За своєю юридичною силою в одному ряду із законами знаходяться кодекси. Кодекс — це «систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну сферу суспільних відносин».

У галузі екологічного права діють чотири природоресурсні кодекси — Земельний, Водний, Лісовий та Кодекс України про надра. Ними регламентуються відносини щодо використання й охорони відповідно землі, вод, лісів і надр. Кодекси мають системоутворююче значення для земельного, водного, лісового та законодавства про надра.

Природоресурсні кодекси мають багато в чому схожу структуру. Вони містять розділи, що стосуються загальних положень, прав та обов'язків природокористувачів, повноважень державних органів стосовно управління і контролю у відповідній сфері, вирішення спорів, юридичної відповідальності, міжнародних відносин тощо. Водночас кожен кодекс має свою змістовну специфіку. Вона зумовлена особливостямипредмета й об'єкта правового регулювання.

Не можна забувати і про такі важливі закони як “ Про охорону атмосферного повітря ”, “Про безпечність та якість харчової продукції”, “Про тваринний світ”, “Про рослинний світ”, “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”.

Отже, законам і кодексам належить провідне місце. При цьому йдеться не лише про закони спеціального екологічногопризначення («Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про екологічний аудит» тощо), а й про закони загального характеру, які також належать до джерел екологічного права. Значну кількість екологічних норм містять, зокрема, ЦК, ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населения», «Про туризм» та інші.

74. Система органів державного управління спеціальної компетенції в галузі екології.

Поняття державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є похідним від поняття державного управління в цілому. Під останнім розуміють певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, полягає в організуючому впливі на суспільні відносини шляхом застосування державно-владних повноважень.

Під органами спеціальної компетенції державного управління в галузі екології розуміють такі органи, основним завданням яких є забезпечення реалізації державної екологічної політики, організація природоохоронної діяльності у країні та контроль за її здійсненням. До системи таких органів, зазвичай, відносять:

А) Органи надвідомчою управління і контролю:

Міністерство екології та природних ресурсів України

Міністерство охорони здоров'я України

Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово- комунального господарства України

Б) Органи спеціального поресурсового управління:

Державне агентство земельних ресурсів України

Державне агентство водних ресурсів України

Державне агентство лісових ресурсів України

Державне агентство рибного господарства України

В) Органи спеціалізованого функціонального управління

Міністерство надзвичайних ситуацій України

Державна санітарно-епідеміологічна служба України

Державна екологічна інспекція України

Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України

Державна інспекція техногенної безпеки України

Державне агентство екологічних інвестицій України

Державне агентство України з управління зоною відчуження

Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України

Державна служба України з лікарських засобів України

Державна автомобільна інспекція МВС

Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів

Державна інспекція України з безпеки на морському та річковому транспорті

Державна інспекція яденого регулювання України

Державна архітекгурно-будівельна інспекція України

Г) Органи спеціалізованого галузевого управління:

Міністерство енергетики та вугільної промисловості України

Міністерство агарної політики та продовольства України

Державне космічне агентство України

Державне агентство з туризму і курортів

Національна акціонерна компанія "Надра України"

Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

75. Характеристика моніторингу навколишнього природного середовища та його компонентів як функції управління в галузі екології

Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) є однією зфункцій державного управління у відповідній сфері суспільних відносин.Його сутність полягає в організації системи спостережень за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення, якісними та кількісними характеристиками природних ресурсів з метою забезпечення збору, оброблення, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективнихуправлінських рішень.

Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 22), Земельним кодексом України (статті 191 — 192), Водним кодексом України (ст. 21), Лісовим кодексом України (ст. 55), законами України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 32), «Про рослинний світ» (ст. 39), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 9, 17), «Про курорти» (ст. 35), «Про тваринний світ» (ст. 55), «Про відходи» (ст. 29), «Про питну воду та питне водопостачання» (ст. 39), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (статті 13, 17, 21), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. 17) та в деяких інших законодавчих актах.

Об'єктами системи моніторингу довкілля є атмосферне повітря, води, біологічне різноманіття, ліси, землі, поводження з відходами, фізичні фактори впливу, геологічне середовище.

Порядок проведення державного екологічного моніторингу регулюється Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. (з наступними змінами), а також нормативно-правовими актами, що регулюють порядок здійснення моніторингу окремих природних ресурсів і певних типів об'єктів (наприклад Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.93 р.)

Типи моніторингу:

1) загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;

2) оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, зметою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;

3) фоновий (науковий), тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).

Стадії (етапи): збирання інформації, її обробку, передавання, збереження, аналіз, прогнозування майбутніх змін та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень щодо запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від об'єкта моніторингу розрізняється:

- комплексний моніторинг;

- моніторинг окремих об’єктів (земель,поверхневих та підземних вод, лісів тощо)

За рівнем узагальнення отриманої моніторингової інформації:

- локальний моніторинг (тобто такий, який здійснюється на території окремих об'єктів (підприємств, населених пунктів, ділянок ландшафтів);

- регіональний (у межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних та природних регіонів;

- загальнодержавний (на території країни в цілому).

- глобальний, його складовою є фоновий моніторинг, що здійснюється в Україні.

Здійснення державного моніторингу довкілля сьогодні покладається на низку суб'єктів. Серед доцільно виділити наступні: Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держлісагенство, Держводагенство, Держземагентство і Національне космічне агентство України. Координацію діяльності суб'єктів системи моніторингу здійснює Міжвідомча комісія з питань моніторингу довкілля.

Крім державного моніторингу довкілля, в Україні здійснюється також так званий внутрішній екологічний моніторинг з боку суб'єктів господарювання. Відповідно до ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та п. 10 Положення про державну систему моніторингу довкілля підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, незалежно від їх підпорядкування і форм власності зобов'язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень, дані та узагальнену інформацію для її комплексного оброблення. Фінансування робіт зі створення та функціонування системи моніторингу та її складових здійснюється відповідно до порядку фінансування природоохоронних заходів за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах згідно із законодавством.

Моніторингу в Україні була присвячена Концепція Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища на 2006-2010.

Слід також пам'ятати, що моніторинг здійснюється і рамках міжнародного співробітництва.