Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Вчення про ідеї та теорія пізнання Платона.

Поиск

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грун­тується на ідеалістичному розв"язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву - універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою "нульове буття", або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують; і взаємоді­ють. Результатом цієї взазмодії є і речі "навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось "чисто" матеріальним, бо "чиста" матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженос­ті, очищені від матерії, увічнені і досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш дос­коналого і становлять копію якогось оригіналу,його "тінь". Цим оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування/по гр. "амнезис"/ душі.Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Роз­глядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе жит­тя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні - це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей мож­ливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невиз­наченості у світ ідеального сущого.

 

Вчення Платона про ідеальну державу.

Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві "правильні" - монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо вона дотримується законів; і чотири ''неправильні" - беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його по­ліс - це "правління кращих" (аристократія).

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі.

Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робі­тники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов'яз­ки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можли­вість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспіль­нення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо­нував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та мето­дів насильства робитимуть людину щасливою.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль­стві та її морально-професійний склад.

 

Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) ма ють жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робі­тники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов'яз­ки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можли­вість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Пла-тона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспіль­нення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо­нував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та мето­дів насильства робитимуть людину щасливою.

Отже, філософія Платана започаткувала ідеалізм як найвпли-вовіший філософський напрям, що згодом отримав назву «лінія Платона» (як позиція, протилежна матеріалістичній філосо­фи). Уперше у філософських дослідженнях, окрім проблем при­роди (фізики), центральним стали проблеми людини, суспіль­ства, держави. У філософії Платона було закладено основи філософського мислення, виділено перші філософські категорії (буття, становлення, вічне, тимчасове, ділиме, неподільне тощо). У створеній ним філософській школі — Академії — на­вчався його геніальний послідовник — Аристотель. Учення Платона позначилося на формуванні догматів християнського віровчення. Філософія об'єктивного ідеалізму стала практич­ною філософією, адже вона з позицій світу ідей (справді істин­ного) критично переосмислювала матеріальний світ.

 

Філософія Аристотеля.

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер­винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем­лену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри­тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв'язків з ото­чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов'язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива­ються індивідууми.

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут­ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме­тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив­ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред­мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са­мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю­дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ­не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ­ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, - значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре­бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо­вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери­торії та об'єднані мовою, родинними й культурними зв'язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов­ним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу. Основою держави є приватна влас­ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа­ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край­ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.

Аристотель- фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-12; просмотров: 1191; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.99.221 (0.008 с.)