Історія коротких прикметникових форм. Творення повних прикметників.

Іменні (нечленні) прикметники у давньоруській мові відмінювалися так само, як і іменники: у чол. І сер. роді за відміною –о, -jo – основ, а в жіночому роді- -а, -ja основ.

Однина

Чол.р. сер.р. жін.р.

Н. новъ, синь ново, синє нова, синна

Р. нова, синна новы, синє(треба ять)

Д. новоу, синю новє(треба ять), сини

Зн. новъ, -а, синъ, -на ново, синє новоу, синю

О. новъмь, синьмь новою, синею

М. новє(треба ять), сини новє(треба ять), сини

Множина

Н. нови, сини нова, синна новы, синє (треба ять)

Р. новъ, синь новъ, синь

Д. новомъ, синємъ новамъ, синнамъ

Зн. новы, синє(треба ять) нова, синня новы, синє(треба ять)

О. новы, сини новами, синнами

М. новєхъ(треба ять), синихъ новахъ, синнахъ

Двоїна

Н. – З. нова, синна новє(ять), сини новє(ять), сини

Р. –М. новоу,синю новоу, синю

Д.-О. новома, синема новака, синнама

Не членні прикметники у спільнослов*янскій мові до появи членних форм вживалися в обох основних прикметникових функціях – атрибутивній і предикативній. З виникненням повних прикметників відбувається перерозподіл функцій між обома типами: у функції означення поряд з не членними почали вживатися і членні прикметники, а в ролі іменної частини присудка продовжували вживатися тільки не членні прикметники. Це функціональне протиставлення повних і коротких прикметників, що початками своїми сягає спільнослов*янської доби, зберігало виразні риси регулярності і в давньоукраїнській мові. У спільнослов*янській мові відмінкові форми повних прикметників були складеними, в них чітко розрізнялися форми обох компонентів складення - іменного прикметника і займенника. Протягом наступних етапів розвитку спільнослов*янської, а потім і окремих слов*янських мов, внаслідок тривалої взаємодії форм іменних прикметник і співвідносних форм займенника відбувається поступовий процес уніфікації прикметникової парадигми, процес морфологічного оформлення прикметника як частини мови. У давньоруських пам*ятках 11-12 ст. зафіксовано такі форми членник прикметників:

А. тверда група

Однина

Ч.р с.р ж.р

Н. добыи доброє добрая

Р. доброго доброє(треба ять), -ыє(ять)

Д. доброму доброи

Зн. добрыи (-ого) доброє добрую

О. добрымь (-ыимь) доброю

М. добромь, -(-ять)мь доброи

Множина

Н. новии новая новыє(ять)

Р. новыхъ (-ыихъ)

Д. новымъ (-ыимь)

Зн. новыє(ять) новая новые(ять)

О. новыми (-ыими)

М. новыхъ (-ыихъ)

Двоїна

Н. – З. новая новєи (ять) новєи (ять)

Р. – М. новую

Д. – О. новыма (-ыима)

У формі називного відмінка однини займенник jь, jе, jа безпосердньо приєднувався до іменникової форми прикметника відповідного роду; *novъ + jь = novъ jь. У чоловічому роді кінцевий зредукований іменного прикметника з приєднанням займеннника * jь опинявся в напруженній позиції і закономірно переходив ще в доісторичну епоху в зредуковані ы, и. так виникли членні форми типу новыи

Формування системи відмінкових закінчень повних прикметників.

Повні прикм. виникли в спільнослов’янській →приєднанням до іменних вказівного займенника *jь, *jе, *jа (*novъ/o/a+*jь/e/a→*novъje/je/ja). погляди на походження та первісні ознаки: 1.За Ф. Міклошичем (+Лескіним, А. Мейє, Л. Якубінським) → виникли з функціонального розмежування атрибутивних словосполучень (прикметник + іменник) за вираженням поняття означеності — неозначеності предмета. означеність виражалась займен. *jь, *jе, *jа → вказував на визначений, відомий,згаданий предмет. займенник приєднується до прикметника стає флексією. займенникові прикметники →виразники ознаки вже відомого, точно названого предмета. 2.першопричиною виникнення повних прикметників була потреба формального відрізнення прикметників від іменників власними морфологічними засобами. У спільнослов’янській відмінки мали складені форми іменного прикметника і займенника. У праслов'янській кожен компонент відмінювався окремо. але в одних формах (наз., род., дав., знах. одн.) 1а частина →відмінюваний імен. прикметник (новъи,новаѥго,новуѥму), в інших — невідмінювана основа на -ы (без закінчення). внаслідок взаємодії форм відбувався процес уніфікації прикметникової парадигми, та морфологічного оформлення прикметника як частини мови. У формі Н.в. одн. займ. *Jь *ja *je безпосередньо приєдн до іменної форми прикм відповідного роду(*novъ+*jь=*novъjь, *novo+*je=novoje, *nov+*ja=novaja). У ч. р. кінцевий зредукований іменного прик з приєднанням займ *jь опинявся в напруженій позиції і закономірно переходив в зредуков голосні ы, и. Форма Р.в. одн. ч.р і с. р. бере початок із складення *nova+*jego=novajego. У формі Р.в. ж. р. первісні флексії –єѣ, -ѣѣ. Д.в. одн. розвив утому ж порядку, що Р.в. нову+єму=новуєму=новууму=новуму (аналогія до займ форм тому, сєму). У д.в. ж.р. нові закінч –ои, -єи(аналогія тои, сеи). В О.в. одн. ч.р. с.р в історично засвідченій формі виділ основа прикм і відмінкова форма займ: новы-имь. В О.в. ж.р членні і не членні мали однакову форму- новою, синєю. У М.в ч.р. і с.р. мали більш давні зак – ѣмь, -имь, іпізніші–омь, -ємь. М. в. ж.р. –ті самі зміни, що і в Д.в. У Н.в - З.в. мн. зберігали родові форми Н.- новии, синии, З. – новыѣ, синѣѣ- ч.р. Н.З.новая, синяя – с.р., новыѣ, синѣѣ – ж.р. Всі інші відмінки мали спільні форми для всіх родів.

Історія розвитку ступенів порівняння прикметника.

Прикм. вищого ступеня у спільнослов’янській утвор. →суфікса *- jьs(*-jes) →приєдн. до: основи. суф-ний j зливається з пригол. в одну фонему. (*xud(ъ/o/a)+*jьs/jes/jьs(+i(ja))→xud-jьs/jes/jьsi→*xužь(dj→ž)/e (s утратив у Н.в.одн.ч.р і с.р.)→xudjьsi/→*xuzьši. основи ускладненої суфіксальним - ĕ - →відійш. до суф. (*novĕ+jьs→nov-ĕjь). Суфікс *- jьs(*-jes) пошир. елементом j→тому -sj (крім Н.— Зн. одн. ч..— сер. р.)→ змін. на š. У спільнослов’янській є 2а афікси: -ьš (*-jьs), *-ĕjьs (*-ĕjьs) → в давньоруській –ьш-, -ѣиш-. Суф. –ок-,-ек-,-ък-,-ьк- опускаються +суф. - ьш -. В СУМ суф. -ьш- -→- ш- ( занеп. ь + асимілятивно-дисимілятивні зміни(выс ьш ии→ вы сш ий →ви шш ий→ви шч ий)); -иш→-іш. (и →скорот. до й і зник) Прикм. вищого ступеня у давньоруській були нечленні — за іменним типом –jo, -ja — основ, а членні — за типом займенникового відмінювання. Форми найвищого ступеня в СУМ →з преф. най - + вищий ступень, або звич. ступ.. В СУМ частки як-, що-→для підкресл.

Історія простих кількісних числівників.

Прості числівники становлять невелику групу слів: одинъ, одино (одьно), одина (одьна); дъва (чол. р.), дъвЬ (середи, та жін. р.); трин* або трые (чол. р.), три (середи, та жін. р.); четыре (чол. р.), четыри (середи, та жін. р.); мать, шесть, семь, осмь, дєвшть, дєсшть, съто, тысшча. Сучасна українська мова зберігає компонент -ин лише у формі наз.— знах. одн. чол. р. (один); в усіх інших формах закріпилась безваріантна основа одн- (одна, одного, однієї тощо). Імена з кількісним значенням від п'яти до дев'яти на спільнослов'­янському грунті утворилися від порядкових за допомогою суфікса –ь. У числівниках п'ять, дев'ять, десять, тисяча давній носовий ç ще в дописемний період змінився на а. Форми шість, сім відбивають одну з найхарактерніших рис зву­кової системи української мови—зміну етимологічного еві. В окремих числівниках заміна звуків відбувалася не за фонетич­ними законами, а за аналогією, наприклад, у слові вісім (-*-осем-*-осмь) голосний і у другому складі виник на місці вставного е.

Історія складних і складених кількісних числівників.

Назви чисел другого десятка (11—19) у давньоруській мові оформ­лялися на основі прийменникових словосполучень, до складу яких входили назви чисел від одного до дев'яти, прийменник на і слово десять у місц. відм.: одинъ (одьно, одьна) на десште. З часом кожна складена числова назва цього типу внаслідок злит­тя всіх компонентів перетворилася в одне слово, в цілісне нерозкладне поняття. У процесі перетворення трикомпонентного сполучення (одинъ, дъва, три і т. д. + прийменник на -f-десште) в одне слово відбувалися різні фонетичні і морфологічні зміни: всі компоненти об'­єднуються під одним спільним наголосом (одиннадесять, дванадесять... девятнадесять), післянаголошений голосний е, втративши сильну (на­голошену) позицію, зредукувався і поступово зовсім занепав (-дє­сшть -> -дєсшть -*• -дьсять -дцять). Назви чисел двадцять — дев'яносто первісно також були складе­ними конструкціями, в яких назви одиниць за допомогою різних син­таксичних зв'язків поєднувались із словом десять у формі називного відмінка двоїни (дъва дєсшти) або множини (тридєсштє, четыре де­сште), а в числівниках п'ятдесят — дев'яносто назви одиниць керу­вали словом десять, вимагаючи форми род. відм. множини (д.-рус. пшть десштъ, шесть десютъ і т. ін.).