Іпотечне кредитування в західній Україні (кінець хіх – початок ХХ ст. )

До середини XIX ст. у Галичині, на Буковині та Закарпатті, як і на всій території Австро-Угорщини, не існувало інститутів іпотечного кредитування. Певні операції у цій сфері здійснював ряд місцевих громадських установ, які задовольняли потребу населення у кре­дитах. У другій половині XIX ст. – на початку XX ст. у Західній Ук­раїні одночасно з розвитком ринку землі та міської нерухомості почали виникати іпотечні фінансові установи.

Перші іпотечні установи. Система іпотечного кредиту Західної України була представлена двома групами фінансових установ. До першої групи належали акціонерні банки, головною метою яких було отримання прибутків. Другу групу складали кредитні установи, діяльність яких базува­лась не стільки на отриманні прибутку, скільки на задово­ленні суспільних потреб у кредиті. До таких установ належа­ли провінційні іпотечні банки, крайові кредитові товариства, а також відділи довгострокового кредиту при ощадних ка­сах. Однією з особливостей діяльності іпотечних кредитних установ у Західній Україні було їх намагання зробити іпотеч­ний кредит доступним не лише для великих землевласників, а й для селян.

Перші спроби налагодження системи іпотечного креди­тування на території західноукраїнських земель слід віднес­ти до 40-х років XIX ст. Так, у 1841 році у Львові зусиллями місцевих поміщиків було створено державну кредитну уста­нову – Земельне кредитне товариство, яке почало надавати іпотечні позики під заставу сільського нерухомого майна та землі. Товариство мало регіональний характер, оскільки дія­ло тільки на території Галичини і Буковини.

У 1856 році при Австрійському національному банку, зго­дом перейменованому на Австро-Угорський банк, було відкрито іпотечний відділ, який мав надавати іпотечні пози­ки населенню всієї Австро-Угорської імперії, у тому числі мешканцям Галичини, Буковини та Закарпаття.

Одним із перших іпотечних банків у Західній Україні став Галицький акціонерний гіпотечний банк, створений у 1867 році у Львові. Він надавав позики заставними листами під заставу міського та сільського нерухомого майна. Обсяг по­зики обмежувався 50% від вартості нерухомості чи 33,3% від вартості лісових ділянок, що надавалися у заставу. Крім того, банк проводив і ряд інших банківських операцій, зо­крема надавав короткострокові вексельні та ломбардні кре­дити, приймав на зберігання цінні папери, вклади від насе­лення на звичайні та валютні книжки тощо. У 1914 році об­сяг наданих банком кредитів становив 207 млн. крон. Банк мав ряд відділень в інших українських містах, зокрема у Чернівцях і Тернополі.

У 1868 році у Львові з метою фінансової підтримки га­лицьких та буковинських селян було створено Рустикальний банк, який позичав гроші переважно дрібним власникам землі та ремісникам під заставу нерухомості. Банк надавав іпотечні позики у розмірі, який не мав перевищувати 3/5 вартості землі, не обтяженої боргами. Кредит видавався у 6%-х за­ставних листах і мав бути погашений протягом 6-14 років. Позика надавалася також грошима у розмірі до 1/5 вартості заставленого майна терміном на один рік та з наступною спла­тою протягом двох років. У разі неплатоспроможності пози­чальника банк продавав його майно на аукціоні.

Слід зазначити, що на території Західної України Рустикальний банк мав велику популярність; протягом 11 років свого існування він надав населенню близько 63 тис. позик. Однак у діяльності банку спостерігався ряд значних недоліків. Так, надаючи кредити, він не обтяжував себе попередньою перевіркою фінансового стану позичальника, цільового ви­користання позики, а також своєчасної сплати боржником належних відсотків. Таким чином, досить поширеним яви­щем була значна заборгованість позичальників іпотечного кредиту, що змушувало банк продавати на аукціоні застав­лене майно. А це, у свою чергу, стало однією із причин банкрутства Рустикального банку та його ліквідації.

Розвиток ринку іпотеки. Наприкінці ХІХ ст. – на початку XX ст. впливовою банківсь­кою установою на ринку іпотечного кредиту Західної України був Край­овий банк. Він посідав провідне місце серед всіх банків Галичини: на його частку припадало 30% кап­італів, 33% короткострокових кре­дитів, 60% іпотечних кредитів та 70% вкладів всіх банківських уста­нов регіону. Банк було засновано у 1881 році з ініціативи галицького Крайового сейму, який здійснював його загальне керівництво через спеціальний крайовий відділ. Крайовий сейм призначав раду банку, яка складалась із 13 осіб. Первісно статутний капітал банку скла­дав 1 млн. гульденів (або 2 млн. крон, які стали грошовою одиницею імперії з 1892 p.), а в 1907 році він збільшився до 15 млн. крон.

Основною ціллю діяльності Крайового банку було зде­шевлення іпотечного кредиту, що зробило б його доступні­шим не лише для великих землевласників краю, а й для селян. Іпотечні позики видавались у 5%-х заставних листах. Мінімальна сума позики становила 100 гульденів. Найбільш популярними серед заможного населення були великі за обсягом іпотечні кредити (понад 10 млн. гульденів). Їх част­ка у загальній сумі іпотечних позик, які надавав Крайовий банк у кінці ХІХ ст., становила 76%. Крайовий банк здійсню­вав кредитування комунальних господарств та будівництва залізничних колій. Крім того, він надавав фінансову допо­могу комерційним банкам Західної України, виконуючи та­ким чином функції центрального банку.

На території західноукраїнських земель операції з іпо­течними позиками здійснювали також галицькі та буковинські філії Австро-Угорського банку. Так, у 1909 році він видав 744 іпотечні позики на суму близько 60 млн. крон, майже половина з яких припадала на галицьке відділення банку. Іпотечні кредити під заставу сільського та міського нерухо­мого майна мешканцям невеликих українських міст надавав Загальний заклад рільничо-кредитний для Галичини та Бу­ковини (або Крилошанський банк), створений у Львові.

На буковинських землях активно діяли філії львівських іпотечних банків. Зокрема, у 1867 р. у Чернівцях відкрилась філія Галицького акціонерного гіпотечного банку, а в 1871 р. – філія Рустикального банку. Крім того, у 1882 р. розпочав діяльність Буковинський кредитний земельний банк, який мав обслуговувати дрібних та великих земле­власників. Банк надавав їм довгострокові кредити під за­ставу нерухомого майна терміном від 5 років та більше під 6,5-7% річних. До 1904 року він надав понад 5 тис. іпо­течних кредитів на суму 18,4 млн. крон.

З 1910 року у Львові працював Галицький земельний гіпотечний банк. Він надавав іпотечні позики у 4,5%-х за­ставних листах під заставу міської нерухомості, земельних маєтків та селянського майна. Того ж року у Львові з метою підтримки українського селянства було засновано Земель­ний гіпотечний банк, акціонерний капітал якого становив 1 млн. крон. Це була суто українська кредитна установа, ак­ціонерами якої стали українські землевласники, торговці, промисловці і навіть священнослужителі. Земельний гіпотечний банк відігравав значну роль в економіці Західної Ук­раїни. Він надавав довгострокові позики переважно дрібним землевласникам під заставу землі та іншого нерухомого майна на термін від 10 до 50 років.

На початку XX ст. більше 60% позик банку становили іпотечні кредити, надані українським селянам на купівлю землі. У 1910 році банк провів 310 таких операцій на суму понад 1,5 млн. крон, наступного року – 416 операцій на суму понад 1,8 млн. крон. Загалом до 1914 року банк надав близько 1 840 іпотечних позик на купівлю землі на суму понад 7 млн. крон. Крім надання іпотечних кредитів, Зе­мельний гіпотечний банк проводив операції з векселями, приймав вклади на поточні рахунки, а також інвестував ук­раїнські торгово-промислові кооперативні підприємства [5, 12].

Отже, Україна має необхідні об’єктивні передумови для широкомасштабного запровадження нових іпотечних фінансово-кредитних механізмів вирішення житлової проблеми. Слід зазначити, що в умовах України іпотечні схеми житлового кредиту­вання можуть успішно працювати, але при цьому потрібно бачити і всю масу проблем, які виникають у зв’язку з створенням іпотечного ринку житла. Але іншого шляху немає, бо вже не може бути повернення до бюджетного фінансування будівництва житла. Тому проблему створення іпотечного ринку в Україні слід розглядати як одне з найваж­ливіших політичних, економічних і соціальних завдань, що постали нині перед нашою державою.

Для закріплення та самоперевірки знань виконайте тестові завдання:

1. Фідуція – це етап розвитку іпотеки, при застосуванні фідуції було характерно:

а) боржник був абсолютно незахищеним перед кредитором, кредитор мав право вирішувати долю боржника і його майна – вимагати від позичальника сплати боргу чи не повертати його майно;

б) боржник був в деякій мірі захищений перед кредитором, кредитор мав право вимагати сплати боргу від позичальника, але майно після сплати боргу обов’язково повернути;

в) боржник був в деякій мірі захищений перед кредитором, кредитор не мав права залишати майно у себе, він мав право продати майно, відшкодувати збитки, якщо лишалися кошти у вигляді різниці між боргом і вартістю майна, повернути її боржникові;

г) вірної відповіді немає.

2. Пігнус – це старовинна іпотечна угода, при якій:

а) вже обмежувались права кредиторів: вони не могли розпоряджатися заставленою нерухомістю, як своєю власністю;

б) у випадку невиконання боржником зобов’язання, кредитору заборонялося залишати нерухомість у себе;

в) кредитор мав право продати заставу, відшкодовувати свої збитки, а різницю між виручкою за продаж майна і залишком боргу повернути позичальнику;

г) ці відповіді розкривають сутність фідуції;

д) усі відповіді розкривають сутність пігнуса.

3. Термін “іпотека” вперше з’явився у стародавній Греції на початку VI ст. до нашої ери. Так називали:

а) земельну ділянку, яку брали у заставу при кредитуванні;

б) спеціальну книгу, куди вносили записи про боргові відносини про заставу земельних ділянок;

в) стовпа, якої ставили на земельній ділянці позичальника, що взяв гроші у борг під заставу цієї ділянки;

г) спочатку стовпа, якого ставили на земельній ділянці позичальника, що взяв гроші у борг під заставу цієї ділянки, пізніше - спеціальну книгу, куди вносили записи про взяття в борг під заставу нерухомості.

4. Першим не лише в Україні, а й усієї Російській імперії суб’єктом іпотечного кредиту був (було):

а) Товариство поземельного кредиту для Херсонської губернії;

б) Харківській земельний банк;

в) Київській земельний банк;

г) Бессарабсько-Таврійський земельний банк.

5. За правовою основою предметами іпотеки в США можуть бути:

а) земля, рухоме майно;

б) земля, нерухоме майно;

в) рухоме, нерухоме майно, майнові права;

г) всі вище названі об’єкти: земля, рухоме та нерухоме майно, майнові права.

6. Початок німецькій іпотеці поклав король Фрідріх ІІ, який заснував:

а) Сілезьке кредитне товариство (державний дворянській банк) в Бреславі;

б) Перший приватний іпотечний банк у Франкфурті;

в) Банк для іпотечного кредитування будівництва і промисловості;

г) Дворянській земельний банк.

7. В Україні практично завершилося становлення іпотечного кредиту в ринковому його розумінні:

а) 70–80-х років XIX століття;

б) 50-60-х років XIX століття;

в) 80-90-х років XIX століття;

г) на початку ХХ століття.

8. Характерними рисами іпотечних кредитів, що надавалися у ІІ половині XIX століття у Росії, Україні були:

а) довгостроковість, дотримання принципу, за яким заставлене майно залишалося у позичальника;

б) реєстрація факту застави – все нерухоме майно було зареєстроване у нотаріальних відділеннях;

в) правило старшинства: реалізації майна збанкрутілого позичальника задовольняли вимоги держателів заставних у такому порядку – спочатку задовільненням вимоги держателів першої заставної, потім другої і т. д;

г) відповіді усі вірні;

д) вірні відповіді а), б).

9. Царським указом було дозволено надання позик під заставу надільних земель, що раніше категорично заборонялось, в:

а) 1906 році;

б) 1905 році;

в) 1907 році;

г) 1908 році.

10. Перші спроби налагодження іпотечного кредитування на території західноукраїнських земель слід віднести до:

а) 40-х років XIX століття (м. Львів);

б) 50-х років XIX століття (Буковина);

в) 30-х років XIX століття (Закарпаття);

г) 60-х років XIX століття (Галичина).