувати як рух від найтіснішої (зокрема, ритмічної) близькості, що породила багато відмінних властивостей танцювальної музики європейської традиції, до все більшої свободи взаємодії. Спочатку - з розвитком професійного мистецтва балету – може бути, до якоїсь свободи «хореографії від музики», що виявилася в прикладному розумінні ролі музики і, відповідно, у відсутності стабільного інтересу серйозних композиторів кінця XVIII – початку XIX століть до створення балетів (в якості винятків назвемо «Дон Жуан» К.В. Глюка і «Творіння Прометея» Л.Бетховена). Художні досягнення видатних хореографів цього часу (Ж.Новера, Г.Анджоліні) органічно розкривають природу театральної танцювальної образності.

Потім музично-пластичний рух спрямовується до пошуків нової, більш неоднозначної і складної взаємодії: від художньої «рівноваги» між хореографічною композицією та музикою («Жизель» А.Адана, «Сільвія» і «Коп-Пелія» Л.Деліба, «Корсар» А.Адана - Ц.Пуні, «Дон-Кіхот» і «Баядерка» Л.Мінкуеа тощо) до музики «сполученої», яка демонструє найвищий рівень поетичного узагальнення музично-хореографічного синтезу. Багатозначна і глибока єдність, що проявилося у співтворчості Чайковського-Глазунова-Петіпа змінилося новаторськими пошуками композиторів і хореографів XX століття. Творчість С.Прокоф’єва, І.Стравінського та М.Фокіна, Дж.Баланчина відкрила нові сторінки в історії танцювальної музики, нові відносини єдності, які проявляються в поліфонії, поліритмії, поліартикуляціі, полістилістиці і всіляких інших «полі-».

Важливо відзначити, що хореографічне мистецтво на всіх етапах свого розвитку зберігає нерозривний зв’язок з музикою, а багатовікова історія музично-танцювальної єдності демонструє постійне оновлення і збагачення синтетичних жанрів.

Варто розібратися в специфіці нерозривної союзу танцю і музики, спробувати виявити його особливості та причини. Для цього необхідно заглибитися в подальше вивчення як загальних, так і суто музичних або хореографічних закономірностей.

Перш за все, виявимо ті сторони музики, що найбільшою мірою виражають її природу, її сутність як самостійного виду мистецтва.

 

 

Тема 2. Природа музичного мистецтва та художні завдання музики

Емоційний вплив музики

Загальновідомо, що музика – це звуковий вид мистецтва. Звуки музики, впливаючи на наші почуття, здатні дарувати нам радість, давати енергію, яка змушує наше тіло відгукуватися рухами. Музика дає і насолоду душі, розраду, викликаючи почуття співпереживання, потребу звернутися до високого споглядання: «Кажуть, що музика«звернена до слуху», але ж це говориться лише умовно, остільки, оскільки слух, які інші наші почуття, опосередковано підміняє собою неіснуючий орган для сприйняття чисто духовного».

Вельми помітною характерною особливістю музики як звукового виду мистецтва є особлива сила її емоційного впливу на слухача. Музика, як найемоційніше з мистецтв, здатна вбирати в себе весь звуковий спектр проявів людських емоцій: і тих, що зустрічаються поза мистецтвом, в буденному житті, і специфічно музичних. Мелодійна, вокальна сфера музики ввібрала в себе весь психологічний діапазон голосових інтонацій - захоплених, обурених, скорботних, піднесених, співчутливих і т.д. Відгукуючись на звукові прояви людських емоцій і узагальнюючи їх, музика багаторазово примножує тим самим емоційну силу мелосу. Музичні ритми з їх періодичністю і спонукальною силою акцентів теж здатні імітувати емоційні стани людини (частота дихання, рухів, пульсу), вони взаємодіють з його моторним, руховим досвідом, підсилюючи ефект емоційного впливу. Музичні емоції – сформована система узагальнень, проте їх безпосередній зв’язок з життєвими емоційними проявами дозволяє специфічно музичній образності знаходити шлях до серця людини, займати особливе місце в його духовному житті.

 

Інтонаційна природа музики

Визначаючи сутність музики через категорію інтонації в своїй основній праці «Музична форма як процес», видатний дослідник і композитор Б. Асаф’єв підкреслював тим самим надзвичайну важливість цього поняття для всього музикознавства. Б. Асаф’єв називав музику «мистецтвом інтонуючого сенсу».

При розробці основних положень концепції музичного мистецтва категорія інтонації розцінюється як одна з фундаментальних. Вона охоплює всі глобальні образно-смислові аспекти проблематики музикознавства, вбираючи в себе при цьому і приватні, прості поняття.

Почнемо з побутового значення інтонації, що розуміється як підвищення або пониження тону мови. У музиці професійної європейської традиції принципова відмінність інтонації музичної від мовної полягає в точності, дискретності звуковисотних відносин. Знаходячи точну висоту звучання, інтонація не втрачає зв’язку з емоційним забарвленням і звуковисотним контуром мовного висловлювання (стверджувального, питального, гнівного і т.д.).

Найдрібніші відтінки вимовлення музичного звуку, мотиву, фрази, які втілює музикант-виконавець, дозволяють нам міркувати й про виконавську індивідуальну інтонацію вокаліста, скрипаля чи піаніста.

Тепер розглянемо категорію інтонації в широкому образно-смисловому значенні – як одне з найважливіших наукових понять, що відображає сутність музичної виразності. Вона вбирає в себе всі виміри музичної тканини, весь простір музичного твору в образному і звуковисотному аспекті – узагальнено. «Інтонація – виразно-смислова єдність, що існує в невербально-звуковій формі, що функціонує за участю музичного досвіду і позамузичних асоціацій». Принципова цілісність музичного образу, нерозчленованість його на структурні одиниці – характерна особливість музичного образного мислення. Ладогармонічні, метроритмічні, фактурні, композиційно-драматургічні компоненти звучання розкривають не тільки одномоментні прохідні стани, образи, а й узагальнені змісти, взаємодіючи при цьому з музичним досвідом слухача, звертаючись до закарбованих в його пам’яті чуттєвих вражень. Досвід сприйняття музики підкаже нам вірне відчуття сутності інтонаційної єдності.

У цьому сенсі інтонація, як жива основа музики, представляє собою цілісний звуковий образ, і ми можемо міркувати про узагальнену інтонацію всього музичного твору. Або ще ширше - про генеральну інтонацію всієї творчості композитора: про «Бетховенську», «Рахманіновську», «Прокоф’євську» інтонації.

Безумовно, багато що в змісті музики піддається аналітичному розбору, в результаті якого ми більше дізнаємося не тільки про те, як відбувається процес сприйняття музики, але і як вона впливає на нас. Однак усвідомлення одухотвореної цілісності музичного образу як виразно-смислового єдності – найважливіший орієнтир при дослідній роботі аналітичного характеру.

 

Художні завдання музики

Роль музики в художньому вихованні людини неоціненна. Вона полягає, насамперед, у глибоко гуманітарній спрямованості музичного мистецтва: звертаючись до кожної конкретної людини, до його духовного світу, музика здатна об’єднувати всіх людей, нести їм спілкування і виховувати високі ідеали. Емоційні та інтонаційні властивості музики надають їй силу безпосереднього впливу і переконання, що дозволяє долати історичні, національні, культурні кордони, мовні бар’єри.

Критерії найвищої художності, поряд з естетичними та етичними завданнями музики, усвідомленими ще в глибоку давнину, були визначальними протягом всього історичного шляху розвитку європейського музичного мистецтва. Фундаментальна проблематика добра і краси набула особливої ​​глибини і важливості в музичному мистецтві XX століття. На прикладі історії розвитку європейської музичної культури видно, що основним змістовним центром, навколо якого формується виразний лад засобів музики: від інтервалів, мотивів і звукорядів до закінченої драматургічно вибудуваної композиції, - є світ, відображений в душі людини у всьому багатстві та розмаїтті подій, станів, образів, почуттів і роздумів. Музика олюднює світ: звертаючись до душі, вона втішає, приносить добро та мудрість, підносить і наближає до стану гармонії. «Музичний звук володіє міріадами форм і фарб, які збагачують і зміцнюють це здобуте сьогодення. Невидимий, нематеріальний, але всепроникаючий, він легко зникає як об’єкт, зливається з інтимним, внутрішнім життям кожного і продовжує жити в ній. І всякий раз, коли це відбувається, музичний звук зцілює, хоча б на мить повертаючи людині внутрішню цілісність і відновлюючи її єдність зі світом по ту сторону відмінностей і змін».