Політика коренізації 20х рр ХХ ст.

Важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

В роки революції вже було підгрунття для українізації- створення укр. шкіл,газет «Просвіт»

Причини:

1. Потреба навчати селян для кращого виробництва продукції(за НЕПу)

2. Створення міжнародного іміджу(насамперед для поляків)

3. Окремий наркомос в республіці.

4. Прагматики в партії(Скрипник) вважали,що без проведення нац.політики неможливо побудувати комуністичний лад.

5. коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

Головні напрямки:

1. Українізація партії.

1921р- 20-23% українців в партії

1925 - 37%

1926 – 48%

1933 – 60%

массове прийняття робітників в партію («від верста») за нац.квотою, але на той час робітники були неосвічені й не здатні розумно сприймати політику керівництва,тому правлячої сили вони не мали, а лише голосували за рішення керівництва партії. Також багато людей вступали в партію лише з кар*єрних міркувань і їх не хвилювала доля укр.народу.(до розпаду СРСР членів КПРС-2 млн,після розпаду-2 тис)

2. Пропаганда марксистського вчення через книги й прессу, для чого була небхідною освіченість народу. Звідси- створення укр.шкіл, видання газет зрозумілою селянину укр.мовою, функціонування укр-мовного радіо. Також укр. мовою селяни швидше і якісніше отримували професійну освіту.

3. створювалися нац-культурні терит. одиниці для нац. меншин.

 

47. М.Хвильовий «Україна чи Малоросія?»: про шляхи розвитку української літератури
На початку 20-х років непівський плюралізм (передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві) сприяв зростанню активності укр. літераторів. На його основі та на основі стильового різноманіття виникло таке явище як організаційне згуртування літераторів. У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт», до якої увійшли О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий. Проте розбіжності в мистецькому світобаченні призвели до розпаду цієї літ-ної організації. Пізніше «гартівці» заснували «Вапліте» на чолі з М. Хвильовим. бурхливою була літ-на дискусія 1925—1928 pp., яка дуже швидко вийшла за рамки літературних проблем. Вона розпочалася з виступу М. Хвильового проти графоманства (сильний, часто хворобливий, потяг до письменництва, але без відповідних здібностей), пристосуванства, дилетантизму (вільне поводження із законом; неправильне тлумачення норм), які бруднили укр. літ-ру, і піднялася до з'ясування суперечностей духовного відродження. Літературна дискусія 1925-1928 рр. набула політ. хар-ру. Під час дискусії було зроблено спробу визначити орієнтири подальшого розвитку нац. культури. М. Хвильовий вважав, що коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує; і нам треба якомога швидше покинути орієнтацію на нього. Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської, що «треба іти з росіянами, як рівний з рівним», що всі народи — брати і т. д.,— всі ці фрази залишаються фразами — не більше. письменника почали звинувачувати в націоналізмі.Ці звинувачення стали основою політичного напрямку «хвильовізм», до якого приписували представників творчої інтелігенції, чиї погляди і творчость носили національний характер.

Засобами репресій, створення централізованих організацій творчої інтелігенції (Спілка письменників України (1934) та ін.) тотал.система стимулювала посилення уніфікації (приведення до одноманітності, єдиної форми, системи) художнього мислення в межах офіційно схваленого єдиного методу «соціалістичного реалізму».
Отже, у культурному процесі 20—30-х років в Україні чітко простежується боротьба двох протилежних тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х — на початку 30-х років — домінує друга

 

48.Голодомор.
Голодомор – масовий голод на території Української СРР з 1932 по 1933. Голодомор не розповсюджувався на всю Україну, у кожній області було виділено лише декілька районів, занесених на чорну дошку, для того, щоб іншим «не повадно було» чинити опір владі. На чорну дошку заносилися переважно села, які не виконали плану хлібозаготівель, мешканці цих сел не мали права виїжджати з населеного пункту і в них було наказано забирати не лише хліб, а й усі продуктові запаси.
Серед істориків немає одностайної думки щодо причин, які призвели до голодомору в 30і роки. Та найочевиднішою версією є версія про те, що голодомор спричинили економіко-політичні чинники. Йдеться про те, що голодомор – це геноцид проти українського народу, планово підготовлений та здійснений штучно.
Безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики.
Основними причинами його є те, що насильницькі хлібозаготівлі та впровадження політики продрозкладки спричинили економічний та політичний хаос і влада просто «знайшла винних» у цьому хаосі. До того ж, влада розцінювала українське селянство як свідому національну верству і, опасаючись повстання, вирішила знищити його.
Рішення щодо ухвлення політики голодомору поки що не знайдено. Але в документі 14 грудня 1932 «Постанова ЦК ВКП(б) та раднаркому СРСР про хлібозаготівлі в Україні на пн. Кавказі та зах. Області» дається наказ про припинення українізації на території пн. Кавказу, отже, Сталінське керівництво намагалося знищити національні меншини, які не підтримували їх дії і могли спричинити опір.
Про те, що це спрямований геноцид говорить той факт, що сталінське керівництво не зверталось за допомогою до інших держав, а навесні 1933 на країну стали завозити не хліб, а посівний матеріал, тобто допомога не надавалась, а це робилось для початку хлібозаготівельної кампанії.
Наслідки цієї катастрофи виявилися як на демографічному, так і на економічному, соціально-політичному і культурному рівні. Лише за кілька місяців загинуло 3,5 млн.осіб. Після подій 32-33 традиційне українське село зі своїм укладом і звичаями перестало існувати. Повністю деградував аграрний сектор. Україна за рівнем розвитку ще більш відстала від європейських држав на довгі роки. І якщо суцільна колективізація і голод фізично зруйнували соціально-економічні підвалини національної самобутності українських селян, то припинення українізації у грудні 1932р.означало духовну руйнацію наро

 

50.Українське питання в Європейській політиці напередодні та на початку 2 Св.війни

напередодні 2св.в. укр. землі перебували у складі СРСР, Польщі,Чехо-Словаччини,Румунії,які протидіяли укр.державності, намагалися втримати підпорядквані їм укр.землі та по можливості приєднати нові.Україна була на перехресті геополітичних інтересів провідних держав-учасниць 2св.в.

Англія,Франція,частково США-використовували Укр.як геополітичний чинник у дипломатичній грі між Німеччиною та СРСР.Німеччина вбачала в Україні свою продовольчу базу.

Німеччина імітувала підтримку вимог ОУН щодо соборної України,насправді маючи за мету створення великої України як житниці Німеччини.центром цього руху мала бути Закарпатська Україна.Після розриву польск-нім декларації про ненапад,Гітлер звертає увагу на Галичину та інші підвладні Польщі укр.території.

У 1939р. ОУН розкололася на 2частини: мельниківців та бандерівців.останні боролися за створення суверенної об*єднаної України, були проти СРСР та орієнтувалися на Німеччину.

Після нападу на Польщу,Німеччина звертається до населення Зх.Укр. з планом створення «незал.Укр.» під протекторатом Німччини.

В оточенні Гітлра біли різні погляди щодо поведінки Нім. на окупованих територіях: Розенберг вважав розвивати в Україні культуру, поважати іст.свідомість,відкрити в києві універ.;Герінг-забезбечити прожиток Німеччині за рахунок України.

Після перших успіхів на рад-нім фронті 1941р. плани щодо Укр. ставали дедалі цинічнішими:змінити тер-адмін. устрій України для зручного користування нею; звести нанівець освіту, науку, культуру народу.

1939р. між Нім та СРСР було підписано договір про ненапад та таємний прротокол Молотова-Рібентропа: про розмежування сфер впливу в Польші та Сх.Європі.

Загалом усі учасники 2св.в. на її початку намагались задовольнити свої інтереси.Але надалі війна вже набрала антифашистського визвольного характеру.

 

Окупаційний режим в Україні

Територію СРСР Гітлер називав «великим пирогом», для освоєння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати. фашисти посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км2); Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.
Рейхскомісаріат «Україна» очолив Е. Кох.Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Характерною рисою був кривавий терор,який був.виконанням головного завдання «Генерального плану «Ост» — обезлюднення східних територій для переселення сюди німецьких колоністів.
Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. У німецькому тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо..
Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. (н-д,з'єднання М. Наумова)

Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Попри те що українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський «новий порядок» не сприймався абсолютною більшістю людей. Боротьба проти нього була всенародно

 

Політ.ситуація в Зх.УКр.

Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.
Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.
Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п'ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 pp. зріс у 3,2 раза.
У перші повоєнні роки почалося інтенсивне освоєння західного регіону України у промисловому плані. 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу заводи електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін.
У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало не більше 800.
Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей.
Ускладнював ситуацію в регіоні радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору і всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців.
Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка). До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування.
Одним із напрямів радянської політики в Західній Україні була боротьба за ідеологічне панування, де основним конкурентом партійно-державної системи була греко-католицька церква. На Львівському церковному соборі 1946 був винесений вердикт про скасування Брестської церковної унії 1596 р. і розрив стосунків з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви. Греко-католицька церква змушена була діяти нелегально протягом понад 40 років.