Основні одномембранні компоненти клітини, їх організація і функції.

У клітині є органели, оточені мембранами: ендоплазматична сітка, комплекс Гольджі, лізосоми, вакуолі.
Ендоплазматична сітка - це система порожнин у вигляді
мікроскопічних канальців та їхніх потовщень, що сполучаються між собою і оточені мембраною. Розрізняють два види ендоплазматичної сітки — шорстку (гранулярну)та гладеньку (агранулярну). На мембранах шорсткої ендоплазматичної сітки розміщені рибосоми, які під час біосинтезу білка утворюють комплекси з ІРНК - полірибосоми (полісами). Гладенька ендоплазматична сітка не має на своїх мембранах рибосом. Вона є похідною від шорсткої, тому їхні мембрани безпосередньо переходять одна в одну. Мембрани шорсткої ендоплазматичної сітки можуть сполучатися і з плазматичною мембраною.
На мембранах шорсткої ендоплазматичної сітки відбувається біосинтез білків. Ці мембрани також розподіляють синтезовані білки між різними частинами клітини, зокрема по них білки транспортуються до комплексу Гольджі або виводяться назовні. Білки, що надходять до порожнин шорсткої ендоплазматичної сітки, можуть там накопичуватись, „дозрівати" та набувати притаманної їм конфігурації у вигляді вторинної, третинної і четвертинної структур, приєднувати до себе небілкові частини тощо. Крім того, шорстка ендоплазматична сітка бере участь у синтезі компонентів клітинних мембран (мембранні білки, фосфоліпіди, глікопротеїди та ін.).
На мембранах гладенької ендоплазматичної сітки синтезуються стероїдні гормони, ліпіди, вуглеводи, які можуть накопичуватись в її порожнинах. КОМПЛЕКС Гольдж і. Основною структурною одиницею цієї органели є стопка (від 5 до 20 і більше) плоских цистерн (мішечків), вкритих мембранами. Поряд з мішечками розміщені пухирці та канальці. Цистерни комплексу Гольджі, як правило, полярні: до одного полюса безперервно підходять пухирці, які відриваються від ендоплазматичної сітки і містять продукти синтезу. Вони зливаються з цистернами, віддаючи їм свій вміст. З іншого полюса цистерн відокремлюються пухирці, наповнені різними речовинами. Вони транспортують ці сполуки в інші ділянки клітини або виводять їх (секретують) за її межі. Зокрема, комплекс Гольджі бере участь в утворенні лізосом, що містять гідролітичні ферменти, синтезовані на мембранах шорсткої ендоплазматичної сітки.
Отже, комплекс Гольджі бере участь у побудові плазматичної мембрани та інших клітинних мембран. Наприклад, у клітинах найпростіших за допомогою його елементів формуються скоротливі вакуолі. Зі складових комплексу Гольджі в головці сперматозоїдів утворюється списо - або чашоподібний утвір — акросома (від грец. акрон — верхівка). У ній містяться ферменти, які під час запліднення розчиняють оболонки яйцеклітини і забезпечують проникнення в неї сперматозоїда. Під час поділу клітини комплекс Гольджі розпадається на окремі структурні одиниці, які випадково розподіляються між дочірніми клітинами.
Лізосоми (від грец. лизіс - звільнення, розчинення) - це пухирці діаметром 100-800 нм, оточені мембраною. Вони містять різноманітні гідролітичні ферменти, здатні розщеплювати органічні сполуки (білки, ліпіди, вуглеводи, нуклеїнові кислоти) і забезпечують процеси внутрішньоклітинного травлення. Вакуолі (від лат. вакуус — порожній) — це порожнини в цитоплазмі, оточені мембраною та заповнені рідиною. В клітинах еукаріот є різні типи вакуолей.
Про формування травних вакуолей згадувалося вище. Вакуолі рослинних клітин виникають з пухирців, які відокремлюються від ендоплазматичної сітки. Дрібні вакуолі зливаються у великі, які можуть займати майже весь об'єм рослинної клітини. Вони заповнені клітинним соком - водним розчином органічних і неорганічних сполук, у тому числі продуктів обміну або пігментів. Функції цих вакуолей різноманітні: вони підтримують тургорний тиск, сприяючи збереженню сталої форми клітин, у них зберігаються розчинні запасні поживні речовини і накопичуються токсичні продукти обміну. Завдяки напівпроникності крізь мембрани вакуолей речовини з цитоплазми транспортуються в порожнину вакуолі, і навпаки.
Скоротливі вакуолі прісноводних одноклітинних тварин і водоростей, як вам уже відомо, утворюються з елементів комплексу Гольджі. Вони регулюють осмотичний тиск у клітині, беруть участь у виведенні з неї деяких розчинних продуктів обміну, а також сприяють надходженню в клітину води з киснем.

64. Особливості будови та значення рослинних тканин.
Тканина - це сукупність клітин, що мають спільне походження, однакову форму і виконують одну й ту саму функцію (або тканина - це стійкий, тобто закономірно повторюваний, комплекс клітин, які подібні за походженням, будовою і пристосовані до виконання однієї або кількох функцій). Між клітинами в деяких тканинах знаходиться міжклітинна речовина, яка не має клітинної будови залежно від виконуваної функції виділяють такі типи тканин: твірна, основна, провідна, покривна, механічна, багато з них можна поділити на дрібніші групи. Покривна, провідна, механічні і основні тканини (постійні тканини) рослини виникають з твірної тканини, клітини якої безперервно діляться і дають початок постійним тканинам.
Твірна тканина, або меристема, складається з клітин невеликого розміру з тонкою оболонкою і великим ядром, які щільно прилягають одна до одної без міжклітинних просторів. За розміщенням на рослині розрізняють верхівкові, бічні і вставні твірні тканини. Верхівковою (апікальною) називають твірну тканину верхівки стебла (конус наростання), верхівки кореня (ділянка поділу), верхівок їхніх бічних відгалужень. Бічна тканина закладається всередині стебла й кореня і зумовлює ріст стебла і коренів у товщину. Вставна (інтеркалярна) буває в певних ділянках стебла і листка (наприклад, біля основи міжвузля стебла злакових рослин), її клітини забезпечують вставний, або інтеркалярний, ріст стебла.

Основну тканину зазвичай називають виповнювальною (або паренхімою), оскільки вона створює ніби основу органів і заповнює простір між провідними й арматурними тканинами. Розрізняють три групи основних тканин: асиміляційну, запасливу і повітроносну (аеренхіму).
Покривна тканина - це епідерма (епідерміс), корок та кірка. За походженням епідерма (шкірка) - первинна покривна тканина - розвивається з апікальної меристеми. Епідерма вкриває фотосинтезуючі органи рослини і молоді корені. Найчастіше має один шар живих, без хлоропластів, тісно притиснених одна до одної клітин. Стінки клітин звивисті і мають різну товщину. Звернені до зовнішнього середовища стінки товщі і часто вкриті товстим шаром кутикули (плівка з жироподібних речовин). Захисні властивості епідерми можуть підсилюватися різними виростами - волосками.
Як правило, епідерма функціонує на рослині впродовж одного року (точніше, впродовж вегетаційного періоду). З часом, найчастіше під осінь, замість епідерми на стеблі утворюється вторинна покривна тканина - корок, що входить до складу перидерми, яка, на відміну від епідерми, утворюється лише на стеблах та коренях.
Корок - багатошарова мертва тканина, що утворюється за рахунок вторинної меристеми (коркового камбію). Оболонки клітин корка потовщені і просочені речовиною, за складом близькою до жирів, майже непроникною для води й повітря. Ці клітини щільно зімкнені між собою (міжклітинників немає) і виконують основні захисні функції. Клітини корка мертві, наповнені повітрям або смолистими чи дубильними речовинами.
Функції покривних тканин - захист органів від випаровування, висихання, охолодження, різних пошкоджень. Разом з тим клітини епідерми забезпечують газообмін (продихові клітини) і всмоктування роди та розчинених у ній речовин (клітини епіблеми з кореневими волосками).
65. Особливості будови та значення тваринних тканин.

ТКАНИНИ ТВАРИННІ згідно з класифікацією німецького гістолога Ф. Лейдига поділяють на 4 типи: епітеліальні, сполучні, м’язові, нервові. Однак деякі гістологи виділяють із сполучної тканини в окремий п’ятий тип — кров, а інші виділяють 4 тканинних системи: покривні, тканини внутрішнього середовища, м’язові та нервові (за морфофункціональною класифікацією А.А. Заварзіна).

Епітеліальні тканини (грец. epi — над + thele — шкірочка) розташовуються на межі двох середовищ, відокремлюючи організм чи органи від навколишнього середовища. Епітелій входить до складу майже всіх органів, зумовлюючи значною мірою специфіку їхньої будови та функції. Для морфології епітеліальної тканини характерно: 1) тканина побудована лише з клітин-епітеліоцитів і практично не містить міжклітинної речовини; 2) клітини поєднані між собою різними типами контактів, утворюють суцільний пласт, який завжди лежить на базальній мембрані, що виконує бар’єрну функцію; 3) епітелій не містить судин, а його трофіка здійснюється через базальну мембрану; 4) для епітеліоцитів характерна полярна диференціація — наявність у клітині двох полюсів: апікального, оберненого до зовнішнього середовища, та базального, що лежить на базальній мембрані, причому ці полюси мають різні морфологічні ознаки; 5) епітеліальна тканина має високу здатність до регенерації — як фізіологічної, так і репаративної.

Сполучні тканини об’єднують під загальною назвою групу тканин, які називаються так тому, що утримують на місці клітини інших тканин. Здатність сполучної тканини зв’язувати інші тканини, а також служити для них опорою зумовлена тим, що певні клітини сполучної тканини виділяють міжклітинний матеріал, у деяких випадках дуже щільний, котрий і відповідає за підтримку цілісності тіла та надання йому певної форми. Різні типи сполучної тканини виконують багато інших функцій, причому деякі з них майже не є справді зв’язувальними. Навіть власне сполучні тканини містять іноді клітини, які виконують функції іншого роду. До основних груп тканин, що об’єднують у категорію сполучних, належать: 1) власне сполучна тканина; 2) жирова тканина; 3) кров та кровотворні тканини; 4) хрящова тканина; 5) кісткова тканина. Жирова тканина складається більшою мірою з жирових клітин (адипоцитів, ліпоцитів), які накопичують жир, пігментоцитів (меланоцитів), які входять до складу шкіри і мають коричневий пігмент — меланін, а також міжклітинної речовини. Хрящі, кістки та суглоби виконують зв’язувальну та опорну функції завдяки своїй міжклітинній речовині. Хрящова тканина являє собою спеціалізований різновид сполучної тканини, яку відносять до групи тканин з опорною та формовірною функцією. Основні компоненти хрящової тканини — це міжклітинний матрикс з великою кількістю колагенових та еластичних волокон та клітини (хондроцити), які продукують матрикс. Кісткова тканина за будовою та функціональним значенням є унікальним різновидом сполучної тканини, яка містить велику кількість мінеральних солей (найбільше сполук кальцію та фосфатів), що становить 50–70% сухої маси кістки.

М’язова тканина побудована з елементів, здатних до скорочення, завдяки чому вони виконують усю сукупність рухових функцій всередині організму, а також з їх допомогою відбувається переміщення організму або його частин у просторі. Структурами скорочувальних тканин можуть бути м’язові клітини та волокна, що зумовлено місцем їх розміщення та функцією. Згідно з морфофункціональною класифікацією м’язові тканини поділяють на непосмуговану, поперечносмугасту скелетну і поперечносмугасту серцеву тканини

Нервова тканина є високодиференційованою спеціалізованою тканиною, яка формує інтегрувальну нервову систему організму. Її структури здатні сприймати подразнення, трансформувати його в нервовий імпульс, швидко передавати, зберігати інформацію, синтезувати БАР. Нервова тканина складається із двоякого роду органічно зв’язаних клітинних елементів: нервових клітин (нейронів, нейроцитів), здатних створювати нервове збудження та проводити нервовий імпульс, а також нейроглії, клітини якої забезпечують опорну, трофічну, розмежувальну, секреторну та захисну функції.