Кримінально-правова характеристика злочинів проти статевої свободи та недоторканності особи

Як зазначає О. О. Дудоров, виокремлення в Особливій частині Кримінального кодексу України 2001 р. розділу IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», будучи історично і науково обґрунтованим кроком, засвідчує посилення уваги з боку держави до стану сексуальних відносин у суспільстві. Складність проблематики кримінальної відповідальності за розглядувані злочини не в останню чергу зумовлена тим, що у цьому разі йдеться про поведінку в інтимній сфері життя людини як соціально-біологічної істоти. Це, до речі, не в останню чергу загострює проблему латентності розглядуваних злочинів [1].

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи становлять собою велику суспільну небезпеку, характеризуються виключною аморальністю та цинічністю дій винних. Вони, у більшості випадків, пов’язані з посяганням на статеву свободу особи або її статеву недоторканість, такі злочини грубо принижують гідність потерпілої від злочину особи, заподіюють їй глибоку психічну травму, можуть завдати серйозної шкоди її здоров’ю. Ці злочини є надзвичайно небезпечними.

Суспільна небезпека злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи визначається не лише посяганням на статеву свободу або статеву недоторканість особи, а й заподіянням шкоди іншим суспільним відносинам та соціальним цінностям – нормальному фізичному й психічному розвитку дітей і підлітків, здоров'ю, честі і гідності особи тощо. Так, розбещення неповнолітніх здатне викликати у потерпілих від цього злочину різні статеві збочення, а передчасний (до досягнення статевої зрілості) вступ у статевий зв'язок може завдати серйозної шкоди здоров'ю неповнолітньої особи.

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості – це суспільно небезпечні діяння, що порушують встановлений у суспільстві порядок статевих відносин і основні принципи статевої моральності, і які виражаються в посяганні на статеву свободу та статеву недоторканність особи.

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості – це сукупна назва злочинів, які пов’язані із задоволенням статевої потреби у формах, що грубо порушують встановлений у суспільстві порядок статевих відносин, основні принципи статевої моральності і, які заподіюють шкоду здоров'ю і достоїнству громадян. Адже принципи статевої моральності відображають пануючі в суспільстві погляди на умови і характер статевих відносин[2].

Статева свобода і статева недоторканість особи виступають родовим об'єктом злочинів, норми про відповідальність за які об'єднані в розділ IV Особливої частини чинного КК України. До злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи віднесено: зґвалтування (ст. 152); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153); примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156).

На думку О. О. Дудорова, сферу сексуальних відносин зачіпають й інші, крім зазначених вище, злочини. Вони, щоправда, вважаються вітчизняним законодавцем кримінально караними посяганнями на моральність. Маються на увазі ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів (ст. 301 КК), створення або утримання місць розпусти і звідництво (ст. 302 КК), сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК)[3].

Раніше, нори про відповідальність за примушування за зайняття проституцією (ст. 170) і звідництво, утримання домів розпусти і вербування жінок для проституції (ст. 171) у КК УСРР 1922 р. розмішувались (поряд із нормами, присвяченими статевим зносинам з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещенню неповнолітніх, зґвалтуванню і примушуванню жінки до вступу у статевий зв'язок) у підрозділі під назвою «Злочини у сфері статевих відносин».

У період чинності цього КК УСРР 1922р., П. І. Люблінський, серед злочинів у сфері статевих відносин виокремлював переслідування проституції і злочинне сприяння чужій розпусті, відносячи до такого сприяння звідництво, утримання притонів розпусти, вербування жінок для проституції і втягнення у проституцію, розповсюдження порнографічних творів, влаштування цинічних видовищ[4].

І. О. Грунтов вказує, що в сучасній юридичній літературі можна прочитати, що із соціально-психологічної сторони особа, яка займається звідництвом, сутенерством, організацією або утриманням місць для зайняття проституцією, негативно ставиться до елементарних моральних, духовних засад саме у сфері статевих відносин[5].

Як вже було зазначено, родовим об’єктом злочинів, норми про відповідальність за які об'єднані в розділі IV Особливої частини КК, є статева свобода і статева недоторканість особи.

Одна з перших концепцій об’єкта злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи почала формуватися у кінці XIX - на початку XX століття, коли чимало науковців того часу помітили невідповідність соціальної природи та спрямованості таких посягань місцю відповідних норм у структурі кримінальних законів[6].

У російській дореволюційній кримінально-правовій літературі значну підтримку отримала концепція, згідно якої об’єктом статевих злочинів, у тій чи іншій інтерпретації, виступала статева моральність. Разом з тим, правова природа цієї категорії тлумачилася далеко неоднозначно, а посягання щодо моральності окремими вченими розглядалися або як злочин проти суспільства («устоїв громадської моральності»), або ж як злочин проти особи («моральність жінки», «моральне почуття особи»). В подальшому ці положення не отримали свого більш глибокого теоретичного обґрунтування.

У кримінально-правовій літературі радянського періоду[7] набула свого поширення нині широко підтримувана російськими вченими[8] концепція, відповідно до якої родовим об’єктом досліджуваної групи посягань визнається уклад статевих відносин. «Злочинами у сфері статевих відносин... можуть бути визнані лише ті злочини, які, будучи спрямовані на задоволення свого статевого потягу або іншої особи, за своїм об’єктивним характером порушують соціальний уклад статевих відносин», - писав П.І. Люблінський[9].

Разом з тим, на сторінках цитованої праці уклад статевих відносин вчений не називав об’єктом досліджуваних ним злочинів. Незважаючи на тривале існування вище зазначеної концепції, науковцям все ще не вдалось дійти спільної думки щодо багатьох її положень, найперше щодо розуміння природи та структури самого укладу.

Так, Я. М. Яковлєв та М. А. Конєва під укладом статевих відносин розуміють «... сукупність форм статевого спілкування між людьми, що склалася у даній суспільній формації і які охороняються як нормами моральності, так і нормами права»[10]. Близьку точку зору відображено у дисертаційному дослідженні А.С. Павлова, який визначив це поняття як «. таку, що історично склалася у конкретному суспільстві (суспільній групі) і охоронювану нормами права та моралі систему відносин з приводу задоволення сексуальних потреб його членів[11]. Класифікації статевих злочинів за М.І. Загородніковим, О.М. Ігнатовим[12], а також за М.Д. Шаргородським[13] показують, що зазначені вчені розглядали уклад статевих відносин лише як частину родового об’єкта. Наведені підходи яскраво ілюструють відсутність єдності у поглядах науковців щодо соціальної природи вказаного укладу.

Також, як зазначає Х. І. Брух, достатньо суперечливим було та й залишається питання співвідношення згаданого укладу з такими категоріями як «статева мораль», «статева моральність». І хоча необхідність його чіткого вирішення диктувалась радянською ідеологією (потрібно було заперечити «буржуазні» погляди дореволюційних вчених), якийсь відчутний прогрес тут простежити складно.

На думку Я. М. Яковлєва, особливістю укладу статевих відносин є його змістовна відповідність «принципам соціалістичної статевої моралі як сукупності правил і поглядів, що визначають поведінку громадян у сфері, пов’язаній із сексуальними відносинами»[14]. Проаналізувавши цей підхід, Ю.А. Гусєва зробила цілком обґрунтований висновок про те, що «. принципове (змістовне) відмежування об’єкта статевих злочинів від принципів статевої моралі вказаному автору не вдалось. Він так і не визначив той критерій, за яким статевий злочин змістовно відрізняється від порушення моралі...»[15].

Найбільш дискусійними залишаються питання щодо визначення понять «статева свобода» та «статева недоторканість», встановлення їх співвідношення між собою, обґрунтування доцільності визнання кожного з цих феноменів об’єктом злочину.

На сьогоднішній день, у кримінально-правовій доктрині існують різні підходи щодо змісту і співвідношення таких категорій, як статева свобода і статева недоторканість особи, законодавчі визначення яких відсутні.

Під статевою свободою слід розуміти право дорослої і психічно нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і не допускати у сфері таких зносин будь-якого примусу.

Більшість науковців схиляються до того, що при вчинені статевого посягання на дорослу особу об'єктом злочину буде статева свобода, а на неповнолітню – її нормальний статевий розвиток, тобто статева недоторканість.

А. С. Капітунов, вважає за необхідне включати у поняття статевої свободи не лише право на вибір партнера для сексуального спілкування, а й право на статеве самовизначення, тобто право на вибір форми сексуального задоволення[16].

Розгорнуті визначення статевої свободи і статевої недоторканості особи пропонує Л. B. Дорош. Під статевою свободою харківський правознавець розуміє право особи на самовизначення у сфері статевих відносин, тобто її реальну можливість вступати в добровільне сексуальне спілкування з обраним партнером у будь-який час і в будь-якій сексуально прийнятній формі за умови, що воно не суперечить нормативно-правовим приписам щодо охорони особи та громадського порядку. Статева недоторканість - це неприпустимість сексуального спілкування з дітьми, які не досягли статевої зрілості, та особами, які внаслідок хворобливого психічного стану не усвідомлюють наслідків та соціального значення такого спілкування[17].

На думку А. А. Жиленко, під статевою свободою пропонується розуміти право особи самостійно обирати собі партнера для сексуального спілкування, форму такого спілкування і не допускати у сфері сексуального спілкування будь-якого примусу[18]. Доросла і психічно здорова людина сама визначає, з ким і в який спосіб вона задовольнятиме власні статеві потреби. Інакше кажучи, статева свобода пов'язується із спроможністю особи розпоряджатись собою у сфері сексуального спілкування.

Статева недоторканість – це абсолютна заборона вступати у сексуальні контакти з особою, яка не є носієм статевої свободи, всупереч справжньому волевиявленню такої особи або ігноруючи його[19].

Також, деякі вчені, під статевою недоторканістю розуміють охоронюваний кримінальним законом стан, за якого забороняється вступати у сексуальні контакти з особою, яка з певних причин (наприклад, через недосягнення статевої зрілості) не є носієм статевої свободи. Взагалі недоторканість, будучи поняттям абсолютним, означає, що певні інтереси недоторканої особи за жодних умов не можуть бути порушені іншою особою, а будь-які сексуальні дії, вчинені щодо недоторканої особи, визнаються кримінально караними. Стверджувати при цьому, що згода особи, яка не є носієм статевої свободи, на сексуальні контакти з нею жодного юридичного значення не має, буде, мабуть, не зовсім точно, оскільки така згода у певних випадках впливає на кваліфікацію.

Слід погодитись з О. О. Дудоровим, який вказує, що навряд чи правильно без будь-яких застережень визнавати основним безпосереднім об'єктом статевих злочинів, вчинюваних проти неповнолітніх, статеву недоторканість, а так само заявляти, що на неповнолітніх осіб право статевої свободи не поширюється. Річ у тім, що не будь-яка неповнолітня особа може вважатись статево недоторканою. Так, неповнолітню особу жіночої статі, яка досягла шлюбного віку (відповідно до ст. 22 Сімейного кодексу - це 17 років), є підстави визнавати носієм статевої свободи.

З урахуванням закріпленого у ч. 2 ст. 23 Сімейного кодексу України положення про надання за рішенням суду права на укладення шлюбу особі, якій виповнилось 14 років, у літературі вже ставиться слушне питання про те, чи має статеву свободу 14-річна особа жіночої статі, яка одружена або яка ще не одружена, але якій у судовому порядку надане право на шлюб[20]. Тим більше, що особа, якій суд у порядку застосування ч. 2 ст. 23 Сімейного кодексу України надав право на шлюб, може відмовитись від реєстрації шлюбу[21].

Видається, що питання про володіння статевою свободою актуалізується і щодо тієї неповнолітньої особи, яка народила дитину та у зв'язку з цим на підставі ч. 2 ст. 4 Сімейного кодексу України має право на створення сім'ї.

На думку російського науковця С. В. Тасакова, статева недоторканість передбачає кримінально-правову заборону на вчинення будь-яких сексуальних дій щодо особи, яка не досягла встановленого законом віку[22]. Однак статеву недоторканість як об'єкт кримінально-правової охорони треба пов'язувати не лише з певним віком потерпілої особи, а й з перебуванням останньої у безпорадному стані (точніше у стані психічної безпорадності), а в Україні - і в статево-незрілому стані.

Суспільна небезпека розглядуваних злочинів визначається не лише посяганням на статеву свободу або статеву недоторканість особи, а й заподіянням шкоди нормальному фізичному, психічному і духовному розвитку дітей, здоров'ю, честі та гідності особи, власності тощо. Так, передчасний (до досягнення статевої зрілості) вступ у статевий зв'язок може завдати серйозної шкоди здоров'ю підлітка (пошкодження статевих органів, анального отвору, органів черевної порожнини, сильні кровотечі тощо), викликати безпліддя, що врешті-решт погіршує стан репродуктивного здоров'я нації, а розбещення неповнолітніх здатне викликати у потерпілих від цього злочину різні статеві збочення.

Статеві злочини, вчинені стосовно неповнолітніх, не лише завдають потерпілим фізичної і психічної шкоди, а й порушують їх нормальні життєві зв'язки та, як наслідок, негативним чином впливають на духовний розвиток неповнолітніх, останні відчувають себе безпорадними і неповноцінними членами суспільства[23].

Пережите дітьми сексуальне насильство накладає відбиток на все їх подальше життя, впливає на формування їх особистості і характеру, психічне і фізичне здоров'я, що є криміногенно і віктимологічно значущим фактором. Це насильство може призводити до жорстокості, імпульсивності, агресивності, саморуйнівної поведінки, алкоголізації, наркотизації і проституції. Особи, які у дитинстві пережили сексуальне насильство, у дорослому віці самі можуть бути схильні до сексуальних порушень у формі педофілії[24].

Психічні розлади як наслідок зґвалтування, яке є найбільш небезпечним і поширеним статевим злочином, нерідко переслідують жінку протягом усього її життя. У зв'язку з тим, що зґвалтування здатне викликати розвиток психогенних реакцій, фахівці навіть виділяють «синдром травми зґвалтування», який потребує психіатричного спостереження і лікування. Цей синдром може виражатись у страху, тривожності, постійній напрузі, втраті самоповаги, у відчутті своєї вразливості. У багатьох жертв зґвалтування спостерігаються тривалі депресії, порушення сну, головні болі, апатія, різні фобії, надовго зберігається недовіра до оточуючих. Через рік після зґвалтування жертви починають відчувати стан соціальної та сексуальної дисфункції, з'являється гнів (у тому числі до себе і правоохоронних органів, які не викрили ґвалтівника або покарали його занадто м'яко), зменшується здатність насолоджуватися життям.

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи нерідко поєднуються з іншими злочинними посяганнями на особу - умисними вбивствами, тілесними ушкодженнями, викраденнями людини тощо.

Злочини, передбачені розділом IV Особливої частини КК 2001 р., залежно від того, чи застосовується під час їх вчинення фізичне та психічне насильство, можуть бути поділені на: 1) насильницькі статеві злочини (статті 152, 153, 154); 2) ненасильницькі статеві злочини (статті 155,156).

О. О. Дудоров, визнає, що запропонована класифікація, попри її традиційність, є доволі умовною. Адже зґвалтування і задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинені з використанням безпорадного стану потерпілої особи, коли волевиявлення останньої не придушується, а просто ігнорується, лише з певною часткою умовності можуть називатись насильницькими злочинами[25]. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, віднесені згідно із пропонованою класифікацією до ненасильницьких злочинів, як подано нижче, можуть бути і недобровільними, супроводжуватися певними погрозами, що дозволяє констатувати наявність психічного насильства. Розбещення неповнолітніх, також визнане ненасильницьким злочином, може поєднуватись із застосуванням до потерпілої особи фізичного і психічного насильства. Водночас віднесення без будь-яких застережень статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх до злочинів, пов'язаних із сексуальним насильством, що порушує волевиявлення особи[26], є безпідставним.

Обов'язковою ознакою складів розглядуваних злочинів є потерпілий, який може виділятись за певними ознаками, зокрема, за залежністю від винного (ст. 154 КК), недосягненням певного стану (ст. 155 КК) або віку (ч. 3, 4 ст. 152, ч. 2, 3 ст. 153, ст. 156 КК). Характерною особливістю КК 2001 р. є те, що в ньому, на відміну від КК 1960 р., забезпечується універсальний кримінально-правовий захист осіб будь-якої статі у сфері сексуального життя: потерпілими від цих злочинів може бути особа як чоловічої, так і жіночої статі.

Об'єктивна сторона статевих злочинів характеризується активною поведінкою винної особи - це фізичні та (або) інтелектуальні дії сексуальної спрямованості. За законодавчою конструкцією досліджувані злочини здебільшого побудовано як формальні склади. Примушування до вступу в статевий зв'язок сконструйоване як усічений склад злочину. Кваліфіковані види зґвалтування, насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом і статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, передбачені, відповідно, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 і ч. 2 ст. 155 КК, є злочинами з формально-матеріальними складами, оскільки однією з кваліфікуючих ознак у названих нормах названо спричинення особливо тяжких наслідків (у ч. 2 ст. 155 КК міститься альтернативна вказівка на безплідність чи інші тяжкі наслідки). Неточним у зв'язку з цим є висловлювання Л.В. Дорош про те, що злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості сформульовані як злочини з формальним складом[27].

Суб'єктом статевих злочинів є осудна особа, яка досягла 14-річного (статті 152, 153 КК) або 16-річного віку (статті 154-156 КК). У переважній більшості випадків суб'єкт є спеціальним: його ознаки безпосередньо вказані у кримінальному законі (наприклад, у ч. 2 ст. 156 КК фігурує батько, мати, вітчим, мачуха, опікун, піклувальник або особа, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього) або встановлюються шляхом тлумачення закону з урахуванням особливостей об'єктивної сторони того чи іншого злочину та ознак потерпілого.

Із суб'єктивної сторони всі злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи характеризуються прямим умислом. При цьому психічне ставлення суб'єкта до певних ознак деяких злочинів (наприклад, до малолітнього віку потерпілого від зґвалтування) може набувати вигляду «необережності». Сексуальний мотив, тобто бажання задовольнити статеву потребу, не є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони аналізованих злочинів, вони можуть вчинятись і з інших спонукань.

Водночас злочинами, вчинюваними на сексуальному ґрунті, можуть бути визнані й ті злочини, які за чинним КК не належать до кримінально караних посягань на статеву свободу і статеву недоторканість особи. Йдеться, зокрема, про наругу над тілом померлого, крадіжку речей фетишистом, жорстоке поводження з тваринами, ексгібіціонізм у громадському місці, розцінюваний як хуліганство, так звані сексуальні вбивства.

До характерних ознак вбивств, вчинюваних з метою задоволення злочинцем своїх сексуальних потреб, у літературі відносять завдання ударом ножем в область молочних залоз і статевих органів жертви, смоктання та облизування ран, які виникають при цьому, тертя об них статевим членом. В процесі вчинення таких дій і при вигляді страждань жертви у винного може виникати ерекція і відбуватись сім'явипорскування.

Виокремлюють також шість типів сексуальних вбивств: вбивство, вчинюване з метою досягнення оргазму; вбивство вчинюване в процесі переживання оргазму; вбивство, вчинюване з метою або в процесі подолання опору жертви, обраної для задоволення сексуальних потреб; вбивство, вчинюване з метою приховування сексуального злочину (наприклад, зґвалтування); вбивство, вчинюване з метою або в процесі позбавлення жертви можливості кликати на допомогу чи припинення таких закликів; вбивство, схоже на вбивство, вчинюване з метою досягнення оргазму[28].