ЕП як інтегрована спільність, галузь, наука, навч.дисципліна

ЕП як інтегрована спільність, галузь, наука, навч.дисципліна

Екологічне право — це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь.

Назва галузі походить від терміна ≪екологія≫ (грецьк. oicos — будинок, житло, місце мешкання, logos — наука) і буквально означає ≪наука про місце і умови життя людини≫. У науковий вжиток слово ≪екологія≫ вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866 році. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем (довкіллям).

У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) — наука про взаємодію суспільства з навколишнім природним середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природного середовища й організації раціонального природокористування.

Назва ≪екологічне право≫ усталилась у 70-80-х роках XX ст. у результаті ≪екологізації≫ природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — ≪право навколишнього середовища ≫ та ≪право охорони навколишнього природного середови-ща≫. А в Україні був прийнятий Закон ≪Про охорону навколишнього природного середовища≫ (1991).

За змістовної близькості понять ≪навколишнє середовище≫ і ≪навколишнє природне середовище≫ перше з них точніше відображає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактично природа, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 % екосистем у світі є штучними. Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося нове антропогенно-природне середовище, яке й отримало назву навколишнього середовища (англ. — environment).

У міру зростання значення екологічного права постало питання його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особливої та спеціальної частин. Загальна частина передбачає вивчення поняття екологічного права та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства тощо.

Особлива частина складається з інститутів природоресурсового

права — земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохоронного,

фауністичного. У межах цієї частини вивчаються правові основи екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних територій та об'єктів тощо. Предметом спеціальної частини зазвичай є питання міжнародно-

правової охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та європейського права навколишнього середовища.

Предметом науки екологічного права є закономірності його розвитку, дослідження сутності й механізму дії норм, інститутів і галузей (підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, проблем співвідношення національного екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища тощо.

Наука екологічного права є відносно молодою. Вона почала розвиватися

в Україні як наука природоохоронного права з другої половини 50-х років минулого століття.

В Україні перші наукові розробки правових проблем охорони природи

були проведені у Секторі держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України) на початку 60-х років XX ст. їх автором був В. Л. Мунтян. Потім він перейшов на юридичний факультет Київського державного університету, де продовжив свої наукові пошуки і започаткував навчальний курс з природоохоронного права.

Провідними московськими правознавцями, які у 70—80-х роках минулого століття сприяли трансформації природоохоронного права в екологічне, були професор О. С. Колбасов (Інститут держави і права АН СРСР) і професор В. В. Петров (юридичний факультет Московського університету). Перший із них у цей час опублікував монографію ≪Екологія: політика — право≫ (1976), а другий — ≪Екологія і право≫ (1981).

 

Правові форми платежів у галузі екології

Відповідно до ПКУ:

9.1. До загальнодержавних належать такі податки та збори: 9.1.6. екологічний податок; 9.1.9. плата за користування надрами; 9.1.10. плата за землю; 9.1.12. збір за спеціальне використання води; 9.1.13. збір за спеціальне використання лісових ресурсів.

10.1. До місцевих податків належать: 10.2.1. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

екологічний податок - загальнодержавний обов'язковий платіж, що справляється з фактичних обсягів викидів у атмосферне повітря, скидів у водні об'єкти забруднюючих речовин, розміщення відходів, фактичного обсягу радіоактивних відходів, що тимчасово зберігаються їх виробниками, фактичного обсягу утворених радіоактивних відходів та з фактичного обсягу радіоактивних відходів, накопичених до 1 квітня 2009 року;

Екологічна політика України

Екологічна політика – це сукупність наукових обґрунтованих принципів охорони та формування оточуючого природного середовища, що базуються на всесторонньому врахуванні законів його розвитку, і що передбачає оптимальну структуру виробничих сил, темпи, пропорції розвитку яких забезпечують відтворення природного середовища.

Екологічна політика України визначається Постановою ВРУ «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Цим документом на державному рівні визначено довгострокову державну стратегію розв’язання екологічних проблем.

Важливою складовою екологічної політики України є регіональна політика у сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів, основними пріоритетами якої є:

· інтеграція екологічної складової в регіональні та місцеві плани соціально-економічного розвитку

· формування механізму фінансової підтримки природоохоронної діяльності на регіональному рівні.

В Україні розробляються регіональні плани та програми дій у сфері охорони довкілля. Мета цих програм – розробка і реалізація заходів із забезпечення екологічної безпеки, стабілізації і поступового поліпшення стану довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, координація дій органів влади і господарських суб’єктів.

За роки незалежності в Україні створено досить розвинене й розгалужене екологічне законодавство. Треба сказати, що за періодом змістовного наповнення екологічного законодавства України повинен слідувати етап його систематизації, а саме поступову заміну численних розрізнених законодавчих актів рамковими правовими нормами та гнучкими стратегіями. Крім того, вимагає вдосконалення система фінансування природоохоронних заходів, більш послідовного впровадження в законодавство України та практику економічних методів природокористування. Треба ідентифікувати прогалини, де необхідно запровадити інвестиційні проекти для досягнення відповідності із приписами екологічного права ЄС.

 

Правова охорона надр

Стаття 60. Завдання державного контролю і нагляду за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною Державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною спрямовані на забезпечення додержання всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами встановленого порядку користування надрами, виконання інших обов'язків щодо охорони надр, встановлених законодавством України.

Стаття 61. Органи, які здійснюють державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр та його органами на місцях. Державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї компетенції здійснюють місцеві Ради народних депутатів, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади на місцях, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях.

Стаття 63. Повноваження органів державного гірничого нагляду щодо здійснення нагляду за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною Органи державного гірничого нагляду перевіряють: 1) повноту вивчення родовищ корисних копалин, гірничо-технічних, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва; 2) своєчасність та правильність введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин; 3) виконання вимог щодо охорони надр при веденні робіт по їх вивченню, встановленні кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ корисних копалин; 4) правильність розробки родовищ корисних копалин; 5) повноту видобування оцінених запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; 6) додержання встановленого порядку обліку запасів корисних копалин, обгрунтованість і своєчасність їх списання; 7) додержання правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розробки родовищ корисних копалин; 8) додержання правил та технологій переробки мінеральної сировини з метою забезпечення більш повного вилучення корисних компонентів та поліпшення якості кінцевої продукції; 9) правильність і своєчасність проведення заходів, що гарантують безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами; 10) вирішення інших питань щодо нагляду за використанням та охороною надр в межах своєї компетенції.

 

Комп'ютерний кореляційний аналіз баз даних захворюваності кожної із груп хвороб МКХ разом з комп'ютерними (електронними) картами екологічного стану кожного із компонентів довкілля досліджуваної території дозволяє визначити пряму кореляційну залежність між різними захворюваннями і ступенем трансформації довкілля.

Для того щоб юридична особа могла претендувати на внесення до Реєстру екологічних аудиторів та юридичних осіб, які мають право на здійснення екологічного аудиту, достатньо, по-перше, передбачити відповідний вид діяльності у своєму статуті, а по-друге, мати у штаті хоча б одного екологічного аудитора.

Містить законодавство України й певні заборони на проведення екологічного аудиту. Вони поширюються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, осіб, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. Забороняється здійснювати екологічний аудит господарських об'єктів екологічним аудиторам,якщо вони мають акції цих об'єктів або в іншій формі мають безпосереднє відношення до них.

Внутрішній екологічний аудит об'єкта проводиться на замовлення його власника чи органу управління для власних потреб. Зовнішній екологічний аудит проводиться на замовлення інших заінтересованих суб'єктів. Такими суб'єктами можуть бути, зокрема, потенційні покупці об'єкта, що приватизується або виставляється на продаж — для визначення реальної вартості об'єкта з урахуванням його екологічних характеристик.

Добровільний екологічний аудит здійснюється стосовно будь-яких об'єктів на замовлення як власника (органу управління) об'єкта, так і іншого заінтересованого суб'єкта. У другому випадку, тобто якщо екологічний аудит замовляється третьою стороною, Закон вимагає згоди керівника чи власника об'єкта на проведення на ньому екологічного аудиту.

Обов'язковий екологічний аудит відповідно до ст. 12 Закону України «Про екологічний аудит» здійснюється на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо об'єктів або видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку, відповідно до Переліку видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554, у таких випадках: банкрутство; приватизація, передача в концесію об'єктів державної та комунальної власності; передача або придбання в державну чи комунальну власність; передача у довгострокову оренду об'єктів державної або комунальної власності; створення на основі об'єктів державної та комунальної власності спільних підприємств; екологічне страхування об'єктів; завершення дії угоди про розподіл продукції відповідно до закону; в інших випадках, передбачених законом. Станом на 1 липня 2007 р. Мінприроди України підготовлені зміни до Закону «Про екологічний аудит», якими, зокрема, пропонується суттєво розширити сферу обов'язкового екологічного аудиту.

На сьогодні у світовій практиці переважають екологічне страхування відповідальності та екологічне майнове страхування. Норма страхування діяльності певних типів установок, що створюють загрозу для довкілля, з метою гарантування фінансового забезпечення можливої відповідальності за шкоду, заподіяну забрудненням довкілля, міститься і в Законі Німеччини про матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну екологічними правопорушеннями. Страхування потенційної відповідальності за шкоду як наслідок екологічних правопорушень здійснюється також у Бельгії, Великобританії, Нідерландах, Італії, США, Швейцарії, Японії та в інших країнах світу.

За загальним правилом екологічному страхуванню підлягають ризики заподіяння шкоди. Під ними розуміються події, які є раптовими і непередбачуваними. До них належать техногенні аварії (аварійні ситуації) та катастрофи. Наприклад, раптовими і непередбачуваними є: вибух на підприємстві, що призвів до значного викиду забруднюючих речовин, небезпечного для здоров'я людей і довкілля; транспортна аварія, внаслідок якої з контейнера в довкілля потрапили отруйні речовини тощо

Слід зазначити, що Закон України «Про страхування» не відносить екологічне страхування до переліку обов'язкових видів страхування, проте дозволяє це зробити. Обов'язкове страхування відповідно до ст. 5 цього Закону встановлюється законодавством України шляхом внесення змін до нього. Отже, все залежить від готовності законодавця внести відповідні зміни (про впровадження обов'язкового страхування) до Закону України «Про страхування». Безпосередньо відносини, пов'язані із здійсненням екологічного страхування, мають врегулюватися майбутнім Законом України «Про екологічне страхування», у якому слід було б врахувати такі види екологічного страхування

Головне завдання екологічного страхування — компенсація страхувальникам збитків, що виникають унаслідок випадкового забруднення навколишнього природного середовища, додаткове фінансове забезпечення екологічної безпеки при додержанні інтересів усіх сторін договору, зменшення платежів за забруднення.

Екологічне страхування створює взаємну економічну зацікавленість страхувальників і страхових організацій у зниженні ризику забруднення навколишнього природного середовища. Страхувальник зацікавлений у підвищенні своєї екологічної безпеки й тому, що з підвищенням імовірності аварій зростають ставки страхових внесків. Крім того, у вигляді заохочення безаварійності страхувальник одержує низку економічних пільг — пільгові
умови подовження страхового договору, залучення додаткових ресурсів із фонду превентивних заходів страхувальника на проведення природоохоронних чи запобіжних заходів. Тим більше зацікавлена в зниженні екологічного ризику страхова організація, яка з цього приводу здійснює низку попереджувальних заходів, організовує проведення екологічного аудиту стану страхувальника. Страхова організація може використовувати частину фонду превентивних заходів на екологічний аудит страхувальника, поліпшення служби моніторингу тощо.Одна з функцій екологічного страхування полягає в ефективному вкладанні приватного капіталу. Екологічне страхування надає значний вибір методів екологічного стимулювання вкладання капіталу, причому у виробництво природоохоронного обладнання й проведення природоохоронних робіт, що в інвесторів вважається невигідним сектором інвестування. Це досягається ринковими важелями: прибуток від екологічного страхування безпосередньо залежить від стану навколишнього природного середовища, а стан середовища — від системи превентивних природоохоронних заходів. Джерелом коштів тут є
резерв превентивних природоохоронних внесків, що утворюється в страховій організації.Для корпоративної системи управління привабливою є стратегія екологічного страхування із самоучастю: якщо страхування не покриває всю шкоду і винний сам зазнає збитків від певної частини цієї шкоди (що характерно для України), то самоучасть у проведенні заходів підвищує рентабельність корпорації чи окремих її підприємств. Тобто корпоративна система екологічного управління приймає на себе (разом із страхувальником)
частину страхового ризику. У цьому випадку підсилюється діяльність екологічного страхування в напрямку екологічної модернізації виробництва із залученням трьох джерел: страхових платежів (премій), які включаються до собівартості продукції або входять у рахунок екологічних платежів за забруднення; власного капіталу; мотивації захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб (примусовий економіко-правовий механізм
відповідальності).

Правова охорона вод.

Правова охорона вод включає в себе сукупність правових, економічних, організаційних та інших заходів, спрямованих на недопущення, попередження забруднення вод, їх засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин тощо.

Усі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, знищення родючості земель та спричинити інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогео­логічного режиму вод (ст. 95 ВК України).

З метою охорони вод встановлюється спеціальний порядок надання земель водного фонду у користування та припинення права користування ними (ст.ст. 85, 86 ВК України) відповідно до вимог земельного законодавства2.

Важливими засобами охорони вод є встановлення водоохоронних зон, прибережних захисних смуг навколо водних об'єктів, смуг відведення на річках, греблях, водоймах, берегових смуг на судноплавних водних шляхах, зон санітарної охорони

Водоохоронні зони встановлюються з метою створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення, вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, зменшення коливань стоку вздовж річок, морів, навколо озер та інших водоймів.

Водоохоронна зона є природоохоронною територією господарської діяльності. У цій зоні забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів; влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки.

Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж во­доохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня? 1996 р. № 486'.

ї 3 метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (ст. 88 ВК України).

Адмін.. в-сть

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення передбачена Кодексом України про адміністра­тивні право­порушення, актами екологічного законодав­ства

суб’єкти: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та посадові особи, наділені адміністративною дієздатністю, ю.о.

Стягнення - попере­дження, штраф, позбавлення спеціального права, конфіскація знарядь вчинення право­порушення.

Застосо­вується суб'єктами застосуван­ня адміністративної відповідальності є визначене КУпАП коло органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення: спеціально уповнова­женими органами управління в галузі еко­логії (дер­жавними ін­спекціями), адміністра­тивними комісіями при місце­вих органах виконавчої влади; місцеві суди; органи санітар­но-епідеміологічної служби, органи деж. Агентства зем. ресурсів, органи рибохорони, органи лісового господарства, органи Мінприроди та інші, їх підвідомчість розмежована в розділі 3 КУпАП.

Правопорушеннями в галузі охорони і використання землі є: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52); порушення правил використання земель (ст. 53); самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53^і); приховування або перекручення даних земельного кадастру (53²); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання надр є: порушення права державної власності на надра (ст. 47); порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57); порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр (ст. 58 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання вод є: порушення права державної власності на води (ст. 48); порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59); порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення (ст. 59^і); порушення правил водокористування (ст. 60); пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв (ст. 61); невиконання обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони атмосферного повітря є: порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 78^і); недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79); випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах (ст. 81 КпАП України).

 

27. Характеристика суб’єктно-об’єктного складу права власності на ліси в Україні.

Ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України
Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. У комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об'єктів комунальної власності в установленому законом порядку. Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування. Ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності. Суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною
площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом. Громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі. Ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.Ліси, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Об'єктом права власності на ліси є усі ліси України, які становлять її лісовий фонд. Уся сукупність дерев, чагарників, іншої лісової рос­линності, які віднесені до поняття лісу, визначаються об'єктами права держ. власності доти, поки вони ростуть на землі. Зрубані дерева, чагарники та інші лісові ресурси не є частиною лісу, вони перетворю­ються в його продукцію, яка становить самостійний об'єкт права власності. Якщо власником лісу є держава, то правомірно заготовлені лісові ресурси можуть належати на праві власності не лише державі, а й колективу та окремим громадянам.

Право держ. Вл. не пошир. також на усі види зе­лених насаджень, які не віднесені до категорії лісів і перебувають у межах населених пунктів: окремі дерева і групи дерев, чагарники на с\г угіддях, садибах, присадибних, дачних і садо­вих ділянках. Відп. до положень зак-ва такі насадження можуть бути віднесені до комунальної, колективної чи приватної форми власності.

 

28. Суб’єкти екологічних правовідносин.​

Під суб’єктами екологічного права слід розуміти учасників екологічних правовідносин, тобто фізичних осіб або органи (організації), які уповноважені на певну поведінку природоохоронного або природоресурсного характеру. Різномантність і складність екологічних відносин зумовлює різноплановий характер самих суб’єктів, їх статус та взаємовідносини.

Суб’єкт екологічних правовідносин можна класифікувати за кількома обставинами. Насамперед, це — фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства), юридичні особи, держава Україна та іноземні держави, а також український народ. Крім того, суб’єкти можуть різнитися за напрямами здійснюваного владного впливу під час існування екологічних правовідносин і, відповідно, характеру прав і обов’язків. З одного боку, це суб’єкти, які мають владні повноваження стосовно інших (наприклад, спеціально уповноважені державні контролюючі органи), та суб’єкти, які зазнають владного впливу.

Суб’єкти природоресурсного права поділяються на суб’єкти права власності і суб’єкти права користування об’єктами природи. В свою чергу, право користування може носити вільний характер (право загального природокористування; такими суб’єктами виступають усі громадяни, які, наприклад, користуються парками, водоймами, збирають гриби для задоволення різноманітних потреб без отримання спеціального дозволу) та дозвільний характер (право спеціального природокористування, яке має, як правило, строкові, платні та ліцензійні ознаки).

Під суб’єктами права власності на природні ресурси розуміють осіб, які юридично спроможні реалізувати повноваження щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами. До них належать: Український народ, від імені якого це право здійснюють державні органи та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міністерства і відомства, обласні ради та районні, міські, сільські, селищні ради); організації і підприємства (аграрні підприємства корпоративного та кооперативного типів, селянські фермерські господарства, приватні сільськогосподарські підприємства); громадяни України, які будують чи обслуговують жилі будинки і господарські споруди; ведуть особисте селянське господарство, власники дач і гаражів).

 

29. Ліси як об’єкт правового регулювання використання, відтворення і охорони: загальна характеристика.

Ліси є основною складовою навколишнього природного середовища і як будь-який природний об'єкт характеризуються відповідними ознаками: біологічними, екологічними, економічними та юридичними.

За своїми біологічними ознаками ліси - це унікальне природне явище, тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. У цьому значенні поняття лісів є складовою поняття рослинного світу.

Важлива особливість лісів у тому, що вони є відтворюваним природним ресурсом, а процес відтворення пов'язаний із значним строком вирощування (кілька десятиліть).

Ліси - це також середовище проживання диких тварин у всьому їх видовому і популяційному різноманітті.

З урахуванням паритету екологічних і економічних ознак ліси України за своїм екологічним і соціально-економічним значенням та залежно від основних виконуваних ними функцій поділяються законодавством на категорії (статті 39-41 Л К України):

- захисні ліси (виконують переважно водоохоронні, ґрунтозахисні та інші захисні функції);

· -рекреаційно-оздоровчі ліси (виконують переважно рекреаційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції);

· -ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення (виконують особливі природоохоронні, естетичні, наукові функції тощо);

· -експлуатаційні ліси.

екологічними ознаками лісів є виконання ними кліматорегулюючих, середовищезахисних, ґрунтозахисних, водоохоронних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих, рекреаційних, інших екологічних функцій, бути джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Економічне значення лісів полягає у тому, що ліси - це основа кормової бази для тваринництва, ведення мисливського господарства, основа паперової, меблевої, фармацевтичної та інших видів промисловості.

Юридичне поняття лісів пов'язане з формуванням лісового фонду, який становлять усі ліси на території Україні, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них (ч. 3 ст. 1 ЛК України). Особливістю лісового фонду України є віднесення до нього лісових ділянок, тобто ділянок лісового фонду України з визначеними межами, виділених відповідно до закону для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення їх у землекористувачів або власників землі, в тому числі захисних насаджень лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара. Такі лісові ділянки можуть бути як вкриті лісовою рослинністю, так і постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До лісового фонду не належать: зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. На цю рослинність не поширюється правовий режим, встановлений для лісів.

Екологічне ліцензування

Екологічне ліцензування — це відносини між державою в особі її спеціально уповноважених органів та суб'єктами господарювання (фізичними та юридичними особами), змістом яких є санкціонування здійснення цими суб'єктами певної діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища на основі оцінки їх відповідності комплексу вимог, що висуваються з боку держави.

Екологічне ліцензування є функцією державного управління, з допомогою якої забезпечується правовий зв'язок між діяльністю суб'єктів господарювання в галузі природокористування та охорони довкілля та державою в особі її органів. Через функцію ліцензування держава ніби бере на себе частину відповідальності за всю діяльність в екологічній сфері, що підлягає ліцензуванню. Такому ліцензуванню підлягають найбільш важливі з точки зору державних інтересів види діяльності, а також види діяльності, які можуть спричинити найбільш суттєвий вплив на якісні та кількісні характеристики природних ресурсів та довкілля в цілому. Надаючи екологічну ліцензію, держава визначає придатність конкретного суб'єкта (його відповідність кваліфікаційним вимогам, вимогам організаційного, матеріально-технічного забезпечення тощо) здійснювати певну екологічно-важливу діяльність. Законодавство не містить визначення поняття «екологічне ліцензування» чи «екологічна ліцензія»

.Під екологічною ліцензією нами розуміється узагальнена назва групи дозвільних документів державного зразка, якими засвідчується право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ній виду господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів чи потенційним шкідливим впливом на довкілля, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Законодавство не встановлює чіткого переліку ліцензій власне екологічного характеру. Водночас ліцензовані види діяльності в цій сфері можна виокремити з-поміж інших видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, перелік яких наведено у ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (див. таблицю 2).

Цей Закон встановлює порядок ліцензування, передбачає заходи державного контролю у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у зазначеній сфері.