Сутність і структура витрат виробництва

 

Витрати виробництва — витрати на придбання осноеінил чинників виробництва: робочої сили, засобів виробництва (засобів і предметів праці, в тому числі землі) та інших для виготовлення продукції протягом певного періоду.

У західній економічній літературі витратами вироб­ництва вважають витрати на придбання землі, найманої праці, капіталу і праці підприємців, яка вимірюється вели­чиною прибутку, або підприємницьким доходом.

Витрати виробництва, як правило, менші за величину авансованого капіталу, тому що до нього належить вся вартість основного капіталу, а до витрат виробництва — лише вартість їх зношування (амортизація).

Витрати виробництва підприємства поділяють на явні та неявні. Явні витрати— витрати на відшкодування ви­користаних чинників виробництва, які підлягають безпо­середній грошовій оплаті. До них належать витрати на оп­лату робочої сили (заробітна плата), капіталу (основного та оборотного), землі (орендна плата), а також оплата транспортних витрат, комунальних послуг, відсотків за кредит та ін. Сукупність усіх явних витрат ще називають собівартістю продукції. Явні платежі повністю відобража­ються в бухгалтерському обліку, внаслідок чого їх називають бухгалтерськими витратами. В ці витрати прибуток підприємця не входить.

Неявні (або альтернативні) витрати — витрати, які підприємством не виплачуються. До них належать нор­мальний прибуток підприємця та гроші, які б могло отри­мати підприємство у разі вигіднішого використання влас­них ресурсів. Витрати виробництва, до яких належать нор­мальний прибуток підприємця та інші неявні витрати, на­зивають економічними витратами. Загалом вони склада­ються з бухгалтерських та неявних витрат.

Для підприємця із такого розуміння сутності альтерна­тивних витрат випливають конкретні висновки. Він пови­нен орієнтуватися передусім на те, щоб альтернативні ви­трати при виробництві певного товару або послуги були якомога меншими.

На підставі висновку про мінімізацію витрат вирі­шується перше з трьох конкретних ключових питань, які стоять перед економікою: що виготовляти (які з можливих товарів і послуг варто виробляти в певний період). Два інших питання — як виробляти (з використанням яких техніки і технології, за якої комбінації виробничих ре­сурсів) і для кого виробляти (для якої групи споживачів, що буде спроможною їх купити).

Якщо виходити з того, що метою діяльності кожного підприємця є отримання прибутку, то альтернативні витрати в кількісному аспекті — це різниця між прибут­ком, який можна отримати за найвигіднішого із альтернативних способів використання виробничих ресурсів, і реально отриманим прибутком.

Оскільки процес суспільного виробництва відображає два різних типи відносин (взаємодію людини з природою і взаємини між людьми), то критеріїв мінімізації альтерна­тивних витрат або максимізації прибутку недостатньо для найраціональнішого використання обмежених ресурсів. Додатковими критеріями є збереження довкілля, розвиток людини, найповніше задоволення потреб споживачів, зро­стання життєвого рівня населення та ін.

Найефективніше комбінування ресурсів (найраціо-нальніше використання) можливе за умови їх повної зай­нятості (економічного використання у виробництві всіх придатних ресурсів) та повних обсягів виробництва (мак­симально можливих за даного рівня розвитку техніки і технології, а також за умови їх використання на виробничі цілі).

Похідним від поняття “економічна ефективність” є по­няття “зрівняльна перевага”, тобто здатність підприємця виготовляти товари з меншими альтернативними витрата­ми. Відповідно до неї підприємець повинен віднайти та­кий вид діяльності у певній галузі, де він мав би зрівняль­ну перевагу.

Розрізняють також постійні та змінні витрати. Постійні витрати — витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони незмінні для діючо­го підприємства. До змінних витрат належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Структура собівартості передбачає витрати за еконо­мічними елементами, класифікація яких використовується для розроблення кошторису витрат на виробництво. Ос­новними елементами планової калькуляції виготовлюваної продукції є: матеріальні витрати, витрати на оплату ро­бочої сили, відрахування до різноманітних фондів (пен­сійного, фонду зайнятості), на амортизацію основних фондів, інші витрати. Ці елементи витрат формують повну собівартість продукції.

Таким чином, до витрат виробництва належать: витра­ти на сировину, паливо та матеріали, транспорт, заробітну плату, амортизаційні відрахування, витрати на поточний ремонт, підготовку кадрів, на рекламу, канцелярські та поштово-телеграфні витрати, на електроенергію, відраху­вання на соціальне страхування, плата за трудові та при­родні ресурси, відсотки за кредит, послуги сторонніх ор­ганізацій (крім витрат на капіталовкладення), допоміжних виробництв.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні праг­нути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підпри­ємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості є основою зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов’язаних з використанням основних фондів, не­обхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари та ін.). Особливо слід дбати про зниження непродуктивних витрат (штрафів, відшкодування збитків тощо), пов’яза­них із невикористанням підприємством своїх договірних зобов’язань. До таких витрат відносять також прогули працівників на підприємстві.

В основу цін покладено не будь-які, а суспільне не­обхідні витрати. Вони формуються на підприємствах, які виготовляють основну масу продукції й мають середні у даній галузі продуктивність та інтенсивність праці. Такі середні показники формуються за умов зосередженості на цих підприємствах працівників із середнім рівнем освіти і кваліфікації, а отже відповідних здібностей підприємця та управлінського персоналу тощо.

 

Сутність та види цін

Ціна — певна сума грошей, що вилучається за товар. Повніше сутність ціни визначається в умовах капіталіс­тичного товарного виробництва, позаяк в основі товарних цін лежать не тільки суспільне необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конку­ренції з урахуванням процесу зміни попиту і пропозицій, переливання капіталу в ті галузі, виробництво товарів в яких не задовольняє потреби споживачів, з відповідним коливанням цін (їх зростання в разі незадоволення платоспроможного попиту і зниження за перевищення пропо­зиції над попитом). За рівноваги попиту і пропозиції фор­мується ціна рівноваги.

З виникненням монополій, олігополій (групових мо­нополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, зо­крема виникають монопольне високі та монопольне низькі ціни. З урахуванням цього доцільно давати таке визначення ціни:

Ціна — грошовий вираз монопольної ціни виробництва, в якому відображається дія законів вартості, попиту та про­позиції, панування монополій, в тому числі олігополій.

Монопольні ціни — насамперед ціни виробництва. Зосе­реджуючи найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу ро­бочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та ме­тоди організації виробництва і праці тощо, підприємства та філіали гігантських компаній домагаються найнижчих витрат виробництва (а отже і собівартості). Оскільки на цих підприємствах виробляють основну масу продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на част­ку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,7% за­гальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ цін на певний вид товарів є витрати виробництва на круп­них підприємствах.

Сутність ціни комплексно розкривається у виконува­них нею функціях. Такими функціями є облікова, роз­подільча і стимулююча.

Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільне необхідної, а отже й корисної праці. Пра­ця, яка перевищує цю величину за виробництва відновлю­ваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва.

Розподільча функція ціни реалізується в процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. За внутрігалу­зевої конкуренції перерозподіл вартості, насамперед до­даткової, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільне необхідні, а якість товарів вища. За міжгалузевої конкуренції перероз­поділ додаткової вартості відбувається через механізм пе­рерозподілу капіталів на користь галузей, в яких виробля­ють товари і послуги відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тиску ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції на впрова­дження нової техніки, досконаліших форм і методів ор­ганізації виробництва тощо.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни в умовах чистої конкуренції; олігопольні — в умовах панування олігополій; монопольні — в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідної сфери виробництва (а отже і збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Загалом в умовах панування монополій розрізняють монопольне високі та монопольне низькі ціни. Монополь­на високу ціну встановлює той товаровиробник, який посідає монопольне становище у виробництві та на рин­ку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів, от­римує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольна низьку ціну встановлюють товаровиробни­ки під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми в разі укладання контрактів з моно­поліями, дрібні ферми під тиском транспортних та промислових компаній при постачанні сільськогосподарської продукції на ринок та її переробці тощо.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регу­льовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розви­нутих країнах світу регулює держава. Так, у Швейцарії державний контроль над цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, причому в період еко­номічної кризи він посилюється, поширюючись майже на всі ціни.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, суто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гігантських компаній здійснюється через механізм форму­вання і регулювання попиту, обсягів виробництва про­дукції, практики “лідерства в цінах” та ін.

В Україні класифікація цін передбачає їх поділ на оп­тові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни.

Оптова ціна підприємства — ціна, що складається із собівартості та прибутку.

Оптова ціна промисловості — ціна, за якої оптові торго­вельні організації, купуючи у підприємств товари, прода­ють їх підприємствам роздрібної торгівлі.

Вони перевищують оптові ціни підприємств на вели­чину торговельної надбавки, яка складається з витрат обігу та прибутку оптової торговельної організації.

Роздрібна ціна — ціна на товари, що продаються для особистого споживання в малих кількостях, у тому числі поштучно.

Витрати обігу — витрати на транспортування, зберіган­ня, фасування, виплату заробітної плати працівникам торгівлі та ін.

 

Цінова політика підприємств

Щоб компенсувати витрати виробництва і отримати щонайменше середній прибуток, підприємства повинні проводити раціональну цінову політику.

Цінова політика — комплекс економічно виважених за­ходів щодо встановлення оптимальної ціни на товари і послуги та її регулювання залежно від попиту та пропо­зиції, регулюючих дій держави.

Цінова політика залежить передусім від типу підпри­ємств (крупні, середні, дрібні, монополістичні, оліго-полістичні та ін.).

Так, в умовах панування на ринку кількох оліго-полістів (групової монополії), як правило, застосовується практика “лідерства в цінах”. Щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встанов­лює ціни на свої товари або послуги. Решта олігополістів за спільної мовчазної згоди призначає таку само або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів га­рантійного обслуговування тощо).

За цих умов підприємства повинні враховувати:

1) непрямий вплив держави на рівень цін, зокрема за­борону для двох і більше конкурентів підтримувати ціни на певному рівні;

2) заборону монополістам нав’язувати свої ціни поста­чальникам (комплектуючих виробів, сировини тощо) та підприємствам торгівлі;

3) здійснення цінової дискримінації (продаж товарів і послуг з “навантаженням”, лише у певній фірмі та ін.);

4) застосування демпінгу (продаж товару за ціною, нижчою від собівартості);

5) можливість використання недобросовісної цінової реклами (наприклад, оголошення покупцям, що певні това­ри уже продані та пропонувати їх за вищими цінами та ін.).

Якщо, наприклад, автомобільному заводу підвищують ціну на комплектуючі вироби (скажімо, на мотори і шини) один або кілька постачальників, завод може знайти іншо­го постачальника або підняти ціни на автомобілі відповід­но до зростання цін на комплектуючі чи за рахунок раціоналізації власного виробництва, збільшення трива­лості робочого дня тощо підняти ціни меншою мірою, ніж постачальники.

Якщо ціни підвищує, наприклад, енергетична ком­панія для всіх учасників технологічного циклу (що змушує кожне підприємство підвищувати відповідно ціни), тор­гові підприємства можуть підняти постачальницько-збуто­ву надбавку (ціна постачальницьких і збутових послуг і се­редній прибуток), що сприятиме зниженню споживчого попиту населення і негативно вплине (як і в першому ви­падку) на обсяги виробництва даного товару.

Американський економіст Ф.Котлер називає такі ме­тоди розрахунку цін, в яких втілюється цінова політика підприємств:

1) на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку;

2) на основі рівня поточних цін, насамперед конкурентів (використовується здебільшого дрібними підприєм­ствами);

3) на основі закритих торгів;

4) на основі цінності товару, тобто суб’єктивної оцінки споживчих благ товарів і послуг споживачами;

5) на основі високої якості за відносно низьких цін, хо­ча така якість дає змогу їх підвищувати.

Розглянемо механізм надзвичайно поширеного методу визначення ціни “витрати плюс”, за яким ціна дорівнює собівартості плюс фіксований відсоток прибутку.

Так, підприємство, що випускає настільні лампи, тра­диційно отримує прибуток в обсязі 30%. Якщо його витра­ти на виготовлення партії товарів становлять 10 тис. грн., то початкова ціна на них дорівнюватиме 40 тис. грн.; як­що витрати зростуть до 15 тис. грн., то початкова ціна підвищиться до 19 500.

Отже перша ціна дорівнює

	10 000 100%

10 000 + = 10 000 + ЗО 000 = 40 000 грн.,

друга ціна

	1500 100%

15 000 + • 30% = 15 000 + 45 000 = 60 000 грн.

Тема 14. ТОВАРНА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА

Товар є економічною категорією, що має дві сторо­ни — споживчу вартість і вартість. Головна з них — вартість. Проте при виготовленні нового товару необхідно акцентувати увагу спочатку на споживчій стороні товару, тобто на його якості. Вміле врахування споживчої вартості та вартості товару в умовах конкуренції лежить в основі виваженої товарної політики підприємства.