Формування та розвиток філософської думки Стародавньої Індії.

Формування та розвиток філософської думки Стародавньої Індії.

Перші ф-ські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку 6 ст. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.

Давньоіндійська філософія пройшла кілька етапів розвитку. Ведични період 500—600 рр. до н. е.), який збігається в часі з розселенням арійців і поширенням їхньої духовної культури, виниканням ведичної релігії, брахманізму й формуванням Вед. Епічний - період від ранніх Упанішад до даршанів (систем філософії). Найвідомішими першоджерелами були епоси «Махабхарата» та «Рамаяна». У цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака-локаята й класичні філософські школи — санкх'я, йога, веданта, вайшешика, ньяя міманса, веданта. Ера сутр, що містить у собі скорочені та узагальнені філософські системи. Вона завершує період давньоіндійської філософії. Староінд. ф-фія розвивалась у школах, так званих “даршанах”. Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувалися на визнанні або запереченні Вед. “Веда” (знання) ­– це збірник текстів на честь богів. Даршани астиків визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх”я, йога, ньяя, шиманса, вайшешика. Даршани нестиків (неорто-доксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму.

Один з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Вони вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу “брахмана”, що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло – це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив”я-зана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі): душа переселяється в інше тіло, якщо людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв”язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом. Сутри – короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення засновників філософських систем.

Ф-фія Ст. Ін. ставила питання “Хто породив світ”. Була загалом песимістично налаштованою.

Неортодоксальні філософські школи Стародавньої Індії.

Буддизм: засновником був Сіддхартха із роду Гаутами. Він прозрів і пізнав вічні істини: Життя – це страждання. Страждання має свою причину. Корінь страждання – жадоба до життя. Шляхів виходу із страждання-8(правильні позиція, мова, думка, спосіб життя, діяльність, вміння, увага, концентрація думки). Долаючи ці сходинки, людина просуватиметься від незнання до знання й отримає істину просвітленого розуму(досягне стану нірвани).

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

Джайнізм: засновником був Махавіра. Досягти істини життя можуть лише чоловіки, жінки на це не здатні. У процесі своєї діяльності душа притягує до себе частинки матерії й водночас матерію карми, яка закріплюється на рівні людського тіла бажаннями та прагненням переродження. Джайни пропонують шлях індивідуального спасіння душі від деструктивного впливу матерії та її єднання з верховною душею. Щоб досягти цієї мети, душа повинна звільнитисявід карми шляхом реалізації в повсякденному житті певних доброчинностей, аскетичних засад поведінки. Загалом джайністське звільнення за змістом дуже подібне до буддистської нірвани та стану мокші.

Головна цінність - виконання аскетичних зобов'язань послідовника джайни.

Джайни не вірили Бога, вони вважали, що необхідно вірити лише у вчення джайнізму тавиконувати 5 доброчинностей(ахімса, милосердя, чесність, стриманість, уникнення земних і тілесних бажань), які приведуть душу до найвищого рівня блаженства й щастя

Школа чарвака-локаята: первинною для неї була реальність, яка виникла природним шляхом

без впливу Бога й складалась із чотирьох елемедтів: землі, води, вогню, повітря,що вважалися першопричиною світу. Свідомість є комбінацією матеріальних елементів. Джерело знання про світ є чуттєве сприйняття. Людина живе тільки один раз,тому має думати про щасливе життя не в майбутньому, а в теперішньому.

Метою існування є багатство й насолода. Релігія - це вигадка багатіїв,які намагаються ввести в оману бідних. Джерелом зла є жорстокість, насильство й несправедливість у людському житті.

Філософія конфуціанства у Стародавньому Китаї.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Елейська школа в античній філософії.

Виникла в м.Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття "буття" стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття "єдине — множинне", "обмежене — необмежене" та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

 

Філософія Демокріта.

Першопричиною світу Демокріт вважав атом.. Надалі учення Демокріта стає підгрунтям розвитку матеріалістичного нааряму філософії ("лінія Демокріта"), на противагу ідеалістичному напряму, послідовники якого першопричиною світу вважали ідею ("лінія Платона").

Головні положення атомістичної концепції Демокріта були такі: весь матеріальний світ складається з атомів, атоми є найдрібнішою частинкою, "цеглинкою" світу, вони неподільні та мають різні розміри і форми; між атомами існує простір, заповнений порожниною. Атоми перебувають у постійному русі, вони летять у порожнині з однією швидкістю (це означає, що випадковості немає, усі події життя проходять за необхідністю, яка визначає незмінну долю, фатум). Існує кругообіг атомів у природі, наприклад, після смерті тіло розпадається на атоми, які знову стають живим організмом або матеріальними пред­метами.

Людина сприймає зовнішній світ через образи («ідоли»), які виділяються предметами світу. Душа людини також складається з атомів (вогняної пневми), що виділяються зовні й викликають відчуття в інших людей. Демокріт пояснював розумову діяльність людини як матеріальний та атомарний процес Філософ вважав що головною метою життя людини є правильна організація існування душі, її гармонійний спокій, дотримання міри й обмеження в чуттєвих насолодах, орієнтація на духовні блага. Демокріт говорив, що дух людини повинен навчитися отримувати насолоду від самого себе.

Отже, атомістичне вчення Демокріта дало можливість пояснити причини існування матеріального (живого) світу як безперервного процесу народження й смерті без апеляції до Бога та містики. Це була перша спроба наукового пояснення фактів у межах самої природи.

 

Філософія Сократа.

В історії світової філософії з ім'ям Сократа (469—399рр. до н. е.)) пов'язували поворот філософії до вивчення людини. Сократа вважають засновником автономної філософської етики. Він ніколи письмово не фіксував своїх філософських роздумів, йо­го творчість відома із «сократичних» праць Платона та Ксенофонта.

Як свідчить Платон, Сократ критично ставився до натурфіло­софських спекуляцій і вважав, що головним предметом філософії має стати людина як моральна істота. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — через постановку питань сформулювати проблему («знання — незнання») й у такий спосіб стимулюва­ти співрозмовника на самостійний пошук її розв'язання (зна­ходження істини).

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Він неодноразово зазначав, що йому допомагав у цьому внутрішній голос «дай-мон», який керував його вчинками та слугував йому орієнтиром для реалізації в житті Божого провидіння.

Отже, Сократ не став творцем оригінальної філософської школи, але завдяки йому філософія отримала нові стимули розвитку. Він активізував пошук відповіді на вічні філософські питання про добро, любов, щастя, відкрив метод маєвтики, який упродовж століть використовували в педагогіці, знайшов логічний метод пошуку істини шляхом доведення через диску­сію, а не декларування, як це робили попередні філософи. І, на­решті, став фундатором сократичних шкіл і виховав такого геніального учня, як Платон.

 

Філософія Аристотеля.

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер­винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем­лену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри­тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв'язків з ото­чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов'язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива­ються індивідууми.

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут­ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме­тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив­ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред­мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са­мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю­дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ­не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ­ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, - значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре­бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо­вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери­торії та об'єднані мовою, родинними й культурними зв'язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов­ним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу. Основою держави є приватна влас­ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа­ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край­ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.

Аристотель- фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.

 

Філософія Просвітництва.

Просвітництво-культурно-історичний термін, /вперше використали Вольтер і Гардер/,що відби-ває певну епоху розвитку людства,сутність якої полягає в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу.Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняєть-ся більшим раціоналізмом і критичністю.Голов-ним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму прородні принципи суспільного життя.З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права,моралі,економіки,політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи,які сприяли ство-ренню і розбудові громадянського суспільства.

ФП порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ.Велике значення мали твори Монтеск’є, де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою.З агалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору/територія,клімат,родючість землі…/ в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер у своїх творах.висував ідеї,спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,він боровся проти церкви,релігійної нетерпимості,фанатизму,деспотії вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”,тобто вченого,розум ного царя чи імператора,але наприкінці свого жит-тя схилився до того,що найкращим держ.устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації,держави, моралі. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Взагалі Руссо помітно схиляється до насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація,твердить він,псує людину,погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованоті, поміркованості. Розподіл праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й зло,оскільки людина втрачає цлісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспілстві. У вихованні Руссо спирався на чутя людини,звертався до її щирого сеця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних прав.

 

Теорія пізнання І. Канта.

Його теоритична дія-ть поді-ляється на два періоди.1- Кант займався переважно природ-ними проблемами,серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності.В загаль-ній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,выдкидав ыдею першопоштовху,тобто в цей період в філосо-фії Канта переважали матеріалістичні позиції.

2, так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуа-лізм,і агностицизм,і ідеалізм.

У центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи. Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання, втановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини.”Речі в собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність/, тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого нового,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з. ”антиноміях” чистого розуму. Кант вважає,що таких антиномій чотири,але вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідно-шення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про ндісторичну, незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

 

 

Позитивізм.

Позитивізм у вузькому сенсі слова — філософська концепція, сформована в 30-х роках XIX ст. французьким філософом Огюс-том Контом. Людське мис­лення проходить три етапи розвитку (об'єктив­ні закони інтелектуального розвитку) — перший етап теологіч­ний (релігійний), другий — метафізичний (філософський), тре­тій, найвищий — позитивний (науковий). Філософія, культура та свідомість, на думку Конта, віддзеркалюють у собі дію цих ета­пів. Згідно з його вченням, позитивна стадія розпочалася 1800 року. Вона характеризувалася досягненнями науки, що сформувало пе­вний філософський дискурс мислення.

Конт за­пропонував концепцію, згідно з якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних (ме­тафізичних) інтерпретацій, які, на його погляд, є безпідставни­ми й неістинними. Істинне знання можна отримати тільки в результаті наукового пізнання світу, а філософія повинна лише сприяти цьому, у перспективі ж її буде замінено конкретними науками, напри­клад, соціологією.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов три ета­пи. Перший етап репрезентували такі філософи, як Огюст Конт, Джон Стюарт Мілль і Герберт Спенсер. У цей час розробляється науковий метод пізнання довколишньої дійсності (Конт пропонував його розробити на основі вивчення історії, науки, Мілль — на ґрунті вивчення законів логіки, а Спенсер — синтезу наукових знань). Другий етап розвитку позитивізму (махізм, критичний позити­візм) репрезентували австрійський філософ і фізик Ернст Мах і німецький філософ Ріхард Авенаріус, які головне завдання позитивістської філософії вбачали в необхідності розроблення теорії пізнання світу, що мала ста­ти основою очищення природничих наук від метафізичних конс­трукцій.

 

 

Прагматизм.

Прагматизм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років XIX ст. Центром уваги цього філо­софського дискурсу стала окрема людина та її діяльність(. Чарльз Пірс, Вільям Джеймс, Джон Дьюї). Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення людей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину— як момент самореалізації людини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення і вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем.

Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип Пірса»: Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина ви­значається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність — це критерій іс­тини, який збігається зі змістом самого поняття «істина». В. Джеймс вважав, що віра людини в Бога відображає її по­требу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспіль­ства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б іс­нувати й нормально функціонувати.

Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та по­ведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існуван­ня. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існуван­ня, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйняття через релігійну віру. Релігійність, на думку В. Джеймса, — це ре­алізація волі окремої людини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який доводиться наявністю успіху в людській практиці.

 

Екзистенційна філософія.

Однією з найзначніших філософських течій сучасності є екзи-стенціонолізм. Він сформувався під впливом ідей датського ми­слителя XIX ст. Сьорена К'єркеґора, який осно­вою свого філософствування обрав християнський світогляд у поєднанні з власними релігійними переживаннями віри в Бога та аналізом сенсу людського існування. Виникненню екзистенціо-налізму сприяли такі філософські течії, як «філософія життя» та «феноменологія».

Традиційно розрізняють релігійний (К. Ясперс) та атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж-П. Сартр та А. Камю) Але загалом такий поділ є умовним, адже екзистенціоналісти якщо не безпосередньо, то опосередковано визнають те, що життя без віри в Бога є безперспективним та абсурдним.

Інтер­претує суспільство як певну силу, що пригнічує людську інди­відуальність і неповторність. Суспільство деперсоналізує особу, веде до втрати особистого «Я», власної екзистенції як буття, яке усвідомлює свою скінченність. Отже, екзистенціалісти вважають, що одного інтелекту не­достатньо не тільки для повноцінного життя, а й розуміння істинної картини світу; домінуючим чинником у житті є ме­тафізичний страх, що виявляється в побоюваннях не знайти своє місце у світі, прожити «чуже» життя тощо; кожна люди­на повинна постійно обирати свій власний шлях між істинним і неістинним існуванням (як говорив Сартр, людина приречена переживати свободу вибору власного існування); неістинне іс­нування — це результат конкретного соціального оточення, що перетворює людину на «Ми», стандартизує її, робить її життя марним і нудним; головними характеристиками соціа­льного існування стають дискретність, історичність, тимча­совість, що орієнтує на особливий інтерес до історії.

Фрейдизм.

Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним.

За схемою Зігмунда Фрейда, Я виявляється тільки частиною Воно, зміненою під прямим впливом зовнішнього світу і засобом системи прийнятного свідомого. Я прагне замінити принцип задоволення, який безроздільно панує у Воно, принципом реальності. Своїм походженням Я значною мірою зобов'язане ототожненням об'єктів захоплення Воно з тілом індивіда і їх відбиттям у психіці. Перші із ототожнень, стверджує Зігмунд Фрейд, поводять себе як особлива інстанція в Я, протиставляють себе Я як Понад Я, у той час як потім зміцніле Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти таким впливам ототожнень. Понад Я - це пам'ятник колишньої слабкості і залежності Я. Понад Я походить від перших об'єктивних уподобань Воно, тобто від комплексу Едипа, а в подальшому розвитку служить утіленням Я, що раніше склалися, які залишили свій слід у Воно. Понад Я занурене у Воно, може бути представником останнього по відношенню до Я, тому більш віддалене від свідомості, ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до панування над ними, від покірності потягам до загнуздання їх. У процесі важливу роль відіграє Понад Я, яке є зосередженням засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово оволодіти Воно. Разом з тим Я є нещасна істота, що підлягає постійній загрозі: з боку зовнішнього світу, з боку зазіхань Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні поняття психології, за Зігмундом Фрейдом, - витіснення і сублімація несвідомих устремлінь. Якщо перше означає заміщення одних устремлінь (лібідо) іншими, то друге - перетворення, переключення енергії устремлінь на соціальну діяльність і творчість.

Психологічне вчення Зігмунда Фрейда створює двоїсте враження. З одного боку, Воно - різновид природничо-наукового знання, підтвердженого клінічною практикою лікування психопатологій. З іншого - Воно містить настільки далекі від якої-небудь дослідної перевірки допущення про психічну структуру особистості і її історії, що швидше всього являє собою різновид умоглядного знання, близького до філософського. Один з основоположників неопозитивізму Людвіг Вітгенштейн пояснював привабливість і популярність вчення Зігмунда Фрейда притаманним людям прагненням до чогось надприродного і такого, що виходить за рамки дозволеного суспільством, вважав його різновидом міфології, оскільки в ньому усі описувані явища по-своєму значимі, відмічав, що, на відміну від багатьох сучасних йому вчених, творець психоаналізу не вважав експериментальну перевірку пояснюючих припущень своїм основним завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше за все було те, що в процесі бесіди з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених явищ, а не знаходить їх у готовому виді. Ця особливість психоаналізу надихає на використання його як універсального засобу пояснення життя людей, тобто як філософії, яку називають фрейдизмом.

Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному. У самого Зігмунда Фрейда - це психосексуальне устремління, у Фрідріха Адлера - комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у Карла Юнга - колективне несвідоме і його архі-тиаи (першообрази матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів, символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка - первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження - відповідно у різних школах фрейдизму.

У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми -засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності - патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об'єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху - пряме (за допомогою алкоголю) або переносне - у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз відданості - пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади - погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і невроізоляції -втеча від суспільства. У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюють самовідчуження особистості.

Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у системі соціальних зв'язків особистості і усунення їх для пристосування її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами, породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний або ринковий. Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму тощо).
Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.

 

Неофрейдизм.

Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психо­аналізі — неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представ­лений багатьма течіями.

Індивідуальна психологія А.Адлера (1870—1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що по­в'язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрей-дом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Аддер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості.

Сексуально-економічна теорія В.Райка Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економіч­ним базисом та ідеологією.

Теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з концепцією міжособистісних відносин у пси­хіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об'єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван вважав, що існуван­ня особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спіл­кування.