Особливості телевізійної публіцистики.

Аналізувати властиво будь-якій істоті, яка вміє мислити. Людина шукає зв'язки між явищами, подіями, оцінює їх, намагається прогно­зувати наслідки. І в тому, що аналіз як невід'ємна частина людської думки знайшов утілення на телевізійному екрані, зрозуміло, немає ні­чого дивного. Екран відображає потреби глядача. І, якщо є попит на розумний аналіз суспільно-політичних, економічних чи соціальних подій та проблем, є, зрозуміло, і пропозиція. Щоправда, на пропозицію впливає не тільки попит, але й інші чинники. Чи можливий був об'єктивний аналіз у часи СРСР і чи можливий взагалі такий аналіз за відсутності свободи слова? На те, якими є аналітичні програми на те­лебаченні, безпосередньо впливає саме політична ситуація в країні. «Телебачення таке, яким є суспільство, котрому воно слугує. Телевізій­на журналістика відобразила й увібрала в себе як достоїнства, так і не­доліки свого часу. У надрах суспільства дозрівають риси майбутнього ^— і на телебаченні пробиваються ростки нового».

Але не тільки аналітичність (тобто сам аналіз) визначає риси аналі­тичних жанрів телевізійної публіцистики. Зображальність телебачення в цілому обумовлює певну художність не тільки кожного повідомлен­ня, незалежно від жанру, але й самого зображення. Останнє залежить від композиції, освітлення ракурсу — усіх творчих аспектів опера­торської та режисерської роботи, які є невід'ємними для тележур­налістки в цілому. І тому саме зображальність дозволяє говорити про художність усієї системи телебачення, якому ця риса аж ніяк не зава­жає належати до всієї системи ЗМІ. Тільки художність проявляється в різних видах публіцистики різною мірою. В інформаційній журналіс­тиці визначальним є все-таки факт-no дія-явище, а от уже в аналітич­ній публіцистиці художність проявляється не тільки в зображальних засобах, але й у відборі фактів, виборі форми аналізу, до певної міри навіть в образності розповіді. При цьому художність лише доповнює дослідницьку функцію аналітичної публіцистики й допомагає якомога кращому втіленню аналізу.

Телебачення й, насамперед, програми новин та соціально спрямо­вані програми існують заради інформування глядача, який має сфор­мувати свою власну суспільну думку. Але для цього повинна бути взає­модія: журналіст-екран-глядач. І навпаки. Найголовніше правило, за­вдяки якому відбувається спілкування журналіста з аудиторією, таке — він має розповісти, нагадати, про що розповів, а потім нагадати те, що нагадав. Тому перед написанням тексту кореспондент чи автор програ­ми має запитати себе: «А чи розумію я сам те, про що пишу? Якщо я не зрозумію, то інші — тим більше!».

У той час, коли інформаційні, у тому числі програми новин відпові­дають на питання «що відбувається?» і «як це відбувається?», аналітич­на публіцистика має справу з питанням «чому?» і «що може трапитись завтра?».

Проста констатація фактів може ввести в оману, якщо глядач спри­ймає те, що відбувається, поза громадською ситуацією й контекстом супротивних тенденцій. Аналіз таких тенденцій — предмет дослідниць­кої журналістики.

«Публіцистика вдосконалює суспільство, говорячи йому правду про нього самого. Сказати правду ^— це щось більше, ніж просто негативна вимога не брехати, не спотворювати факти чи не висвітлювати їх необ'єктивно, — пише про телебачення англійський теоретик Пол Джонсон. — Істину часто нелегко виявити, вона буває прихованою. Вона буває делікатною, невловимою, небезпечною й складною». Склад­ність завдання не тільки в тому, що таку істину не завжди зацікавлені висловлювати співбесідники (нерідко вони самі її не знають). Занадто часто правда виявляється дуже жорстокою для телеглядача, який та­кож волів би її не знати.

Аналітичне мовлення вимагає особливих якостей від журналіста. Холоднокровність, здатність до всебічного дослідження ситуації, скру­пульозність у вивченні матеріалу — ці достоїнства в галузі докумен- талістики більш цінні, ніж емоційність та імпульсивність, не кажучи вже про бажання будь-яким чином довести свою правоту на кшталт — «доказ слабкий — підвищити голос».Інформація, аналіз, прогноз ^— по суті, жодне із цих завдань не може бути вирішене (навіть поставлене), поки не зведена до мінімуму небез­пека тенденційності. Ніяка попередня гіпотеза в дослідницькій жур­налістиці не має права служити підґрунтям для кінцевих висновків. Публіцист прагне проникнути у суть явища, порівнюючи різні точки зору. Неупередженість і глибина підходу найбільше притаманні тим, хто не перебуває під тиском стереотипів і не відступає перед складніс­тю проблеми, яку досліджує, та причин, що її породили. Подібне за­вдання, на думку професіоналів, протипоказане журналістам, які є пі­дозрілими за натурою і більше люблять викривати, а не аналізувати. Таким кажуть: «Викиньте ваші сокири і купіть скальпель». Аналітично- публіцистична журналістика не сумісна з «сокирним» рівнем.

Майстерність публіциста полягає також у його психологічній ін­туїції (уміння підібрати людей, що коментують події і явища, врахову­ючи їхній темперамент та характер), а також умінні будувати драма­тургію неігрової дії. Такий журналіст виступає не тільки організато­ром, психологом, драматургом, але й прогнозистом, який готовий передбачати соціальні наслідки передачі. «Хепі-енд» аналітично-публі­цистичної журналістики — позитивний результат втручання. Драма­тургія екранного розгляду будується так, щоб аудиторія могла само­стійно зробити висновки з наданої суми фактів та аргументів.

У цьому випадку зусилля публіциста стимулюють самосвідомість телеглядача, який починає розуміти, що результативність програми вимірюється не швидкістю прийняття заходів «кимось», а залежить від великої кількості об'єктивних умов. Від характеру проблеми, яку до­сліджує журналіст. Від рівня поінформованості аудиторії. Від ступеня зацікавленості (чи незацікавленості) організацій, у компетенції й мож­ливості яких змінити ситуацію. Нарешті, від ставлення самих телегля­дачів до ситуації, що склалася, адже проблеми, які піднімаються на телеекрані, — не чужі проблеми, а наші власні. Відповіді на питання, які поставило життя, телевізійна публіцистика шукає не тільки для суспільства, але й разом із суспільством. Вона виступає як інструмент не стільки впливу, скільки взаємодії (точніше сказати, впливу ЧЕРЕЗ взаємодію). Коли тема передачі — конфліктна ситуація з можливими наслідками, телебачення більше, ніж будь-який інший засіб комуніка­ції, має право взяти на себе завдання своєрідної узгоджувальної ко­місії. І разом з аудиторією аналізувати можливі варіанти розвитку подій та готувати громадську свідомість до найбільш оптимальних рі­шень. Для прикладу назвемо циклові публіцистичні передачі «Доку­мент» Юрія Макарова та «Версії» Ольги Герасим'юк (Студія «1+1»),

Таким чином, впливаючи на аудиторію, тобто на людську свідо­мість, телебачення отримує можливість впливати й на ситуацію, яка досліджується. Замість очікуваних і невідкладних змін, які повинен зробити, реалізувати ХТОСЬ, аудиторія переймається усвідомленням своєї власної причетності до змін. І, можливо, це найбільш суттєвий результат втручання. На думку теоретика журналістики Анатолія Москаленка, «сила журналістського впливу полягає в історично-конкретному зображенні наших сучасників, які живуть поруч із нами. Складність тут полягає не в тому, щоб показати те, що було, яким воно було, а тс, що є, — яким воно є, і разом із тим розкрити причини й значення подій чи явищ. Тут важливе значення має те, яка позиція в автора: історично-конкрстно чи імпульсивно сприймає й оцінює він те чи інше явище життя. Історично-конкретне сприйняття та оцін­ка визначають конкретність аналізу, точність викладу, повагу до факту, неупередженість оцінок, ясність теоретичних посилань».

Велику увагу журналіст приділяє також і підбору експертів та за­вчасному власному ознайомленню з позиціями учасників майбутньої розмови. Рівень компетентності в проблемі, що досліджується, дозволяє журналісту оцінити компетентність співбесідників. Добре підготовле­ний публіцист знає, по можливості, все, що знає кожен зі співбесідни­ків стосовно конкретної теми а, фактично, навіть більше, бо поінфор­мованість опитаних людей обмежена їхніми особистими інтересами. Перевага публіциста (і, водночас, його обов'язок) — незалежність від відомчих упереджень і готовність діяти в інтересах глядачів. Можна сказати, що інтереси аудиторії і є журналістським відомством.

Аналітичних програм на українському телебаченні значно менше, ніж інформаційних. їх співвідношення залежить від концептуальної побудови мережі мовлення телевізійного каналу.

Серед аналітичних програм і на сьогодні неперевершеною зали­шається «Післямова», яка зникла з ефіру в листопаді 1997 року. Не­перевершеною практично в усіх аспектах — за ступенем аналізу, ма­нерою подачі, формою втілення, стилем. Концепція аналітично-публі­цистичної програми відповідала всім параметрам. Проте це не означає, що решта аналітичних програм не заслуговують на особливу увагу науковців, критиків, глядачів. На жаль, усі аналітичні програми вихо­дять в ефір у неділю, майже в один і той самий час (19.ЗО^-21.00). Зрозуміло, що глядач фізично не може дивитися обидві програми, отже, не може їх і порівняти. Підсумкові програми до певної міри є схожими як за стилем подачі й аналізу, так і за концептуальним на­повненням. Залишилися у пам'яті глядачів такі програми: «Післямова» з Олександром Ткаченком та «Вісті тижня» з Миколою Канішевським. Сьогодні журналісти-аналітики мають незначний нахил до соціальної спеціалізації. Посилена увага звертається на офіційні події, пов'язані здебільшого із діяльністю уряду та Президента, а не Верховної Ради. Але інколи підсумкові програми виходять настільки різними й несхо­жими, що дивитися їх усі по черзі буває не тільки цікаво, але й пізна­вально. Різні програми аналізують різні аспекти прожитого тижня, по-різному групують факти, приходять іноді до протилежних оцінок та прогнозів. У результаті глядач, який дивився все, робить свої власні висновки. Попри своє негативне забарвлення, це риса демократичного суспільства — навіщо «вбивати» глядачеві в голову оцінки, якщо він може зробити їх сам.