ТОП 10:

РОЗДІЛ 1. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ВИРАЗНИХ



Цілі і завдання курсу

 

Однією з важливих цілей, переслідуваних при вивченні дисциплін спеціального циклу, є осягнення синтетичної природи балетного мистецтва. Навчальний курс «Аналіз танцювальної та балетної музики» фокусує увагу на музичній складовій танцювально-музичної єдності.

Ясність музичних вистав, що сприяє повноцінному включенню в процес роботи з музикою, звичайно, є одним з важливих умов успішної виконавської і педагогічної діяльності хореографа. Очевидно також, що вивчення специфіки взаємозв’язку виражальних засобів музики і танцю неможливе без поглиблення та систематизації музичних пізнань. Тому при тому, що важливою кінцевою метою навчання є вивчення музично-пластичної взаємодії, досягнення цієї мети неможливе без вирішення комплексу музичних завдань навчання. Ці завдання можна сформулювати так:

• розширення і систематизація музично-теоретичних знань, набутих у процесі вивчення курсів історії та теорії музики;

• формування здатності застосовувати їх практично - в професійній роботі;

• придбання досвіду аналітичної та постановочної роботи з музичними творами танцювального характеру;

• підготовка до майбутньої спільної роботи з концертмейстером, оволодіння здатністю координувати взаємні дії на уроці або репетиції.

Аналіз танцювальної музики в синтетичному баченні дозволить розширити уявлення не тільки про звукову й інтонаційну суті музичного мистецтва, а й виявити основні закономірності синтезу музики і пластики. Аналіз («розкласти, розібрати» - грец.) - процес уявного або практичного детального розгляду роз’єднаних частин цілого. Метою аналізу, як правило, є наступна фаза дослідження - синтез (суміщення, поміщення разом –грец.), що приводить до нового етапу пізнання. Синтез, таким чином, являє собою розгляд цілого в комплексі, у взаємодії компонентів. Аналіз музичного твору в нашому випадку не обмежується, звичайно, вивченням окремих елементів музичного цілого (гармонії, мелодики, поліфонії, метрики, тембру і т.п.), але розглядає систему у взаємодії її елементів.

При вивченні курсу основна увага приділяється музиці як компоненту творчої діяльності хореографа, як невід’ємний складової навчальної та сценічної форм танцю. Підготовка до професійної педагогічної діяльності передбачає не тільки ознайомлення з особливостями побутування музики в навчальній сфері, але також і поглиблене вивчення принципів музичного супроводу уроку танцю, специфіки роботи з музичним матеріалом на уроках танцю (класичного, дуетно-класичного, характерного, історико-побутового), акторської майстерності. Вивчення та аналіз музики, представленої творами театрального балетного репертуару, сприяють більш ємному розумінню її змісту, образності, формує усвідомлене і зріле ставлення до ролі музики в балетному спектаклі.

Курс проводиться у формі лекційних та практичних занять. Навчальний посібник містить лекційний матеріал курсу, а також аналітичну і теоретичну складову практичних занять.

 

РОЗДІЛ 1. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ВИРАЗНИХ

ЗАСОБІВ МУЗИКИ І ТАНЦЮ

Тема 1. Музика в системі мистецтв. Історична обумовленість взаємозв’язку музичного і танцювального мистецтва

 

Музика в системі мистецтв

Музичне мистецтво являє собою безмежну художню сферу, що дозволяє відобразити світ у звуках: в неозорому діапазоні образів, подій, переживань, почуттів – від найтонших порухів людської душі до колосальних суспільних потрясінь чи природних явищ. Завдяки цьому, музика займає особливе місце в духовному житті людини, в суспільній художній діяльності, в системі мистецтв.

У мистецтвознавстві прийнята досить умовна система розгляду різних видів мистецтва в просторово-часовому контексті з підрозділом на тимчасові, просторові і просторово-часові. До області просторово-часових видів мистецтва належать, наприклад, драматичне мистецтво і танець. До тимчасових - література і музика.

Кожен вид мистецтва по-своєму виражає художнє бачення світу, виявляючи характерні для даної творчої сфери виразні особливості. У той же час будь-який твір мистецтва, як продукт творчої діяльності людини, володіє і деякими універсальними властивостями. Композиційна стрункість, пропорційність у співвідношенні цілого і його частин, періодичність, всілякі точні і неточні повтори, симетрія властиві творам архітектури і живопису, театрального мистецтва та мистецтва поетичного слова. Прояв подібних, загальних для всіх видів мистецтва закономірностей виявляється, в залежності від роду та виду мистецтва, в просторових рішеннях або в логіці організації та розподілу часу.

Найбільш ясно виражена подібність можна спостерігати в споріднених за просторово-часовою приналежністю сферах мистецтва. Так, у тимчасових видах мистецтва: в музиці, поезії, а також і в просторово-часових, наприклад танці, - поряд з універсальними властивостями, можна помітити певну схожість у прояві ритмічних і синтаксичних властивостей.

 

Тема 2. Природа музичного мистецтва та художні завдання музики

Емоційний вплив музики

Загальновідомо, що музика – це звуковий вид мистецтва. Звуки музики, впливаючи на наші почуття, здатні дарувати нам радість, давати енергію, яка змушує наше тіло відгукуватися рухами. Музика дає і насолоду душі, розраду, викликаючи почуття співпереживання, потребу звернутися до високого споглядання: «Кажуть, що музика« звернена до слуху», але ж це говориться лише умовно, остільки, оскільки слух, які інші наші почуття, опосередковано підміняє собою неіснуючий орган для сприйняття чисто духовного».

Вельми помітною характерною особливістю музики як звукового виду мистецтва є особлива сила її емоційного впливу на слухача. Музика, як найемоційніше з мистецтв, здатна вбирати в себе весь звуковий спектр проявів людських емоцій: і тих, що зустрічаються поза мистецтвом, в буденному житті, і специфічно музичних. Мелодійна, вокальна сфера музики ввібрала в себе весь психологічний діапазон голосових інтонацій - захоплених, обурених, скорботних, піднесених, співчутливих і т.д. Відгукуючись на звукові прояви людських емоцій і узагальнюючи їх, музика багаторазово примножує тим самим емоційну силу мелосу. Музичні ритми з їх періодичністю і спонукальною силою акцентів теж здатні імітувати емоційні стани людини (частота дихання, рухів, пульсу), вони взаємодіють з його моторним, руховим досвідом, підсилюючи ефект емоційного впливу. Музичні емоції – сформована система узагальнень, проте їх безпосередній зв’язок з життєвими емоційними проявами дозволяє специфічно музичній образності знаходити шлях до серця людини, займати особливе місце в його духовному житті.

 

Інтонаційна природа музики

Визначаючи сутність музики через категорію інтонації в своїй основній праці «Музична форма як процес», видатний дослідник і композитор Б. Асаф’єв підкреслював тим самим надзвичайну важливість цього поняття для всього музикознавства. Б. Асаф’єв називав музику «мистецтвом інтонуючого сенсу».

При розробці основних положень концепції музичного мистецтва категорія інтонації розцінюється як одна з фундаментальних. Вона охоплює всі глобальні образно-смислові аспекти проблематики музикознавства, вбираючи в себе при цьому і приватні, прості поняття.

Почнемо з побутового значення інтонації, що розуміється як підвищення або пониження тону мови. У музиці професійної європейської традиції принципова відмінність інтонації музичної від мовної полягає в точності, дискретності звуковисотних відносин. Знаходячи точну висоту звучання, інтонація не втрачає зв’язку з емоційним забарвленням і звуковисотним контуром мовного висловлювання (стверджувального, питального, гнівного і т.д.).

Найдрібніші відтінки вимовлення музичного звуку, мотиву, фрази, які втілює музикант-виконавець, дозволяють нам міркувати й про виконавську індивідуальну інтонацію вокаліста, скрипаля чи піаніста.

Тепер розглянемо категорію інтонації в широкому образно-смисловому значенні – як одне з найважливіших наукових понять, що відображає сутність музичної виразності. Вона вбирає в себе всі виміри музичної тканини, весь простір музичного твору в образному і звуковисотному аспекті – узагальнено. «Інтонація – виразно-смислова єдність, що існує в невербально-звуковій формі, що функціонує за участю музичного досвіду і позамузичних асоціацій».Принципова цілісність музичного образу, нерозчленованість його на структурні одиниці – характерна особливість музичного образного мислення. Ладогармонічні, метроритмічні, фактурні, композиційно-драматургічні компоненти звучання розкривають не тільки одномоментні прохідні стани, образи, а й узагальнені змісти, взаємодіючи при цьому з музичним досвідом слухача, звертаючись до закарбованих в його пам’яті чуттєвих вражень. Досвід сприйняття музики підкаже нам вірне відчуття сутності інтонаційної єдності.

У цьому сенсі інтонація, як жива основа музики, представляє собою цілісний звуковий образ, і ми можемо міркувати про узагальнену інтонацію всього музичного твору. Або ще ширше - про генеральну інтонацію всієї творчості композитора: про «Бетховенську», «Рахманіновську», «Прокоф’євську» інтонації.

Безумовно, багато що в змісті музики піддається аналітичному розбору, в результаті якого ми більше дізнаємося не тільки про те, як відбувається процес сприйняття музики, але і як вона впливає на нас. Однак усвідомлення одухотвореної цілісності музичного образу як виразно-смислового єдності – найважливіший орієнтир при дослідній роботі аналітичного характеру.

 

Художні завдання музики

Роль музики в художньому вихованні людини неоціненна. Вона полягає, насамперед, у глибоко гуманітарній спрямованості музичного мистецтва: звертаючись до кожної конкретної людини, до його духовного світу, музика здатна об’єднувати всіх людей, нести їм спілкування і виховувати високі ідеали. Емоційні та інтонаційні властивості музики надають їй силу безпосереднього впливу і переконання, що дозволяє долати історичні, національні, культурні кордони, мовні бар’єри.

Критерії найвищої художності, поряд з естетичними та етичними завданнями музики, усвідомленими ще в глибоку давнину, були визначальними протягом всього історичного шляху розвитку європейського музичного мистецтва. Фундаментальна проблематика добра і краси набула особливої ​​глибини і важливості в музичному мистецтві XX століття. На прикладі історії розвитку європейської музичної культури видно, що основним змістовним центром, навколо якого формується виразний лад засобів музики: від інтервалів, мотивів і звукорядів до закінченої драматургічно вибудуваної композиції, - є світ, відображений в душі людини у всьому багатстві та розмаїтті подій, станів, образів, почуттів і роздумів. Музика олюднює світ: звертаючись до душі, вона втішає, приносить добро та мудрість, підносить і наближає до стану гармонії. «Музичний звук володіє міріадами форм і фарб, які збагачують і зміцнюють це здобуте сьогодення. Невидимий, нематеріальний, але всепроникаючий, він легко зникає як об’єкт, зливається з інтимним, внутрішнім життям кожного і продовжує жити в ній. І всякий раз, коли це відбувається, музичний звук зцілює, хоча б на мить повертаючи людині внутрішню цілісність і відновлюючи її єдність зі світом по ту сторону відмінностей і змін».

 

Загальна характеристика

В результаті тривалої історії свого розвитку професійне музичне мистецтво набуло надзвичайно багату і різноманітну палітру засобів, що втілюють музичний зміст. Інтонація і мелодія, метроритм і темп, лад і гармонія, фактура, тембр і т.д. - Всі засоби музики, взяті в сукупності, утворюють складно організовану багатосторонню систему Кожен елемент системи взаємодіє з іншими її складовими.

Деякі засоби виразності, наприклад мелодія, лад, притаманні саме музиці як звуковому та інтонаційному виду мистецтва. Тому їх називають суто музичними. Інші, проявляючись у різних видах мистецтва, розглядаються і як міжвидових понять (ритм, артикуляція, синтаксис і т.д.).

Очевидно, що міжвидові засоби виразності, будучи приналежністю музичної системи, а не чимось зовнішнім по відношенню до неї, поряд із загальними властивостями, що характеризують їх в цілому, придбали і специфічні якості, що відповідають музичній формі вираження. Так, наприклад, ритм виконує свою основну функцію художнього упорядкування часу у всіх тимчасових мистецтвах, у той час як музичний ритм, теж розподіляючи і організовуючи час, втілюється в звуках та інтонаціях і проявляє свої властивості в динаміці, фразуванні, фактурі, гармонії і т. д.

Подібно живому організму, система засобів музичної виразності динамічна і знаходиться в постійному розвитку.

Історично процес формування та розвитку елементів музичної мови дуже неоднорідний. В залежності від естетичних норм епохи, художніх устремлінь, соціальних умов, особливостей композиторського мислення і стилю, та чи інша група виражальних засобів викликає великий художній інтерес і активно розвивається. Музичне мистецтво тим самим постійно оновлюється, розширюючи горизонти музичного мислення, сприйняття, музичної практики і музикознавства, приймаючи нові структури, звуковисотні системи, композиторські техніки і т.д.

Народження виразного ефекту обумовлено сутністю елементів музики, кожен з яких вже сам по собі володіє досить великим і гнучким діапазоном виражальних можливостей. Наприклад, динамічний діапазон представлений приблизно в 100 градаціях сили звуковидобування (від ррррр до ffffff). Крайні, полярні прояви виразних властивостей елемента можна протиставити один одному в якості опозицій.

Зазначимо, що потенціал виразних властивостей елементів музики значно збагачується, завдяки можливості контрастного протиставлення, тому при подальшому, більш детальному розгляді кожного засобу виразності, увага буде приділятися і таким опозиціям.

Уявімо для прикладу опозицію ритмічної властивості – контрастне протиставлення довгих і коротких тривалостей: зіграємо один і той же звук спочатку як дуже короткий, потім як довгий.

 

Приклад 1.

 

 

Наше м’язове почуття обов’язково відгукнеться на подібне ритмічне сполучення: немов хтось підштовхнув – зараз щось станеться. Ми відчуємо невеликий емоційний імпульс, особливо якщо короткий звук буде дуже уривчастим, а довгий буде дійсно довгим. Проте поки музичне враження дуже неясне і неповне. Якщо зіграти цей же звук голосно (динаміка), одночасно високо і низько (в різних регістрах), в октавному подвоєнні (фактура), то виразний ефект буде більш визначеним. Додасться відчуття очікування чогось важливого, значимого, можливо навіть урочистого. Але що саме станеться, що піде за цим закликом до уваги? Якщо октави замінять мінорні тризвуки (лад), то характер їх звучання викличе передчуття якоїсь трагічної музичної події.

 

 

Приклад 2.


Зміна тризвуки на мажорний, в свою чергу, змінить характер очікувань на більш сприятливий. Ми отримали так званий «комплексний елемент» - єдність, що утворюється у взаємозв’язку елементів музики. Воно володіє особливими виразними властивостями, а в даному випадку ще і досить ясно усвідомленим музичним значенням. Ми розуміємо, «про що це», завдяки набутому досвіду сприйняття музики, зв’язку, що встановився з позамузичними асоціаціями, виникнення і повторення яких у ряді подібних, схожих ситуацій дозволило нам усвідомити музичний зміст цього елемента.

Музику втілюють всі засоби музики. При цьому, як правило, головними, котрі «відповідають» за звукову реалізацію виразного ефекту є кілька найважливіших (в даному музичному контексті, в творі певного композитора, в конкретну епоху, в національній музичній культурі). Інші елементи можуть або допомагати посиленню ефекту, або створювати контрастне сполучення, що сприяє уникненню зайвої прямолінійності і народжує більш багатогранне, неоднозначне враження. Виявлення ролі засобів музики у втіленні музичного сенсу, розгляд їх почергово і у взаємодії допомагає глибше усвідомити задум композитора, а також зрозуміти й оцінити художні наміри музиканта-виконавця.

Осягнення сутності музичної мови, отримання більш ємних уявлень про систему засобів музичної виразності дозволить звернутися до безпосередньої мети вивчення даного курсу: розгляду художнього взаємодії засобів музики в контексті музично-пластичного єдності танцю.

У зв’язку з цим видається цікавим, по-перше, виявити особливі «кінетичні» властивості, специфічні якості музики, завдяки яким стає можливою поява позамузичних, зокрема, танцювальних асоціацій (чому і як звуки музики здатні народжувати уявлення про образи руху?).

По-друге, слід приділити особливу увагу тим елементам музики, властивості яких повністю розкриваються в синтетичному просторово-часовому контексті. При сприйнятті цілісного балетного твору вони, перш за все, проявляються як композиційно-драматургічні компоненти танцювально-музичної єдності. Вивченню їх ролі і значення присвячено зміст курсу «Музична драматургія балету».

При розгляді ж невеликих смислових одиниць музично-хореографічного матеріалу (протягом мотиву, фрази, речення, періоду, простої двох-, трьохчастинної форми) сприйняття виділяє в якості важливого об’єкта уваги метроритмічні і артікуляційно-синтаксичні засоби. В межах малих тимчасових структур саме вони, в силу належності їх до обох систем (музики і танцю), стають центральною сферою взаємодії і стрижнем музично-хореографічної єдності. Враховуючи цю обставину, саме цим елементам системи засобів виразності музики нижче приділено найбільшу увагу.

 

Мелодія

Мелодію часто називають душею музики. Це пояснюється, перш за все, її інтонаційною сутністю. «Мелодія - жива, осмислена, одухотворена послідовність звуків, голос, організований інтонаційно і конструктивно». Як вираз музичної інтонаційної єдності мелодія вбирає в себе все багатство музичної мови: лад і гармонію, метроритм і синтаксис. Проте в багатоголосній фактурі мелодія розкриває все багатство відтінків виразного змісту лише в тісній взаємодії з усіма голосами музичної тканини, всіма елементами музичної мови.

Найбільш рельєфно виразні властивості мелодії проявляються в гомофонно-гармонійної фактурі, де мелодія - «один провідний голос, який концентрує в собі художню думку і підпорядковує своїй музичній влади всі інші компоненти фактури».

Своє повновладдя в ролі центру, осередку музичного образу мелодія затвердила в епоху розквіту кантилени (bel canto) в оперному мистецтві.

У музиці балетів, особливо класичного етапу, представленого творчістю Адана, Деліба, Чайковського, інших видатних композиторів, мелодія, займаючи, як і в опері, чільне місце, приваблює багатством мелосу, різноманітністю і глибиною образності. Наповнюючи звуковою виразністю сольні танцювальні виступи героїв балетного спектаклю, мелодійний голос стає «голосом» персонажа. В pas de deux, особливо в адажіо, сфері вираження ліричних почуттів, стосунків, музична інтонація, народжуючи настрої й образи, доповнює і уточнює індивідуальні відтінки пластичного висловлювання.

Послідовний, поступальний рух звуків мелодійного голосу часто викликає потребу описати, охарактеризувати його за допомогою звернення до зорового ряду - мелодію порівнюють з лінією, згадують про її траєкторію, про безперервність, вигини: «Вона веде за собою слух і послідовно, як протяжна лінія, розгортається перед свідомістю, що сприймає музику». Органічно споріднена музичній мелодії-лінії візуальна лінія рухів людського тіла – пластична «мелодія». Не дивно, що творчість композиторів, які володіли, насамперед, видатним мелодійним даром, викликає величезний і неослабний інтерес хореографів-постановників. Ймовірно, немає жодної мелодії, створеної Чайковським, яка б не знайшла хореографічного втілення. Знову і знову створюються сценічні версії не тільки тріади балетів Чайковського, але і його симфоній, оркестрових сюїт, камерної музики, творів сольного інструментального та вокального репертуару.

Виявимо потенціал мелодійних засобів, що виявляється в контрастних протиставленнях. Сприйняття мелодії, перш за все, відзначає особливості траєкторії мелодійної лінії, мелодійного руху:

• спрямований рух і, наприклад, обертальний;

• підйом і спад;

• скачки і плавний рух;

• рух по тонам акорду та секундові інтонації.

 

Лад і гармонія

Незважаючи на те, що питання теорії ладу є вельми складною областю музикознавства, все ж спробуємо узагальнити і поглибити уявлення, сформовані в процесі вивчення музичних практичних і теоретичних дисциплін. Перш за все, необхідно усвідомити, що лад - це система художньої організації музичного звукоряду, що виражає інтонаційну природу музики.

Ладове почуття обумовлено досвідом сприйняття музики, воно складається як уявлення про якісну нерівність тонів звукоряду, їх ієрархію: супідрядність і тяжіння. Таким чином, лад, як властивість музичної інтонації, виявляє неоднозначність звуків не тільки по висоті, але і по виробленому ними психологічному впливу.

Вельми широко поширеною формою ладової, але далеко не єдиною організації музики є мажоро-мінорна система. Ладові системи різноманітні в різних музичних культурах, в різних епохах.

Гармонійні засоби, будучи компонентом музичної тканини, найтіснішим чином пов’язані з ладовою організацією. «Гармонія - система відносин тонів в їх одночасному звучанні». Гармонійні засоби проявляють свої властивості у взаємовідношенні співзвуч (акордів), визначених законами музичної інтонації і ладу. Виразність гармонії залежить від усіх елементів музичної мови, і в першу чергу від мелодії. Зі свого боку, гармонія впливає на сприйняття мелодії.

Особливості гармонійної мови складають один з компонентів музичного стилю - як стилю творчості будь-якого композитора, так і стилю, що розуміється в якості більш широкої музично-історичної категорії.

Звернемо увагу на властивість ладогармонічних засобів, що дозволяє створювати відчуття руху, його спрямованості. «Лад - це звуковисотна система підпорядкування певного ряду тонів, логічно диференційованих за ступенем і формою їх гальмівної або рушійної ролі». Дивовижна «кінетичність» даного визначення свідчить про те, що слухове сприйняття гармонійного руху здатне викликати прямі асоціації просторово-рухового порядку. Ладогармонічні засоби (поряд з іншими засобами) виражають, таким чином, процесуальну сторону музики і безпосередньо беруть участь в формоутворенні - в розгортанні змістовної сторони музичного твору. Вони виконують роль своєрідного «двигуна», що містить потенціал для контрастного сполучення статики і руху. У побудові різних форм істотним є значення багатьох гармонійних засобів, наприклад каденцій, модуляцій, співвідношення і послідовності тональностей.

Виявимо полярні, що контрастують один з одним якості звучання, які здатні створювати ладова організація та гармонійні засоби:

• консонанс і дисонанс;

• стійкість і нестійкість;

• мажор і мінор;

• акорд і співзвуччя;

• тональна стабільність і нестійкість.

 

Тактова система

До квалітативних систем розподілу часу в музиці відноситься тактометрична, або тактова система - одна з найбільш широко поширених систем в музиці Нового часу, найважливіша з європейських метричних систем. Найбільш характерними ознаками її є наявність тактів, а також градація сильних і слабких доль.

Метр для тактової системи (у вузькому сенсі) – закономірне чергування сильних і слабких (опорних і перехідних) доль.

Такт - відрізок музичного часу від однієї ударної (сильної, опорної) долі до іншої, що рівномірно розділяється на долі, що зазвичай містить хоча б одну слабку долю. В нотному записи кордону такту позначаються тактовими рисами. Такт, будучи приналежністю тактометричної системи, в той же час здатний умовно відобразити і метрику інших систем - подібний запис нерідко використовується для зручності читання нот.

Завдяки метричній організації музичного часу, ми диференціюємо і порівнюємо окремі ритмічні елементи - тривалості і акценти. Тривалості - це долі такту, долі часу, співвідносні за довготою. Тривалості в такті визначаються на слух не тільки за довготою, а й у відношенні періодичності та акцентів. Такт починається з сильної (акцентної) долі: саме вона вказує нам час приходу кожного нового такту і відповідно місце розташування тактової риси. Сильні долі чергуються з певною однаковою кількістю слабких доль з регулярною періодичністю.

Розподіл музичної тканини на такти – пульсуючі проміжки часу рівної протяжності – частково нагадує результат використання трафарету при написанні тексту. Рукопис при цьому виглядає впорядковано, набуває привабливого вигляду завдяки рівності, пропорційності рядків і прогалин.

Зазначимо, що при своїй рівномірності та регулярності тактова пульсація не є абсолютно жорсткою і застиглою структурою. Її однорідність завжди долають дихання інтонацій, мотивів, особливості артикуляції, що надає різноманітності, органічності і емоційності музичного ритму, сприяє природності проявів агогіки - нюансів темпу. Живе дихання музичного ритму виявляється і при об’єднанні груп тактів у музичні фрази і пропозиції, а також більші ритмічні утворення.

Акцент – необхідний, ясно помітний елемент музичного ритму. Звичайно, акценти були притаманні музиці завжди, з найдавніших часів, про що свідчить хоча б застосування ударних інструментів. Проте слід усвідомлювати відмінність між акцентом, застосовуваним в якості орієнтира, що вказує початок відмірюваного тимчасового проміжку (в квантитативних системах), і системою градацій акцентів тактової метрики як квалітативність метричної системи.

Не слід вважати, що акцент у музиці – це лише посилення гучності звуку. Ефект акценту створюється всіма елементами музичної мови: інтонацією, ритмічним малюнком, гармонією, артикуляцією, тембром і т.д. Іноді акцент у музиці може бути і уявним. При сталій регулярній тактовій пульсації сильних доль наше сприйняття налаштовується на неї. Ми очікуємо появи акценту в певний час – час звучання чергової сильної долі, на початку кожного нового такту. Завдяки інерції сприйняття, цей момент відчувається нами як акцент незалежно від того, пролунав він реально чи ні. У музиці також зустрічаються і епізодичні акценти, що не збігаються з сильною або відносно сильною долею.

 

Ритмоформули

На відміну від ритмічного малюнку, ритмоформула являє собою порівняно цілісне за змістом ритмоутворення. Як стале поєднання тривалостей і акцентів ритмоформула сформувалася в народній творчості дотактометричного періоду. Чергування ритмоформули відмірювало і відзначало звучанням ударних інструментів рівномірні проміжки часу.

Це синтетичне поняття, і його можна охарактеризувати і в музичному, і в танцювальному сенсі. Для хореографії ритмоформула – ритмічний елемент танцю, що становить фігуру основного руху (говорячи мовою класичного танцю, основного па). У музиці ритмоформула являє собою стійкий елемент ритмічного малюнку, який співвідноситься за протяжністю з мотивом, що свідчить про танцювальне походження музичного твору або надає музиці танцювальний характер.

Ритмоформула активна і постійна в музичних танцювальних жанрах і є важливою стилістичною, національною, жанровою ознакою. Так, наприклад, вона широко поширена в музиці Сходу - у фольклорі або в творах композиторів, що черпають натхнення з джерела народної творчості. Так, танці з «Гаяне», «Спартака» А. Хачатуряна, «Семи красунь» К. Караєва, «Легенди про любов» А. Мелікова насичені ритмоформули. Застосування ритмоформули може бути і стилізаторським композиторським прийомом, як, наприклад, в арабському танці «Кава» з «Лускунчика» П. Чайковського.

У танцювальному мистецтві Європи ритмоформули зустрічаються в народному, побутовому, бальному танці, а також у балетних творах, що мають у своїй жанрової основі зв’язок з народним, побутовим або бальним танцем.

Ці синтетичні ритмоутворення можна назвати результатом, наслідком найтіснішої взаємодії музики і танцю, характерного для синкретичного мистецтва, а пізніше - для танцювальних прикладних жанрів. Оскільки ритмоформула визначалася основним рухом танцю, ритм того чи іншого танцювального руху ніг: наприклад, па гальярдо (cing pas), або па мазурки (pas gala), чи іншого па – являв собою вихідний матеріал для ритму музичної складової. Стаючи компонентом музичної мови, ритм обростав інтонацією, фактурою, гармонією і т.д., перетворюючись в музичну стійку формулу, що вказує на жанрове походження музики. В свою чергу, в даний час музичні ритмоформули, що демонструють ритмічні «портрети» старовинних танців XV–XVI століть: гальярди, форлани, бассаданци та ін. – є дуже важливою і цілком достовірною інформацією щодо хореографічного матеріалу цих танців.

Відзначимо важливу особливість, характерну для європейського танцювального мистецтва «добалетної» епохи: танець, представляючи собою типізовану форму хореографії, бачили як комбінацію певних елементів (па), найтіснішим чином пов’язаних з музикою, завдяки виробленій системі ритмоформул. Сучасний балетний екзерсис, в результаті історичної наступності професійного танцювального мистецтва, демонструє схожу структуру: він утворює систему комбінованих елементів, що мають прямий ритмічну зв’язок з музикою. Практика показує, що і тут, у навчальній (теж типізований) формі танцю ритмічне взаємодія музики і руху може виражатися подібним чином: у вигляді єдності стійких сполучень тривалостей і акцентів-ритмоформул.

Це не означає, звичайно ж, що ритм на уроці класичного танцю являє собою систему жорстких, раз і назавжди встановлених схем. Ритмічне варіювання, засноване на різноманітності акцентних і довготних співвідношень руху і музики, є на уроці танцю дуже важливим компонентом навчального хореографічного матеріалу. Різноманіття ритму навчальних комбінацій виховує відчуття ритму та координацію рухів учнів, сприяє глибшому усвідомленню ними виразної ролі пластичного і музичного ритму у їх взаємодії.

 

Синкопа являє собою категорію метроритмічної властивості. Для розгляду її виражальних особливостей повернемося до поняття «уявного акценту». Подібний ефект ми відчуваємо, завдяки установці психіки, налаштуванню нашого сприйняття на певну, вже задану метричну пульсацію сильних і слабких доль, - коли ми очікуємо появи акценту в момент приходу чергової сильної долі. Пропуск реального акценту, в результаті якого відбувається зміщення наголосу з сильної долі на слабку і відповідно спостерігається явне протиріччя між акцентом і сильною долею, називається синкопою. Це відбувається в тих випадках, коли звук, узятий на слабкій долі, тягнеться, продовжується аж до моменту, відповідного опорному часу, сильної долі. Синкопа часто зустрічається у танцювальній музиці, як народній, так і професійній. У дводольних музичних розмірах синкопований ритм викликає відчуття рухливої активності, моторності, «пружини», як, наприклад, у танці Арапа з першого акту «Лускунчика» Чайковського або в Краков’яку з «Івана Сусаніна» Глінки. Синкопа – неодмінна складова характерного ритму російської танцювальної, інших енергійних народних танців: угорських, польських, циганських, іспанських і т.д. Широкого поширення синкопа отримала в музиці джазу, в побутових і бальних танцях XX століття (чарльстон, регтайм та ін.)

Сприйняття синкопи, що зустрічається в тридольних метрах, часто викликає асоціацію з дуже глибоким зітханням або затримкою дихання. Наведемо для прикладу характеристику синкопи, що «відповідає» за ефект повільного, широкого дихання в центральному епізоді Lento з сьомого вальсу Шопена: «незвичайна широта мелодії.,. створюється завдяки уникненню сильних доль. Мелодія тут «ширяє» не тільки над метром, а й над синтаксичною структурою ».

Дводольні мотиви, що зустрічаються в тридольних метрах (геміоли), в поєднанні з дією інших засобів музики теж часом справляють враження синкопи: «безопоності» (немає опори на сильну долю внаслідок втрати її відчуття), безтілесності; ефекту «паріння» або польоту. Подібні ритмічні властивості, які надзвичайно розширюють спектр образотворчих можливостей музики, звичайно, не залишаються непоміченими хореографами. Танцювальна сфера з вдячністю приймає і візуалізує музичні «польоти», «паріння» і «стрибки», наповнює широту дихання музики ще більшою глибиною і багатством нескінченно широкого дихання пластичної кантилени. Як приклад такої взаємозбагачуваної взаємодії музики і пластики можна привести практично всю тридольну музику П.Чайковського. Особливий випадок поліритмії, «суцільної» геміоли зустрічається в Вальсі сніжинок з «Лускунчика». Звукова картина основної теми вальсу (звичайно, завдяки не тільки геміолі, а й іншим: мелодійним, тембровим, ладовим і т.д. - засобам) виробляє абсолютно зриме враження косої пелени падаючого снігу, що парить.

 

Квадратність

Організація часу в музиці, тобто її метричні функції виражаються не тільки в тактовій акцентуації. Виразна роль музичного метра виявляється і в меншому, і в більшому масштабах. Тактова система дозволяє розрізняти і оцінювати виразні властивості різних відрізків музичного часу: доль тактів, тактової пульсації, а також тактових груп. Пульсація опорних і перехідних моментів часу на різних рівнях музичної форми утворює ієрархічну систему музичного метра.

Розглянемо особливості музичного метра, що проявляються в його здатності створювати систему відносин тактів. При угрупованні тактів по два і чотири за принципом важкий / легкий утворюються організовані структури. Тим самим виявляються формотворчих властивості музичного метра. Квадратність, або угруповання тактів по чотири, важлива для метричної організації періодів, має прямий зв’язок з рухом. Вона органічна, бо відображає симетрію людського тіла (дві ноги), моторику рухів танцюючих (вправо - вліво, вгору - вниз), володіє природною впорядкованістю, природною домірністю і, в силу цього, легким сприйняттям.

Періоди, сформовані з чотиритактових груп, вважаються нормативними. Квадратність особливо широко поширена в жанровій, танцювальній та балетній музиці. Здатність музичного метра створювати квадратну структуру, ясно позначаючи майбутні опорні моменти часу, служить стрижнем взаємодії в музично-хореографічному ансамблі. Характерно, що саме спільне побутування музики і танцю прискорило процеси формування квадратних метричних музичних структур.

У танцювальній, балетній практиці квадратні 8-16-ти тактові музичні побудови називають «музичними фразами». «Музична фраза», що складається з 16 умовних «чвертей», - в силу того, що відлік часу проводиться за допомогою музичних півтактів або тактів, - відповідає 8-ми або 16-ти тактам музики (у вальсі - завжди 16-ти тактам).

У певних випадках квадратність може сприйматися і як якийсь спрощений стандарт, шаблон, що може виражатися і в деякій одноманітності, механічності. Подолання квадратності в музиці реалізується у розвитку і виражається, зокрема, в різновидах ненормативних періодів (розширених, з доповненням і т.д.).







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.205.176.85 (0.03 с.)