II. Не всі звуки даються в руки

 

До особливостей української мови належить її милозвучність. Ця особливість ставить певні вимоги і перед мовцем і перед писцем. По-українськи не можна сказати: у матері і її сестри. Потік з чотирьох звуків І важко і вимовити і сприйняти. У такому разі треба сказати: у матері та її сестри. Аналогічно треба чергувати прийменники у-, в-, ув-: пірнув у воду /не в воду /, живу в Одесі /не у Одесі /, прийшов ув обід /не прийшов в обід і не прийшов у обід /. Так само не можна сказати вмираю з сміху, лише зо сміху.

Але наведеними хрестоматійними випадками не обмежуються вимоги милозвучности. Саму будову слів підпорядковано цим вимогам. Милозвучність — необхідний чинник і словотвору і слововжитку.

Слухаючи київське радіо, можна довідатись, що воно працює цілодобово. Факт, річ ясна, позитивний. А от слово цілодобово, яке цей факт засвідчує, звучить штучно, непереконливо. Якесь воно неживе, мсртвороднс. Чому? Пояснення тут просте. Редактор радіо око-в-око копіює структуру російського стандарту на такий випадок: круглосуточно. Але круглосуточно /круґласутачна/ для росіян звучить нормально, бо голосні звуки у слові чергуються: У-А-У-А-А. Такий звуковий малюнок слова робить його, скажу так, "вимовлябельним" і "сприймабельним". У слові ж цілодобово, що копіює слово круглосуточно, голосні звуки не чергуються, а напливають: І-О-О-О-О. Така звукова структура не сприяє життєздатності слова. Краще звучало б цілу добу або 24 години або день і ніч. Скопійоване з російської мови слово не має доладної звукової структури оригіналу.

У слові цілодобово милозвучності шкодить повторення підряд чотирьох голосних звуків О. Порушувати милозвучність можуть і приголосні звуки. Той, хто вимовляє слово тисячоріччя, не може не відчути, що надмір звуків Ч не сприяє милозвучності цього слова. І справді, куди легше сказати тисячоліття, що має лише одне Ч.

Ставить свої вимоги до мовця /і до писця так само/ ритмічна структура речення. Ритмічна структура речення часом змушує нас відступати від правил чергування звуків, що про них була мова на початку цього розділу. Порівняймо два речення:

Молодих уводять в закон	(1)
Молодих уводять у закон	(2)

 

У реченні (1) прийменник В порушує усталене правило чергування звуків У та В. Проте речення (1) легше "спливає з язика", ніж речення (2), записане згідно з правилами чергування. Повторення звуків У в реченні (2) — Уводять У — утруднює вимову. Тому легше сказати: Молодих уводять в закон, хоч це й суперечить правилам чергування звуків.

З наведеного переконуємось, що ритмічна структура речення може й собі впливати на стандарти мовлення.

Чергування наголошених і ненаголошених складів у реченні — його ритмічна структура — регулює і послідовність слів у певних словесних парах або зворотах.

Так, українці частіше вживають пару слів те все / це все/, а не все те /все це /. Чому? Бо слово все у певних умовах може переходити в усе, і цей перехід міняє ритмічну структуру пари:

З того всього ми посварились

(1)

 

Зміна порядку слів у парі те все порушує ритмічність речення:

З усього того ми посварились

(2)

 

Як бачимо, перестановка слів міняє усталену "притертість" цих слів у парі. Коли слово все слідує за словом те (1), ритмічний малюнок речення сприяє вимові. Коли ж слово все розмінялося місцями із словом те (2), вимову утруднено. Тому, українець швидше скаже:

Це все їй болить

(3)

 

ніж

Усе це їй болить

(4)

 

Чергування наголошених і ненаголошених складів у реченні (3) створює кращу з погляду вимови ритмічну структуру. З наведених прикладів висновуємо, що до особливостей української мови належить підпорядкованість її ритмомелодиці.

III. НА СОНЬЦІ ЧИ НА СОНЦІ?

Уважний читач, мабуть, помітив, що, згадуючи правило "пишемо, як говоримо", я сказав, що це правило муроване, коли йдеться про звук О. Я зробив таке застереження, бо у деяких випадках, правило "пишемо, як говоримо" має винятки. І перший такий виняток стосується до м'якости деяких звуків. Ми пишемо присутній, кутній, незабутній, а вимовляємо присутьній, кутьній, незабутьній. Тобто, у цих словах ми не позначаємо на письмі м'якість звуку Т. Аналогічно, ми пишемо: панський, селянський, а вимовляємо пань-ський, селяньський.

Звук Т у слові кутній і звук Н у слові панський хочеш-не-хочеш доводиться вимовляти м'яко: їх просто нема як вимовити твердо.

Проте не всі непозначені на письмі, але м'які в усному мовленні звуки, неодмінно

вимагають м'якої вимови. Ряд звуків українці вимовляють м'яко, хоч немає перешкод вимовляти їх і твердо. Наприклад: світ, сміх, сніг, сніп, освіта, свідок, свято українці вимовляють сьвіт, сьміх, сьніг, сьніп, осьвіта, сьвідок, сьвято. У XIX ст., коли наш правопис не було усталено, деякі видання друкували наведені слова із знаком м'якшення після С. Дальше удосконалення правопису відкинуло цю практику, хоч, як тепер стає ясно, на шкоду правильній вимові. Річ у тім, що під домінаційним впливом російської мови, ця риса української вимови практично зникає. Мало того, у словниках цю рису нашої мови часто перекручено. Наприклад, у довіднику "Українська літературна вимова і наголос" (Київ, "Наукова думка", 1973) не позначено пом'якшення звуку С у слові спів /вимовляємо сьпів / та в інших словах. З другого боку, словник не позначає твердої вимови звуку З у формах: злости, злостю /вимовляємо злости, злосьтю /. Це похідні форми від слова злість, де Зм'яке /зьлісьть/.

Деякі звуки — тверді в основній формі слова — у похідних формах дістають пом'якшення:

 

Вимовляємо й пишемо	Вимовляємо,	але пишемо
книжка	у книзьці	у книжці
сонце	на соньці	на сонці
спілка	у спільці	у спілці

 

З цих і попередніх прикладів неважко бачити, що пом'якшення звуків залежить від м'якости наступного складу: у слові спілка наступний після Л звук твердий, тоді й Л тверде, коли ж у слові спілці наступний після Л звук м'який, то й Л м'яке: спільці. Те саме і у словах сонце/сонці, книжка/книжці.

Ці приклади заразом показують, що написання м'яких знаків у таких словах, як спілці /спільці/, книжці /книзьці/, злість /зьлісьть/ практично недоцільне, бо ускладнило б наш правопис. Але той, хто хоче говорити правильно, не повинен забувати, що в цілому ряді слів окремі звуки треба вимовляти пом'якшено.

М'яка вимова звуків характерна риса нашої мови. Розуміючи, що самобутність мови великою мірою залежить від вимови, вороги українського слова взялися знищувати м'якість української мови, прищеплюючи їй невластиве для неї твердомовлення. Так, цілу низку м'яких прикметників після погрому українства у 30-х роках запроваджений тоді післяпогромний правопис (або правопис Кагановича-Постишева) обернув на тверді:

До погрому	Післе погрому
додатній	додатний
дружній /в усіх значеннях/	дружний /одностайний/ і дружній /приязний/
західній	західний
народній і народний	народний
прямокутній	прямокутний
східній	східний
трикутній	трикутний

 

Удар було спрямовано на знищення особливостей українського мовлення. Цілий ряд зафіксованих у словнику Грінченка слів з пом'якшенням звуків З та Л після погрому було "затверджено":

У словнику Грінченка

гризьк и й

ковзьк и й

кольк и й

смальк и й

Калічники української мови лишили гризький і колький пом'якшеними, а смалкий і ковзкий "затвердили" /і це тоді, коли ховзький (!), а також труський і тряський лишили пом'якшеними/.

Треба сказати, що й правопис 1928 р. не до кінця дослідив м'які й тверді форми слів. Правопис визнав твердими прикметники безпросвітний і розпутний. Спосіб же реконструкції дозволяє встановити, що ці прикметники м'які.

Іскличмо усіх "родичів" одного й другого прикметника:

А	Б
досвітній	безпутній
несусвітній	напутній
освітній	непутній
передсвітній	путній
просвітній	супутній
тогосвітній

 

Неважко бачити, що безпросвітний за всіма ознаками мав би писатися, як і слова у стовпчику А: безпросвітній; а розпутний — відповідно до правопису слів стовпчика Б: розпутній.

Всупереч мовній практиці й лексичним записам XIX ст., правопис 1928 р. визнав твердими прикметники природний, достотний, зворотний та деякі інші. У джерелах же зафіксовано м'які варіянти:

воротній	/Гр./
достотній	/Гр./
природній	/І.О./

 

Наявність в українській мові тенденції до пом'якшення звуків дуже помічна при розв'язуванні мовознавчих проблем, коли постає сумнів, якому з двох варіянтів — твердому чи м'якому — віддавати перевагу в літературному мовленні. Українським прикметникам притаманніший м'який варіянт.