Повні й короткі форми прикметників

В українській мові прикметники мають дві форми: повну і коротку. Повні форми прикметників бувають нестягнені (дрібний, дрібная, дрібнеє, дрібнії) і стягнені (дрібна, дрібне, дрібні).

Загальновживаними в усіх стилях виступають повні форми прикметників:

o нестягнені у називному відмінку однини чоловічого роду: високий, добрий, прозорий;

o стягнені у називному відмінку жіночого і середнього родів однини та називному відмінку множини: рідна, рідне, рідні.

Нестягнені форми жіночого і середнього роду здебільшого вживаються лише в народній творчості і в поетичному мовленні: Праведная душе, прийми мою мову не мудру, та щиру, прийми, привітай! (Т. Шевченко).

Паралельні стягнені і нестягнені форми прикметників можливі лише в називному і знахідному відмінках, в інших відмінках вживаються повні стягнені форми.

Прикметники у повній формі змінюються за родами, числами і відмінками.

Короткі прикметники, що вживаються без закінчень, виступають у називному і знахідному відмінках однини чоловічого роду: зелен, славен, повен, згоден. Присвійні прикметники чоловічого роду мають коротку форму тільки в називному відмінку однини: сестрин, Маріїн, лікарів.Прикметники, що мають коротку форму, не змінюються за родами, числами, відмінками. Вживаються найчастіше в поезії та народній творчості: Ой чи то я Леда, ой чи то я Лада, Аж на мене віл лебедик з небесонька пада (І. Драч).

ВІДМІНЮВАННЯ ПРИКМЕТНИКІВ

За характером кінцевого приголосного основи початкової форми -називного відмінка однини чоловічого роду - прикметники поділяються на дві групи: тверду й м'яку.

До твердої групи належать:

* прикметники, що мають твердий кінцевий приголосний основи і закінчення -ий,-а,-е: широкий, широка, широке; близький, людяний, особистий, систематичний.

o усі присвійні прикметники, що в початковій формі мають чисту основу на приголосний: Василів, Ольжин, сестрин, батьків.

До м'якої групи належать:

* прикметники з м'яким кінцевим приголосним основи на -н із закінченнями -ій,-я,-є: синій, вечірній, крайній, вчорашній, колишній, довколишній, тутешній, давній, літній, торішній;

o прикметники з кінцевим приголосним основи на -й: безкраїй, довговій, довгошиїй.

Складні прикметники з другою частиною -лиций (круглолиций, яснолиций) утворюють окремий тип відмінювання, оскільки поєднують два різновиди закінчень - тверді (називний, орудний і знахідний відмінки однини чоловічого й середнього роду, всі відмінкові форми множини) і м'які (всі інші відмінки чоловічого, жіночого й середнього роду, крім зазначених).

Прикметники твердої і м'якої груп мають різні з орфографічного погляду закінчення, хоч фонетично вони не відрізняються між собою: [вгґсок-ого] - [л 'ітн '-ого].

Форми чоловічого і середнього роду різняться тільки в називному і знахідному відмінках. Тверда і м'яка групи жіночого роду мають однакову систему закінчень. У знахідному відмінку прикметники чоловічого роду залежно від значення іменника, з яким поєднуються, можуть мати закінчення називного або родового відмінка: зустріти веселого хлопця, побачити густий ліс.

Місцевий відмінок однини прикметників чоловічого і середнього роду має паралельні закінчення -ому (-ім): на високому (ранньому) - на високім (раннім).

У формах множини вживаються закінчення, спільні для всіх родів.

 

Дієприкметник – особлива форма дієслова. Це неособова дієслівна форма, яка поєднує в собі ознаки дієслова і прикметника. Він виражає ознаку предмета за виконуваною ним дією або тією дією, що спрямована на нього. Як і дієслова, дієприкметники мають категорію часу, виду і стану. Дієприкметник зберігає від того дієслова, від якого він утворений, і керування, властиве цьому дієслову. Як і прикметник, дієприкметник має категорію роду і відмінка і узгоджується з іменником, який пояснює, в роді, числі та відмінку. За ознакою стану дієприкметники поділяються на активні і пасивні, кожна з цих груп має теперішній і минулий час (майбутнього не мають). Активні дієприкметники вказують на ознаку дійового предмета, І. е.: люблячий батько, зві'яле листя. Пасивні виражають ознаку предмета, на який спрямована дія, закладена в самому дієприкметнику, І. е.вкрита очеретами хата. Дієприкметники вживаються переважно в книжній писемній мові, зокрема в науковому та діловому стилі, для лаконічного і чіткого оформлення думки. Дієприкметники здатні переходити в іменники та прикметники. Окрему групу пасивних дієприкметників становлять предикативні форми на -но (-ено), -то.

Творення дієприкметникових форм. Це незмінна дієслівна форма, яка об'єднує в собі ознаки дієслова і прислівника. Він вказує на додаткову дію і пояснює основну, виражену дієсловом. Дієприслівники, як дієслова, мають категорії виду і часу. Часове значення в дієприслівника морфологічно не виражене. Дп недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу, їхнім формальним показником є суфікс -чи, І. е.: читаючи, списуючи, катаючи, ховаючи. Вони можуть означати довготривалу другорядну дію, яка відбувається одночасно з основною, вираженою присудком. Можуть виражати такі дії, тривалість яких більша за тривалість виражених присудком дій. Це конструкції зі значенням вклюяення, І. е.: Сторож, несучи снідання, стукнув собаку. Значно рідше вирадають другорядну дію, яка відбулася перед основною дією. Це конструкції зі значенням попередності другорядної дії, І. е.: Машина, петляючи вулицями, вилетіла на шосе. Дієприслівники доконаного виду творяться від основи минулого часу. Їхнім формальним показником є суфікс - ши (-вши), І. е.: сховавши, вийнявши, підглянувши, скатавши, викинувши. Як правило, дієприслівники минулого часу означають другорядну дію, що передує основній, І. е.: Настя, вставши удосвіта, писала дрібними буквами на стрічках паперу відповіді на екзаменаційні питання. Можуть також - другорядну дію, що відбувається одночасно з основною або після неї, такі Дп стоять переважно після дієслова. Як і дієслово, Дп може керувати іменником і мати при собі пояснювальні слова, разом з якими утворює Дп зворот. В реченні виконує роль обставини. Інколи Дп та Дп звороти у функції обставини способу дії виконують функції порівнянь.

 

Порядкові числівники відмінюються за числами, родами, відмінками й узгоджуються з іменниками, тобто стоять в одному роді, числі й відмінку, що й іменник, до якого вони відносяться. Наприклад: перший об'єкт — перші об'єкти; перший підприємець — перша ферма — перше видавництво; перший уфолог, першого уфолога, першому уфоло-гу, першим уфологом тощо.

Відмінюються порядкові числівники як прикметники твердої групи (крім числівника третій, який приймає закінчення прикметника м'якої групи).

Складні порядкові числівники, що закінчуються на -тисячний, -мільйонний, -мільярдний, пишемо одним словом: двохтисячний, трьохмільйонний, чотирьохмільярдний.

Примітка. Складні порядкові числівники, що закінчуються на -тисячний, -мільйонний, -мільярдний, можуть мати понад два корені: сто-тридцятисемитистний, п 'ятсотдвадцятисемимільйонний.

У складених порядкових числівниках відмінюється тільки останнє слово: п'ять тисяч дев'ятсот вісімдесят третій —...третього —...третьому тощо.

Порядкові числівники, що входять до різних фразеологічних зворотів, можуть мати експресивне забарвлення: п 'яте колесо до воза; перша висота.

Специфічну групу числових фразеологізмів, до яких входять порядкові числівники, становлять календарні і часові позначення: сьоме (сьомого) січня; о шостій ранку; на шосту ранку; за п 'ятнадцять хвилин чотирнадцята; сімдесяті роки; на перше третє (на 01. 03).

Серед порядкових числівників виділяють числівник другий (-а, -є, -і). В українській мові вживається також займенник другий, у значенні «інший». Наприклад: Вже другий день стоїть туман. (Тут другий —числівник.) У відрядження поїде хтось другий. (Тут другий — займенник, вжитий у значенні «інший».)

Займенникові прикметники

Займенникові прикметники діляться на шість груп:

1) присвійні (так наз. присвійні займенники): а) особисті, що вказують на приналежність першій особі (мій, наш), другій особі (твій, ваш) або третій особі (невідмінювані прил. його, її, їх); б) поворотні, що вказують на приналежність кожному із трьох осіб: свій;

2) вказівні: той, цей, такий, етакий (разг.), такий, наступний, а також слова той-те, такой-то, див. розділ "Словотвір",

3) означальні: усякий, усілякий, кожний, будь-який, весь, цілий, інший, інший, сам, самий;

4) питальні: який, котрий, чий, який;

5) невизначені: якийсь, деякий, якийсь;

6) негативні: ніякий, нічий

Примітка До розряду займенникових прикметників ставляться також просторічні слова таковский, ихний, нашенский, вашенский. Ці слова знаходять висвітлення в мові художньої літератури

Всі займенникові прикметники, крім постфиксальних і префіксальних, а також прост. таковский, ихний, нашенский, вашенский, є невмотивованими словами

Від усіх относит. прикметників займенникові прикметники відрізняються характером лексичного значення; вони позначають такі ознаки, які виникають на основі відносини мовця до осіб, предметам і явищам. Так, слова мій, твій, його, свій указують на присвійні відносини, установлювані мовцям: (щоставиться до мене, до тебе, до себе й т.д.); слова цей, такий від імені мовця вказують на ознаку ((той, на який мовець виразно вказує, що він характеризує)); аналогічні значення слів якийсь, деякий, якийсь ((той, на який мовець указує невиразно)). Займенникові прикметники можуть указувати на будь-яку ознаку; їхнє змістовне наповнення визначається вречи.

Займенникові прикметники мають також і інші особливості лексичних значень, властиві вказівним словам. Так, слова мій, твій, наш, ваш, свій можуть мати властиві й особистий займенники-іменником абстрактно типізуючі значення. Наприклад, у висловленнях узагальнюючого характеру, у прислів'ях ці прикметники позначають приналежність будь-якому узагальнено мислимій особі: Моя хата скраю; Не твій сум чужих дітей качати; Своя сорочка ближче ктелу.

Вказівним займенникам такої й той крім властиво вказівного значення (Жменя землі, схожої на іншу, Скільки в ній любові й суеверья! Про такий і на небі тужать, И в таку до могили вірять. еренб.) властиве значення підсилювальне. При цьому слово такої підкреслює ступінь прояву ознаки (а), а той виділяє також і носія ознаки, названого іменником (б): а) Дзенькала музика в саду Таким невимовним горем (Ахм.); Він марить у променях голосів і "Сказкою Віденського лісу", і ласкою Брянських лісів, И чимсь таким волошковим, котрому тисячі років (Недог.); б) Журавель у старого колодязя, Над ним, як кипень, хмари, У полях скрипливі воротца, И запах хліба, і туга, И ті неяскраві простори, Де навіть голос вітру слабшав (Ахм.); Є в Ленінграді тверді очі й та, Для минулого загадкова, німота, Той гірко стислий рот, ті обручі на серце, Що, може бути, одні врятували його від смерті (еренб.).

 

Питання походження української мови.

Тривалий час співіснують схожі,близькі та полярні концепції, різноманітні періодизації, які віддаляють або наближують витоки української мови до того чи іншого історичного періоду. Сформувалися й новаторські погляди, оригінальні підходи до розв'язання цієї проблеми. Все ж досі ненапрацьовано загальноприйнятої концепції та універсальної періодизації української мови. Першим ґрунтовним дослідженням з історичної фонетики української мови, де порушено питання про час її формування, була праця П. Г. Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия», надрукована 1876 р. у київських «Университетских известиях». Учений дійшов висновку, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосних звуків) сформувались уже в ХІІ–ХІІІ ст. Видатний український філолог, професор О. О. Потебня вважав, що східнослов'янська мовна територія в глибоку давнину становила певну спільність — руську мову, що згодом поділилася на два наріччя, одне з яких утворило основу української мови. Згідно з його поглядами українська мова існувала вже за часів Київської Русі.Російський історик, академік М. П. Погодін вважав, що в стародавньому Києві й на Київщині за часів заснування руської державності і до татаро-монгольської навали жили росіяни та їхні предки. Українці, за його гіпотезою, прийшли сюди з Прикарпаття, вони формувалися, і заселили спустошену татаро-монголами Київщину щонайшвидше наприкінці ХV століття. Український учений-правознавець, історик, фольклорист і мовознавець М. О. Максимович аргументовано спростував твердження Погодіна про прихід українців із-під Карпат на нібито російську Наддніпрянщину, довів автохтонність українського населення на цих землях і зазначив, що українська мова формувалася на Південній Русі в Х–ХІ століттях. Згідно з концепцією М. А. Жовтобрюха, специфічні звукові риси української мови інтенсивно складалися вже в давньоруський період, хоч української мови як самостійної системи тоді ще не було. Г. П. Півторак вважає, що процес становлення східнослов'янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія України була прабатьківщиною слов'ян. Увібравши в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини, протоукраїн-ські діалекти впродовж VІ-ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних, або українсько-білоруських діалектних рис і менше російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ–ХІІ ст., коли остаточно оформлюється своєрідність фонетичної системи української мови